Чи спроможемося на «Святість об’єднаного Божого люду», чи поведемося на «черговий український рекорд Гіннеса»

9 грудня 2011, 11:15 | Відкрита тема | view photo | 19 |   | Код для блогу |  | 

Микола ХМІЛЬОВСЬКИЙ

завідувач науково-методичного відділу Львівського музею історії релігії

Микола Хмільовський, фото з ІнтернетуМене, як і о. Мирона Бендика, Катерину Новікову та, думаю, багатьох інших, зрушили слова  архиєпископа Мечислава Мокшицького, митрополита Львова: «Kościoł greckokatolicki […] poprostu zagrabił nasze kośсioły» у Львові. Нагадалися постійні заклики на сайтах і блогах: «Львов – не Украина. Нужно отдать Львов полякам. Пусть восторжествует справедливость, и на Украине воцарится мир и благодать». І тут, і там присутній недобрий присмак реваншу. К. Новікова звернула увагу на релігійно-етнографічне підґрунтя цього випадку. Хочу акцентувати увагу на деяких політико-правових, історичних моментах.

«Громадянським та земельним розподілам нехай слідує і розподіл церковних справ» (правило 17 Четвертого та 38 Шостого Вселенських соборів)

Релігієзнавчі науки розглядають Церкву двояко – як містичне Тіло Христове і як громадську організацію. Церква одна, але вона має дві природи – Божественну і людську/суспільну. Саме стосовно останньої було ухвалено на ІV Вселенському соборі 17 правило і 38 правило на VІ Вселенському соборі. Реально це означає, що буття держави – її територія, кордони, адміністративні межі, закони тощо – визначає суспільно-правове становище церкви. Чую заперечення – це Православна Церква підпорядковується державі, а Католицька – ні. Католицька також враховує політичні реалії. Найсвіжіший приклад – відкриття нових митрополій УГКЦ в адміністративних межах Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської областей.

У підсумку ІІ Світової війни Польща отримала нові кордони. Вона втратила на сході «Kresy Wschodnie», отримала натомість на заході та півночі «Ziemie Odzyskane». З цих земель було виселено німецьке населення і заселено їх поляками, яких було виселено з Литви, Західної Білорусі та Західної України. Все майно, вся німецька власність – державна, комунальна, приватна, церковна – на «Ziemiасh Odzyskanych» перейшла до Польської держави, і вона компенсувала нею те майно, ту власність – приватну, комунальну, державну, церковну, що втратили поляки на «Kresach Wschodnich».

Разом зі своїми вірними перемістилися з УРСР до Польщі католицькі церковні структури: парохії, монастирі, семінарії, єпископства, митрополія тощо. Увесь клір (від послушника до митрополита), усе майно було поміщено у вагони і вивезено у Польщу. Наприклад, у 1945–1946 роках домініканці зі Львова вивезли реліквії, ікони, церковне начиння, одяг, бібліотеку, архів – практично все, що вони нажили впродовж віків, починаючи з 1377 року. Залишили пусті приміщення, стіни, двері, вікна, великогабаритні речі – орган, скульптури тощо.

Замість втрачених на «Kresach Wschodnich» храмів, службових приміщень РКЦ, як компенсацію, отримала на Сілезії, Поморю, Пруссії культові та службові приміщення РКЦ, Лютеранської та Реформатської Церков, на Холмщині, Перемищині, Лемківщині – УГКЦ та Православної Церкви. Я не беруся судити, наскільки в якісному та кількісному планах ця компенсація була рівноцінною. Але вона була! Думаю, що претензій на цей предмет римо-католицький єпископат Польщі до Польської держави не мав і не має.

Цілком противне маємо в Україні! У 1945–1947 роках проходило виселення українців з Холмщини, Перемищини, Лемківщини. Разом з вірними мали би переміститися в Україну церковні структури: парохії, монастирі, семінарії, єпископства – УГКЦ та УАПЦ. Єпископів Йосафата Коциловського та Григорія Лакоту було арештовано ще в Польщі та спроваджено до радянських тюрем, де вони прийняли мученицьку смерть. Священикам запропоновано: або перехід до Московського патріархату, або арешт, тюрма, Сибір. Монахам, монахиням – туди ж або поповнення трудящих мас. Ні про яку компенсацію за втрачені на території Польщі культові, службові приміщення не йшлося. Так тривало до падіння комуністичної влади.

У незалежній Україні держава, як правочинний власник, надавала й надає колишні храми РКЦ на західноукраїнських землях різним християнським церквам для використання у культових цілях: УГКЦ, РКЦ, православним та протестантським. Закони про реабілітацію УГКЦ та УАПЦ, про моральне та матеріальне відшкодування виселеним з історичних українських земель ще чекають своєї днини.

