• Головна
  • Про з’їзд євангельських християн-баптистів, духовне пробудження і тягарі армініанства...

Про з’їзд євангельських християн-баптистів, духовне пробудження і тягарі армініанства

09.08.2010, 12:19
Вибір діючого голови Союзу ЄХБ на другий термін насправді відобразив неготовність більшості віруючих сьогодні прийняти заклик до духовного пробудження.

Події, які відбуваються на наших очах, важко оцінити та осмислити зразу. Лише час може показати їхню історичну вагомість, значущість як для суспільного життя, так і для життя окремої людини. Це стосується і 26 з’їзду Всеукраїнського Союзу Об’єднань євангельських християн-баптистів (Київ, 27-29 травня 2010 р.), який автору цих рядків довелося відвідати не лише в ролі дослідника чи аналітика, але й делегата. Висловлюючи свої міркування щодо цього з’їзду, його значення в розвитку релігійної культури нашого вітчизняного баптизму, усвідомлюємо, що це можуть бути поки-що лише фрагментарні та уривчасті свідчення, які втім, як хочеться вірити, допоможуть і аналітикам-релігієзнавцям, і віруючим людям, і просто всім, хто цікавиться розвитком конфесії євангельських християн-баптистів в нашій країні, краще відчути присутні в ній характер та тенденції до змін.

Без сумніву цей з’їзд слід вважати історично помітною подією, хоча він не був першим в історії цієї конфесії, і, судячи з усього, не буде й останнім. Традиція проведення звітно-виборних з’їздів була започаткована ще за радянських  часів і несе в собі певну стабільність процедури та прийнятих правил, які надають такого роду зібранням урочистості, передбачуваності і легітимності. Зібрання 27-29 травня 2010 р. також мало свій доволі передбачуваний план та сценарій, але мало й свою інтригу. Знаковість цього з’їзду полягає саме у тому, що його учасникам випав шанс відчути себе причетними до незапланованих заздалегідь важливих рішень, коли голосування раптово стало неформальним, а кожен мандат так само раптово набрав особливої ваги. Саме таке відчуття проникло в душі делегатів з’їзду, коли на посаду голови Всеукраїнського Союзу Об’єднань євангельських християн-баптистів було висунуто двох кандидатів – одного номінаційною комісією, а іншого, дещо несподівано для багатьох, – значною кількістю делегатів з’їзду. Першою була цілком логічно запланована кандидатура дійсного голови ВСО ЄХБ В.В. Нестерука (якого врешт-решт таки й обрали головою Союзу на наступний термін), другою – кандидатура В.С. Антонюка, на сьогодні обраного заступником голови. Про те, в умовах якої психологічної напруги здійснювався вибір, свідчить надзвичайно малий розрив в кількості відданих голосів – перевага була досягнута всього лиш за допомогою 35 мандатів. Після прийняття цього колективного рішення настало дивовижне і амбівалентне відчуття причетності до християнської церковної демократії. Амбівалентність його полягає в тому, що для всіх присутніх, як людей віруючих, залишилося загадкою, якою мірою це рішення було визначене ними самими, делегатами з’їзду (тобто людьми), а якою – Богом, якому всі делегати молилися та взивали перед голосуванням. Якщо вірити в те, що Господь підказав делегатам прийняти таке колективне рішення, то для чого було взагалі висувати альтернативного кандидата? Саме по собі висування другої кандидатури виглядає як безглузда спроба піти проти волі Божої, визначеної наперед. Ось тут мимоволі ситуація підштовхує до роздумів на теологічні теми, зокрема, в контексті значення богословської парадигми для прийняття релігійною спільнотою суспільно важливих рішень.

У протестантському теологічному дискурсі питання свободи волі людини та визначення наперед, як відомо, походить ще з часів давньої дискусії між прихильниками вчення Жана Кальвіна про передвизначення (предестинацію) «обраних до спасіння та вічного життя» та прихильниками вчення Якоба Армінія про необхідність та присутність свобідної людської волі у виборі спасіння. Перших прийнято називати кальвіністами, других – відповідно армініанами.

