Про мову, патріотизм і євангельську ідентичність в Україні

26 листопада 2010, 10:18 | Відкрита тема | 1 |   | Код для блогу |  | 

Олена ПАНИЧ,

кандидат історичних наук,
проректор з наукової роботи Донецького християнського університету

Олена ПаничДвомовність вже давно стала реальністю життя українського суспільства. При цьому питання співіснування української та російської мови завжди мало і має присмак заідеологізованості. Серед доволі значної кількості публікацій, які мені вдалося перечитати з цієї теми, найцікавішою вважаю статтю Володимира Кулика «Мовні ідеології в українському політичному та інтелектуальному дискурсах» («Отечественные записки», 2007, №1). Концепція цього автора найбільше співпадає з моїм баченням проблематики. Погоджуюсь з ним насамперед у тому, що слід розрізняти мову як комунікативний засіб і мову як символічне вираження колективної ідентичності. В Україні і українську, і російську мову можна бачити в обох цих площинах. Кожна з них для якоїсь частини населення є насамперед зручним комунікативним засобом передачі інформації, але кожна є також і засобом політико-символічної репрезентації.

Як можна судити з дискусій, що час від часу виникають в цьому полі, українська мова часто розглядається однією частиною суспільства як символ українського патріотизму, національного і культурного відродження, іншою – як неодмінний атрибут агресивного націоналізму. Російська мова, в свою чергу, одними інтерпретується як символ нав’язаного інтернаціоналізму, «імперськості» та національного гноблення, іншими – як ознака лібералізму та дотримання прав людини. Власне, в більш широкому контексті «мовний» дискурс в Україні так чи інакше пов’язаний із дискурсом свободи – чи то спільноти, чи особистості. Захищати українську мову означає захищати національну спільноту від культурного поневолення, а посилення позицій російської мови тлумачиться як спроба надати кожній людині свободу користуватися тією мовою, якою їй зручно. Все більше укорінюється думка, що російськомовність не заважає формуванню української нації, якщо останню розглядати не як етнокультурне, але як територіально-політичне об’єднання [1].

Цікавим полем для дослідження є позиція Церков та релігійних спільнот України щодо мовного питання. Ми будемо говорити, зокрема, про протестантсько-євангельські спільноти, тому що саме їм часто дорікають в культивуванні «непатріотичного» ставлення до української мови. У світлі цієї проблеми слід чітко уявляти собі комплекс світоглядних настанов, які формують ідентичність євангельських віруючих, відображають віровчення, історичний та суспільний досвід конфесії, для якої мовне питання завжди мало своє особливе значення. Спробуємо розглянути ці настанови.

Як відомо, зародження протестантизму в Європі було тісно пов’язане з перекладом Біблії національними мовами (англійською – Джоном Вікліфом, німецькою – Мартіном Лютером і т. д.). Це стало поштовхом для розвитку національних мов, але було все-таки побічним ефектом, а не цілеспрямованою стратегією діяльності прибічників Реформації. Самими перекладачами мова розглядалася всього лиш як засіб для кращого розуміння Божого Слова. Протестантам з самого початку був властивий прагматизм у відношенні до мови, заснований на вірі в те, що кожна людина має спілкуватися з Богом та читати Біблію саме тією мовою, якою їй найлегше та найзручніше це робити.

Мова стала одним із етнокультурних чинників формування модерних націй. При цьому, як відомо, лише деякі протестантські церкви можуть вважати себе національними (напр., Лютеранська), в той час як більшість деномінацій в межах протестантизму мають виключно міжнаціональний характер. Це стосується і євангельських конфесій, які в нашій країні є найчисленнішими представниками протестантської традиції.

Євангельський рух в Україні починався у вигляді штундизму (від «Bibel Stunden» — біблійні уроки), який спонукав багатьох неосвічених українських селян – колишніх кріпаків — самотужки вчитися читати, щоб отримати можливість читати Біблію. Але перші доступні для них біблійні тексти були в російському синодальному перекладі, а також, як не дивно, німецькі. Біблії в українському перекладі тоді просто не було. Перший євангельський союз, який виник на території нашої країни (1884 р.), мав назву «Союз російських баптистів Південної Росії і Кавказу» [2]. Відтак національна мова в силу об’єктивних обставин не стала вагомим чинником конструювання протестантської релігійної ідентичності українців, як це було характерно для інших європейських народів.

Сьогодні складається враження, що євангельські церкви поступово завойовують собі право вважатися традиційними і в певному сенсі навіть національними в нашій країні. Їхні лідери практично завжди вживають українську мову у офіційних заявах і церемоніях. Частіше стали використовувати українську мову під час богослужінь в російськомовних регіонах України (в україномовних вона використовується постійно). Але в цілому для євангельського світогляду і богослов’я характерна байдужість до процесу культивування національних символів та атрибутів. На разі ці питання вважаються другорядними у порівнянні з питаннями істинного навернення людини до Бога («народження згори») та отримання особистого спасіння. Основну увагу кожен євангельський віруючий традиційно має приділяти тому щоб реалізувати себе як духовно нову людину, «що відновлюється для пізнання за образом Створителя її, де нема ані геллена, ані юдея…» (Кол. 3:10-11). Земна батьківщина тут не сакралізується, як це можемо бачити, наприклад, в православ’ї. Лише служіння «небесній батьківщині» може розглядатися як необхідний елемент людського буття. Нація, як і національна мова є тимчасовими речами земного характеру. Вони складають певні історичні умови, в яких людина має «виконувати своє спасіння» (Филип. 2:12) і служити Богу. Відтак, і їхня цінність вимірюється тим, наскільки вони сприяють чи навпаки заважають здійснювати це, головне для кожного віруючого, завдання. Все це не означає, що в середовищі сучасних українських євангеліків побутує якесь зневажливе ставлення до української мови, нації чи культури. Скоріше можна сказати, що мова не є самоціллю. Нею користуються так і тоді, коли це доречно, відповідно до особистого вибору та зручності для аудиторії.

