Сучасне заробітчанство як новітнє рабство, або Погляд з раю - ІІ

13 березня 2011, 00:02 | Відкрита тема | 8 |   | Код для блогу |  | 

о. Богдан ПУШКАР

о. Богдан ПушкарУпродовж свого душпастирстирювання в Німеччині автор статті ознайомився з різними проблемами, з якими стикаються українці в цій державі. Одна з них, що актуалізувалася останнім часом, — проблема трудових мігрантів. Фактично, доводиться констатувати, що у багатьох випадках люди потрапляють у рабство — без прав, належної оплати та умов праці… Для автора важливо розповісти людям про це; вказати, де вони можуть отримати допомогу, якщо вже потрапили в подібну ситуацію; активізувати голос Церков, коли держава залишається осторонь, та … застерегти від пошуку фальшивого «раю».

…З невтішною долею українців-нелегалів, що працюють в домогосподарствах та на будівництві в Німеччині я зустрівся вперше 1997 року в Берліні. Господарі (вихідці з Дніпропетровська) привезли в церкву молоду жінку з Тернопільщини, яка доглядала їх дітей та виконувала усю іншу домашню роботу. Вони дізналися, що через мене буде нагода передати до Львова зароблені нею кошти — 400 німецьких марок. Наближався Великдень. Під час розмови з господинею цієї жінки виявилося, що вільного часу в їх працівниці зовсім немає. Навіть в сам празник Пасхи вона не була готова відпустити заробітчанку на декілька годин до церкви. Не допомагали жодні мої пояснення.

Сама ж жінка розповіла про те, що в Берліні працює багато чоловіків з України, які за суму 200 марок в місяць весь день, включаючи вихідні, працюють на будівництві в чоловіка її господині... (На той час в Берліні можна було за відносно невеликі гроші купити не тільки квартиру, але цілі квартали будинків. Німеччина приймала до себе громадян України, в яких були єврейські коріння. І вони ставали новими покупцями нерухомостей в центральних та східніх частинах Берліну. Berlin-Mitte, Pankow; Prenzlauer Berg — це квартали міста, де можна було задіяти на будівництві велику кількість чорної робочої сили — Авт.).

Так, без документів, грошей на повернення, без знання мови та при відсутності будь-яких знайомств на місці людина в кінці ХХ століття в самому серці демократичної Європи ставала новітнім рабом.

В медіапросторі Німеччини останнім часом актуалізувалося обговорення питання міграції, її наслідків. Завдяки зусиллям структур німецьких Церков на сьогодні змінено деякі статті кримінального кодексу в гуманітарній сфері, що стосуються людей, які перебувають в Німеччині нелегально. Зокрема, Німецька держава вже більше не каратиме лікаря чи клініку, яка надає допомогу такій людині, не заявляючи про це в міліцію. Також стало можливим офіційне навчання дітей нелегалів в школі.Зі шкіл зняли обовя'зок подавати заяви про сам факт перебування нелегалів на їх території та про конкретне місце проживання таких людей.

Суспільні процеси, спричинені цим феноменом в Україні, останнім часом також досить активно обговорюються в українських ЗМІ. Але, на мій погляд, в цій дискусії відсутня відповідна глибина погляду. Адже сама доля заробітчан в країнах їх нового поселення вкрай рідко описується в ЗМІ. Вказуєтся на значення міграції для економіки країни («заробітчанські гроші» прораховані та сплановані ледь чи не кожним черговим урядом України), інші сторони того суспільного явища. Та сам феномен міграції — це велике лихо, пов'язане з розбиттям родин, сімей, залишеними без відповідного нагляду малолітніми дітьми чи старенькими батьками.

У державних структурах України відсутній і слід відповідальності за долі своїх громадян, яким влада зобов'язана служити.

А вістки про важку долю заробітчан в Німеччині з’являються знову. Хочу ознайомити чатача з історією однієї з них, назвімо її Наталкою/

* * *

«Моя заробітчанська історія розпочалася після закінчення вузу.

