Патріарх Кирил: ностальгія за імперією
Історично Патріархат в Росії з'явився не тому, що цій країні була потрібна національна Церква. Патріархат з'явився як частина імперської системи влади. Патріарх, як і вся Московська Патріархія – це залишок від імперії. Так само і Путін – це рудимент імперії. Взагалі багато чого імперського ще розсіяно в Росії, на її широких просторах. І все це імперське відчуває фантомні болі і не може почати жити нормальним життям.
Всі православні Церкви будують власне життя за моделлю спілкування окремих християнських громад. РПЦ будує «вертикаль», у якій громада не має жодних прав. Мало того, новим Уставом РПЦ всі права відібрані і у звичайного священика. Єпископ має владу робити зі священиками і громадами все, що йому заманеться.
Здавалось би, права у громад відбиралися заради примноження влади єпископату як певної корпорації. Але ось тепер дійшло до знищення прав самих єпископів. За задумом Патріарха, єпархії в Росії мають бути поділені, і численність єпископів має різко зрости. У кінцевому результаті один єпископ повинен мати у своєму розпорядженні близько 50 громад, про що відкрито заявив В.Р. Легойда. Очевидно, що жоден єпископ не матиме достатньої влади та ресурсів, щоб змагатися за владу із центральним апаратом Патріархії.
Всі останні роки Патріарх відчуває глухе незадоволення єпископату. Центральний апарат і особисто Патріарх Кирил пропонує численні реформи, вимагає участі у всякого роду діяльності – від місіонерства до посилання людей за рахунок єпархій на нескінченні наради в центрі. У часи патріаршества Алексія (Рідігера) єпископи відчували себе удільними князьками, про яких центральна влада по великому рахунку просто забула і не чіпає. Тепер – ніякого спокою, чисельні бюрократичні реформізми. Ніяких якісних змін на краще насправді немає практично в жодній сфері, де розпочалися великі реформи Патріарха Кирила. Але є багато розмов, особливо на Міжсоборній присутності, яка так нагадує XIX партійну конференцію. І ніби не з’їзд, а поговорити можна. Патріарх закоханий у нескінченні розмови про реформи, у придумування вдалих бюрократичних та ідеологічних формулювань. Якби всі ці розмови завершувалися у стінах центрального апарату, і Патріарх не турбував би єпископат на місцях, то ставлення до його діяльності було б позитивне. А так, через бюрократичні вказівки та бюрократичні заклики до відповідальності Патріарх намагається мобілізувати весь єпископат. І це стає просто небезпечно. Розбудивши від звичного життя єпископа, можна отримати таємного опонента, який може об’єднатися із іншими такими ж самими. У православному світі вже є один Патріарх, який був усунутий від влади власним єпископатом – колишній Патріарх Єрусалимський.
Різко збільшуючи кількість російських єпископів (приблизно вдвічі за наступний рік), Патріарх Кирил зменшить владу сьогоднішніх володарів клобуків та мантій. І матиме армію власних висуванців. Звісно, всі ці нові єпископи не є і не будуть його вихованцями. Коли владика Кирил (Гундяєв) ще не був обраний Патріархом, попереднє церковне керівництво не дало йому жодної з Академій, за допомогою якої він би міг «кувати власні кадри». Отже, на відміну від свого вчителя митрополита Никодима (Ротова), Патріарх не має власної «великої команди». На єпископів сьогодні висуваються люди, які підходять за анкетними даними і не помічені в критиці Патріарха. Чи будуть ці висуванці вдячними Патріархові Кирилу за власну кар’єру? Це де-факто залежить від їх власного вибору. А тому і їм давати великої влади Патріарх не збирається. Маленькі єпархії, невеликі можливості, напружені відносини зі «старими» єпископами, від володінь яких «нарізано» нові «наділи». Усі ці проблеми вже відомі із українського досвіду розділення майже всіх «старих» єпархій.