Звертаючись до складних теологічних дискурсів, хочу заздалегідь попросити пробачення у професійних теологів за те, що дозволяю собі розмірковування на цю тематику, але виправдання знаходжу у тому, що мене цікавить не сама по собі теологічна концепція спасіння, але її практична імплементація в житті, так би мовити, «пересічних» віруючих (до яких і себе відношу також). Власне, як відомо, будь-яка теорія, в тому числі теологічна, завжди дещо спрощено сприймається «пересічними» людьми. Тим не менше, саме таке спрощене сприйняття цікаве само по собі, бо має велике значення для практичного життя і виступає не просто у вигляді абстрактної ідеї, але імперативу, спонукання до дії. Відтак я припускаю, що в прийнятті рішень з’їзду так чи інакше відображена саме теологічна складова мислення наших баптистів, вплив якої відчувався протягом всіх засідань та зустрічей. І тут-таки отримало відображення те, з дозволу сказати, побутове армініанство, яке стало знаком та символом релігійної ідентичності наших віруючих. Воно мимоволі спонукає до роздумів, хто врешті решт є вагомішим «двигуном» доленосних для нас рішень – ми самі, чи Дехто Інший.

Дискусія між армініанством та кальвінізмом стала актуальною для наших вітчизняних баптистів протягом останніх десяти-п’ятнадцяти років, коли в українські євангельські школи почали приїжджати викладачі, місіонери та проповідники з заходу, які несли з собою т.зв. «кальвіністське вчення». На разі саме по собі це вчення доходило до нас в доволі редукованому вигляді, у т.зв. «п’яти пунктах кальвінізму». Спираючись всього лише на «п’ять пунктів», кальвіністська доктрина все одно виглядала доволі розробленою і переконливою, тому що відображала століття розвитку теологічної школи та традиції (Див.: Санников В.С. Пять пунктов Ремонстрации и TULIP: история и восприятие. // Пути славянского богословия арминианской традиции. Материалы конференции. –Львов, 2009.— С. 18-32.). Тим не менше у нас вона отримала свого роду психологічне та культурне відторгнення насамперед на інтуїтивно-повсякденному рівні релігійного мислення. Український віруючий не міг внутрішньо змиритися з тим, що його спасіння – це заслуга лише Бога одного, а не Бога у співпраці з людиною. Це майже автоматично поміщало його в ряди «армініан». Зовсім неприйнятною виявилась, зокрема, кальвіністська концепція «безпеки спасіння», яку спрощено можна виразити таким чином: «хто одного разу отримав спасіння, не втратить його ніколи». Попри теологічні дискурси, культурний і історичний досвід наших баптистів занадто складний і драматичний, щоб погоджуватися з таким твердженням. Намагаючись вибороти собі право на існування під тиском домінуючого православ’я чи державного атеїзму, зберегти свою релігійну ідентичність в умовах нав’язуваної ідеологічної монополії, баптисти завжди відчували, що спасіння таки можна втратити, і іноді це навіть легше, ніж зберегти його. Деколи я думаю, що кальвіністські доктрини звучать просто образливо для наших віруючих, які стільки особистих духовних і душевних сил витратили на те, щоб не втратити своє спасіння.

З іншого боку саме страх втратити спасіння підштовхує до постійного роздумування над ситуацією сьогодення, вишукування в ній ознак духовного занепаду церкви (вживаю цей термін в дещо збірному сенсі – як сукупність помісних церков, еквівалентно до «Церкви Христової») та тривожного пошуку шляхів до того, що на мові євангельського християнина називається «духовним пробудженням». Духовне пробудження – це специфічний конфесійний термін, зрозумілий євангельським віруючим краще, ніж будь-яким іншим. Сам по собі цей термін, як не дивно, відображає структурно-символічну перемогу армініанства над кальвінізмом в новітніх протестантських дискурсах, адже визнання того, що Церкві може бути потрібне духовне пробудження, передбачає, що вона (церква) може «заснути», тобто втратити ті ознаки «живої» церкви, які вона мала раніше, до «засинання», бути на межі символічно-духовної смерті. А це є ні що інше, як втрата колись раніше отриманого спасіння. Духовне пробудження по суті потрібне лише армініанам, а не кальвіністам.