Ще під час навчання в училищі я познайомилася з цікавим педагогом, назву його Ісааком Наумовичем (далі — І. Н.). Він мав дружину, двох дітей та стареньку маму, яка вже потребувала в побуті сторонньої допомоги. На прохання вчителя я погодилася безкоштовно допомагати їй у щоденних справах. Жила вона сама в однокімнатній квартирі.

Ситуація з бабусею ускладнилася, коли після перелому шийки стегна вона залишилася лежачою. В цей час І. Н. з дружиною розпочали процес оформлення документів для виїзду до Німеччини. Дітей ще малолітніми вони відправили на свою історичну батьківщину.

Перед від’їздом вони продали квартиру бабусі, а свою здали в оренду, віддавши мені на збереження частину книг.

В Німеччині після операції бабусю швидко поставили на ноги. Сім’я жила в одній квартирі, і дружина І. Н., не забажавши жити так і надалі, подала документи на розлучення. Після анулювання шлюбу вона отримала двокімнатну квартиру, І. Н. з мамою — також.

Після від’їзду І. Н. часто телефонував мені, розпитував про своїх квартирантів, про моє навчання в університеті, розповідав, як йому важко доглядати за мамою і одночасно працювати.

Через деякий час він запропонував приїхати в Німеччину, надіславши запрошення для візи. На той час я вже закінчила університет і почала працювати. Це була моя перша поїздка за кордон. Мені дуже сподобалася ця країна, гостинність, з якою мене прийняли. Коли настав час повертатися, І. Н. вмовляв мене залишитись, мовляв, з документами можна буде щось вирішити. Я відмовилась, сказавши, що краще згодом приїду знову.

«Нагода» випала через рік: за бабусею ставало щораз важче доглядати, вона кілька разів падала,перенесла інсульт, внаслідок чого лівий бік був практично повністю паралізований. І І. Н. надіслав мені запрошення, аби я приїхала допомогти йому з бабусею. Та реалізувати намір вдалося лише через три роки, оскільки дуже важко було виїхати: то відмовляли у візі, то кілька разів повертали на кордоні. Але не покидати спроб виїхати мене підштовхували і заохочення І. Н., який навіть погодився вислати авансом кошти, необхідні для того, щоб «купити» візу, і скрутне фінансове становище, проблеми на роботі…

Коли ж нарешті я таки потрапила в «новітній вимріяний рай», 5 місяців піврічної візи через постійні відмови на той час уже минули, залишався місяць. І. Н. та його колишня дружина вмовляли залишитись, допомогти з доглядом за бабусею, яка уже навіть самостійно їсти не могла. З документами вони пообіцяли допомогти, і, повіривши таким обіцянкам, я залишитись.

На деякий час заспокоїлась, бо І. Н.запевняв, що питання легалізації мого побуту ось-ось вирішать. На всі більш прискіпливі мої запитання він відповідав фразою: “В Німеччині в нас особливі права, ти не хвилюйся”.

І. Н. був задоволений моєю роботою. Ми домовилися, що він відкладатиме мені щомісячно 300 євро як платню за роботу. Та невдовзі після приїзду, коли я два рази поспіль отруїлася продуктами, які мені давали для харчування, зрозуміла, куди потрапила: І. Н. один раз в тиждень приносив зі спеціальної крамниці (йдеться про крамницю для соціально незабезпечених, де за невелику оплату — 1-2 євро —можна придбати продукти, термін споживання яких завершився — die Tafel — о. Б. П.) продукти не першої свіжості і в великій кількості… Так поступово я почала вивчати побут цієї сім’ї, яка приїхала з «голодної України» і отримала можливість «відхарчуватися»! Та це був лише початок…

Коли влітку в мене з’явився вільний час, я виявила бажання зранку бігати і відвідувати басейн. Була шокована відповіддю І. Н., що не можу самостійно з’являтись на вулиці, а тим паче, з кимось заговорити. Доходило до смішного: вранці я виходила бігати, а він ішов мені назустріч. Пізніше відпускав одну, але обов’язково з мобільним телефоном, щоб не затримувалась. Щодо відвідування басейну, то він ходив поряд, поки я плавала. При нагоді завжди нагадував, де я знаходжусь, і що не маю тут ніяких прав. Говорити голосно не дозволялось, у вікно дивитись — також. До магазину ходили завжди разом, і я обов’язково повинна була іти поряд, біля каси, як на глум, все запитував: ”Ти щось собі вибрала?”