Політико-правові підсумки ІІ Світової війни закріплено в Заключному акті НБСЄ в Гельсінкі 1975 року, у двосторонніх міжнародних угодах наступних десятиліть. Щоб ці документи стали реальністю, потрібно було змінити в Європі морально-психологічну атмосферу, перейти від протистояння до примирення. Неоціненну роль у цьому відіграли християнські церкви Європи. Вони віднайшли та впровадили в життя формулу

«Прощаємо і просимо пробачення»

З християнського розуміння історичного процесу все у світі відбувається з волі Божої або з допуску Божого. І якщо страхіття ІІ світової війни сталися з допуску Божого, то мир – з волі Божої! Не просто мир як такий, а мир в усій його конкретиці, в усіх його суперечностях, в усіх його недосконалостях. І щоб прийняти, змиритися з таким миром, визнати волю Божу, християнській спільноті Європи знадобилось 20 років.

І лише 18 листопада 1965 року під час роботи ІІ Ватиканського собору 34 польські єпископи звернулися до німецьких єпископів зі словами «пробачаємо і просимо вибачення» (дослівно: udzielamy wybaczenia i prosimy o nie) і запросили їх на відзначення Хрещення Польщі 1966 року. 5 грудня 1965 року їм відповів 41 єпископ з ФРН та НДР. Запрошення було прийнято. Так було визнано кордон по Одрі та Нисі, так розпочалося німецько-польське примирення. Допускаю, що за ці роки окремі німецькі клірики, навіть у ЗМІ, могли висловити свої жалі щодо католицьких святинь німецького Breslau/Вроцлава, але щоб таке сказав голова національної конференції католицьких єпископів Німеччини! Ні, такого не було і не могло бути в принципі.

Таку ж довгу історію має українсько-польське примирення. За словами кардинала Любомира (Гузара), ще «1987 року покійний кардинал Мирослав Іван Любачівський від української церкви і кардинал Йозеф Глемп від польської публічно обмінялися в Римі деклараціями про взаємне прощення. Я особисто був присутній при цьому. Але якось це забулося». Щоб нагадати й поновити знадобилось напімнення блаженного Івана Павла ІІ. 7 липня 2003 року він звернувся з посланням з нагоди 60-річчя трагічних подій на Волині: „Skoro Bóg przebaczył nam w Chrystusie, trzeba, aby wierzący umieli przebaczać sobie nawzajem doznane krzywdy i prosić o przebaczenie własnych uchybień, i w ten sposób przyczyniać się do budowania świata, w którym respektuje się życie, sprawiedliwość, zgodę i pokój”.

Відбулися спільні молитовні зустрічі в Лединиці й Ченстохові (Польща), Зарваниці й Львові (Україна), де спільно молилися, прощали й взаємно просили вибачення вірні, священики, єпископи УГКЦ та РКЦ в Польщі. Очолювали ці зустрічі й промовляли один до одного в ім’я своїх спільнот кардинали Любомир (Гузар), Патріарх УГКЦ, та Йосип Глемп, Примас Польщі. Нарешті 19–26 червня 2005 року у Львові й Варшаві було ухвалено й проголошено «Послання єпископів греко-католицьких України та римсько-католицьких Польщі з нагоди акту взаємного пробачення і поєднання». Там було наголошено: «Пам'ятаймо насамперед, що ми діти Божі. Звернімося до Отця нашого з благанням: «Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». А щоб молитва наша була цілком щирою, скажімо один одному слова: «Вибачаємо і просимо пробачити» (виділено – М.Х.), – адже вони вже показали свою історичну силу в справі поєднання народів». Думається, що у наступні роки ані один греко-католицький єпископ України, ані один римсько-католицький єпископ Польщі не дозволив собі ані жесту, ані слова, які могли б якось підважити досягнуте порозуміння. Навпаки, старалися всіляко його зміцнювати та розвивати.

А як же розцінити тоді «казус» архиєпископа М. Мокшицького, голови Конференції римо-католицьких єпископів України? «Дуже просто» – відповість уважний читач. Сторонами німецько-польського порозуміння були, з одної сторони, римо-католицький єпископат Німеччини, а з іншої – відповідний єпископат Польщі. В українсько-польському примиренні римо-католицький єпископат України участі не брав, тобто, він брав участь у спільних молитовних зустрічах у Ченстохові й Варшаві, Зарваниці й Львові, але завершального документу не підписував, ніяких зобов’язань на себе не брав. Ну, не міг же він сам себе «прощати» і в самого себе «просити пробачення», оскільки впродовж шести століть Львівська митрополія РКЦ була невід’ємною складовою римо-католицького єпископату Польщі.