Історія світового євангельського руху має свою історію духовних пробуджень, яка складається з низки етапів активізації релігійного натхнення в середовищі протестантських громад. Один із найбільших теоретиків релігійного пробудження американець Чарльз Фінней був вихідцем з кальвіністського середовища. Втім, судячи зі змісту його творів, його мало цікавили дискусії між армініанами та кальвіністами. Зі скрупульозністю та педантичністю юриста (ким він, власне, і був) Ч.Фінней перераховував гріхи християн, які йому доводилося спостерігати, і давав деталізовані настанови для їхнього виправлення. Його проповіді звучать більш, ніж категорично. Наприклад, так:

«…Проверьте состояние вашего сердца: как относитесь вы к мирским богатствам? Считаете ли вы их на самом деле своими — то есть, считаете ли вы, что у вас есть право распоряжаться ими, как собственными, по своему усмотрению? Если это так, запишите. Если вы возлюбили роскошь и богатство и жаждете их для себя самого или для удовлетворения своих вожделений и амбиций, или душевных потребностей, или копите его для своей семьи, — вы согрешили и должны покаяться… Взгляните на те случаи, в которых вы завидовали тем, кто, по вашему мнению, превосходил вас в чем-либо. Будьте честными перед собой; и если вы затаили этот дух преисподней, искренне покайтесь перед Богом, или Он никогда не простит вас…Временами вы говорили за спинами других людей — членов церкви или иных — об их недостатках, действительных или предполагаемых, говорили лишнее и без необходимой на то причины. Это и есть злословие. Вам нет нужды лгать, чтобы стать виновным в злословии; правда, сказанная с желанием обидеть, и есть злословие… Осознайте сейчас, что такое ложь. Любые разновидности умышленного обмана. Если вы замыслите произвести впечатление, противоположное неприкрашенной правде, вы лжете. Сколь неисчислимы случаи обмана, совершаемого каждый день в бизнесе, в общественных взаимоотношениях — словами, взглядами, поступками люди пытаются произвести на других впечатление, противоположное истине… Те случаи, в которых вы зря потратили ваше время, проматывали часы, которые Бог дал нам для служения Ему и спасения душ, в пустых развлечениях и глупых разговорах, в чтении романов или ничегонеделании… Возможно, вы плохо обращались со своей женой, или со своими детьми, или с другими членами семьи, или со слугами, или с соседями. Запишите все эти случаи… Препятствуя другим, возможно, вы ослабляли их влияние своими инсинуациями против них. Вы не только обкрадывали Бога, не отдавая Ему своих способностей и талантов, но связывали руки другим людям… Если вы обнаружили, что согрешили против кого-либо, и этот человек находится в пределах вашей досягаемости, пойдите и исповедуйте свой грех немедленно и удалите его со своего пути. Если же человек, которого вы обидели, находится достаточно далеко от вас, и вам трудно пойти и увидеться с ним, садитесь и напишите ему письмо, исповедуйте причиненную обиду и отправьте письмо немедленно. Если вы обманом выудили у кого-то деньги, вышлите всю сумму, в полном размере и с процентами… если ваша душа не прилагает отчаянных усилий для спасения несчастных, погруженных во тьму язычников, почему же вы так лицемерны, что претендуете на звание христианина? В этом случае ваше заявление — оскорбление Иисуса Христа… Проработайте все упомянутое здесь до конца. Проработайте сейчас. Не откладывайте; это может лишь усугубить ваше положение...

(Цит. за: Ч. Финней. Как содействовать пробуждению. [http://www.evangelie.ru/forum/t23481.html]. Виділено мною. – О.П.)

За легендами в кожному місті, куди приїжджав Чарльз Фінней, люди натовпами з’являлися біля місцевих відділень поліції з бажанням в деталях розповісти про свої злочини. Кількість публічних покаянь в церквах США досягнула апогею завдяки його проповідям, і цей феномен назвали «другим великим пробудженням». Судячи з усього, Фінней не сумнівався, що християнин таки може втратити спасіння.

Лейтмотив будь-якого духовного пробудження складає твердження, що християнин не має права жити «зручним життям», його життя повинне відрізнятися від життя світської людини присутністю в ньому постійного напруженого духовно-морального пошуку. Відтак духовне пробудження як програма церкви стає актуальним, коли церква виглядає занадто «злитою зі світом», «обмирщеною» (зрозуміло, що тут може йти мова лише про протестантське розуміння церкви як громади, позбавленої характерної для інших гілок християнства сакраментальної церемоніальності). Істина про духовне пробудження полягає в тому, що той, хто дійсно вірить в те, що воно необхідне, спроможний переконати в цьому інших. Чарльз Фінней тому яскравий приклад. Але потрібно, щоб інші люди також відчували внутрішню потребу в цьому.

