Чому для костелу малювалися картини про битви

6 червня 2012, 00:03 | Відкрита тема | view photo | 7 |   | Код для блогу |  | 

Віктор ЗАСЛАВСЬКИЙ,

історик, краєзнавець

Нещодавня кончина Бориса Возницького, директора Львівської Галереї Мистецтв, призвела до низки скандалів навколо подальшої долі і самого музейного комплексу – одного з найбільших в Україні, і окремих його експонатів. Тому галас, піднятий журналістами навколо можливої передачі римо-католицькій парафії св. Лаврентія у Жовкві, не дивує. Дивом було б, якби ЗМІ і громадськість пропустили це повз вуха, особливо враховуючи останні тенденції у царині української культури і музейництва.

А справа ось у чому. У двадцяти кілометрах від Львова, дорогою на Раву Руську стоїть місто Жовква, невеличкий райцентр з багатющою історією і цілою купою архітектурних пам’яток. Історія появи міста незвична: засновник Жовкви, Станіслав Жолкевський, лицар з руського роду, нащадок галицьких бояр, вирішив втілити на рідній землі ідею утопічних „ідеальних міст”, які креслив Леонардо да Вінчі і оспівував св. Томас Мор. Крім функціональної забудови і сучасної фортифікації, одна з головних особливостей „ідеального міста” була антропоморфність. Тобто, усі головні споруди міста були розплановані відповідно до органів людського тіла. Замок був головою, ринок – легенями, ратуша – шлунком, а церква з костелом разом створювали одне серце. І ось костел святого Лаврентія, велична споруда в найкращих традиціях Ренесансу, став головним героєм нашого скандалу. Справа в тому, що Станіслав Жолкевський, який увійшов в історію як завойовник Москви у 1610 році і головний захисник прав підкорених московітів, в цьому костелі був похований. І не просто так похований, а після того як його рештки викупила вдова після героїчної загибелі 73-річного (!) чоловіка в битві проти турків під Цецорою.

Костел св. Лаврентія в Жовкві

То ж не дивує, що правнук Жолкевського, король Ян ІІІ Собеський (теж, до речі, русин за походженням) пишався славетним прадідом, вважав себе продовжувачем його справи, а саме захисту батьківщини від турків-татар. Прабатьківської слави він не зганьбив – саме його перемоги над турками під Хотином, Віднем і Парканами зламали хребет Османській Імперії, яка вже два з гаком століття Дамокловим мечем висіла над Центральною та Східною Європою. Не дивує, що до костелу, де похований Жолкевський (а також його дружина, діти, онук – майже вся королівська родина), король мав особливі почуття: він оздобив нагробки предків розкішними бароковими композиціями, фриз храму – рельєфними зображеннями лицарів, гусар, козаків, святих воїнів Юрія і Мартіна і гербом прадіда – підковою з хрестами. А зсередини стіни храму прикрасили величні батальні полотна, які оспівували перемоги Жолкевського і Собеського. Ще раніше у вівтарі костелу, біля нагробку Жолкевських, висіла картина „Битва під Клушино” Ш. Богушовича (6х7 м.), присвячена перемозі Жолкевського над московітами. Собеський додав до неї „Битву під Хотином” А. Стеха і Ф. Ван Кесселя (також 6х7 метрів), а для трансепту храму італієць Мартино Альтомонте виконав картини „Битва під Віднем” і „Битва під Парканами” розмірами 8х8,5 і 8х10 метрів!

"Битва під Віднем"

Величні полотна вкупі з лицарськими нагробками і рельєфами на фризі створили в костелі цілісний пантеон лицарської слави. А меси за спомин усіх, хто загинув за віру і батьківщину, лише посилювали унікальний дух храму, в якому переплелися любов до Бога і Батьківщини, готовність віддати життя за свободу християнських земель – поняття, які не були порожнім звуком в часи, коли височили мінарети над сплюндрованими храмами від Балкан до Поділля, коли татарські набіги спустошували Україну. Хто не вірить – нехай подивиться на мінарет в Кам’янці і мечеть в Хмільнику, на бомбу з турецької облоги на Львівській катедрі – і на нагробок Жолкевського в Жовкві. І хоча польський шовінізм ХІХ-ХХ століть багато в чому спотворив наш погляд на події тих століть, не можна забувати, що Жолкевський і Собеський були синами українського народу, які жили і творили на нашій землі, а під Хотином і Віднем билися сини України – русинська шляхта, запорізькі козаки і навіть один православний єпископ!

Фрагмент картини про битву під Парканами

Радянська окупація, звісно, не принесла костелу нічого доброго: храм перетворили на склад з усіма наслідками. Через проржавілий і розбиті вікна в храм затікала вода, на картинних рамах ластівки влаштовували гнізда, скульптури були розбиті, а оздоби – розкрадені. То ж коли у 1960-х роках експедиція Бориса Возницького вивезла з костелу образи і картини – це був справжній подвиг, один з незліченних подвигів цього доброго генія мистецької спадщини України. „Битва під Віднем” (щоправда, скручена втричі) та кілька менших образів з костелу знайшли своє місце в експозиції Одеського замку. Решта залишилась у фондах.