Звичайно, Конференція римо-католицьких єпископів України могла – і мала для цього всі підстави – офіційно заявити/проголосити, що духовно й організаційно вони є «дітьми» блаженного Івана Павла ІІ, «онуками» ІІ Ватиканського собору, з історичною ж Львівською митрополією РКЦ, окрім назви, їх нічого не єднає. Вони починають буття католицизму латинського обряду в Україні з чистого аркуша, а минуле Львівської митрополії віддають на суд історії/на досліди історикам.

«Наше минуле найкраще залишити Богові і професійним історикам»

Латинська катедра у ЛьвовіПрофесійні історики підказали би, що 28 серпня 1412 року антипапа Іван ХХІІІ підписав буллу про піднесення парафіяльної церкви Успіння Богородиці у Львові до статусу кафедральної та міста (Civitas) Львова до статусу митрополії (Metropolis). Однак так сталося, що її/буллу не надіслали до Польщі, тобто вона не ввійшла в законну силу, не була опублікована. І лише 30 травня 1414 року буллу було відіслано (Theiner II, nr VIII, s. 5–6; nr XV, s. 13), при цьому, відповідно, було змінено її датування. Коли вона дійшла до Львова, не знаємо. Знаємо, що 24 грудня 1414 року буллу урочисто було промульговано (тобто, належним чином опубліковано/виголошено, і вона набула статусу закону) архиєпископом Іваном Решовським. Отже, 24 грудня 2014 року Латинська катедра у Львові матиме велике свято – 600-річчя набуття нею статусу митрополичого кафедрального собору, а Львів – 600-річчя набуття статусу Митрополії.

Я розумію, коли російські історики прогнулися перед владою та закрили очі на те, що в академічній науці роком приходу князя Рюрика з усією руссю/дружиною визначено 867 чи 870, а не як записано в літописі 862 рік (Літопис Руський, роки 852–912). Але ж 1862 року російський цар Олександр ІІ святкував Тисячоліття Російської імперії, то хіба не може 2012 року російський президент Дмитро Медвєдєв, як відхідне, відзначити 1150-річчя Російської держави.

Я розумію, що в антимосковському запалі українські історики порилися в історичних «сусєках» і запропонували 2012 року відзначити 1160-річчя появи на історичній мапі світу України-Руси. Хоча встановлено, що похід Русі князя Аскольда на Константинополь мав місце не 852 року, як записано в літопису, а в червні 860 року (Літопис Руський, роки 852–912). Можливо, коли б 2010 року ми гідно відзначили 1150-річчя Руси-України, то 2011 – не святкували би так безславно 20-річчя відновлення Держави Україна.

Але я не розумію, що збирається римо-католицька спільнота святкувати у Львові 2012 року? 600-річний ювілей невідправленого листа/послання антипапи Івана ХХІІІ (?). Якось несерйозно для Церкви, яка позаду має 2 000-літню історію, а попереду вічність…

Тепер про найголовніше. Професійні історики пояснили би, що в основі римо-католицького єпископату Польщі лежить Гнєзненська митрополія РКЦ, юрисдикція якої з 1000 року поширювалася на історичні польські землі. Тож впродовж віків особливих конфліктів у неї з Києво-Галицькими митрополіями (православною та греко-католицькою) й не було. Відтак у червні 2005 року українсько-польське церковне порозуміння далося легко й невимушено.

Інша справа Львівська митрополія РКЦ, юрисдикція якої поширювалася на Україну та Молдову. У Конституційній буллі «In eminenti specula» від 30 травня 1414 року перед нею було поставлено завдання: «[…] як також всі інші Церкви, що живуть за обрядом греків, та щодо їх єпископів […] вирішуємо, що (вони) на вічно мають бути підлеглі, піддаємо оцим листом тій же львівській Церкві для них як митрополичій». Ще жорсткіше наказано в Конституційній буллі Debitum pastoralis officiiвід 13 лютого 1375 року. Папа Григорій XI встановив у Галичі митрополію Римської Церкви – попередницю Львівської – і підпорядкував їй єпархії в Перемишлі, Володимирі, Холмі, а також вирішив, «що схизматицькі наставники (єпископи), які, можливо, є по тих Церквах (єпархіях), як відкинені та негідні, мають бути з них цілковито усунені, і їх оцим листом силою згаданої влади усуваємо». Відповідно всі православні в цих єпархіях підпорядковуються владі латинських єпископів.

«Папа бажає всім тим церквам, що тепер не мають католицьких пастирів, дати на єпископів мужів корисних, які знають і вміють винищувати ці блуди, щоб «винищити їх з усіх згаданих частин Руси» […]. Ото програмовий документ, що намічав плян розбудувати на західній Україні з допомогою католицької окупаційної влади латинську Католицьку Церкву. Тодішня ситуація на Галицькій Русі-Україні нагадує ситуацію з часу утворення Латинського Цісарства в Царгороді. Це було намагання насильно збудувати латино-католицьку Церкву для винищення східнього православ’я на території східнього київського християнства. Воно мало й ті самі наслідки, що у Візантії, дальше зростання ненависти до латинського католицтва. Шість соток літ намагань здійснити цей плян закінчилися в наші часи остаточною невдачею» – так писав, за словами Патріарха Йосипа Сліпого, найбільший історик Української Церкви проф. Микола Чубатий (1889–1975).

