Позиціонування Церкви в інформаційному просторі: проблеми доби постмодернізму

9 квітня 2012, 14:19 | Відкрита тема | 9 |   | Код для блогу |  | 

Юрій ЧОРНОМОРЕЦЬ,

доктор філософських наук

Церква у світі, але не від світу. Світ перетворився на відкритий інформаційний простір, став діалогічним та практичним. Церкви формально заохочували появу такого світу, але виявилися неготовими по нової дійсності. Церковні діячі та релігійні діячі мають усвідомлювати особливості цієї драми, учасниками якої вони стали. Напередодні конференції «Церква в інформаційному суспільстві» РІСУ продовжує дискусію про основні проблеми (яку вже розпочав автор цієї статті), з якими зустрічається релігійна журналістика.

Юрій Чорноморець1. Церкви не готові до того, що їх вірні (і всі інші люди) «стали як діти»

В часи середньовіччя люди були дорослими, занадто дорослими. І Церква могла серйозно вимагати «прийняти її такою як вона є» — з усіма її недоліками. А християни – від св. Іоанна Златоустого до Мартіна Лютера — намагалися всерйоз подолати ці недоліки, розгортаючи боротьбу за чистоту і зміни в режимі реального часу і простору.

В часи Модерну – від епохи Відродження до двадцятого століття – людство за своїм світоглядом помолодшало. Юнацький романтизм модерного людства привів до нового способу розуміння проблеми. Було вирішено, що позбутися недоліків для земної Церкви нереально, а тому кожен християнин має втішати себе так: я належу до невидимої Церкви, я приходжу в церкву до Христа, за недостойним виявом є ідеальна суть.

Доба постмодерну – це нове помолодшання. Люди стали як діти. Серед інших ознак глобального дитинства – наївність у сприйнятті світу. Людина доби постмодерну довіряє тому, що бачить. Очевидне зло для неї означає саме очевидне зло. Людина доби постмодерну як дитина вірить у добро, лише коли воно втілене у явищі, коли воно практично явлене, коли воно світиться перед очима як краса і велич Любові.

Церкви завжди закликали людей: «станьте як діти»! Але виявилися неготовими до того, що вірні та невірні дійсно стануть «дітьми».

Сьогодні церковники звертаються із поясненнями до своїх вірних після кожного інформаційного скандалу двома способами.

По-перше, як до дорослих. «Так, ми маємо дорогі автомобілі, годинники, не всиновлюємо всіх сиріт у країні – хоча наших вірних в сотні і тисячі разів більше, ніж тих нещасних діток – але приймайте нас такими як ми є. Дорогі автомобілі нам потрібні. Соціальною роботою ми не будемо займатися, хоча Христос і казав, що судитиме в день свого Пришестя саме за критерієм нашого ставлення до ближнього – починаючи якраз із нашого відношення до малих і старих… Ми зайняті більш нагальним: духовність, встановлення зв’язку із Богом, численні круглі столи і парадні візити до єпархій…». Але «дітей» такими аргументами не переконати. Діти не розуміють логіки «двох сторін медалі»: або ви хороші, або ви погані. Не важливо, що у Вас є велика кількість позитивних сторін, якщо для дитини є підстави вважати вас людиною поганою. І не важливо, скільки таких підстав. Цікаво, що про це і попереджало Писання: не важливо, скільки гріхів, головне, що ти грішник. Сьогодні церковники мають унікальний шанс побачити, як на них дивиться Бог – бо суспільство їх судить приблизно так само. Не важливо, скількох ще гріхів у тебе немає, важливо, що деякі гріхи є – і ти їх не виправляєш. Звісно, важко, коли суд Отрочати застає тебе тут, але все це дає шанс на виправлення.

