Мазепа як дзеркало українського політикуму

Чесно кажучи, в мене не було бажання чіпати цю тему. Певний час спостерігав за звеличенням Мазепи, яке зараз маємо в Україні, й казав собі: мусить же країна мати національних героїв; хоча кожен національний герой, за великим рахунком, функціонує як міф; і в цьому сенсі Іван Степанович Мазепа не є винятком. Зрештою, можна було закрити очі й на те, що міф про цього гетьмана не зовсім відповідає реаліям, а конструктивний момент даного міфу виглядає проблематично.

Однак події останнього часу в Україні й навколо неї змусили глянути на цю проблему дещо з іншого боку. Мазепа, його діяння є дзеркалом сучасного українського політикуму. Адже те, що зараз роблять наші можновладці, є повторенням помилок Мазепи.

Мазепа міфічний

Звісно, Мазепа – непроста історична фігура. Та чи є прості історичні фігури. При бажанні в діях будь-якого персонажа минулих часів можна знайти і світлі, і темні сторони.

Серед українських гетьманів, як політик, він був далеко не найгіршою фігурою. Чимало конструктивних моментів зустрічаємо в його діях. Хоча на цей конструктив у нас здебільшого не звертають увагу.

Проте якщо загалом проаналізувати діяльність Мазепи, то бачимо більше поразок, ніж перемог. Нищівною поразкою завершилося його життя, коли гетьман втратив владу і змушений був утікати з України.

Але невдачі гетьмана після його смерті перетворилися в «перемоги». Навколо особи Мазепи почали творитися міфи. У цьому сенсі гетьману дуже поталанило. Принаймні добре відомі два міфи – романтичний міф Мазепи-коханця й націоналістичний міф про Мазепу, котрий ніби боровся за незалежність українських земель від Росії.

Біля витоку міфу про Мазепу-коханця стояв відомий французький просвітитель Вольтер. У своїй «Історії Карла ХІІ» він помістив розповідь поляка Пассека про те, що коли Мазепа був молодим і служив при дворі короля Яна Казимира, то мав інтимні стосунки із якоюсь одруженою пані. Обдурений чоловік схопив Мазепу і вирішив покарати його таким чином: прив’язав до спини норовистого коня й відпустив. Подібне покарання в той час сприймалося як ганебне.

Однак у ХІХ ст., коли настав період романтизму, на цю подію подивилися інакше. У 1818 р. вийшла поема відомого англійського романтика Байрона «Мазепа». Сюжет твору зводиться до того, що старий Мазепа, програвши Полтавську битву, оповідає королю Карлу ХІІ про свою любовну пригоду в молоді роки. Байрон зумів створити вражаючий образ Мазепи, який прив’язаний до спини коня, несеться землями Польщі й України. Саме цей образ з легкої руки поета і ввійшов у тогочасну європейську літературу. Можна назвати численні твори європейських авторів, які використовували даний образ. Серед них відомі письменники, наприклад, Віктор Гюго.

Були спроби представити Мазепу і в образі благородного коханця. Це бачимо в драмі «Мазепа» польського романтика Юліуша Словацького, який, до речі, походив із України і чимало творів присвятив українській проблематиці. Правда, такий образ не прижився.

Насправді образ Мазепи-коханця мало відповідав реаліям. Романтики, взявши в ліпшому випадку один, два фрагменти із біографії Мазепи, намагалися представити його таким собі Донжуаном зі Сходу Європи. Але цей «український Донжуан» переважно був витвором їхньої фантазії. З часом цей образ відійшов у минуле, як і епоха романтизму.

Проте в кінці ХІХ – на початку ХХ ст., коли в Європі розгорнулися національні рухи й настала «ера націоналізму», Мазепі поталанило вдруге. В українській літературі почав творитися образ Мазепи-націоналіста, борця за незалежність України. У певному сенсі це була реакція на російську націоналістичну літературу, де Мазепа подавався як «зрадник» і ворог царя Петра І.

Звичайно, й до цього були спроби представити Мазепу борцем за волю України. Наприклад, така думка прочитується вже у Вольтера. Російський поет Рилєєв в поемі «Войнаровський» представляє Мазепу як ворога царського деспотизму. Однак подібні спроби до кінця ХІХ ст. радше були винятком, ніж правилом.

Цікаво відзначити, що ні в українській літературі ХVІІІ ст., ні в українському фольклорі образ Мазепи не фігурував у плані позитивному. Наприклад, «Історія русів», автор якої відчував певні симпатії до Мазепи, розповідає про нього досить стримано. Критично діяльність Мазепи оцінювали українські історики Дмитро Бантиш-Каменський та Микола Костомаров. Але якщо критичність цих істориків можна списати на те, що вони змушені були рахуватися з російською цензурою, то як пояснити, м’яко кажучи, стримане ставлення до Мазепи в українському фольклорі? Тут цей гетьман переважно виступає не як позитивний, а як негативний персонаж. Звісно, не варто абсолютизувати народну «любов» чи «нелюбов» до діячів минулого. Не завжди вона є раціональною. Та й піддається змінам. Проте це певний індикатор, на який слід зважати.