Прошу вибачення за розлогу цитату, але вона надто точна й красномовна. Більше того, це свідчення безпосереднього учасника українсько-польського католицького протистояння пер. пол. ХХ ст. Не безстороннього, а того, хто вболівав за долю Церкви. Завершив М. Чубатий так: «Найбільше пошкодованою в цій боротьбі українського благочестя з польсько-латинським католицтвом була Вселенська Христова Церква. […] Наступ польсько-латинського католицтва з суто політичними цілями покривався місією, дорученою йому Апостольським Престолом, який також на велику шкоду ставав тепер в опінії українського народу зараховуватися до противників українського благочестя та й самого народу». [Чубатий М. Історія християнства на Руси-Україні. – Т. ІІ. – Ч. 1 (1353–1458). – Рим – Ню-Йорк, 1976. – C. 49–65.]

Отже, маємо відповідь на питання, сформульоване К. Новіковою: «Сама суперечка, викликана словами митрополита Мечислава, вкотре доводить актуальність давніх етнорелігійних зв’язків і конфліктів на українських землях. Постає питання: чому між католиками, себто всередині Церкви, виникають такі гострі конфліктні ситуації?». Конфлікт було закладено у матрицю/основу буття Львівської митрополії РКЦ.

Як виходити з означеної ситуації? Дуже просто, пропонує коментатор «Орест» на сайті РІСУ. Як на рубежі ХІІІ–ХІV ст. зайшли, так і маємо вийти у ХХІ ст.: «РКЦ в Україні має стати латинським екзархатом УГКЦ, глава РКЦ повинен бути напряму підпорядкований главі УГКЦ як його вікарій у справах вірян латинського обряду – саме так як це є в західних країнах по відношенню до греко-католиків». Тобто, у повній відповідності з еклезіологією ХІІІ ст. «Око за око, зуб за зуб» – абсолют торжества історичної справедливості.

На жаль чи на щастя, але надворі ХХІ ст. Іншого шляху, окрім нав’язування діалогу, не маємо. До численних внутріукраїнських діалогів, метою яких є «зшивання»/творення соборної України, з необхідністю додається внутрікатолицький. Якщо нормою/максимою ХХ ст. було «прощаємо і просимо прощення», то сьогодні – «шукаємо і досягаємо єднання». Отже, на виході/у підсумку в Україні мусила би бути одна єдина Конференція католицьких єпископів (ККЄ України), у склад якої ввійшли би єпископи Київської, Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської митрополій католиків візантійсько-українського обряду, Львівської митрополії католиків латинського обряду, Мукачівської митрополії католиків візантійсько-русинського обряду. Головою конференції за визначенням (згідно зі Статутом ККЄУ) мав би бути Києво-Галицький митрополит, він же Примас України, він же Верховний архиєпископ/Патріарх УГКЦ.

Створення єдиної ККЄУ привело би структуру Католицької Церкви в Україні у відповідність з європейським стандартом/нормою, адже після ІІ Ватиканського собору було запроваджено богослужіння на національних мовах, у межах державних кордонів встановлено конференції католицьких єпископів різних обрядів. Становлення ККЄУ, без сумніву, отримало б позитивну оцінку Конференції католицьких єпископів Європи (ККЄЄ), Ватикану, якнайширшої європейської громадськості. Показало би, що на ділі, а не лише на словах Україна стає європейською країною. Головне, вже сьогодні у щось конкретне було би оформлено європейські устремління абсолютної більшості українських католиків різних обрядів (соціологія Центру Разумкова показує, що 77% жителів Заходу та 53% Центру висловились за вступ до ЄЕС), було би надано цим устремлінням певної організаційної/інституційної основи. ККЄУ стала би повпредом Європи в Україні.

Що на заваді? Єпископи Львівської митрополії латинського обряду мали би переступити досвід панівної, протегованої Церкви, який було закладено у 1375/1414 роках та скріплено у наступні століття. Усвідомити, а відтак й узгодити своє буття в Україні з нормами патріаршого східного права. Це був би великий прорив і урок, експеримент і наука для католиків латинського обряду на теренах Центрально-Східної Європи, Близького Сходу, де традиційно в основі організації християнського життя лежить патріарше право.

Греко-католицькі єпископи мали би переступити «дурну» традицію та виправити помилку своїх попередників, владик Києво-Галицької митрополії, які 1582 року в антикатолицькому пориві відкинули календарну реформу папи Григорія ХІІІ. Пора вже жити, служити, святкувати разом з Європою, разом зі всім цивілізованим християнським, зокрема, католицьким світом.