Його дратувало те, що я намагаюся підтримувати зв'язок з друзями з України, перевіряв мій телефон і мейл. Переді мною була зовсім інша людина, ніж та, яку я знала в Україні

…Коли приходила колишня дружина І. Н. і просила, щоб я їй щось допомогла, він казав: ”Я дам тобі її на годину”. Моєї думки при цьому ніхто і не думав враховувати! Кожне запитання про легалізацію мого перебування в Німеччині закінчувалося вигукуванням на високих тонах: “Ты вообще ничего не понимаешь, ты не хочешь понять, что все это не делается сразу. Для этого нужно время”.

Якось І. Н. зателефонував з Австрії, куди поїхав відвідати сина, повідомивши, що погано почувається. Пізно ввечері того ж дня ми з його колишньою дружиною відвезли І.Н. до клініки. З діагнозом ”рак шлунку” йому призначили термінову операцію. Він дякував мені за допомогу і дав дотепер зароблені гроші (300 євро за місяць), також попросив передати гроші для сина, але щоб колишня дружина про це не дізналась…

Коли після опереції він повернувся додому, то я знову віддала йому на зберігання свої гроші, адже більше нікого не знала. Гроші, які він просив передати сину, я передала. Після операції, окрім бабусі, доглядала і за І. Н. Та через кілька місяців його самопочуття різко погіршилося, з лікарні його перевели в госпіс.

Після останньої зустрічі з ним в госпісі я приїхала додому і не знайшла ні своїх грошей, ні інших його речей. Я здогадувалась, чия це робота. Ключ від квартири мала його колишня дружина з сином, який приїхав до неї в гості. Вдень вона зателефонувала мені і сказала, що приходила вранці з сином «попити кави». Наступного дня, пізно ввечері, мені зателефонували з лікарні і сказали, що І. Н. помер. Я залишилась з бабусею одна — без грошей, без документів, в чужій квартирі, в чужій країні.

Колишня дружина І. Н. з сином одразу прийшли в квартиру та просили мене залишитись надалі. Вона сказала, що оформить квартиру на себе, а я щоб доглядала за бабусею.

Я погодилася, і тоді підняла питання про гроші, а точніше про їх відсутність. Рішучим тоном вони стали вимагати від мене повернення їм бабусиної банківської картки, на яку вона щомісяця отримувала кошти. (Німецька система опіки «Pflegeversicherung» передбачає оплату догляду за немічними навіть близьким родичам. За умови третьої групи немічності, як у тому припадку, за такий догляд держава платить 680 євро на місяць. Ці кошти не зараховуються до інших доходів особи. Вона може і надалі в повному обсязі отримувати соціальну допомогу «Sozialhilfe». На банківський рахунок “бабуні” щомісяця надходили кошти на регулярне проживання — 323 євро та отих 680 за догляд. І. Н. окремо отримував свою суму на проживання. Квартира оплачувалася державою повністю – о. Б. П.)

Картку я погодилася віддати за умови,що вони віддадуть дотепер зароблені мною гроші. Син сказав, що ніяких моїх грошей тут не було, що я просто допомагала знайомому, про ніякі інші домовленності він нічого не знає. Дав зрозуміти, що вони і так роблять мені велику послугу, дозволяютчи надалі залишатися в цій квартирі, оскільки я тут ніхто і не маю жодних прав.

Коли ж я рішуче продовжувала вимагати негайного повернення мені важко заробленої суми грошей (3000 євро ), він сказав, що готовий платити мені за опіку бабусей 200 євро на місяць. Я не погоджувалася обговорювати жодні плани на майбутнє, поки мені не повернуть зароблені кошти. Та у відповідь почула лише погрозу викликати поліцію, якщо я негайно не віддам тієї банківської картки. Звісно, картку я віддала, адже не знала, як поводитися, не мала жодної підтримки.