В історії вітчизняного баптизму також були періоди, які сьогодні розглядають як духовне пробудження. Один із таких періодів – це 1960-ті роки (Див.: Г.К.Крючков. Великое пробуждение ХХ века. – М.: «Христианин», 2008.) Тоді особливо активна частина віруючих вимагала від лідерів конфесії покаяння за «гріх співробітництва» з атеїстичною владою, через яке (співробітництво) місцеві уповноважені та інші чиновники чинили тиск на громади та їхніх членів в обмін на наче б то їхню терпимість до формального існування церковних структур. На скільки це «співробітництво» можна вважати гріхом, сьогодні важко сказати, якщо врахувати, що в умовах радянського тоталітаризму ніякі структури, і церковні в тому числі, не могли уникнути державного тиску і контролю. Але виглядало так, ніби офіційно існуючі церкви-громади умисно надають можливість чиновникам втручатися в своє життя, щоб самим отримати можливість «жити зручно» і не терпіти гонінь, які могли випасти на долю катакомбної церкви. Саме в той час виникла одна із авторитетних сьогодні теологічних концепцій святості – «відділення і освячення». Згідно з нею справжня святість євангельського християнина-баптиста може бути досягнута лише через відокремлення від світу, заперечення його (і держави як його найбільш кричущого втілення), через служіння Богу в підпіллі, страждання від переслідувань та максимальне самопожертвування. Життя зареєстрованих церков та Союзу євангельських християн-баптистів тоді тлумачилось як позбавлене духовного імпульсу, занадто «зручне» і «пристосуванське». Цікаво, що саме тоді таке становище вперше було назване «мороком Лаодикії» – така собі алегорично-символічна відсилка до книги Об’явлення Івана Богослова. Лаодикія – це символ «теплої церкви» і «теплого віруючого», що не здійснюють своє служіння Богові «ревно», з посвятою та самопожертвою, але пристосовуються до «світу», прагнуть до комфортного життя в цьому, як і в майбутньому житті. Це символ «сплячої церкви», яка потребує духовного пробудження.

Відтак, звернення до Лаодикії як символу має свою історію у вітчизняному євангельсько-баптистському дискурсі. Характерно, що до нього повернулися і зараз, коли для 26 з’їзду ВСО ЄХБ було запропоноване гасло-девіз «Будь ревний і покайся» (Об.3:19).

Протягом всіх засідань з’їзду заклики до духовного пробудження лунали ключовим рефреном, з чого можна зробити висновок, що його досягнення розглядається як програма дій Союзу ЄХБ на найближчі роки. Цікаво, що реферат на тему «Будь ревний і покайся» перед самими виборами прочитав не діючий голова Союзу В’ячеслав Нестерук (він виступив лише зі звітом про виконану роботу), а його помічник Валерій Антонюк. Це справляло враження програмної промови людини, яка пропонується як майбутній лідер об’єднання, і у зв’язку з цим виникло деяке здивування, чому кандидатура В.Антонюка не була висунута номінаційною комісією перед голосуванням.

Звертає на себе увагу модель духовного пробудження, яка пропонувалася в програмному рефераті, проголошеному з трибуни з’їзду. Умовно кажучи, це модель, яка орієнтована на відкритість до «світу», активне «досягання» його місіонерськими та соціальними проектами.

Засновуючись на тексті реферату В.С.Антонюка, можна виділити низку проблем, які лідери Союзу ЄХБ розглядають як ключові і такі, що можуть бути вирішені за допомогою духовного пробудження. Це – ізольованість баптистської спільноти в суспільстві, її стагнація та формалізм духовного життя. В контексті цього ж звучали такі негативні іменники, як «показне благочестя», «внутрішня пустота», «меркантильність», «гонка за благами цивілізації», «церковна дипломатія та вміле адміністрування», «посередність», «задоволення собою», «ліниві і задоволені лаодикійці». Шляхи подолання проблем бачаться знову ж таки в етичному вимірі. Зокрема, для досягнення покращення пропонується «серйозно переглядати свої особисті стосунки з Богом», «переоцінювати взаємини між служителями», «займати активну позицію у щодо світу», «якісно здійснювати служіння», «дбати про нову генерацію служителів», «точно проголошувати євангельську істину», «бути активнішими в місіонерському служінні». Етичний вимір опирається в євангельській традиції на звичку пов’язувати всі існуючі проблеми людського життя і життя суспільства з недосконалістю людської природи. Ось чому, наче б то логічним виглядає на фоні всього цього заклик до покаяння і «ревності».

