Обережно, релігія! або Дещо про освіту та релігійне виховання — 2

Обережно, релігія! або Дещо про освіту та релігійне виховання — 2 - фото 1
Українська Православна Церква (МП) висунула новій владі пропозицію – викладати Закон Божій в середніх школах. Батюшки і ченці вже готові йти до учнів, навертати в православну віру. Ідея цікава, нічого не скажеш.

Алла БойкоЛогіка представників УПЦ (МП) зрозуміла. Хочеться вірити, що ті, хто готував пропозицію до уряду, керувалися високими принципами – навернути нове покоління до віри, прищепити морально-етичні цінності християнства, виховати якщо не 100-відсотково віруючих, то хоча б тих громадян, які знають Божі заповіді і намагаються не порушувати їх. Без сумнівів, заповіді Христа «не вкради!», «не вбивай!», «не пожадай!», «не свідчи неправдиво!», «не чини перелюбу!», «шануй батька і матір своїх!» є актуальними для не лише кожного громадянина, а й для керівників будь-якої держави. Українські керманичі не виняток. Хто, як не Церква, мусить захистити дітей (і дорослих теж!) від навали аморального телебачення; від тюремного фольклору, який лунає з усіх радіоприймачів, від порнографії, що заполонила Інтернет? Хто пояснить дітям, що є добрим, а що — поганим? І що нічого немає таємного, щоб не стало відомим, якщо не людям, то Богу? І що кожний злочин карається?

Таким чином, інтереси Церкви і держави ідеально співпадають, і їх співпраця в такому напрямку цілком може бути плідною. Тим більше, що представники УПЦ (МП) сьогодні активно виявляють своє бажання допомогти новій владі в її нелегкій роботі.

Утім, необхідно взяти до уваги той факт, що за Конституцією України Церква відокремлена від держави і школи. Згідно з Основним Законом в нашій державі всі релігійні організації мають рівні права і обов’язки. Думаю, що закон «Про свободу совісті та релігійні організації» знають усі, тому й цитувати його тут не вважаю за потрібне.

Міжконфесійні відносини в Україні дійсно унікальні, і наше законодавство в сфері релігій — одне з найтолерантніших в Європі. З правових позицій, прецедент дозволу одній конфесії викладання основ православ’я в державних школах може викликати ланцюгову реакцію. Тому й не треба дивуватись, якщо з такою ж пропозицією звернуться до уряду римо- і греко-католики, всі протестанти, мусульмани, юдеї, послідовники Будди, Оша, бога Сонця і Марії Деві Христос (якщо ще не всі зреклись ідей своєї білої богині)! Уявимо, в який кут можуть загнати міністра освіти і науки такі цілком законні пропозиції.

Виникає питання: що робити Церквам? Йти за буквою Закону і залишити без духовної опіки дітей, або ж опікуватися майбутнім нації – і порушувати Основний Закон, гарантом дотримання якого має бути Президент? Чи знову знайдеться якийсь герой (або консорціум, рада, купа, зграя, маса героїв. – потрібне підкреслити), які в черговий раз виголосять: «Держава – то Я (або МИ)!» і знову перепишуть Конституцію?

Поки цього не сталося, думаю, необхідно звернутися до ідеї викладання в середніх школах «Етики віри». Програма курсу має бути затверджена згідно з Конституцією України і на основі міжконфесійної толерантності. Цей курс не мусить мати на меті навернення до якоїсь релігії, оскільки нікому не можна надавати конфесійні переваги. Програма не мусить містити проповідей і запобігати спробам розбивати громадян України на «своїх» і «чужих» за релігійними ознаками. Шкільний курс має передбачати суто просвітницькі цілі з наголосом на етико-моральних аспектах кожної конфесії – і не більше. Тому й викладати «Етику віри» мають конфесійно незаангажовані викладачі, яких, у свою чергу, теж треба готувати в педагогічних вузах.

У чому мета середньої школи? На це питання може бути приблизно така відповідь: дати суму знань, необхідних людині для існування у соціумі. Релігія – невід’ємна частина життя сучасного суспільства, хоче це визнавати хтось, чи ні. Без відомостей про основи релігії неможливо зрозуміти історію (а не розуміючи історію, ми змушені повторювати помилки людства), літературу, мистецтво, філософію, культуру, психологію, навіть географію, економіку, політику та ін. Знаючи основи релігії, молода людина не стане беззастережно вірити кожному шахраю, який скаже їй: «Я – твій бог і слідуй за мною!» Таким чином, борці з «тоталітарними сектами» можуть полегшено зітхнути.