Мені нічого не залишалось, як зібрати речі і піти. Цієї ж миті я усвідомила усю безвихідність свого становища. Вийшовши з квартири, я пригадала, що в госпісі зустріла волонтера, який дав мені свою візитку. Саме цій людині я й зателефонувала з проханням про допомогу. Через кільканадцять хвилин він під'їхав машиною. Я розповіла про ситуацію, в якій залишилася, разом з ним зайшла в квартиру за сумочкою. В присутності цієї людини мене почали вмовляти доглядати за бабусею й надалі за 200 євро на місяць, не йшлося про те, що мене викидають на вулицю.

Переді мною розіграли театр… Ця стороння людина, почувши таке, ствердила двома словами — це «новітнє рабство» та порекомендувала мені негайно залишити квартиру. По мобільному телефону він викликав місцеву службу опіки над жінками (Frauenhaus — суспільна служба, організована жінками для захисту та допомоги жінкам, які потерпають від насильства, насамперед у сім’ях. Адреси таких будинків тримаються в таємниці. При потребі жінки-волонтерки підбирають таких жінок (такожі  з дітьми) в домовлених попередньо місцях, або ж їх туди підвозить поліція. Служба співпрацює з надійними адвокатами, перекладачами та іншими установами соціальної допомоги. Утримується за рахунок добровільних пожертв суспільства — о. Б. П.), які стали жертвами безправ'я та насильства.

Пізно ввечері з сусіднього міста за мною приїхала жінка, відразу стала мене заспокоювати. Вона запитала про мої речі. Усе було в квартирі, яку я залишила, і ключі від якої ще залишалися в мене. За речимо пішли мо вдвох, та син покійного відмовився відчиняти, допоки вона не вийшла на вулицю. Я зайшла в квартиру, зібрала речі і знервована пішла геть, через неуважність забравши з собою і ключі.

Пояснивши своїй рятівниці, що забула залишити ключі, почула від неї у відповідь, що вона віддасть їх до офісу місцевої церкви з проханням передати за адресою…»

* * *

Такою є Наталчина історія... Її подальша доля мені не відома. Можливо, повернулася додому, працює за спеціальністю, можливо, продовжує жити далі як заробітчанка-нелегал… Читачу потрібно ще пояснити, що син Іссака Наумовича, якому зараз 27 років та який не зумів дотепер закінчити ніякого вузу, жив на батьківські кошти. Батьки, використовуючи різні можливості, намагалися влаштувати його в Німеччині. Однією з можливостей отримати право на постійне проживання в Німеччині для нього було оформити на себе догляд за своєю бабусею, отримуючи при цьому 680 євро щомісяця та, окрім того, використовуючи Наталчину працю, щодо якої він відчував себе паном і володарем новітньої безправної рабині.

… Я не вперше зіткнувся зі спробою використати систему соціального забезпечення Німеччини. Одного разу до мене звернулася сім’я, вихідці з України, з проханням про допомогу. Приїхали вони (мама з вже повнолітнім сином) декілька тижнів раніше в Німеччину, й процес оформлення їх побуту та навчання тільки розпочався. Державна служба  поселила їх в одному з міст над балтійським морем. До того ж міста приїхали “емісари” з Баварії з намовами терміново переселитися в Баварію. Згідно зі світлими обіцянками останніх, їм тут мали надати повну допомогу та координувати їх входження в суспільне життя Німеччини. Вивчення мови, пошук квартири та працевлаштування “емісари” повністю брали на себе.

Насправді ж люди віддали свої останні кошти пов'язаній з тими «емісарами» посередниці (Immobilienmakler) для пошуку житла. Житло виявилося ледь придатним для проживання. Передбачені державним фінансуванням кошти на початкове вивчення мови витратили на вкрай неякісні курси. Курси проводили знайомі тих же “емісарів”.