Програмний реферат В. Антонюка був проголошений в жанрі проповіді, який найчастіше використовується для баптистських зібрань. Він отримав стримане схвалення, не викликавши втім надмірного ентузіазму в залі, навіть у тих, хто активно підтримав його автора під час голосування. Більше того, думаю, що заклики до покаяння не виглядали переконливо і не зачіпали за живе. Скоріше це виглядало як привід задуматися, мовчки покивати головою.

З іншого боку, крім моделі духовного пробудження, запропонованої «згори», була й інша модель, розмова про яку постійно виникала, так би мовити, «знизу». Ця модель також, судячи з багатьох ознак, має своїх прихильників в сучасному євангельсько-баптистському братстві і немало. В найбільш послідовній та чіткій формі її оприлюднив один із делегатів з’їзду, пресвітер церкви євангельських християн-баптистів міста Артемівська Донецької області Іван Михайлович Кобзар. Він не був офіційним доповідачем, але брав на себе ініціативу і активно користувався наявним в залі мікрофоном, а також розповсюджував роздрукований текст власної проповіді під назвою «Бейте тревогу на святой горе Моей» (Иоиль 2:1). Він також призивав людей до духовного пробудження, хоча мотив покаяння в його текстах та промовах не звучав так відверто. Скоріше в них звучала тривога з приводу втрати сучасними євангельсько-баптистськими віруючими тих духовних орієнтирів та стандартів життя, якими керувалися старші покоління. Він говорив про необхідність більш чітко відокремити себе від світу, який «наповнений злом» і «морально занепадає». Сучасні церкви, на його думку, також вже відчули на собі ознаки «морального занепаду», що проявляються у відмові від традиційних для баптизму форм одягу (насамперед жіночого – хустки, спідниці, відсутність прикрас) та сімейного устрою (багатодітність). Те, що ознаки «морального занепаду» та «моральної розпусти», пов’язувалися, головним чином, з жінками, дозволяє характеризувати концепцію святості І.М. Кобзаря як патріархально-традиціоналістську. Від нього можна було почути надзвичайно красномовні заклики до відродження благочестя, наприклад такі:

«…Дорогие отцы, матери вы замечаете, как ваша дочь стремиться одеваться по последней моде – поговорите, для чего ты так одеваешься? Расскажите о стыдливости и о том, что не стоит подражать бесстыдной моде… расскажите своим дочерям, что вся косметика и украшения присущи развратным женщинам и для развратных целей. И удержите своих детей подражать людям мира сего. А если упустили время и дети ваши этому научились, то Христос советует: «плачьте о себе и о детях ваших», прося у Господа прощения и освобождения от влияния мира сего для себя и детей ваших…» (Збережено оригінальний текст і граматику І.М. Кобзаря).

Характерно, що зовнішній вигляд розглядається ним як видиме свідчення внутрішнього стану людини. Відтак було б занадто спрощено тлумачити його заклики як заклики до зовнішнього, показного благочестя. Скоріше це виглядає як спроба повернути «золотий вік історії» баптизму в нашій країні, коли віруючі не лише сприймалися, але й виглядали помітно іншими серед суспільного оточення.

По суті, програмний реферат В.С.Антонюка і проповідь І.М.Кобзаря пропонують два варіанти відповіді на одне питання: що слід робити євангельському віруючому сьогодні, щоб не втратити спасіння? Це два різні виміри армініанської позиції – кожен з яких має своїх прибічників і опонентів, іноді в одній особі. Відповідно, пропонуються дві різні і навіть конкуруючі моделі духовного пробудження. Одна з них орієнтована на більшу відкритість до «світу», прагнення говорити з ним однією мовою з метою мати вплив на нього через місіонерство та євангелізм. Друга – на більш виразне відокремлення від «світу», дотримання строгих правил самодисципліни, культивування своєї традиціоналістської культури. Теоретично обидві ці моделі могли б призвести до зростання чисельності громад: в першому випадку за рахунок новонавернених, в другому – за рахунок дітей з багатодітних сімей віруючих. Але в силу об’єктивних обставин реалізувати до кінця жодну з них сьогодні практично неможливо.