Пройшов час. Костел св. Лаврентія у 1989 році повернули віруючим. Завдяки спільним діям українських і польських реставраторів унікальна ренесансна пам’ятка постала в усій красі: відновили підлогу і дах, купол і стіни, по шматочках зібрали розбиті вандалами скульптури, відновили вівтарі. В той самий час реставратори Львівської Галереї Мистецтв почали працювати над картинами з костелу – спочатку були відновлені «Клушино» і «Хотин», потім настав час і для «Відня» з «Парканами». Звісно, цілком логічно було б повернути батальні образи на їхнє первісне місце – адже не в кожному замку і навіть храмі знайдуться відповідні площі під такі картини. Але з іншої сторони і ЛГМ навряд чи хотіла повертати унікальні полотна – особливо після того, як вклали туди стільки грошей і роботи. Проте офіційною версією відмови Возницького було те, що, за його словами, в храмі не місце батальним картинам: мовляв, Папа вибачився за хрестові походи, а ви хочете батальні полотна в храм…

Картини про битви під Хотином і Клушино  у фондах ЛГМ

З аргументами Возницького можна і посперечатись – хіба мало біблійних героїв проливали ворожу кров, захищаючи рідну землю? Між іншим, «благословенний Господь, моя скеля, що руки мої Він навчає до бою, пальці мої до війни»! А між іншим, під Хотином, Парканами і Віднем християни якраз захищали свою землю, свої оселі від небажаних зайд. Це вам не Єрусалим, не Акра і не Антіохія (та й там не все було так просто), не зазіхання на чуже, а захист свого! Але головне – саме церква (принаймні, парафія св. Лаврентія) просить повернути картини, а священики розбираються в теології трохи краще за мистецтвознавців…

Але за небажанням ЛГМ повертати картини скоріш за все стоять значно простіші і приємніші почуття – а саме, елементарне небажання дарувати комусь те, чому присвятив стільки сил. А ще – турбота за унікальні витвори мистецтва: важко сказати напевно, чи зможе парафія забезпечити в храмі належні умови чи охорону.

У будь-якому випадку, зараз, коли Б. Возницький відійшов у кращий світ, а тимчасове «міжкоролів’я» в ЛГМ зробило можливим знов підняти тему жовківських картин, є цілком логічним, що тема ця викликає певні дискусії. Тим більше, що серед ініціаторів цього повернення – міністерство культури, а репутація в нашої влади не така, щоб довірити їй унікальні шедеври хоча б на півгодини. Цілком зрозумілою виглядає позиція ЛГМ і громадської Львова і з «патріотичної» точки зору: адже римо-католики на Західній Україні багато в чому позиціонують себе як «польську» Церкву. В тому самому жовківському костелі українською мовою Меси правляться лише на свята – і то не завжди. Тим більше, польська сторона (а саме Євросоюз дав 4 мільйони євро на реставрацію картин, та й до реставрації костелу св. Лаврентія наші західні сусіди доклалися добряче) якраз більше за усіх і наполягає на повернення картин до Жовкви. Крім того, польським туристичним групам жовківський ксьондз відкриває храм найбільш охоче – бо з них можна стягнути більше «офяр». Щоправда, на момент написання статті ситуація з потраплянням до костелу дещо покращилася. Важко також казати і про належні умови зберігання: в костелі поки що немає ані сигналізації, ані охоронця. Та й сам факт передачі комусь однієї з головних перлин музейної збірки виглядає аж ніяк не презентабельно.

Так інтер'єр костелу св. Лаврентія виглядав у минулому

Проте на користь повернення картин є один дуже вагомий аргумент. А саме – писались вони для костелу св. Лаврентія, під розміри костелу, і утворювали разом з іншими деталями оздоб, декору та планування єдиний комплекс, в якому гармонійно поєднувались благочестя, патріотизм, лицарська честь, витончена культура і родинна вдача – ті чесноти, якими жив Ян Собеський (знову нагадаю, русин). Та й сам костел був і залишається невід’ємною складовою того неповторного комплексу, яким була в ті часи Жовква – і який дивом зберігся попри усі історичні негаразди, та ще й поступово відроджується. Все ж таки Жовква – це єдине в Україні ренесансне місто, місто-утопія, місто-ансамбль, в якому кожна бодай найменша складова грає свою важливу роль. Саме цим Жовква і відрізняється від того самого Золочева, Дрогобича чи навыть Львова – тобто, звичайних середньовічних міст, які розвивалися стихійно й увібрали в себе безліч епох – як історичних, так і мистецьких. Навряд чи мистецтвознавці цього не розуміють.