Коли дійшло до працевлаштування, то виявилося, що та ж група, яка організувала житло та мовні курси, володіла підприємством, що надавало послуги з прибирання офісів та під'їздів житлових будинків. Підприємство потребувало дешевої робочої сили.На місячну зарплату, про розмір якої робітникам попередньо нічого не сказали, потрібно було важко відпрацювати. Щоденна зайнятність робітника сягала 10-12 годин. Після місяця праці нові робітники почули, що не вміють добре працювати, й виконаний ними об'єм роботи передбачає використання 5 годин в день, за які вони й отримають плату.

Ці люди звернулися до церкви (квартира, в якій жили, знаходилася поруч з церквою з проханням допомогти їм повернутися на попереднє місце проживання — до міста над балтійським морем. За деякий час з великим зусиллям співробітників Caritas таке повернення відбулося…

Душпастирюючи в країні з пристойно розвинутою системою соціального забезпечення, не одразу можна побачити усі тонкощі та багатогранність проблем, пов'язаних з цією системою, а точніше — з тими явищами, які просочуються через досить-таки густе сито системи соціального забезпечення Німеччини.

Уже змалечку в цьому суспільстві виховуються цілі покоління, глибоко переконані, що ледь чи не все на світі можна купити за більшу чи меншу суму грошей. Також і спокійну старість. Суспільство “вирощує” отаких самолюбів, які на все дивляться через “матеріалістичне скло”. Багатогранність людського життя наводить однак свої корективи, і з часом людина змушена визнати, що насправді ніякого забезпечення на старість не існує. Тоді вона готова пожертвувати всіляким добробутом на старості за крихітку людяності, якщо не від рідних (яких часто-густо не існує зовсім), то хоч від чужих. Тому й місцеве суспільство (в тому числі й церковні структури) шукає людей, що готові виконувати цю важку роботу — догляду за старшим поколінням — за кордонами своєї країни. Таку роботу виконують молоді монахині з-за кордону, а також мігранти, для яких шлях до добре оплачуваних місць праці в Німеччині є досить обмеженим.(Погляд з "раю")

Те, що, здавалося, має принести хоч якесь розвантаження соціальних проблем країни, зроджує в іншому місці такі ж, або дуже подібні соціальні негаразди. За німцями похилого віку починають доглядати переважно чужинці, приваблені відносно пристойною зарплатою. Однак з поля зору випадає той факт, що такі самі проблеми виникають в країнах походження самих заробітчан.

Тому не потрібно в уяві вибудовувати рай там, де його немає. Спостерігаючи за різними заробітчанськими історіями, у мене виникає запитання: чи не втрачається на цьому нелегкому шляху щось набагато цінніше, аніж здобувається? І що здобувається, зрештою?Намагаючись втекти від фінансової скрути у власній країні, від того, що постійно нехтують твоїми правами, не дотримуються елементарних соціальних зобов'язань, слід бути готовим ці права відстоювати і на чужині. З перетином кордону нічого само собою не зміниться. Не знаючи мови, місцевих звичаїв та умов праці, легко стати жертвою всякого ґатунку “ділків” та замість вимріяного новітнього раю, потрапити у рабство.

Іншим проблемним аспектом, на мою думку, є ставлення до озвучених проблем в середині держави: влада абсолютно безвідповідальна у цьому відношенні, та й в самому суспільстві рівень розуміння проблеми є досить низьким. Тут, на мою думку, розкриваються великі можливості для соціальної активності структур Церков усіх конфесій, які в Україні втішаються все-таки більшою довірою суспільства від усіх інших установ і не можуть далі стояти осторонь викликів, які несе щоденне життя. Одних заяв та проповідей церковних достойників замало, щоб навести відчутні зміни. Потрібно використовувати досвід пасторальної роботи церков за кордоном. Там церкви, якщо не спроможні своїми силами надати відповідну допомогу, то хоч нададуть кваліфіковану консультацію та скерують у відповідне русло державної чи профспілкової системи допомоги.