Із великої кількості «маленьких» єпископів завжди можна висунути на роль керуючого «митрополичим округом» людину, яка буде зручною особисто для Патріарха. Будь-якого «митрополичого представника Патріарха» можна буде звинуватити в поганому виконанні рішень останнього Архиєрейського собору – тому що вони практично всі не виконуються. І замінити на іншого, більш зручного і менш небезпечного. Який або буде намагатися втілити бюрократичні фантазії центрального керівництва в життя, або просто буде тихенько зображати повну відданість як особисто Патріарху, так і його ідеям.
Два нові Постійні члени Синоду РПЦ – саме втілення сірості. Лише деякі політично вмотивовані піарщики можуть розпізнати в них місіонерів чи видатних діячів. Один із цих видатних єпископів своєрідно забезпечив книжкові фонди власної місіонерської семінарії: по одному (!) підручнику з кожного предмету. Дивовижна безвідповідальність, існування в режимі створення видимості замість дій. Два нові постійні члени Синоду – це майстри в одній справі: створенні примітивних симулякрів, які ніхто ніколи не приймав і не прийме за дійсність.
Такими призначеннями Патріарх демонструє власне бажання перейти до новітнього етапу концентрації церковної влади. Спочатку вся церковна влада була передана на рівень єпископату, а армія священиків і мирян перетворилася на новітні «гвинтики». Тепер така ж участь чекає на єпископів. Прикметно, що влада від єпископської корпорації не передається Синоду – цьому церковному Політбюро, а саме Патріарху.
Патріарх Олексій ділив владу з трьома найближчими співробітниками, яких називали «малим Синодом». Високим був і статус формального Синоду РПЦ. Після обрання Патріарха Кирила з офіційного сайту навіть зник розділ «Синод»! Вирішує все Патріарх, Синод існує при ньому як необов’язкове доповнення, така собі додаткова машина з легітимізації ідей та рішень Патріарха.
Але навіщо Патріарху Кирилу концентрація всієї церковної влади в його руках? Здається, що заради самої влади. Додаткове завдання – якось увійти в історію. Наприклад, провести Всеправославний Собор. Чи посприяти відновленню Російської імперії, яка нині має називатися Євразійський Союз та власним «природним ядром» мати придуманий Патріархом «руський мир». Геополітичні проекти покликані не лише прославити Патріарха та вдовольнити його особисті амбіції. Вони мають пояснити єпископам РПЦ, навіщо їх позбавляють влади і теж перетворюють на «гвинтиків» єдиної машини, що буде підтримуватися у стані постійної «мобілізації».
Загравання з владою, демонстрація прихильності до російських націоналістів, туга за Радянським союзом, розмови про модернізацію, полум’яні промови про західних ворогів та рідну державу. Патріарх намагається бути своїм для всіх у Росії: для Путіна (і тому – патріот і за вертикалізацію влади на всьому просторі «Руського світу»), для Медведєва (і тому – за модернізацію), для комуністів та «совків» (і тому – ностальгія за Радянським союзом), для націоналістів і фашистів (і тому спіч про розуміння причин, які вивели молодь на Манежну площу та нагородження православних нацистів-«хоругвеносців»).
Патріарх не розуміє, що його слова, покликані викликати симпатії в одних, викликають відразу в інших. Балансу не знайдено, в результаті відвертаються всі. Поки що відвертаються від о. В. Чапліна, цього рупора патріаршої команди. Але завтра відвернуться і від самого Патріарха. І чи допоможе його абсолютна влада, якщо в Росії підніметься справжня хвиля критики його політики та його особистості?
Так чи інакше, Росія сьогодні – це великий «Титанік», що рано чи пізно потоне навіть із простої демографічної причини. Замість того, щоб будувати Християнську Росію та спасти свою Батьківщину, Патріарх проводить бюрократичні реформи та займається піаром, бере участь в геополітичних іграх і вибудовує симулякр власного вкладу в історію. Залишається почекати кінця, шкодуючи за черговим втраченим шансом Росії на духовне відродження.
Гліб КОВАЛЕНКО