Показовим є ставлення Шевченка до Мазепи. Воно – нейтрально-стримане. Серед його козацьких героїв цей гетьман не фігурує. Про нього Кобзар воліє мовчати (навіть у творах, які не призначалися для друку). Це не значить, що Шевченко не знав про діяльність Мазепи. Адже добре простудіював «Історію русів». Шевченкові навіть пропонували написати лібрето для опери «Мазепа». Однак Тарас Григорович цього не зробив.

Як уже зазначалося, образ Мазепи, борця за незалежність України, почав творитися в українській літературі на рубежі ХІХ-ХХ ст. Цьому прислужилася не стільки наукова література, скільки популярні видання, а також художньо-літературні. Особливо роман-трилогія Богдана Лепкого «Мазепа». Навіть Іван Огієнко, який написав чимало науково-популярних і художніх творів про Мазепу, де він представив гетьмана в світлі позитивному, змушений був відзначити: «…таке надто перебільшене ідеалізування Мазепи, яке дає Богдан Лепкий у своїй трилогії, нічого спільного з історією не має».

Проте в даному випадку йшлося не про історичну правду. Йшлося про те, щоб дати українцям національного героя, який піднявся на боротьбу з російським колоніалізмом. У цьому сенсі, без сумніву, трилогія Лепкого «потрапила в ціль» і виконувала свою національно-конструктивну функцію. Мені пригадується, як на зорі «перебудови», коли ще існував Радянський Союз, по руках моїх знайомих і друзів «ходило» старе видання «Мазепи» Лепкого. І мною, і ними воно сприймалося тоді, як «одкровення».

Своєрідний культ Мазепи сформувався в українській діаспорі на Заході, де з’являються наукові студії, в яких простежується намагання представити Мазепу в образі українського державотворця. Особливо багато в цьому плані зробив Олександр Оглоблин. Треба віддати належне: він був чудовим знавцем як документального матеріалу «мазепинської доби», так і «мазепинського фольклору». Однак уважно почитайте його роботи, зокрема, монографію «Іван Мазепа та його доба», і ви побачите, що часто фактаж, який тут подається, не зовсім відповідає висновкам. Я далекий від того, щоб осуджувати Оглоблина. Він робив те, що можна й потрібно було робити в тих умовах, у яких опинився. А його праці й сьогодні не втратили наукової цінності.

Однак часи змінилися. Україна стала незалежною. І даний міф утратив свій конструктив. Чи не краще тверезо глянути на те, ким насправді був Мазепа. Для тих, хто це хоче зробити, рекомендую поменше звертатися до монографічної літератури (хай навіть з претензією на науковість та об’єктивність). Все одно тут зустрінетеся з суб’єктивними інтерпретаціями. Зверніться до документів. Зараз це нескладно зробити. У минулому році Києво-Могилянка видала збірник «Доба гетьмана Івана Мазепи в документах». Так, можна говорити, що не всі документи ввійшли до цього видання. Але основні там є. Зрозуміло, документи теж з певних суб’єктивних позицій відображають реалії. Проте краще мати справу з ними, ніж з їхньою інтерпретацією.

Послідовник Макіавеллі?

У деяких роботах про Мазепу зустрічаємо думку, що він був політиком макіавеллівського типу. Ніколо Макіавеллі в своєму знаменитому творі «Державець» чи «Владар» (є різні варіанти перекладу його назви) рекомендує політикам діяти цинічно, не особливо зважаючи на домовленості. Ніби так і діяв Мазепа. Однак чи робить це йому честь? Зрештою, макіавеллізм у політиці далеко неоднозначне явище. Він може допомогти вирішити тактичні, тимчасові завдання. Однак при вирішенні завдань стратегічних макіавеллізм може мати негативні наслідки.

Але повернемося до Мазепи. До нас дійшов один «повнометражний» поетичний твір гетьмана, який часто цитується. Це вірш під назвою «Дума». Правда, дійшов з дуже специфічного джерела – доносу Василя Кочубея на Мазепу. Це дає деякі підстави засумніватися в авторстві гетьмана. Та не будемо такими прискіпливими. Вважатимемо, що автор «Думи» – Мазепа.

Згаданий вірш – своєрідне історіософське осмислення подій в Україні в другій половині ХУІІ – на початку ХУІІІ ст. Ось кілька стрічок з нього твору (в дещо модернізованому варіанті):

«Всі покою щиро прагнуть,
А не в єден гуж тягнуть:
Той направо, той наліво,
А все браття: то-то диво!
Не маш люби, не маш згоди;
Од Жовтої взявши Води
През незгоду всі пропали,
Самі себе зворювали!
Ей, братища, пора знати,
Що не всім нам панувати,
Не всім дано всеє знати
І речами керувати!
На корабель поглядимо,
Много людей полічимо,
Однак стирник сам керуєт,
Весь корабель управуєт.
Пчілка бідна матку маєт
І оноє послухаєт.
Жалься, Боже, України,
Що не вкупі маєт сини!»

Далі гетьман веде мову про те, що одні «сини» служать поганам, другі – ляхам, треті – Москві. Сьогодні ситуація майже така сама. Лише геополітичні центри, від яких залежить Україна, трохи змінилися.