Власне, додам від себе, мова дуже опосередковано пов’язана з патріотизмом. Патріотизм – це не стільки ідентифікація себе з якоюсь мовою і культурою, скільки готовність сприяти благу народу як спільноти людей, серед яких тобі випало жити. В його основі лежить розуміння, що від благополуччя цієї спільноти залежить і твоє особисте благополуччя. Патріотизм реалізується насамперед у приватній сфері. Він є результатом особистого морально-етичного вибору людини і невід’ємною часткою її загального морального обличчя. Моральність підштовхує до консолідації людей в межах малого колективу чи групи, налагодження конструктивних соціальних зв’язків, і таким чином в кінцевому рахунку сприяє благу всього суспільства, нації загалом. Відтак патріотизм скоріше повинен розглядатися як категорія етики, а не ідеології. Він перебуває у площині свободи особистості, а не свободи спільноти. Домінування морально-етичного розуміння духовності у середовищі євангельських віруючих робить їх однією з найбільш патріотичних конфесій України, незалежно від мови, якою вони розмовляють.

Примітки

  1. Про відмінності між цими двома моделями націотворення див.: Брюбейкер Р. Переобрамлений націоналізм. Статус нації та національне питання у новій Європі. – Львів: “Кальварія”, 2006. – с.57-74
  2. Слово «російських» було вжито для того, щоб відрізнити їх від німців. Під цим словом малися на увазі і українці. Див.: Савинский С.Н. История евангельских христиан-баптистов Украины, России, Белоруссии (1867-1917). – СПб.: «Библия для всех», 1999. – С. 200-202.
Система Orphus
Рейтинг
0
1
1коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • Drahoman | 27 листопада 2010, 09:23
    Коментувати коментар

    Протестантизм в Европі почався не з Вікліфа й Лютера, а відразу з кількох джерел: богуміли, двовір'я, перекодування в тубільних культурах. Взагалі концепція наближення до Бога/абсолюту/першоджерел є одним з основних двигунів цивілізації. Щодо мови. Пані не нагадає, в якій праці об'єктивно досліджено різновиди того язичія, яке у нас умовно називають українською російською мовою? Об'єктивних досліджень про українське койне також нема. Тобто бінарні схеми укр./рус. - це політичні технології й нічого більше. Про земне і небесне царство. Пані, звичайно, обізнана з працями Карсавіна. Бінарна схема земний/небесний Єрусалим практично вичерпується на рівні медіатипів і не працює в нинішніх умовах. На рівні примітивної свідомості сьогодні працює тільки розпізнавання свій-чужий, наприклад у футболі або у відмираючих тоталітарних режимах. Нинішні матриці користуються набагато складнішими схемами, здебільшого мало ієрархізованими.

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Точка зору

  • 24 листопада 2017, 14:55 | Відкрита тема | 

    Церква за франшизою?

    Яку модель церковного буття відстоюють релігійні лідери? Парафії це дочірні підприємства чи добровільно об’єднанні громади зі спільним віровченням? Церква це пірамідальна єрархічна структура чи конгломерат рівних громад?

  • 14 листопада 2017, 12:54 | Колонка Тетяни Деркач | view photo | 

    Врятувати нерядового Бахова

    Справа повішеного священика перетворилася у цирк

Останні коментарі

  • Михаил | 24 листопада 2017, 23:29

    Что за идиотская манера все менять и переделывать?! Все от бесовщины и чертовщины! Второй Ватиканский Собор отменил службу на латыни, эти французы "Отче наш" коверкают. Еретики!

  • dutchak1 | 24 листопада 2017, 20:49

    «…..В УПЦ (МП) знають, що закон змінити вони не в силах, свою політику вони проводитимуть й надалі, а тому розуміють, що процес перетікання невдоволених громад продовжиться. У Церкві вирішили піти

  • velovs@ukr.net | 24 листопада 2017, 19:46

    Р. Р. S. Cебто, що тоді якраз на теренах України ВІРА в БОГА її людності була ЗНАЧНО масовішою і міцнішою, аніж на решті Совдепії!

  • velovs@ukr.net | 24 листопада 2017, 19:39

    Р. S. До речі, серед тих означених - добре яскраво-ілюстрованих і переконливих основних причин, чому сталінська комуно-більшовицька влада вчинила в Україні той супержахливий злочин

  • velovs@ukr.net | 24 листопада 2017, 16:03

    Як відомо, у першій половині ХХ ст. Голодомор 1932-1933 рр. в Україні був уже ДРУГИМ - після масштабного винищення вірмен і ассирійців в Османській імперії - і значно більшим, за числом жертв,

Популярні статті місяця