По-друге, Церква намагається говорити із вірними і невірними як із романтично налаштованими юнаками. «Так, видима сторона Церкви має різного роду недоліки, але ось невидима – ідеальна та Божественно чиста. Явище може бути поганим, але ж суть – сама чистота». До речі, саме так втішав себе і автор цих рядків після 2004 року. Але часи постмодерну тим і відрізняються від попередньої епохи в розвитку суспільної свідомості, що існуючим вважається лише те, що явлене. Сутність повинна бути видимою в самому феномені – це установка не лише феноменології, але і всієї сучасної думки – від філософів до рядового глядача телебачення. Змінити щось, повернути людей до романтичного бачення за видимою стороною Церкви того невидимого не вдасться. Якщо у Церкви є невидима сторона, вона має бути явленою – причому цілісно і в усьому. Ця духовна сторона повинна відчуватися в усьому – від влаштування богослужіння до характеру постави, від слів документів до слів проповіді. Якщо ж немає що явити, або немає вміння являти – то церкви чекає історичний крах.

Як не дивно, християнство в епоху «дитячої» суспільної свідомості має величезні шанси для успіху. Треба просто являти Красу, Любов, Добро. І потрібно відмовитися від егоїстичного бажання дозволити собі якісь «слабинки» у вибудові образу Церкви. Суспільство, яке стало «як діти», не може терпіти довго очевидних помилок, очевидного зла, очевидного розходження між високими вимогами Євангелія до Церкви та мінімалістським потурання церковників до себе. Діти не можуть чути про цілком конкретні вимоги до себе від дорослих, які самі роблять протилежне. Діти просто відсахнуться. І повернути довіру, подолати розчарування може лише чудо. А ось влаштовувати чудеса наші церковники не вміють.

Тому всі машини і годинники, всі невсиновлені діти і залишені без уваги ближні будуть помічені допитливим поглядом «дитячої» свідомості суспільства. Все неявлене добро не буде цією свідомістю «додумане». Всі дорослі розмови про баланс між різними сторонами медалі просто викличуть обурення.

Звісно, Церквам може не подобатися нова реальність.

Але, по-перше, вона є такою і поки що не зміниться на щось інше. Якщо Ви незадоволені світом, в якому опинилася Церква – претензії можна висловлювати лише до Бога. Але Він як раз говорив про такий стан суспільної свідомості не лише як про можливий, але і як про бажаний.

2. Церкви не готові до єдності теорії та практики

Століттями людство визнавало, що людина чи організація має право на більший чи менший розрив між теорією і практикою. Лише «дитячі» народи говорили місіонерам: «Християнство як вчення краще за наші релігії, але ми його не можемо прийняти, бо християни ведуть себе гірше за нас». Святість вчення вимагає святості життя, але про це часто забували. І суспільство це часто пробачало. Але цього немає в добу постмодерну. Адже це доба прагматизму: не розповідай мені, яким ти повинен бути або як маю вести себе я. Покажи свій спосіб життя – і, можливо, ти мене переконаєш.

Постмодерн не визнає «чистої теорії». Кожна істина має бути доведена практикою, досвідом. При чому це повинен бути досвід конкретної особистості, досвід не вигаданий, а реальний. Досвід відчуття. «Ми проповідуємо, що бачили наші очі, що відчували наші руки» — говорили апостоли. Сьогодні світ вірить лише такому свідченню, але своєму власному. Тобто світ може сказати: «Я вірю, бо це я бачу і це я відчуваю руками». Звичайно ж важко світу вкласти пальці в рани воскреслого Христа. Але явити світу Любов, Доброту, Красу – все це можливо. Явити цілісність християнського життя, що не знає компромісу із злом у душі, хоч і прощає інших – це можливо.

