Почаївська лавра в історії України: чого не добачають політики
Початки Почаївської обителі та її реліквій губляться у легендах та міфах. І навіть шанований, правда не всіма, у нас та в діаспорі митрополит Іларіон Огієнко, створюючи свою “Святу Почаївську лавру”, не втримався від спокуси написати не тільки факти, а й апологетику — ідеологічно наповнений релігійний “месидж” нащадкам. І так у нас багато чого – через ідеологію ігнорують частину того, що справді було. Натомість з’являються вигадки, на яких намагаються будувати світле майбутнє.
За легендою, яка записана, щоправда, у середині XVII ст., свідком появи Богородиці на Почаївській горі ще у ХІІІ ст. став побожний місцевий мешканець на ім’я Туркул. Пізніше до нього приєднався чернець одного з монастирів Афону Мефодій. От вони, згідно з переказом, і заснували чернечу обитель. А святинею після з’явлення Матері Божої став слід її стопи у скелі, з якого потекла цілюща вода… Якихось давніх літописних згадок про ті події немає – їх приймають як усне передання. Імовірно, що нові факти могли б відкрити археологічні розкопки, адже на теренах Почаєва існувало давньоруське поселення. Одначе чомусь нікому не спало на думку їх провести.
Перша письмова згадка про Почаїв належить до 1450 р., а зафіксована у документах історія Почаївського монастиря почалася 14 листопада 1597 р. Тоді власниця довколишніх земель, вдова луцького земського судді Анна Гойська фундувала обитель і передала їй ікону Матері Божої. Останню шляхтянці подарував митрополит Неофіт із Греції, який їхав “не відомо тільки куди”, йдеться в одному з видань про Почаїв початку ХІХ ст. Ікона ще вдома у Гойської вславилася тим, що біля неї зцілився сліпий від народження брат удови.
Почаївський монастир був невеликим, але відвідати ікону, помолитися біля неї приходили все більше паломників. І от коли ви приїдете у лавру тепер, то неодмінно почуєте таку історію: “Онук засновниці монастиря Андрій Фірлей став протестантом і вирішив познущатися над іконою. У 1623 р. він наслав на монастир свого слугу Григорія Козинського із загоном, і вони викрали ікону. Вдома дружина Фірлея одягнулася у священицькі ризи і вчинила наругу над реліквією. Та враз вона захворіла. Господар же, злякавшись, віддав усе пограбоване назад у монастир”. Монахи й екскурсоводи розповідають цю історію як один із доказів правдивості “віри православної”. От тільки вони або не знають, або замовчують, що насправді Андрій Фірлей змушений був повернути награбоване тільки завдяки рішенню трибуналу в Любліні, куди поскаржилися отці.
“Звісно, різниця в конфесійній приналежності могла дати знати про себе. Проте такі конфлікти виникали тоді й між православними шляхтичами та черницями православних монастирів. Також зустрічаються відомості й про напади на ці монастирі українських селян, які, звісно, були православними”, - пише доктор філософських наук Петро Кралюк.
Цікаво, але жоден сучасний шкільний підручник, навіть до того, як їх останнім часом взялися переписувати, не згадав і словом, що “під час визвольної війни українського народу, у вересні 1648 року, повстанські загони місцевих селян (тих самих, які, за словами теперішніх отців, масово ходили до ікони – прим. ред.) розгромили монастирські маєтки, розподілили між собою майно, худобу, хліб. У ті роки монастир знайшов собі покровителя в особі Я. Вишневецького, лютого ворога визвольної боротьби українського народу і возз’єднання України з Росією, який у липні 1651 року видав монастиреві охоронний універсал і взяв його під захист польського війська. За таким охоронним універсалом почаївські ченці звернулися й до польського короля”. Цитата, звісно, — не з творів “уніатів” чи “схизматиків”, а з радянської “Історії міст і сіл УРСР”. Тож який вплив мала обитель на своїх же православних, на їхнє виховання, коли вони взялися грабувати її майже одразу після того, як Б. Хмельницький підняв повстання?
Інший парадокс висвітлення історії теперішньої лаври полягає у “скромному” замовчуванні досягнень монастиря в часи, коли він належав греко-католикам. Власне, цього коректного терміну в лаврі ви не почуєте – будуть “уніати”. Відтак відвідувачам не тільки не розкажуть про успіхи почаївської друкарні, що видала за 100 років 200-300 найменувань книг близькою до народної і водночас літературною українською, польською та латинською мовами. Не говоритимуть і про школу, в якій крім шляхтичів навчалися ще й селянські діти, не згадають про успіхи місіонерства… Зрештою, хіба тільки у лаврі не знають про тодішні реалії! Слід конфесійного (у даному випадку православного) підходу до реалій того часу бачимо навіть на сайті Національної бібліотеки ім. Вернадського: “Хоча друкарня належала уніатській церкві, вона нерідко передруковувала богослужбові тексти з православних видань, її діяльність виходила за конфесійні межі. Відомо, що почаївські друкарі підтримували зв’язки з Києво-Печерською друкарнею, обмінювалися з нею виданнями й навіть друкарями, виготовляли невеличкі видання, до яких у Києві додруковували титульні аркуші (“форти”), з зазначенням Київської друкарні, а тираж розповсюджували спільно. Таким чином, уніатські почаївські видання поширювалися серед православних в Україні і навіть за її межами”.