Діагноз, котрий ставить Мазепа в своєму вірші, достатньо точний. Дійсно, від часів Хмельниччини, «від Жовтої Води» почалася в Україні суспільна дезінтеграція, «незгода». Ця незгода губила спроби створити більш-менш ефективні державні структури, що вносили хоч якийсь лад у соціальний хаос. І Хмельниччина, і її логічне продовження Руїна – це період жорстокої, часто безпринципної боротьби за владу. У цій боротьбі всі засоби були добрі, в т.ч. й використання зовнішніх, часто ворожих Україні сил.

Хоча Мазепа, судячи з наведеного вірша, розумів згубність такої політики, він був нічим не кращим багатьох українських гетьманів, котрих Тарас Шевченко вбивчо охарактеризував «гряззю Москви» і «варшавським сміттям».

Мазепина «Думка» розходиться з реальними діями гетьмана. Слово й діло в нього часто різнилися. Як і в сучасних українських політиків.

Спробуємо простежити політичну кар’єру Мазепи. На жаль, небагато маємо документів, які стосуються його діяльності в догетьманський період. Відомо: певний час він служив у гетьмана Петра Дорошенка, який керував Правобережною Україною. Потім ніби не по своїй волі перейшов на службу до гетьмана Лівобережної України Івана Самойловича.

Останній був непростою фігурою. Можна в його діях знайти чимало негативу. Однак треба віддати належне Самойловичу: він намагався створити в своїй автономній Гетьманщині дієві державні структури, налагодити дисципліну, порядок. Здійснив низку кроків, щоб перетворити її в спадкове князівство. Однак такі дії не сподобалися козацькій старшині. Її високопоставлені представники зрадили гетьмана, написавши на нього донос у Москву.

В принципі, зрада в той час в політиці України стала звичним явищем. Схоже, на неї навіть не звертали увагу.

Як і зараз… Подивіться, як легко наші політики відмовляються від своїх поглядів, принципів, зраджують виборців, переходять з однієї партії в іншу і т.д. і т.п. А суспільство загалом спокійно реагує на такі речі. Бо як пояснити те, що політики-зрадники опиняються в перших п’ятірках політичних партій на виборах, мають прихильне ставлення до себе мас-медіа, часто виступають лідерами громадської думки. Прізвища не буду називати – ви і так їх знаєте.

Серед підписантів доносу на Самойловича ім’я Мазепи не фігурувало. Однак можна не сумніватися: він брав участь у змові проти гетьмана. Автори доносу були щедро обдаровані Мазепою. Ставши гетьманом, він пороздавав їм маєтки, дав посади. Серед обласканих був і Василь Кочубей, Мазепів кум. Кочубея гетьман призначив генеральним писарем – хоча той писати нормально не вмів. «Професіонал», так би мовити. Зате з часом гетьманський кум написав донос на свого благодійника.

Вам це нічого не нагадує з історії нинішньої незалежної України?

На те, що Мазепа був одним із ініціаторів падіння Самойловича, натякає шотландський інженер Патрик Гордон, який служив у той час росіянам. Та й сам Мазепа признався в цьому московському посланцю Вініусові в 1693 р. Цікаво, що основною причиною доносу він вважав «суворість» гетьмана, котрий хотів самовладно правити.

Падінням Самойловича найкраще скористався Мазепа. Давши Василю Голіцину, коханцю московської царівни Софії, хабаря в розмірі 10 000 карбованців (на той час – велетенська сума), Мазепа забезпечив собі обрання, фактично – призначення на гетьманство. 25 липня 1687 р. в козацькому таборі на ріці Коломак відбулися «вільні вибори». На них було близько 2000 козаків, власне, незначна частина козацького війська. Зі всіх сторін козацький табір оточили російські війська. У такій ситуації з Мазепою ніхто не міг змагатися.

Можна скільки завгодно вести мову про макіавеллізм новообраного гетьмана, про те, що в політиці моральність – явище рідке і т.д. Проте такий макіавеллізм дорого коштував українцям. Повалення Самойловича стало черговим кроком у плані обмеження прав української автономії. Мазепа, бажаючи прийти до влади, підписав т.з. Коломацькі статті, які робили гетьмана маріонеткою московського царя.

Статті зобов’язували українську владу здійснити низку кроків на користь Москви, дозволялося перебування російських гарнізонів не лише в Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині та Острі, а навіть у гетьманській столиці Батурині. У цих статтях з’явився пункт про те, що гетьман зобов’язаний усіляко сприяти зближенню українців і росіян, зокрема, укладенню шлюбів між ними. Заборонялося говорити, що Малоросійський край перебуває під управлінням гетьмана; в даному випадку належало казати, що він керується царем. Подібних пунктів при укладенні договірних статей між московським урядом та попередніми українськими гетьманами не було.

Тим, хто вважає Мазепу борцем за українську державність, рекомендую перечитати згадані Коломацькі статті, а також звернутися до того контексту, в якому вони укладалися. У тодішньому Московському царстві виникли серйозні проблеми. На престолі знаходилося двоє царів-правителів – хворобливий Іоан та малолітній Петро. Реально ж Московією управляла царівна Софія Олексіївна зі своїм коханцем Голіциним. Серед представників російської політичної еліти було багато незадоволених. Назрівав серйозний конфлікт.