Можливістю відкрити сучасній людині християнство як практику користаються справжні пастирі. Ікони не повинні являти красу взагалі, але мати недоліки зокрема – вони просто мають відповідати ідеалу, являти його. Храмовий спів не може бути фальшивим чи механічним. Це має бути голос Церкви патріархів та пророків, апостолів та отців. Мораль християн не може бути невизначеним маренням про духовні цінності. Чітке знання, чого Бог вимагає від мене як від людини (добро), від мене як християнина (любов), від мене особисто (покликання). Життя згідно із цими Божими вимогами тут і зараз. Цінності – це основа для принципів, основа для обов’язків, основа для духовних законів. І не можна говорити про втілення духовних цінностей у суспільному житті, якщо забуто про головну проміжну ланку: закони і заповіді, обов’язки і покликання. Самі по собі цінності не з’являються в нашому житті. Лише коли ми перший раз приймемо ближнього як біблійний самарянин – ми почнемо розуміти, що то таке – цінність любові яка основа відповідної заповіді. Підставити щоку – і, можливо, зрозумієш щось про смирення. Захистити братів своїх – і, може, зрозумієш, що то таке жертва.

Дивно, але євангельське та святоотцівське вчення про єдність теорії та практики, про пріоритет моральної практики щодо аскетики та теорії, містики та сакраментального життя – все це якось забувається у конкретному житті.

Помилковим буде думати наступним чином: взагалі-то я християнин, але дозволю собі такий ось невеликий розрив між теорією і практикою, обов’язком і виконанням, своїм навчанням і своєю поведінкою. До часів постмодернізму суспільство із розумінням ставилося до таких «розривів». «Дорослі» пробачали, бо розуміли неможливість втілити ідеал і власну слабкість. «Всі люди грішники» — це початок суспільного вчення Августина, яке сміливо можна назвати реалізмом через мінімальність обов’язкових вимог до держави, церкви, громадянина, християнина. Звісно, Августин говорив і про високі ідеали, але примушував лише до мінімального, реально можливого мирного життя. «Юнаки» бунтували – і від Томи до Івана Павла II, від Максима Сповідника до Девіда Харта, від Кіркегора до Достоєвського – вимагали від християнства практичної боротьби із злом, бажали більшого втілення добра, ніж то можливо для реалістів. На одній із зустрічей сучасні філософи так і сказали Папі Івану Павлу II: «Ваша віра в людину нас дивує найбільше». Романтики вчили про обов’язок християн мінімізувати розрив тут і зараз, тоді як реалісти лише говорили про бажаність такого кроку. Постмодерні «діти» просто не терплять будь-якого розриву між теорією і практикою. Їм не подобається вчення «реалістів» про те, що такий розрив буде зберігатися завжди. Це здається людям доби постмодерну просто зрадою християнства, відмовою його втілювати в життя, маніхейським засудженням реальної церковності та соціальності. Постмодерні «діти» більш прихильно ставляться до вчення «романтиків» про обов’язок мінімізувати розвив між теорією і практикою. Але вони це вчення радикалізують. Розриву не повинно бути взагалі. Кожен повинен не просто мінімізувати розрив, а робити все можливе і неможливе, щоб християнство стало практикою, способом життя. В часи постмодерну християнами в очах суспільства можуть бути лише люди християнської практики – як Тереза із Калькутти. Християнин – це той, що зробив все, що міг. Будь-якого непрактичного християнства світ просто не прийме. Будь-які пусті слова лише розчарують. Будь-яке розходження між словами та діями – тим більше антиєвангельська поведінка – може означати сьогодні взагалі смерть конфесії. Відповідальність за свої вчинки, за євангельськість свого способу життя зросла до ступеня абсолютної. Так сталося, що суспільство втратило терпимість до безпринципності. Діти не терплять розриву між діями та словами, між наявним і бажаним. І наслідки безвідповідального розриву між діями і словами стали катастрофічними вже тут і зараз – не чекаючи на страшний Суд, можна почути і голос від «малих цих», які «спокушені».

Терпимість до розриву між словами і ділами, між планами і реальністю вже не повернеться. Церквам потрібно або прийняти ці умови і почати жити в усьому до останнього подиху як християни, як святі – або ж готуватися до пустоти у храмах. «Проскочити між крапельками дощу» вже більше не вдасться. Люди просто все бачать і по-дитячому говорять – «так» чи «ні». Але і Христос попереджав, і навіть зобов’язував – бути такими, як того зараз вимагають люди – бути без цього лукавого розриву між теорією та практикою.