Тобто дехто досі не усвідомлює, що “уніати” не хотіли колись і не хочуть тепер знищити православних, а готові спільно з ними дбати про народ. А чи православні просто бояться, що до роботи не готові вони самі?
Апогеєм незнання історії Почаївської лаври самими лаврськими монахами виглядає та частина екскурсії для паломників, де розповідають, що Успенський собор 1771-1784 рр. звели на пожертви “безбожника” Миколи Потоцького, а розмальовував той собор Лука Долинський. По-перше, напевно, жодний розхвалений УПЦ український чи російський вельможа не зробив стільки пожертв на церкви, як М. Потоцький. Наприкінці життя він взагалі пішов у монастир, і його мощі тривалий час лежали поряд із мощами св. Йова Почаївського – поки їх православні монахи не викинули. По-друге, Лука Долинський був “уніатом”, і якось дивно, коли ним нахваляються люди, які водночас хвалять гайдамаків. Митець народився у самому серці Гайдамаччини і, як “неправильного”, його могли багато разів просто вбити. Та й хіба вберегли монахи спадок того, ким хваляться?! У 1869 р. собор горів і залишилися тільки чотири мальовані образи майстра.
Та облишмо “уніатів”. “З ініціативи “святих отців” у Почаєві було створено відділення чорносотенної організації “Союз руського народу”. Реакційний журнал “Почаевский листок”, який видавався в лаврі з 1887 року, став органом чорносотенців”, цитуємо знову “Історію міст і сіл УРСР”.
Історія, скажете? Тоді погляньмо в сучасний “Почаевский листок” та інші подібні “листки”, які можна безплатно взяти у лаврі. Так, похвально, що Церква закликає боротися з абортами, не вірити розмаїтим “цілителям”, вести здоровий спосіб життя. Але як зрозуміти заголовок “У Бога – соборность, у сатаны – экуменизм”? На яких дослідженнях ґрунтуються залякування тим, що “за ношение брюк – у женщины бывают тяжелые роды, дети рождаются с физическими и психическими отклонениями, страдает бесплодием, или у нее дети будут бесплодными…”, “головные боли у женщин за стрижку волос…”? Чи не викликає тривогу повна відсутність у цих виданнях схвальних відгуків про незалежну Україну при одночасній наявності виразів на зразок “Полуживая Святая Русь стремится изо всех сил избежать грозящей пагубы, поэтому ее современная политическая и духовная жизнь характеризуется мучительным поиском путей восстановления святынь веры, основ идеологии национального возрождения, способов воссоздания законной преемственности власти”. Треба бути зовсім недалекоглядним, щоб не зіставити ці слова із фактом проголошення російського царя Миколи ІІ “Кривавого” святим РПЦ і намаганнями намалювати його ікону в Почаєві. Відомо, що монархічний спосіб передачі влади у консервативних колах православ’я визнають абсолютно законним. Згадайте слова відомого російського письменника і філософа О. Радіщева:
Власть царска веру охраняет,
Власть царскую вера утверждает –
Союзно общество гнетут!
Отака вона – історія лаври, яку не розголошують. Більше того, українці, здається, забули про Почаївську маніфестацію у день св. Йова Почаївського 10 вересня 1933 р., коли у лаврі відзначали 20-літній ювілей єпископства митрополита Діонисія – предстоятеля Польської Православної Церкви, Волинського єпарха і русифікатора обрядів. Тоді українська молодь розгорнула приховані до того українські знамена і написи та скандувала гасла з вимогами призначення на українські землі єпископів-українців та широкої українізації Церкви. Діонисій зрікся посади, його замінив архиєпископ Олексій Громадський, українець. Та потім прийшли одні “визволителі”, після них – інші. Лавра залишилася “канонической”. І тут просто не можна не згадати слова покійного уже о. Д. Блажейовського: “Як нині справи маються з тією Почаївською лаврою з рації добра України і українського народу? Для кого працюють ті монахи навіть тепер, у цій хвилі, і що дають для України, українського народу, Української Церкви з української рації стану? — Видно та чути лише пропаганду та підтримку єдинонеділимства і “котьолківства” та “псьочення” греко-католиків, які цей монастир побудували, а який благочестиві і боголюбиві єдинонеділимські монахи у 1832 році собі за допомогою московської озброєної сили привласнили…
Яка праця нашого монашества, наприклад, Печерської та Почаївської лавр над вихованням української ідентичності, самобутності, почуття спільноти та національної свідомості? — Не видно її! Виглядає, що їх виховання українців не цікавило і не цікавить”.