Якщо зараз в школі роблять спроби викладати «Основи життєдіяльності», то, користуючись уже суто раціональними моментами, чому ж не варто викладати хоча б з таких позицій цілком нейтральний просвітницький курс «Етика віри»? Особливо якщо взяти до уваги той факт, що за Конституцією України, Церква відокремлена від держави і школи.

Цілком слушні вимоги висуває до курсу «Етика віри» Мирослав Маринович у відкритому листі до міністра (сьогодні вже екс-міністра освіти) І.Вакарчука. Він наголошує на недопустимості катехизації замість етичного виховання, відсутності конфесійних ознак, толерантності щодо представників інших релігійних або світоглядних груп, забезпечення права батьків на звільнення дітей від проходження цього курсу тощо.

Є вже певний європейський досвід у викладанні основ релігії в школі, ми можемо опиратися на нього. Принаймні, декларуємо ж спроби вийти на європейський рівень, увійти в Євросоюз. Можна ввести шкільний курс «Етика віри» факультативно, як це робиться у деяких країнах Європи.

Професор Римського університету Оксана Пахльовська таким чином окреслила цю проблему: «В Італії в усіх вікових групах заняття з релігії вільні для вибору… Триває теж полеміка: "лаїки" вважають, що ці заняття має проводити не священик, а історик релігій. Я в цілому переконана, що в плюралістичному суспільстві знання історії релігії мало б бути обов’язковим, але власне історії релігій та етики релігій. Небезпека клерикалізації є скрізь (Ви ж знаєте, яка полеміка точиться в ці роки в Польщі, наприклад, і як критично до цього ставиться Європа). Однак у нас ситуація специфічна… У наших умовах, хто переможе на виборах, той і диктує свій феодалізм. Країна, як вона себе виявила на останніх виборах, глибоко не модерна і ще дуже далека від європейських параметрів. Кажу це з великим болем. Але не маємо права на ілюзії. Тому, як на мене, необхідно вводити предмет – обов’язковий по можливості! – ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙНИХ ВІРУВАНЬ ТА ЕТИКА СПІВЖИТТЯ, скажімо. Хай левина частка була б присвячена християнству, але, враховуючи грандіозну неписьменність молоді в наших умовах, знання інших культур пішло б тільки на користь. Зрештою, і підручники є. Бо якщо, скажімо, в період демократизації можна було ввести якесь глибше знання української церкви тощо, Ви ж уявіть, що може початися в разі альтернативної влади. Такі десанти "ґундяєвих" зваляться на школи, не дай, Боже! Вже не кажучи про навіть неонацистські угруповання під прапором "славянского единства": я вже бачила в Києві звернення від "партії" "Спас", а це з тієї опери. Тобто, коли в країні є така "вогненебезпечна" ситуація з церквою, краще для молоді "прагматизувати" розмову, перевести її в русло культури. Але хто цим буде займатися??? Це має бути великий культурний проект».

Ідеї запровадження курсу «Етика віри» або, як більш коректно і повно запропонувала Оксана Пахльовська, «Історії релігійних вірувань та етика співжиття» у більш стислому вигляді були викладені мною у статті «Дещо про освіту та релігійне виховання», опубліковану на шпальтах тижневика «Дзеркало тижня». Ця стаття є реакцією на відкритий лист до екс-міністра освіти і науки проф. І. Вакарчука. Принагідно хочу проаналізувати відгуки, які були опубліковані на форумі після того, як стаття побачила світ.

Насамперед варто відзначити, що аудиторія тижневика для інтелігенції значно демократизувалась. Без сумнівів, це добре для редакції і для накладів газети, але… Важко повірити, що культурна, інтелігентна людина з вищою освітою, яких 99,9% серед читачів ДТ, може анонімно писати відверто лайливі і майже нецензурні, безглузді речі. Але не лише про це. Головне, що більшість анонімних авторів висувають атеїзм як нову релігію і свідомо чи несвідомо декларують атеїстичні надбання як суто наукові.

А ще – не хочуть розуміти, що шкільний курс «Етика віри», який передбачає знайомство з основами релігійних вірувань українського народу та всього світу, і проповідь релігії в школі – абсолютно різні поняття. Ніхто ж не збирається примушувати школярів вивчати молитви або дотримуватися церковних обрядів. Для цього є недільні школи, хедери, медресе та ін. Дитина може відвідувати їх за згодою батьків чи за власним бажанням.

Але вивчати надбання людства наші діти мусять, у цьому я переконана. Сподіваюсь, що і в новому уряді знайдуться люди, які розуміють це. Тому й не будуть в шкільній освіті надавати перевагу одній конфесії.