Звісно, просто взяти й віддати комусь безцінні полотна було б безглуздям. Але між таким кроком і пікетами під облдержадміністрацією проти повернення картин – безліч варіантів. Можна створити при костелі філію ЛГМ, можна віддати картини в депозит або якусь іншу форму користування – як наприклад Возницький віддав чимало картин в Дубно чи Батурин… І навіть, якщо по дискусії картини таки вирішать залишити в ЛГМ – рішення це має бути прийняте спокійно і без гасел. Бо такі питання як умови зберігання, належна охорона, доступ туристів до картин – все це є важливими практичними моментами, кожен з яких слід обговорювати окремо і спокійно, без емоцій і гасел, на які ми, українці, так часто ведемося. І обговорення ці мають відбуватись під невсипним контролем громадськості і ЗМІ. То радив би львівським мистецтвознавцям і «четвертій гілці влади» не розтрачувати свій запал на огульні вислови – роботи в них вистачить.

Є чим зайнятись замість гри у Леніна на броньовику і Львівській Галереї Мистецтв – адже в її фондах залишається безліч цінних полотен, ікон, скульптур, меблів, які збереглись в досить пристойному стані – але пиляться у фондах, які своїм багатством різко контрастують з напівпорожніми залами замків Олеська чи Золочева. Хто був в Ермітажі, в палацах Криму чи хоча б в Одеському художньому музеї, той напевно погодиться з автором цієї статті: музейні площі ЛГМ не використані достатньо. В залах і коридорах замків Львівщини можна виставити втричі більше – але чомусь цього не робиться. Наприклад, дві менші картини з жовківського костелу – «Клушин» і «Хотин» – вже кілька років після реставрації висять у фондах, і доступ до них мають хіба що польські історичні клуби, які перед поїздкою до України заздалегідь дзвонять до дирекції ЛГМ, щоб подивитись на картини з жовківського костелу. Чому б не вивісити їх в тому самому Золочеві? Адже зали належної площі там є…

Система Orphus
Рейтинг
0
0
7коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • Віктор Заславський | 13 липня 2012, 15:36
    Коментувати коментар

    Посткриптум від автора. Останнім часом в жовківському костелі запровадили св. месу українською мовою. Та й ситуація з потраплянням до храму значно покращилася. Все це свідчить про те що костел готовий прийняти картини, а аргументи "львівської громади" про "передання полякам спадщини Возницького" звучать ще більш безглуздими З повагою Віктор Заславський

  • нанашко | 8 червня 2012, 13:19
    Коментувати коментар

    Чудо над берегами Дніпра - мої два коментарі вивітрилися (див. кількість коментарів п'ять).

  • нанашко | 6 червня 2012, 13:15
    Коментувати коментар

    1. Християни, поки не пройшло 40 днів, не торкаються справ, пов'язаних із земним життям померлого. Нехристі ж уподобнюються до шакалів. 2. На нараді з п. Кулиняком представники Республіки Польщі говорили про передачу картин Польщі. 3. Повернення баталій до храму можливе лише коли в костелі буде поставлене устаткування для створення мікроклімату. На це потрібно мінімум 5 років і дуже багато коштів. Якщо Польська Республіка встановить таке обдаднання - тоді можна говорити про переміщення до костелу пам'яток. 4. Не знав, що Собєський походив із закарпатської етнографічної групи русинів.

    • Тарасій | 6 червня 2012, 23:20
      Коментувати коментар

      Для створення мікроклімату, нелобхідного для збереження, не потрібно років. Потрібно техніку і спостерігачів. Нанашко, вивчіть історію і не з радянських підручників. Українці в Галичині до поч. ХХ ст. зберегли свою історичну назву - русини. Тому перша українська партія називалася русько-українською. І ціла галицька земля століттями називалася Руським воєводством - саме тут найдовше збереглася ця історична назва. А згадані історичні особи знали про своє русинське походження.

  • Taras Antoshevskyy | 6 червня 2012, 11:26
    Коментувати коментар

    Власне найгірше, що все це відбувається в час, коли помер Возницький, немає нового керівника галереї, а тому більше схоже на розкрадання. Кулиняк вже себе показав як жахливий міністр, який хіба у президентському кабаку на скрипці грати може.

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Точка зору

Останні коментарі

  • muhamuha33 | 22 лютого 2019, 20:21

    оооо!!! палата №6 відпочиває, де ви беретеся, дзвінкі каструлі? -не кажіть дурниць!!! не канонічна нова секта об'єднаних розкольників !!!

  • Ninel | 22 лютого 2019, 19:27

    Судячи зі всього з підрахунками досить проблематично у Дмитра Горєвого. Звідки 325 переходів? По факту перейшло 23 парафії УПЦ разом зі священником, 13 парафій перейшло без священників. Все решта

  • Ninel | 22 лютого 2019, 18:24

    Цікава математика "33 громади вирішили перейти до ПЦУ, а саме: чотири – у Малинському районі, по три – у Любарському, Чуднівському, Баранівському та Житомирському районах". Я щось як не

  • serge1717 | 22 лютого 2019, 17:15

    Ще й заодно згадати хто принівс війну в їх країну!

  • В. Ясеневий | 22 лютого 2019, 16:32

    Молитися за мир. чи будь що інше, дуже легко і просто, ніж ТОЙ МИР ТВОРИТИ творити. То ж творімо його, брати і сестри - українці... ,

Популярні статті місяця