Особам, покликаним до управління Церквами в Україні, потрібно призадуматися над суспільними процесами. Оскільки вони не є тільки пасивними спостерігачами, але можуть і повинні на них активно вплинути. В іншому випадку можуть залишитися без пастви, за яку несуть відповідальність. Використовуючи ще досить високий авторитет Церкви, потрібно змінювати ситуацію в самій державі,захищати вірян перед зазіханнями багатих та могутніх в Україні, навіть якщо ці останні й підтримують щедрою рукою якесь церковне будівництво чи інші проекти.

Система Orphus
Рейтинг
0
2
8коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • Українка | 5 квітня 2011, 18:15
    Коментувати коментар

    Політичний та економічний безлад в Україні, а також легенди про "рай" за кордоном на жаль інколи просто "змушують" наших земляків вдаватися до заробітчанства у надії, що таким чином зможуть полегшити життя собі, дітям, родичам. Часто-густо вони опиняються там в дуже складних, нерідко принизлих умовах, про що довгі роки соромляться зізнатися навіть найближчим людям. Тому надзвичайно корисна порада автора статті про те, що, збираючись за кордон, дуже важливо завчасно пошукати інформацію про ті чи інші офіційні українські громадські та церковні об`єднання на місці і якнайшвидше налагодити з ними зв?язок. Окрім уникнення небажаних конфліктів, це може допомогти вам швидше освоїтися в незнайомому суспільстві, збагнути особливість менталітету місцевих жителів і, що найважливіше, подарує вам шматочок рідної Батьківщини на чужині... Приклад Наталі показує, що навіть багаторічне знайомство не може стати запорукою чесного та справедливого ставлення до новітнього раба. То чи варто ним узагалі ставати?

    • Кущики | 6 квітня 2011, 18:50
      Коментувати коментар

      Дуже вдячні автору за висвітлення проблематики українського заробітчанства, за бажання писати про це, звертатись до державної влади та церковного уряду. На мою думку, в статті отця Богдана на прикладі Наталки дуже чітко висловлені проблеми українських заробітчан, їх багато, і напевно кожний заробітчанин - це завжди нова історія. Проходять роки, і кожний з них згадує пройдений шлях то з болем, то з іронією, а за плечами великий досвід – втрачений або навпаки здобутий час. Завдяки Вашій статті українці в Україні мають невелику можливість побачити, якою є насправді заробітчанська доля, українці за кордоном, в яких вже багато пройденого за плечима, висловити свої поради. Перші кроки інтеграційного процессу - це дні, які можна назвати „дитяча безпорадність“. Щоб „навчитись ходити“, треба висидіти багато днів за книжками, щоб хоч трохи почати розуміти людей, вже не згадую про закони, порядки, менталітет місцевих жителів. Психологічний стан, який проходять ці люди, - ностальгія за рідними і одночасно боротьба з заздрістю, яка зразу виникає в близькому оточенні: „їм добре, вони заробляють, їм з неба падає, а ми бідуєм“; це ще гірше, як нелегка фізична праця. В такому стані людина одночасно стає чужою як вдома, так і закордоном – „нема куди бігти“. Занепокоює факт - народитися і вирости на багатій українській землі і втікати з неї різними шляхами, так як втікають африканці від пісків сахари та постійної спеки і посухи. Куди дивиться керівництво країни, хто може на це вплинути, хто міг би бути в стані це змінити? Як показує досвід Грузії, однієї з найбільш корумпованих республік колишнього радянського союзу, систему тотальної корупції можна зламати тільки тоді, коли цього по-справжньому захоче влада. Не зважаючи на все не хотілося б, щоб Ваша стаття відштовхувала людей від пошуку можливостей поїхати закордон. Це насправді прекрасна можливість відкрити щось нове, хотілося б, щоб наші люди могли перейняти те краще, що дає закордон - „і чужого научайтесь, і свого не цурайтесь“. Виїзд української молоді, до якої належим ми, - це так званий протест, проти того, що пропонує нам „наша“ влада. Пройшовши описаний шлях, нам вдалося здобути тут вищу освіту та частково інтегруватися в європейському суспільстві. Це можливо, тільки з власного досвіду можемо порадити українській молоді, не йдіть шляхом Наталки – підготуйтесь до виїзду відповідним чином. Інтернетсторінки: www.hochschulkompass.de; www.deutsche-kultur-international.de; http://www.daad.de/de/index.html підкажуть Вам, які українські вузи співпрацюють з німецькими, які є можливості на отримання стипендій, зарахування складених іспитів в Україні. Не ставайте „рабами для європейців“, чи „прибиральницями з вищими освітами“, навіть якщо це трапилось, міняйте це як можна швидше, шукайте практики, роботи для студентів в відомих фірмах, розширюйте свій кругозір, свій інтелект, накопичуйте професійний досвід, обов`язково збагачуйте українські громади. Ви - майбутнє і лице нашої держави!!!