Ці «об’єктивні обставини» без сумніву є темою для окремого дослідження. Я дозволю собі висловити лише декілька міркувань з цього приводу, які, так би мовити, «лежать на поверхні».

Культивування патріархальної «святості» не може бути загальноприйнятою програмою дій для євангельсько-баптистської спільноти, тому що загрожує маргіналізацією віруючих в суспільстві і навіть наростанням соціально-економічної диспропорції та розшаруванням в євангельських громадах. «Активно-місіонерська» модель духовного пробудження також не викликає сьогодні великого оптимізму та захвату, тому що традиційні та легітимні методи місіонерства, недавно доволі успішні, тепер не дають очікуваного ефекту. До того ж, відчувається втома після напруженого духовного пробудження 90-х, результати й уроки якого ще також потребують осмислення. Врешті решт для обох моделей потрібна фундаментальна структурно-економічна та інтелектуальна перебудова принципів функціонування спільноти, спрямована на зростання професіоналізму служителів. Це буде можливим лише тоді, коли статус служителя помісної церкви буде підкріплений більш-менш стабільним робочим місцем, а не буде реалізовуватися на громадських засадах, як це склалося історично в нашій країні.

Відчуття тривоги і збентеження сьогодні заполонюють середовище віруючих та служителів по мірі того, як вони спостерігають, що ті способи духовного життя, які раніше вважалися правильними і ефективними для «розбудови Царства Божого», сьогодні вже не виглядають такими. По суті ця ситуація не є ознакою чиєїсь провини, але є занадто очевидним свідченням обмеженості людських можливостей, а відтак завжди створює привід звинувачувати себе в «гріховності» та недостатній ревності.

Заклики до духовного пробудження, ці тривожні застереження «щоб не стати сплячими християнами», заохочування до каяття, постійні тягарі «армініанства» наших віруючих, з одного боку, дають нам внутрішню силу, основу для оновлення свого життя, спонукають до постійної рефлексії над нашим духовно-моральним станом, а з іншого боку виснажують і тяжіють над нами, як постійне нагадування про онтологічну неправоту людини перед Богом і про недосяжність для нас того ідеального рівня служіння, яке в силу обмеженості наших ресурсів, ніколи так і не буде досяжним. Втома від роздумів про недосяжність мети врешті може зробити нас не армініанами, а «православними» або «манихействуючими» баптистами, які не вірять в можливість святості «в миру», тому що ставлять для себе занадто високі вимоги святості…

Вибір діючого голови Союзу ЄХБ на другий термін насправді відобразив неготовність більшості віруючих сьогодні прийняти заклик до духовного пробудження. Це вибір «серединного шляху» — і не такий вже й нелогічний, як може комусь здаватися. Він не призведе до стагнації, а, можливо, лише до «передишки» перед новим духовним пробудженням. Врешті решт церква – консервативна організація і захищати консервативні цінності – це її традиційно її місія. Відтак збереження «статусу кво» у відношенні голови Союзу на цьому етапі також може вважатися виконанням цієї місії. Але ідея духовного пробудження постійно присутня в пам’яті євангельського християнства. Вона обов’язково буде піднята як знамено новим поколінням віруючих. Але їм вочевидь ще потрібно буде навчитися поважати старше покоління, яке попрацювало над духовними пробудженнями свого часу.

Чи дійсно наша церква сьогодні знаходиться в «лаодикійському періоді»? Я не думаю так. Євангельській спільноті, яка пережила цілий спектр соціальних травм (від атеїстичного пресингу до максимальної свободи віри, від бідності перебування на маргінесах до неочікуваного притоку західних грошей як і його раптового спаду, від постійного перебування в якості «чужої секти» в «православній країні» до стресу з зіткненням зі світом іншого, західного християнства) потрібно не каятись, але намагатися розумно оцінити наявні у неї можливості та ресурси і, виходячи з цього, «…виконувати своє спасіння» (Филип. 2:12).

Олена ПАНИЧ,

віце-ректор з питань досліджень Донецького християнського університету