3. Церкви не готові до суспільного діалогу

В історії людської свідомості існувало три епохи у ставленні до питання про істину.

В домодерні часи істину вважали властивістю самої реальності, властивістю світу. Християни ж доводили, що вони знають Істину, яка вище за істинність світу, яка є Основою основ, Предвічним Логосом.

В модерні часи істину вважали властивістю людської свідомості, властивістю суб’єктивності. Християни ж доводили, що вони знають Істину, яка вища за всі правильні судження (наукові, етичні, естетичні, містичні, тощо) і є умовою можливості всіх правильних суджень.

В постмодерні часи істину вважають властивістю людського дискурсу, властивістю інтерсуб’єктивності. Християни доводять, що вони знають Істину, яка вище за всі діалоги і є умовою можливості цих самих просторів спілкування.

Цікаво, що завжди християнство вважало Істину і не об’єктивною, і не суб’єктивною, і не інтерсуб’єктивною, а Абсолютною. Але при цьому розрізняло три стани істинності, відомі у світі, за наближенням до Абсолютної істини. І тут найближчим до Абсолютної Істини є її прояв у істинності церковного спілкування – у тій особливій інтерсуб’єктивності, яка є соборністю, койнонією.

У Церкві через спілкування здійснюється не лише сама церковність. Через універсальне спілкування прояснюється Абсолютна Істина. Звідси – а не з пізнання глибин людської свідомості чи прихованих законів космосу – виростає догматична свідомість.

Сучасний суспільний дискурс цілком подібний до церковного. Відбуваються запеклі дискусії, які покликані сформулювати практичну істину. Але ця практична істина має являти Основні Цінності. Такою цінністю стала людина, той самий «ближній» з Євангелія. Дискусії не ставлять під сумнів цінність людини, цінність іншого, права людини. Але дискусії йдуть про те, чи є такою людиною зачатий недавно плід – і тут Церква відстоює власну інтерпретацію, яка має шанси на перемогу в дискусіях. Церква також має власне розуміння того, що є людським в людині та захищає гідність цієї людяності.

Так чи інакше, ми переживаємо епоху світських вселенських соборів. У результаті дискусій з’явиться універсальна загальнолюдська етика – і від Церков залежить теж, якою вона буде.

Не можна перемогти в дискусіях, якщо не брати в них участь.

Мало того – вся соціальна дійсність перетворилася на простір спілкування, на діалогічну реальність.

Якщо Церква не бере участь у суспільних дискусіях – вона для суспільства просто не існує. Якщо Церква бере участь, але не вміє пояснити притомно власної думки, власного вчення, власних цінностей – то вона приречена на програш.

Недостатньо свідчити життям. Настала епоха, в яку зростає максимально цінність слова, сказаного в діалозі на мові, зрозумілій для суспільства.

Якщо раніше можна було закликати християн до мовчання простим висловом: «спасися сам і тисячі навколо спасуться», то сьогодні ситуація кардинально помінялася. Потрібно не лише бути християнами, але і бути свідками Христа, вміти сповідувати християнство у суспільних дискусіях. Наступає епоха нової апологетики, епоха важливості слова захисту християнства.

Звісно ж, щоб говорити як християнин, потрібно бути християнином. У відкритому діалозі завжди помітне і очевидне для всіх чи майже для всіх фальшиве слово. Слово, яке не відповідає Євангелію. Слово, яке не сказав би Христос тут і зараз, ось в цій ситуації, ось у цьому діалозі.

4. Практичні виміри сьогоднішньої кризи

Наступила епоха «простого християнства», про яку попереджали православний о. Олександр Шмеман, католик кардинал Ганс фон Бальтазар, протестант Альберт Швейцер. Християнство має бути простим лише тому, що воно знову повинно бути євангельським. Не тому, що так бажають християни у своїх мріях про «повернення до джерел традиції» чи «оновлення».