  • Lvivianka | 1 квітня 2011, 23:37
    Коментувати коментар

    прочитала Вашу статтю і зрозуміла, що вона, а вірніше, не стаття, а розповіді людей викликали дуже різні почуття. Першою реакцією були жалість та співчуття до тих людей, які попали у таку ситуацію. Але наступною емоцією була гіркота. Нашим людям можна написати сотню статей про робоче рабство, про бурделі закордоном, але люди все одно їдуть, думаючи "це з дурними стається, а я мудрий -а, зі мною нічого поганого не буде". І їдуть дівчата по 16 років без мови, спеціальності, а потім роблять вигляд, що не знали навіщо. Героїня першої історії, на скільки я зрозуміла, мала освіту та роботу. Але спокусилася на більші гроші. Принаймі не залишила вдома дітей. Думаю, долю тих дітей Ви чудово знаєте - це втрачене покоління у всіх відношеннях. Це діти, які роками не бачили мамів, але швидко звикли до "легких" грошей цих мамів, які вони спускають на забави, а часом і на щось гірше, з великою легкістю. Покоління без реальних знань, виховання, з викривленими цінностями. Як писав один сучасний філософ:"В нас усі вірять в Бога, а моляться золотому тільцю". Я розумію, що від хорошого життя люди з дому не їдуть, але якщо положити на терези гроші та родину, у більшості перемагають гроші. На превеликий жаль. І ми стати суспільством до дна душі агресивно матеріалістичним. Ви абсолютно праві, зауважуючи, що втрати у таких людей значно більше, ніж набуте, але поки що вони цього не розуміють. Ви не торкалися теми одруження українок з іноземцями. Це ще одна наболіла тема. Готові вийти заміж за чорта, лиш би закордон. І навіть до голови не приходить сумніватися, що він захоче тими грошима з нею поділитися. А деякі виходять заміж, як у анекдоті "щоб зробити мільйонера з того, хто був міліардером". Продаж своєї душі та тіла - на порядку денному. І ще один поганий висновок, який я з цього роблю: ЩОБ ПОГОДЖУВАТИСЯ СТАТИ РАБОМ, ТРЕБА ЦИМ РАБОМ ЗАДОВГО ДО ЦЬОГО БУТИ В ДУШІ. Не знаю, навіщо я так багато написала, Ви і без мене знаєте прекрасно усі реалії українського життя. Видно, все таки, Ваша стаття зачепила. Продовжуйте писати, це цікаво!

  • Vitmar | 16 березня 2011, 13:12
    Коментувати коментар

    Що й казати – проблема, порушена у статті, - надзвичайної ваги. І з будь-якої точки зору – неоднозначна. Візьмемо умови, що склалися в Україні. Коли вже такі авторитети, як Юрій Андрухович, закликають до порятунку шляхом еміґрації, то пересічний українець своїм розумом давно вже дійшов такої думки. Так, ланцюгова реакція породжує ще більше проблем. Але кожен вибирає сам. А щодо країн, куди українці еміґрують, то там тих проблем ще більше. Ось підтвердження: http://www.unian.net/ukr/news/news-425958.html Автор – священик. Це теж не випадково, бо ніхто краще не знає ситуації. Адже до офіційних структур, дипломатичних зокрема, люди звертаються лише в кричущих випадках. А скільки таких «Наталок за Дунаєм»! В Іспанії, Португалії, Італії... В усіх своя доля, часто драматична, іноді й трагічна. Колеги о. Богдана знають десятки, сотні подібних історій. Шановні отці! Дуже хотілося б довідатись про Ваші думки щодо порушених у статті питань.