Як, яким способом це здійснити? Не наше це діло. Про це знають та подбають належним чином греко-католицькі та римо-католицькі єпископи України, особисто Блаженніший Святослав Шевчук та Високопреосвященний Мечислав Мокшицький.

Коли чекати такого свята? Найоптимальнішою датою був би 2014/2015 рік. Два роки достатньо – при бажанні та старанні – для того, щоб розпочати та завершити означений діалог. Нагадую, що це роки 600-річчя започаткування Львівської митрополії РКЦ та 640-річчя її попередниці – Галицької митрополії РКЦ. І якщо наповнимо ці урочистості «Святістю об’єднаного Божого люду», то з великою радістю та певністю вітатимемо в Україні папу Венедикта ХVІ.

А якщо не вдасться? Хіба українцям первина! Черговий раз скажемо: «Маємо те , що маємо.» – та й подамося до «Книги рекордів Гіннеса». Це ж треба! Три канонічні Католицькі Церкви в одній державі – чим не привід…

Система Orphus
Рейтинг
0
3
19коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • Aleksander Maciyevskyy | 14 листопада 2012, 09:58
    Коментувати коментар

    Прочитав... Що тут можна сказати ??? Лише те, що Архиєпископ Мокшицький та РКЦ в Україні права в своїй оцінці ситуації становище Церкви РКЦ в Західній Україні (не лише в Західній Україні). І намагання УГКЦ монополізувати католицизм. Також йде намагання з боку греків (маючи на увазі греко-католиків) ліквідувати структури РКЦ в Україні, а особливо Львівську митрополію РКЦ. І хто виносить такі пропозиції ??? Ясно хто, восточники "ревнітєлі праваславності" в УГКЦ. І ця так звана "дискусія" і статейка цьому приклад. Хай би краще потурбувалися б ситуацією в своїй УГКЦ, зі своїми батюшками, які агітують за партію рєгіонов по селам, патріархальніками, лефевристами, підгорецькими та іншими угкц сектантами... І ще оправдати те, що греки позабирали незаконно причому сотні костелів в Західній Україні, всупереч праву- Канонічному і Державному. Щодо тези про канонічєскіє тєріторії, то її немає в Канонічному Праві і є вигадкою в МП. Львівська Митрополія не є рудиментом XIV століття а є дійсністю і відновленням історичної справедливості а також частиною Канонічної структури РКЦ в Україні

  • Aleksander Maciyevskyy | 14 листопада 2012, 09:44
    Коментувати коментар

    В принципі ця дискусія ні до чого не приводить Це лише хрипливе намагання частини греко-католиків монополізувати католицизм в Україні. ліквідувати структури Римо-Католццької Церкви в Україні та зробити РКЦ Церквою національних меншин, а це ганебно. Також оправдати загарбання греко-католиками римо-католицьких храмів в Західні

  • Theophilus | 18 грудня 2011, 17:11
    Коментувати коментар

    Чи не варто припинити внутрішньо церковні дискусії, де застосовується не дипломатична і тим більше не християнська термінологія на публічному сайті? Кому вигідна напруга в середені Католицької Церкви в Україні? Питання риторічне!!! Прийде "русскій мір" під дахом КГБ і тоді усе нормалізується: усе поділять по Божому a la Москва третій Рим.

  • deserving | 16 грудня 2011, 01:06
    Коментувати коментар

    Річ у тому, що дана суперечка має цілком неприхований політичний підтекст. Знаючи польський склад характеру, можу стверджувати, що це продиктовано гординею та ностальгією за часів великої Польщі. Політичне домінування поляків в Галичині було встановлене силою і підтримувалося силою і ґрунтувалося на придушенні прав русинів(українців).Попри все українці становили чисельну більшість регіону, що й визначило його подальшу долю. Але головне питання в наступному, що переможе в серцях ксьондзів, польська гординя, чи любов До Бога, слідуванням заповідям Христа? Ескалація і слідування традиційним великопольським гаслам породило хмельниччину, гайдамаків, волинську різню. Питання, чи хочуть поляки повторити таку історію?

  • chernomorets | 10 грудня 2011, 16:15
    Коментувати коментар

    Якою б не була історія, можна сьогодні домовлятися. Дивно, що це не робиться.