Гетьман Самойлович, користуючись обставинами, почав укріплювати владу й поступово дистанціюватися від Москви. І ось замість того, щоб об’єднатися навколо гетьмана, старшина, в т.ч. й Мазепа, виступають проти нього. Як результат – права гетьманщини обмежуються. Ще одна втрачена можливість. Таких у нашій історії було багато-пребагато. Якраз напрошуються Шевченкові слова:

«Я ридаю, як згадаю
Діла незабуті
Дідів наших. Тяжкі діла!
Якби їх забути…»

Прихід до влади Мазепи – приклад того, як заради егоїстичних інтересів у жертву приносяться інтереси державні (зрештою, й національні).

У Мазепи незадовго після «обрання» була можливість виправити становище. У 1689 р. в Московському царстві виникла політична криза і країна опинилася на порозі громадянської війни. Молодий цар Петро прагнув захопити владу. Йому протидіяла цариця Софія. Якби Мазепа в той час підняв повстання, він би розколов російську політичну еліту. У такій ситуації в нього був шанс розширити права Гетьманщини, навіть зробити її незалежною від Росії. Звісно, існували ризики. Гетьман мав чимало противників, особливо серед прихильників Самойловича. Та все ж…

Однак Мазепа вирішив не ризикувати. Швидко перейшов на бік Петра, зрадивши колишнього свого благодійника Голіцина. Почалося довготривале служіння Петру І, яке завершилося для Мазепи катастрофою.

Чи був Мазепа антиросійським політиком?

Як зазначалося, в українській національно-патріотичній літературі утвердилося уявлення про Мазепу як про антиросійського політика. При читанні деякої ура-патріотичної лектури складається враження, ніби гетьман тільки й думав, як порвати з Москвою і чекав слушного моменту.

Насправді, у даному випадку бажане видається за дійсне. Гетьман мав проросійську орієнтацію. Це засвідчують і численні документи, і діяння Мазепи. Гетьман не раз і не два їздив до Москви, возив туди щедрі хабарі, вирішуючи свої справи. До Москви навіть із «візитом ввічливості» їздила його мати.

Мазепа писав вірнопідданські листи цареві, виконував його вказівки, посилав українців у військові походи, які здійснював цар, відправляв їх на будівництво Петербурга, де ті масово гинули. Водночас придушував антиросійські виступи, наприклад, повстання під проводом Петрика (Петра Іваненка). Допомагав придушувати й антиурядові виступи в самій Росії.

Мазепа не раз мав можливість підняти повстання проти російської влади. Але цього не робив. Вище велася мова про 1689 р. Сприятливі умови для цього були і в 1700 р., коли шведський король Карл ХІІ повністю розбив московське військо під Нарвою. Однак і тоді Мазепа не ризикнув порвати з Петром, а продовжував допомагати йому. Перехід гетьмана на бік шведів у 1708 р. був викликаний збігом різних обставин, а не принциповою (хай і таємною) антиросійською політикою.

Попри всі нюанси, певне незадоволення російською владою, Мазепа лишався вірним цареві і пов’язував свою долю з Московією. Мало кому відомий факт, що гетьман скуповував землі за межами Гетьманщини, на території Росії. Починаючи з 1699 р. він купує землю в Рильському та Путивльському повітах (зараз це Курська область Російської Федерації). Ще раніше таке зробив його племінник І.Обідовський. Гетьман приділяв велику увагу господарському розвитку цих новопридбаних маєтків. Виникає просте питання: якщо Мазепа виношував таємні плани від’єднатися від Росії, то для чого це було йому потрібно?

Також Мазепа хотів породичатися з князем Олександром Меншиковим. Останній належав до близьких друзів царя Петра. Знову виникає питання: для чого це було потрібно «таємному сепаратисту»?

Думаю, відповідь очевидна.

До «зради» в особі Мазепи російська верхівка бачила вірного васала. Його підтримували, нагороджували. Він став одним із перших кавалерів ордену Андрія Первозданного. Особливим довір’ям користувався в царя Петра. Певно, було за що.

Т. Таїрова-Яковлєва вважає, що Мазепа чимало зробив для становлення Російської імперії. І має рацію. Гетьман допомагав цареві Петру, виручав його в складних ситуаціях, давав цінні поради. Виплекані під його опікою кадри інтелектуалів (передусім Ф.Прокопович та С.Яворський) відіграли важливу роль у релігійно-ідеологічному «забезпеченні» молодої імперської держави.

Спробуємо пофантазувати. Уявімо: гетьман у 1708 р. не перейшов на бік шведів, а залишився вірним російському цареві. Можна не сумніватися: російська націоналістична історіографія зробила б із нього героя. Як це зробила з постаттю Богдана Хмельницького.