  • mazepa | 16 березня 2011, 11:32
    Коментувати коментар

    Takyj vyd zarobitchanstva jakyj opysanyj v statti bezsumnivno vede do samykh vtrat. Ale zarobitchanstvo ne zavzdy musyt’ vesty do takykh tragichnykh naslidkiv. Inkoly vono moze staty korysnym javyshchem, na pryklad koly gromadjanyn Ukrainy za kardonom dosiagne vyzchogo rivnja v suspilnij drabyni( majetsja na uvazi zdobuttja osvity ta prestyznoji praci) todi vin maje zmogu staty garnoju vizytkoju Ukrainy za kordonom .

    • Tetiana | 16 березня 2011, 18:06
      Коментувати коментар

      Тоді радше йдеться не про заробітчанство, а виїзд на працю за фахом, як спеціаліст, коли ти - партнер, а не заробітчанин.Тоді можна говорити про можливість стати "візитною карткою", погоджуюсь. А от заробітчанство - це вже швидше за все діти чи внуки заробітчан зможуть вийти на такий суспільний рівень в тій чи іншій країні, про який Ви пишете... Хоча, звісно, заробітчанство не повинно і не мусить призводити до таких трагічних наслідків, про які йдеться у статті, це вже інше питання...

  • Tetiana | 15 березня 2011, 17:01
    Коментувати коментар

    На жаль, охочі використати працю та права інших знайдуться завжди. Питання розвінчування таких "працедавців" є дуже актуальним. Та не менш актуальним є потреба зростання рівня свідомості тих, хто мовчки згоджується на таку працю. Як на мене, влучним є запитання: що, зрештою, дозволяє здобути таке заробітчанство, а що - легко втратити? Та й узагалі, для України питання заробітчанства - сумне питання з багатьма невтішними наслідками...

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Точка зору

  • 24 листопада 2017, 14:55 | Відкрита тема | 

    Церква за франшизою?

    Яку модель церковного буття відстоюють релігійні лідери? Парафії це дочірні підприємства чи добровільно об’єднанні громади зі спільним віровченням? Церква це пірамідальна єрархічна структура чи конгломерат рівних громад?

  • 14 листопада 2017, 12:54 | Колонка Тетяни Деркач | view photo | 

    Врятувати нерядового Бахова

    Справа повішеного священика перетворилася у цирк

Останні коментарі

  • Михаил | 24 листопада 2017, 23:29

    Что за идиотская манера все менять и переделывать?! Все от бесовщины и чертовщины! Второй Ватиканский Собор отменил службу на латыни, эти французы "Отче наш" коверкают. Еретики!

  • dutchak1 | 24 листопада 2017, 20:49

    «…..В УПЦ (МП) знають, що закон змінити вони не в силах, свою політику вони проводитимуть й надалі, а тому розуміють, що процес перетікання невдоволених громад продовжиться. У Церкві вирішили піти

  • velovs@ukr.net | 24 листопада 2017, 19:46

    Р. Р. S. Cебто, що тоді якраз на теренах України ВІРА в БОГА її людності була ЗНАЧНО масовішою і міцнішою, аніж на решті Совдепії!

  • velovs@ukr.net | 24 листопада 2017, 19:39

    Р. S. До речі, серед тих означених - добре яскраво-ілюстрованих і переконливих основних причин, чому сталінська комуно-більшовицька влада вчинила в Україні той супержахливий злочин

  • velovs@ukr.net | 24 листопада 2017, 16:03

    Як відомо, у першій половині ХХ ст. Голодомор 1932-1933 рр. в Україні був уже ДРУГИМ - після масштабного винищення вірмен і ассирійців в Османській імперії - і значно більшим, за числом жертв,

Популярні статті місяця