  • jurafdp | 10 грудня 2011, 13:02
    Коментувати коментар

    Цікавий аналіз. Дякую авторові за витраченний час і сумлінний підхід, намагання бути об'єктивним і відсторонити емоції. Проте, нехай автор і читачі мені вибачать, це не вповні вдалося, хоча це і зрозуміло. Все ж таки важко дистансуватись від світоглядного простору, в котрому живе науковець. Для розвинення тематики і поглиблення досліджень прагну звернути увагу на певні невраховані константи. Отже, недоліком цього аналізу (при усіх його інших достоїнствах) стає ігнорування норм канонічного права (а часом їх підміна нормами права світського, хоч і на міжнародній площині) і богословського аспекту історичного дискурсу, що для розуміння мотивів і витоків церковних подій є визначним. Тому не можна погодитись з закликами достосуватись до європейського права (в Католицькій Церкві немає європейських, демократичних чи інших стандартів, окрім канонічних, цілком вичерпних). Саме тому такі питання, як майнова реституція тощо, становлять змішання порядків дискусії і затемнюють цілісну візію - варто чітко відділити в цьому питанні порядки: еклезіологічний, канонічно-правовий, політично-правовий, культурологічний. На жаль, ще й досі ніхто цього не зробив. Звичайно, ці площини пов'язані між собою, але не варто їх скидати на купу, бо це не науковий підхід. І ще один важливий недолік - неврахування власне еклезіологічних парадигм (про що я вже згадував). Перш за все, треба розширити контекст події заснування Львівської латинської митрополії. Адже це часи дуже складних глобальних процесів, що призвели до Флорентійського Собору і спроби цілковитого з'єднання Христової Церкви. Це також часи Констанцького Собору і конфронтації католицтва з гуситським рухом. Не згадуючи вже свіжу ще рану тривалого періоду антипапства. Як бачимо, навіть чисто історично - це дуже складний і багатовимірний пазл, в якому українські справи становили, хоч і важливу, але лишень дещицю, і неможливо до кінця зрозуміти їх без розуміння усіх підводних течій складної глобальної ситуації. Це один з небагатьох прикладів, коли Україна була так широко втягнута в глобальні світові процеси. А родзинкою власне нашої ситуації стала складність діалогу власне еклезіологічних моделей: зовсім інше розуміння сутності Церкви, її устрою, канонічності територій і т.п. мала Католицька Церква, інше - Візантійський Патріархат (номінальна Церква-мати українського православ'я), і ще інше - власне Київська митрополія (яка зовсім не збиралася, навіть в ситуації пату анатем на лініїРим-Візантія, цілковити розривати сопричастя з Папою, зрештою власне напередодні цих подій татарська навала оживила стосунки галицької Церкви з Апостольським Престолом, а Данило отримав корону, як правовірний католик). Щоб розібратися в цій ситуації, дійсно потрібно б було покликати спільну дослідницьку комісію (історики, каноністи, богослови, культурологи...) з представниками РКЦ і УГКЦ. До того часу, пробачте, науково некоректно намагатися самойстійно розв'язати проблему і диктувати висновки. Я намагався озвучити конструктивну критику як даної статті, так і ситуації, що склалася, в цілому. В мої наміри не входило образити кого-небудь, зрештою, я також можу помилятися. А авторові я ще раз дякую за зроблений крок вперед в осмисленні даної проблеми. На нас чекає ще багато таких кроків, тож - в добру путь! бр. Юрій Блажиєвський СБП

    • anatolius | 10 грудня 2011, 13:09
      Коментувати коментар

      Я думаю ця дискусія мала б початись з однієї дуже важливої теми, яку чому ігнорують в цій всій полеміці римо-католики і греко-католики повинні сісти за стіл і розповісти одні одним своє бачення одного простого питання "Що таке УГКЦ?". Без нього ми нікуда не рухнемось у всіх тих парадигмах, які пропонує брат Юрій. Проблема сидить ще глибше.