Християнство або буде євангельским, або зникне взагалі.

Спокуса християн – у підміні євангельского вчення переданнями численних вчителів місцевих традицій. І така підміна сталася в усіх трьох головних течіях християнства. Як відомо, найбільше традицій у тих, хто про них найменше говорить.

Ніяка Церква не готова до існування в часи постмодерну. Завжди існував «кокон» традицій. А сьогодні раптом цей «кокон» зникає, всі дивляться на тебе. І тут у християн є вибір – або явити власну занадто людську подобу гусені, або явити власну небесну природу, зважившись жити по-євангельськи.

Люди – і церковні, і нецерковні — стали як діти і вірять виключно тому, що самі бачать. І тому якщо «король голий», то вже нічого не залишається, як виправляти ситуацію. В казці хлопчику намагалися заткнути рота. Сьогоднішня проблема Церков у тому, що їх похід по вулицях світу спостерігають лише хлопчики і дівчата – таким є людство в часи постмодерну практично поголовно. Звісно, погляд людей спотворений гріхом і вони бачать зло навіть там, де його немає. І це зовсім не та наївність, до якої закликав Христос. Але давати цим «дітям» привід засуджувати Церкву завдяки явним гріхам церковників – це вершина безвідповідальності.

Люди вірять лише ділам, дивляться виключно на плоди. І якщо вони бачать дерево Церкви без плодів – вони не будуть про таке дерево турбуватися. І якщо вони побачать плоди злі, то відразу і поставлять питання про відповідальність. І Церкві нема на що надіятися. Добре, якщо, відвернувшись від Церкви, вони не відвернуться від Бога. Церква не може діяти як світська компанія: не важливо, що про нас говорять, або тільки про нас не забували. Після кількох дискусій навколо штучних інформаційних приводів чаплінізму, флорізму, квартир, машин, годинників — суспільство у сусідній державі готове просто відвернутися від Церкви. Багато для цього не потрібно і в Україні. Церква в інформаційну епоху просто не має права на помилку. Так сталося – всі люди втратили терпимість до розриву між теорією і практикою.

Навіть якщо затопити весь інформаційний простір океаном власної позитивної присутності – але не мати плодів у кожній сфері церковної діяльності, де Христос і люди на них очікують – то сухі гілки чи цілі смоковниці просто перестануть цікавити суспільство (у кращому випадку). Майбутнього бояться – але Церкви не викликають страху. Сучасністю цікавляться – але Церкви малоцікаві для соціуму. З минулим прощаються сміючись. Нажаль, Церкви все більше стають приводом для посмішки. І все це – тривожний симптом, незауважування якого – безвідповідальне.

Люди вірять виключно в слова, які мають смисл, очевидний і зрозумілий, красивий і величний. І якщо люди чують крик чи незрозуміле бурчання – вони втрачають інтерес. Якщо люди чують фальш і брехню – вони втрачають терпіння. Якщо люди чують відповідь не на власне питання, хамство, некомпетентні судження – вони розчаровуються.

Очевидно, що за церквами вибір. Або прийняти таку дійсність як факт і жити в ній згідно із християнськими нормами, враховуючи вимоги ситуації. Або не визнати дійсності, замкнутися в собі, звинувативши весь світ у ворожості.

Християнські журналісти в інформаційну епоху можуть значно допомогти Церквам, якщо вони захочуть існувати в цю саму епоху.

Християнські журналісти не можуть захистити Церкву від поглядів суспільства і не можуть створити «видимість» — симулякри гинуть швидше за вавилонські вежі (роки за три в реальному часі).

Християнські журналісти не можуть підмінити Церкву. Якщо вона не хоче мати їх власними вустами і вухами, очима і дотиком – то вона їх не матиме.