Мазепа релігійний

Автори часто згадують культурну діяльність Мазепи – будівництво ним великої кількості церков, різноманітні пожертви на користь церкви і т.д. До речі, відразу після смерті гетьмана виникла суперечка про його спадок. Для її вирішення король Карл ХІІ створив комісію, яка вивчала це питання. Одним із документів комісії був список пожертв гетьмана на церкви й монастирі. Цей список знайшов український дослідник Михайло Возняк у Львівському Оссолінеумі. Список дійсно вражає. Пожертви Мазепи вимірювалися навіть не десятками, а сотнями тисяч золотих. На той час це були велетенські суми.

Однак сумнівно, ніби гетьман, даючи такі щедрі пожертви, керувався турботою про українську культуру. Чи принаймні культурні інтереси стояли в нього на передньому плані. У даному випадку спрацьовували інші мотиви.

У той час (і не лише в той час) люди, жертвуючи на церкву, думали передусім про спасіння душі. Адже церква, в свідомості православних, це посередник між простою людиною й Богом.

Мазепа, схоже, був внутрішньо моральною людиною і розумів гріховність своїх вчинків. Звідси бажання замолити гріхи. Йти в монастир не хотілося. Занадто сильно гетьман любив світське життя. Тому й жертвував гроші на церкви, сподіваючись, ніби священики молитимуться за нього.

Те, що ці пожертви мали не національно-культурний, а релігійний характер, засвідчує той факт, що вони давалися не тільки на українські храми й монастирі. Гетьман жертвував гроші на православні церковні інституції як у «ближніх» країнах (Польщі, Литві, Молдавії, Волощині), так і в країнах «дальніх» (Болгарії, Сербії, Греції, Палестині).

Коли в Європі розгортався процес націоналізації церковних інституцій, Мазепа здав Київську митрополію Московському патріархату. Саме Мазепинські часи стали часом руїни Київської православної митрополії, яка мала шанси перетворитися в українську національну інституцію.

Звісно, далеко не єдиним винуватцем цієї руїни був Мазепа. Але те, що він мав відношення до деструктивних церковних процесів в Україні і не протидіяв їм, сумнівів немає.

На Київську митрополію чинив тиск Московський патріархат, намагаючись її підпорядкувати. Однак київські митрополити протидіяли цьому тиску. Річ у тім, що Київська митрополія за часів Хмельниччини і після неї, коли українські землі були розділені, залишалася чи не єдиною інституцією, яка консолідувала українське населення як Лівобережжя, так і Правобережжя. Тому її втрата для України мала б вкрай негативні наслідки.

Підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату відбулося в 1685-1686 рр. за правління гетьмана Самойловича. Останній бажав породичатися із представниками старої української аристократії, що давало можливість йому і особливо його нащадкам зробити свою владу спадковою. Донька Самойловича вийшла заміж за племінника князя Гедеона Святополка-Четвертинського. Останній, зі свого боку, претендував на становище Київського митрополита.

Самойлович організував князеві Четвертинському митрополичі «вибори». При цьому було обумовлено, що новообраний митрополит поїде на посвяту до Москви. Таким чином, гетьман здав Київську митрополію. І не останню роль у цій справі відіграв Мазепа. Саме йому Самойлович доручив організувати «вибори» митрополита в липні 1685 р. З цим завданням той успішно справився. Хоча на «вибори» не прибуло багато духовних осіб, Мазепа їх провів. Звісно, в той час Мазепа був підданим Самойловича і мав виконувати його накази. Але чи варто приймати таке виправдання?

Якраз після підпорядкування Московському патріархату Київської митрополії почалася її активна дезінтеграція. У 1688 р. від Київської митрополії відійшла Чернігівська єпархія, яка опинилася в безпосередньому підпорядкуванні патріарха Московського. Через рік виявив бажання підпорядкувати свою єпархію Москві львівський владика Йосиф Шумлянський. Правда, пізніше, у 1700 р., перейшов в унію. Перед тим, у 1691 р., уніатською стала ще одна єпархія Київської митрополії – Перемишльська. Вийшли з підпорядкування Київської митрополії найбільші монастирі – Межигірський (1687) та Києво-Печерський (1688).

Не можна сказати, що Мазепа не протидіяв цим руйнівним процесам. Однак дана протидія була слабкою і не дала належного ефекту.

Щоб зрозуміти значення «здачі» Київської митрополії Московському патріархату, варто враховувати, що в ті часи вплив Церкви був набагато сильнішим, ніж у часи нинішні. Церква виступала важливою суспільною інституцією, у її руках знаходилася освіта. Вона відігравала вважливу комунікативну функцію, поширювала інформацію, формувала ідеологічні стереотипи.

«Здача» Київської митрополії була, образно кажучи, здачею інформаційного простору. Недалекоглядність політики Мазепи в цій сфері обернулася проти нього. Коли гетьман відійшов від царя Петра, в храмах України його піддали анафемі. У церквах, монастирях, які він щедро обдаровував, його ж і проклинали. Це стало однією з причин поразки Мазепи, того, що він не отримав належної підтримки з боку української спільноти.