    • Nicolaus | 13 грудня 2011, 12:18
      Коментувати коментар

      Брате Юрію, історія намагається точно відповісти на питання «Що? Де? Коли? Як?». Щодо питання «Чому?» муза Кліо допускає вольності, надає широкі можливості для висловлювань, дозволяє бавитися в пазли, калейдоскоп, множити до нескінченності причини, колізії, аспекти, рівні, підходи тощо. Надаю перевагу нанизуванню подій, фактів на визначальний стрижень. Інший образ – це падіння каменя у воду, і піднята цим хвиля. Для Львівсько-Галицької митрополії РКЦ таким каменем, точкою відліку був ІУ Латеранський собор 1215 року, зокрема його 9 канон, який підбив підсумок 4-ох хрестових походів щодо розбудови церкви: «Since in many places within the same city and diocese there are people of different languages having one faith but various rites and customs, we strictly command that the bishops of these cities and dioceses provide suitable men who will, according to the different rites and languages, celebrate the divine offices for them, administer the sacraments of the Church and instruct them by word and example. But we absolutely forbid that one and the same city or diocese have more than one bishop, one body, as it were, with several heads, which is a monstrosity» В епоху хрестових походів реалізація принципу, що «в одному тілі не може бути декілька голів, що є страхітливим», привела до відкриття у Греції, Кіпру, Криту, Криму десятків латинських митрополій, яким було підпорядковано сотні східних єпископів. Львівсько-Галицька митрополія РКЦ була того ж поля ягідка. Тулити до її з’яви собори в Констанції та Флоренції, гуситів і «велику схизму» – всі європейські події ad hoc et post hoc можна, але чи треба… На сьогодні вона є таким собі рудиментом ХІУ ст. За словами К. Новікової, «віддаючи енергію старим конфліктам, вона ризикує проґавити виклики постмодерної і постсекулярної сучасності, а відтак опинитись на пустелі.» Після ІІ Ватиканського собору загалом абсолютно/бездоганно правильне 9 правило ІУ Латеранського собору 1215 року отримало нове життя в національних конференціях католицьких єпископів, які об’єднали на одній території/державі католиків різних обрядів. У 99 випадків зі 100 – там, де більшість вірних і єпископів є католиками латинського обряду, принцип «єдність множинності» спрацьовує бездоганно! Є спільні конференції, є окремі митрополії, єпархії для різних церков, обрядів. Там же, де латинники у меншості, чомусь якось щось пробуксовує…Чую – на те й закон, правило, щоб були винятки! Воно би й нічого, але нам вже надоїло чути, що Україна, українці – один суцільний і постійний виняток. У незалежній Україні українські католики, українські православні не хочуть бути винятком, вони хочуть і мають бути правильними католиками, правильними православними, правильними українцями. Брате Юрію, підкажіть, будь ласка, норму канонічного права щодо реституції майна. Можливо, Ви мали на увазі «Codex Iuris canonici: Kan. 1255 - Kościół powszechny oraz Stolica Apostolska, Kościoły partykularne oraz jakakolwiek inna osoba prawna, publiczna lub prywatna, są podmiotami zdolnymi do nabywania, posiadania, zarządzania oraz alienowania dóbr doczesnych, zgodnie z prawem». Якщо набуття і відчуження церковного майна відбувається згідно з нормами права (національного і міжнародного), то й реституція, відповідно, мала би відбуватися за тими ж нормами. Kan. 1290 - To, co prawo państwowe na danym terytorium postanawia odnośnie do umów, zarówno w ogólności, jak i w szczególności, oraz do zobowiązań, ma być zachowywane również mocą prawa kanonicznego w odniesieniu do rzeczy podlegających władzy rządzenia Kościoła, z tymi samymi skutkami, chyba że są przeciwne prawu Bożemu lub co innego zastrzega prawo kanoniczne, i przy zachowaniu przepisu kan. 1547.