Ми живемо в складний час, але в ньому є одна особливість, що мені особисто все більше подобається: доля Церкви сьогодні лише в руках самої Церкви. Суспільство її бачить безпосередньо, судить про неї безпосередньо, оцінює просто – і до речі, по-євангельськи – «за плодами».

Це для Церков – криза. Тобто суд. Не лише людський, але і Божий. Але саме в результаті цього випробування і можлива християнізація суспільства. Якщо, звісно, Церкви ще мають терпіння працювати у режимі відкритості до поглядів, оцінок і діалогу.

Журналістика – від науково-популярного богослов'я до новин – може стати головним інструментом для відритої Церкви. Якщо нема чого соромитися, немає чого приховувати. Якщо є що показати і є що сказати. Тоді – майбутнє за релігійною журналістикою як інструментом церковної відкритості, інструментом головного діалогу сьогодення – діалогу Церкви із світом. Якщо ж Церква не розумітиме специфіки світу, не прийматиме його як він є – то і діалог не відбудеться. Наші роздуми засвідчують – світ є таким, що для Церкви виникають проблеми, якщо вона намагається десь зрадити власному покликанню. Але цей же світ є таким, що для Церкви відкриваються головні історичні можливості для християнізації його в цілому – якщо Церква стане вірною Євангелію до останньої риси власного способу життя.

Система Orphus
Рейтинг
0
5
9коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • viavakum | 11 лютого 2013, 08:06
    Коментувати коментар

    «Оставь мертвым, погребать своих мертвецов!»Еванг Христос в Евангелии нигде не говорил, что бы строить богадельни для сирот и престарелых. Ну, нет такого в христианстве! Да, Он исцелял, врачевал, призывал помогать нуждающимся… так, это есть. Но, во всех этих призывах чувствуется какая то эпизодичность, одноразовость, что ли. Осуществлять же какие то фундаментальные, долгоиграющие соцпроекты… ну, не было еще такого во времена Христа. Это уже появилось во времена реально ощутимого взросления человечества, в эпохи Средневековья, Возрождения, и уж ясно выразилось в Капитализме и Социализме. Благотворительность это миссия государства, обладающего фундаментальными средствами, а не церкви. Так, существуют церковные редкие социальные учреждения, но все они, то и дело протягивают руку, просят деньог у того ж таки государства и бизнеса. Мол, дайте нам, и под нашим крестом совершим доброе дело, мы покажем вам, как совершать добродетель… Миссия церкви, была и будет, в современном мире - наполнять бессмысленную жизнь смыслом и праздниками. Действа церковные, это поэзия духа, воспаряющая над будничной, постылой жестокой реальностью. Они нужны, они необходимы, что бы человека совершенно не заела серо-свинцовая чреда тяжелых сумрачных будней и он не сошел бы с ума от безысходности пустыни бытия. Люди все ждут света и радости религиозного праздника. Таким образом, спасительная миссия религии и церкви будет всегда востребована в части народа и всегда в цене. Так есть...

  • Татьяна, УПЦ КП | 14 квітня 2012, 21:29
    Коментувати коментар

    Наконец добралась до статьи. Великолепно! Просто лучше не скажешь! Подписываюсь под каждым словом! Юра, еще раз мы услышим от тебя про затвор - такой затвор тебе покажем!