Тепер давайте звернемося до наших реалій. Останнім часом українці ніби стали дуже релігійними. Це дехто розглядає як духовне відродження, намагання повернутися до традиційних релігійних цінностей. Але в цьому відродженні є один цікавий аспект. Часто на будівництво церков жертвують великі гроші різні бізнесмени, які неправедним шляхом заробили свої статки. Цим вони ніби намагаються викупити гріхи. І нерідко ці пожертви дістаються церквам Московського патріархату. Не без підтримки таких бізнесменів Російська Православна Церква зуміла укріпитися й розбудувала структури в Україні в період нашої незалежності. Зараз в Україні храмів РПЦ більше, ніж у самій Росії. У руках РПЦ залишилися найбільші українські православні святині – Києво-Печерська й Почаївська лаври. А те, яку роль відіграє РПЦ у політичних процесах в Україні, зокрема, під час виборів, думаю, говорити не треба.

Та справа зараз не тільки і не стільки в Церкві. Уже говорилося, що за часів Мазепи Церква відігравала важливу роль у сфері комунікації. Фактично виконувала ту роль, яку нині виконують мас-медіа. А тепер давайте поглянемо на нашу нинішню ситуацію. Замість того, щоб створити свій інформаційних простір, наші владці благополучно здали його Росії. Як це сталося – окрема тема розмови. Але зараз українці переважно дивляться російські телеканали, слухають російську попсу, переглядають російські серіали, читають видані в Росії книги, російські та проросійські газети й часописи.

Росія, маючи зараз жорстку владу й ефективно контролюючи власні мас-медіа, елементарно може нав’язати українцям відповідні погляди. Тому немає нічого дивного, що українці не виявляють особливого бажання вступати в НАТО і навіть прохолодно ставляться до вступу в Євросоюз. Так само, до речі, вони прохолодно поставилися до шведських військ, що прийшли в Україну на початку ХVІІІ ст., і не підтримали Мазепу в його намаганнях об’єднатися зі шведами.

Мазепа конструктивний

Декому може видатися, що автор намагається «очорнити» Мазепу. Це не так. Повторю: Мазепа, без сумніву, була талановитою людиною. Навіть можна твердити: це був один із найкращих гетьманів України. Біда в тому, що з гетьманами нам не везло. До речі, почитайте, як наших гетьманів оцінював Тарас Шевченко (але почитайте уважно!).

Інша річ, якими талантами володів Мазепа і як він їх використовував.

У той час важливою річчю для гетьмана був талант військовий. Чи був Мазепа талановитим полководцем? Далебі ні. Ви пам’ятаєте хоча б одну відому битву, котру виграв Мазепа? Зате в пам’ять ввійшов як людина, що зазнала разом з королем Карлом ХІІ нищівної поразки під Полтавою.

Зрештою, Мазепа не мав ні належної військової освіти, ні підготовки. У молоді роки служив при дворі польського короля Яна Казимира. Військової справи навчитися тут не міг. Пізніше служив гетьманам Дорошенку, Самойловичу, але ця служба мало стосувалася військової сфери.

Мазепа мав інші таланти – адміністративний, господарський, дипломатичний. А ще непогано вмів інтригувати, що для політика є річчю не останньою. У стабільній державі, яка не має геополітичних проблем, він був би чудовим правителем. Та й у тих непростих обставинах, в яких Мазепі довелося діяти, гетьман зробив немало.

Шведський історик А.Єнсен, якого важко запідозрити в любові до Мазепи, змушений був визнати: «Мазепа проявив себе надзвичайно здібним реформатором на тій частині території України, яка була йому підвладна, і з гідним подиву дипломатичним тактом намагався урівноважити такі різні інтереси Москви та України. А труднощі були колосальними…»

По-перше, не будучи войовничою людиною, гетьман зумів оберегти землі своєї держави від військових дій. «Мазепинські часи» – це часи миру. Правда, за цей мир довелося дорого платити. Гетьман посилав українців на війни, що вела Російська держава. Також, як зазначалося, відряджав їх на будівництво Петербургу, де ті масово гинули. Та все ж, незважаючи на це все, землі Лівобережної України отримали змогу відносно нормально розвиватися в плані господарському й культурному.

По-друге, Мазепа був чудовим господарником. У своїх маєтках зумів налагодити ефективну систему господарювання. Російська дослідниця Т.Таїрова-Яковлєва, яка займалася вивченням діяльності Мазепи й нещодавно опублікувала про нього монографічне дослідження, писала: «…образ расчетливого и успешного предпринимателя совершенно не вписывается в традиционное клише, установленное для Мазепы (как его апологетами, так и критиками). Усилия, приложенные Иваном Степановичем на этом поприще, по-прежнему остаются малоизвестными, хотя именно эта сторона деятельности гетмана позволяет увидеть многие его таланты и понять особенности его характера и мировоззрения». Результатом ефективної господарської діяльності було те, що Мазепа зумів зосередити в своїх руках величезні фінансові ресурси і став одним із найбагатших олігархів тогочасної Європи.

По-третє, перебування при дворі польського короля стало для Мазепи своєрідною школою адміністративного досвіду. Ставши гетьманом, він намагався налагодити дієве функціонування інституцій Української держави, послуговуючись при цьому часто польськими зразками. Мазепа прагнув дисциплінувати своїх підданих, звести до мінімуму їхню анархічність. Про це свідчать і його висловлювання, і його дії. Правда, останні викликали неприйняття з боку різних верств населення, особливо з боку запорізьких козаків. Звідси нелюбов до гетьмана, постійні його конфлікти із запорожцями, твердження, що він лях і т.п. Тому Мазепа не став народним улюбленцем і героєм фольклорних творів.