    • jurafdp | 14 грудня 2011, 02:12
      Коментувати коментар

      Шановний пане Миколо! Спочатку відносно реституції. Власне! Ви добре підмітили, ця процедура не прописана детально в канонічному праві, тому що Церква досить добре усвідомлює реальність і приймає її такою, яка вона є - майнові питання не вийде регулювати без огляду на партикулярне світське право. Тому ці питання Церква намагається нормувати в Конкордатах і інших двосторонніх усталеннях. Відмінність наведених Вами ситуацій - в Польщі питання між іншим реституції нормуються як конкордатом, так і іншими додатковими умовами укладеними Єпископатом Польщі з Урядом цієї держави в рамках угоди про Церковний Фонд, реабілітацію Церкви та ін.; в Україні немає ані конкордату, ані жодної зі згаданих або подібних угод. Це не надає відповідної площини для адекватного порівняння ситуації, хіба що в метафоричному сенсі. А поза тим - запропонований Вами ракурс цього питання акцентує конфлікт інтересів між двома юридичними особами Католицької Церкви (Львівська Митрополія РКЦ і Церква свого права УГКЦ). Для вирішення цього питання не потрібно звертатися кудись назовні, отже слід звернутися до процедур ККП про спірні процеси, які детально прописані. Але навіщо, коли два суб'єкти одної структури (Католицької Церкви) можуть вирішити всі спірні питання полюбовною згодою - тобто шляхом двосторонніх переговорів? Вони мають всі необхідні повноваження до цього. Тому ані РКЦ, ані УГКЦ не є скривдженими без права і можливості змінити цей стан. Як написав у коментарі пан Чорноморець - можна і потрібно домовлятися, чому цього не роблять? Тепер про більш суттєве. Я думаю, Ви погодитесь, що усвідомлення широкого історичного контексту дозволяє зрозуміти вповні мотиви дій і політики. Згадані світові події виявляють загальну динаміку тенденцій Католицької Церкви, яка не могла не вплинути (в тому також суб'єктивно) на ставлення до України. Зауваження лишень позиції ІV Латеранського Собору і проведення прямих аналогій між подіями ХІІІ і ХІV ст. впроваджують необгрунтовану статичність в оцінці подій та їх мотивів. За цей час встигли з'явитись і рунути одні глобальні ідео-політичні комплекси Церкви і назріти інші. Ситуація зі Львовом мала свій інкультураційний підтекст, який годі рівняти з Грецією. Але це лише ілюстрація хибного підходу узагальнення. Еклезіологія ІІ Ватиканського Собору не те, що згаданий Вами канон Латеранського Собору, вона багато чого з Триденту і пост-Триденту фактично звела нанівець. Дух ІІ Ватиканського Собору в площині нашої дискусії найповніше виразила концепція двох легенів Церкви висказана Папою Іваном Павлом ІІ. Тут також спрацьовує принцип єдності у різноманітності, а не уніфікації, як це було до згаданого Собору. Причина - зміна богословського кута погляду на Церкву: з інституції на Нарід Божий, що дало змогу відірватись від казуїстики в сторони універсальності. Тут відсилаю до пособорної догматичної літератури. Цікаво, але часом мені здається, що багато ієрархів УГКЦ в діалозі з Апостольською Столицею ще й досі сприймають її як носія дособорної еклезіології. Парадокс. Але. Саме тому наведена Вами норма одного єпископа на одній території не має сьогодні (і вже від давна) фактичного застосування. Канонічне право нормує це впровадженням категорії Церква свого права, що дозволяє легальне співіснування окремих юрисдикцій на одній території. Саме тому немає ЖОДНИХ підстав чесати всіх під одну гребінку і когось комусь підпорядковувати. І можна навести безліч практичних прикладів. Щоб далеко не ходити: наприклад, архиєпископи Філадельфійські УГКЦ і РКЦ чудово містяться на одній території без юридичного підпорядкування. Їх юрисдикцію окреслює обряд вірян. Чим мала б відрізнятись ситуація у Львові? Що до Єпископської Конференції - перш за все, це поняття загального канонічного права. УГКЦ є Церквою свого права. Як мала би виглядати запропонована вами спільна Єпископська Конференція? Адже а) в світлі канонічного права це саме УГКЦ має особливий канонічний статус, а не РКЦ, яка має звичайний; б) притаманною східній еклезіології формою церковного врядування для УГКЦ на "материнській" території є Синод УГКЦ. Фактично, після утворення нових митрополій, УГКЦ в Україні може замислитись над створенням певного координаційного органу. Але навіщо копіювати приклад західної традиції, коли це становить нагоду до творчого розвою своєї? Тому Україна є скоріше не винятком, а прикладом достосованої регуляції правила. Наївно думати, що Ватикан дозволив би довго існувати самотужним виняткам. І це також є вказівкою до діалогу. УГКЦ і РКЦ є складовими одної Церкви під одним Пастирем, це два легені. Вони не можуть підпорядковувати одне одному, чи дихати поперемінно - це неприродньо. Тому залишається питання: навіщо вважати себе пошкодованим і живити реваншистські настрої, коли ми всі - складові одного організму, розумно розділені, але життєво пов'язані із собою. Це так, якби під час бігу ліва нога почала копати праву, а та віддавала б їй такими ж стусанами. Треба казати, де буде така людина? Напевно не на фініші. Отже кому потрібно боротися? Чи не варто створити всі умови, щоб домовитись, тобто вивчити історію проблем (історію хвороби) і спільно знаходити шляхи для її лікування.

  • нанашко | 10 грудня 2011, 12:55
    Коментувати коментар

    Дуже добра стаття. Лише два зауваження. Польща колись була імперією, як і Росія. Тому імперські атавізми проявляються серед частини населення, представників колись пануючих/окупаційних націй. Щодо поляків Галичини - то через десяток років їх фактично не буде. Старші відійдуть, молодь масово переїжджає до Польщі. Саме цим можна пояснити "моцарський" вискал латинського владики.

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Точка зору

Останні коментарі

  • Учкудук | 16 грудня 2017, 19:34

    Я ще пам'ятаю, що хтось з уніатських зверхників давав добро на повстання.А чи була в тому воля Божа? Хтось хотів в Європу, а хтось не хотів. Революція Гідності!А в чому гідність? Рівноправ'я

  • Василий Петров | 16 грудня 2017, 16:11

    Итак, vivat Filaret!!!!!

  • Василий Петров | 16 грудня 2017, 16:08

    Итак , на самом Деле, РПЦ использует Денисенко в качестве провокатора как попа Гапона, действия которого в 1905 привели к дискредитации идеи революции и массовому расстрелу и несостоявшейся революции

  • Василий Петров | 16 грудня 2017, 16:00

    О какой автокефалии и от кого может идти речь если Денисенко уже назвал себя патриархом, от такого же патриарха как и он сам???? Или Денисенко всё врёт, что он патриарх, на самом деле прекрасно

  • pavloosh | 16 грудня 2017, 14:56

    Naive Filaret!

Популярні статті місяця