  • taras_plakhtiy | 13 квітня 2012, 01:34
    Коментувати коментар

    На мій погляд, вирішення висвітленого Вами комплексу проблем лежить в структурній реорганізації Церкви. Лише зміна організаційної структури спроможна забезпечити набуття Церквою як організацією зазначених Вами надсистемних властивостей, що забезпечать її успішність в інфоромаційному суспільстві. Проте, нажаль,таким чином питання практично ніде не ставиться. На скільки я зрозумів, Ви ставите задачу творення "живої релігії", що є аналогом "живої міфології" у розумінні Г. Почепцова - здатної давати реальні, а не ритуальні відповіді на виклики зовнішнього середовища в реальному часі. Це співзвучно з "живою ідеологією" яка є на часі для суспільно-політичних організацій інфоормаційного суспільства, творення якої тісно корелює з спроможністю організації приймати, розпізнавати, аналізувати та впорядковувати зовнішній потік інформації для генерування інновацій та нових знань. Це нагадує стратегічне планування в сучасному бізнесі, до якого залучаються всі працівники, для яких забезпечуються умови, що сприяють їх творчій самореалізації. Тобто ієрархічна структура стає горизонтальною для вироблення та прийняття стратегічних рішень, повноваження та інформація розподіляються на нижні рівні ієрархії, що обумовлює активізацію працівників з цих рівнів. Як застосувати це до Церкви - ось питання, яке доведеться вирішувати, щоб подолати викладені Вами виклики інформаційного суспільтсва.

    • chernomorets | 13 квітня 2012, 18:34
      Коментувати коментар

      Ні, я писав тут лише про те середовище, яке навколо церкв. А що церкви будуть із тим робити - то їх вибір. Ясно що у папи він один, а у п. Кирилла інший. І кожен отримає наслідки від свого вибору. А до реформи церкви я не закликаю. Різноманіття в церкві можливе і без реформ - що і показує католицька церква. Є виклики - є реакція у вигляді нових орденів або ще чогось, але не у вигляді нової церкви. Де-факто те саме відбувається і у інших.

  • Паломник | 9 квітня 2012, 19:25
    Коментувати коментар

    Тут ще справа така,що навіть коли християнин чи християнка намагається жити скромним і моральним життям,то обов'язково знайдеться молода допитлива душа,яка запитає,чому он той священик має коханку,а он той їздить на дорогій іномарці.І тоді треба червоніти не за себе,а за інших,бо під удар поставлена репутація Церкви,і віра молодої людини.І тоді треба підбирати непрості слова для відповіді...

  • Паломник | 9 квітня 2012, 16:23
    Коментувати коментар

    Отже,цілком зрозуміло,що християнин у наш час має бути максималістом і або цілковито жити за Євангелієм,або навіть і не заїкатися про християнство.Але як бути християнинові,до якого у Великий піст на роботу приїжджає перевірка і потрібно звичайно накривати стіл і випивати з ними.Такі ось "компромісики" руйнують християнську репутацію,але з іншого боку,і роботу залишити не можливо,бо сім'я.Тому якщо ти не монах,то й не зможеш бути максималістом.

    • chernomorets | 9 квітня 2012, 16:38
      Коментувати коментар

      :) Головне щоб стіл самим собі в піст не накривали попи та єрархи - як то не раз бачили світські професори та чиновники - і тим не руйнувалим собі репутацію: саме так був своїми ж руками зруйнований авторитет Забуги. Ну і т.д.

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Точка зору

Останні коментарі

  • velovs@ukr.net | 6 грудня 2019, 14:51

    Я про цього - fedirtsiv. Це - засланий троль-бот і піар-лобіст ЛГБТ-спільноти тут, на РІСУ. :)

  • Paraeklezyarh | 6 грудня 2019, 14:14

    То Ви про кого ?

  • velovs@ukr.net | 6 грудня 2019, 13:24

    Р. S. Дещо ПОМИЛИВСЯ - "обрахувався" і за що перепрошую. Тобто за останні 5 років і 7 місяців це вже ЧЕТВЕРТА - подібна вогняна трагедія в Одесі з людськими жертвами. ----- Одначе, тим не

  • velovs@ukr.net | 6 грудня 2019, 12:22

    І це вже, принаймні, П'ЯТА подібна - масштабна вогняна трагедія в Одесі, що спричинила людські жертви, за останні 5 років і 7 місяців... :( ---- А, може, - поміж усього іншого - за всім цим жахливим

  • velovs@ukr.net | 6 грудня 2019, 08:08

    Згідно науки і настанов Божого Слова, автентична Христова Церква має бути і завжди - активно й послідовно - діяти в соціумі як "сіль землі", "світло для світу" та "стовп і

Популярні статті місяця