По-четверте, будучи непоганим дипломатом, гетьман проводив відносно збалансовану зовнішню політику, яка була важливим чинником забезпечення стабільності в Українській державі. Хоча Україна зазнавала шаленого тиску з боку трьох великих держав – Московії, Речі Посполитої й Туреччини.

По-п’яте, пожертви гетьмана на церкву (незважаючи на реальні їхні мотиви) об’єктивно сприяли розвитку української культури. Саме за часів Мазепи і завдяки його сприянню розвинулася Києво-Могилянська академія, на котру він дав щедрі пожертви. Сформувалася когорта блискучих інтелектуалів, які зробили помітний внесок і в українську, й російську культури. Сам Мазепа був достатньо освіченою й культурною людиною. З Мазепинськими часами пов’язана діяльність літописців Самовидця, Григорія Граб’янки, Самійла Величка. Також українське бароко, котре зараз є предметом нашої гордості, значною мірою завдячує Мазепі.

Перед Мазепою, як господарником, адміністратором, дипломатом, варто схилити голову. Проте на ці таланти гетьмана в нас не звертають уваги. А жаль. Завдяки «рутинній» діяльності Мазепи на Лівобережній Україні, в Гетьманщині, сформувалося ядро модерної української нації, постала козацька еліта, що відіграла важливу роль в українських націотворчих процесах. Саме в цьому регіоні почався процес формування новочасної української національної культури. Зрозуміло, це не була заслуга виключно Мазепи. Але і його теж.

Мазепа – плейбой

Зараз деякі шанувальники Мазепи, бажаючи зробити його образ привабливим для молодого покоління, називають гетьмана плейбоєм. Це слово в перекладі з англійської означає «хлопчик, що грається». Під плейбоєм розуміють молодика, який користується популярність в жінок і сам не проти погратися з ними. Правда, в українській мові є гарне слівце, з допомогою якого можна адекватно перекласти американізм «плейбой». Це – бабій.

Мазепа, на жаль, належав до типу плейбоїв. Не даремно в романтичній літературі він постав як герой-коханець. Хоча з коханням йому не дуже таланило.

Ще в молоді роки, як зазначалося, Мазепа мав любовну інтрижку із якоюсь заміжньою жінкою і це послужило причиною для скандалу. Можливо, через цей скандал він змушений був покинути королівський двір.

Прибувши в Україну, Мазепа одружується на багатій вдові, дочці білоцерківського полковника Семена Половця. Сумнівно, що це був шлюб по любові. Дружина Мазепи була не першої молодості, можливо, навіть старшою за нього. Але такий шлюб відкривав для Мазепи доступ до старшинської верхівки. А ще дружина була заможною. Що теж мало значення. Від цього шлюбу в Мазепи була лише одна дочка, яка померла задовго до смерті матері.

Після смерті дружини в 1702 р. Мазепа почав собі шукати «другу половину». В той час він був багатою людиною, знаходився на вершині влади. Знайти пару було йому нескладно, навіть незважаючи на поважний вік. Він кидає око на свою хрещеницю Мотрю Кочубеївну. За віком вона годилася йому навіть не в дочки, а внучки.

Батьки Мотрі категорично відмовилися видавати дочку за гетьмана, пославшись на церковні канони, за якими хрещений батько не має права одружуватися зі своєю хрещеницею. Хоча в тогочасній Україні, як і тепер, не дуже шанували закони – і церковні, і світські. Теплі й дружні стосунки з родиною Кочубеїв були розірвані. Зрештою, Василь Кочубей написав донос на Мазепу царю Петру, звинувативши гетьмана в зраді. Цар не повірив доносу, проте тінь на Мазепу була кинута. І, судячи з усього, після цієї події Петро думав над тим, як би ще більше обмежити владу свого васала.

У Батурині існувала й існує легенда, що Мазепа мав любовну інтрижку з матір’ю Мотрі, своєю кумою Любою Кочубей. Якщо читати між стрічок деякі документи Мазепи, то в них теж є натяк на цю інтрижку. Тому стає зрозумілим небажання батьків Мотрі (передусім її матері) віддавати дочку за Мазепу. Тут дав про себе знати гонор ображеної жінки. Відповідно батуринській легенді, саме Люба Кочубей напоумила свого чоловіка написати донос на гетьмана. Якщо це дійсно так, то любов до Мотрі коштувала дорого гетьману.

Але не тільки ця любов. Зазнавши невдачі з Мотрею, гетьман швидко відшукав собі нову пасію. Черговим його захопленням стала графиня Ганна Дольська. У 1706 р., перебуваючи в Дубно, він познайомився з нею і навіть став хрещеним батьком її онука. Дольська була вже в літах, як і Мазепа, але не втратила жіночої чарівності. Той позичив їй чималу суму грошей. Водночас вона стала намовляти гетьмана відійти від царя Петра й стати союзником польського короля Станіслава Лещинського, з яким мала родинні стосунки. Лещинського тоді підтримував король Карл ХІІ.

Закоханий Мазепа втратив і голову, й пильність. Дольська стає таємним посередником між гетьманом та Лещинським. Вони обмінюються таємними записками. Еротична історія стає політичною.

Вам це нічого не нагадує?

У 1708 р. Мазепа дає згоду укласти таємний союз із Лещинським та Карлом ХІІ.

Перипетії цієї еротично-політичної пригоди детально описані у відомому листі соратника Мазепи Пилипа Орлика до митрополита Стефана Яворського. Також про цю пригоду є згадка в у доносі Кочубея на Мазепу. Принаймні ніхто не піддав сумніву її реальність.

Мазепа переможений

Не варто вважати, що лише згадана еротично-політична пригода привела до «зради» Мазепою царя Петра. Були й інші причини. В українських військах, що воювали разом з росіянами за межами України, поширювалися антиросійські настрої. У Мазепи була інформація, що цар хоче ліквідувати Гетьманщину і обмежити українців у їхніх правах. Наскільки реальними були ці плани, то вже інша мова.

Переходити на бік Станіслава Лещинського й Карла ХІІ в тих умовах, у яких опинився Мазепа в 1708 р., було вкрай ризиковано. Схоже, гетьман, який загалом відзначався умінням аналізувати ситуацію, утратив цю здатність.

Що було причиною цього?

Старість, яка ослабила сили й реакції гетьмана? Кохання до авантюристки, котра свідомо штовхала його на союз із противниками Петра? Страх за свою долю? Недостатня поінформованість? А, може, і одне, і друге, і третє…

У той час співвідношення воєнних сил було не на користь шведів. Шведське військо «загрузло», воюючи на теренах Речі Посполитої. Російська ж армія була оновлена, зросла кількісно й могла протистояти шведським військам. Принаймні ситуація була не такою, як під Нарвою в 1700 р.

Проводячи тривалий час проросійську політику, «здавши» Київську митрополію Московському патріархату, втративши важелі інформаційного впливу на населення та військо, Мазепа не міг забезпечити лояльне ставлення українського люду до шведської армії й перехід основної частини своїх військ на бік нових союзників.

А ще в Україні знаходилися російські гарнізони (своєрідний аналог нинішнього Чорноморського флоту). Росіяни вели інформаційну війну, розповідаючи про «зраду» Мазепи, піддаючи його анафемі в церквах і т.п. Щось подібне, відповідно до сучасних реалій, роблять російські мас-медіа на наших теренах.

Документи засвідчують негативне ставлення українців до шведських вояків. Про це говорять і твори фольклорного характеру. Шведи для українців стали непрошеними чужаками. Особливе значення мав чинник конфесійний. Адже шведські солдати й офіцери дотримувалися лютеранського віровизнання, ігнорували іконошанування, дотримання постів тощо. Це трактувалося українцями як «богозневага», єресь.

Приєднатися в той час до шведів означало приблизно те саме, що зараз Україні вступати в НАТО. Адже не секрет, що в нашому суспільстві домінують антинатовські настрої.

Перехід гетьмана, котрий не тішився народною любов’ю, на бік Карла ХІІ не міг знайти належної підтримки. З Мазепою пішли лише військові частини, що були при ньому в Батурині, а також, як не парадоксально, запорожці, котрі до того часу ворогували з гетьманом. Чимало українських військових частин залишилося на боці росіян.

Не будемо звертатися до перебігу воєнних дій між росіянами та шведами на українських землях у 1708-1709 рр. Вони добре відомі. Це і трагедія Батурина, і каральні рейди російських військ, і знищення Запорізької Січі, і Полтавська битва… До речі, про останню. Українці відіграли важливу роль у обороні Полтави від шведів. Ця оборона допомогла зупинити шведські війська. А в битві під Полтавою на стороні росіян воювало немало українців. І розібратися тут, хто був «героєм», а хто «зрадником», це так само, як зараз розбиратися з українськими учасниками Другої світової – радянськими воїнами і вояками УПА.

Що реально дав перехід Мазепи на бік шведів для України? Чи виграла вона від того, чи програла?

По-перше, після двадцяти років відносного миру і спокою Лівобережжя знову стало театром воєнних дій. Те, що з таким трудом будував Мазепа протягом тривалого часу, почало руйнуватися.

По-друге, перехід Мазепи розколов український соціум, який і так не відрізнявся монолітністю. На теренах України розгорнулася не просто війна між шведами та росіянами, а й війна між двома частинами України. У деяких моментах вона нагадувала війну громадянську.

«Промазепинська Україна» зазнала поразки. Це дало можливість російській владі ще більше обмежити автономію Гетьманщини, а згодом узагалі її ліквідувати.

То чи був сенс у виступі Мазепи проти Петра І у 1708-1709 рр.?

Чи не нагадує він недавній російсько-грузинський конфлікт, а також участь у цьому конфлікті деяких українських політиків?

Замість висновків

Висновки можна не робити. Вони – наче на долоні.

Зазначу лише, що нам варто проаналізувати діяння Мазепи. Та повчитися на помилках гетьмана.

Адже це і наші помилки!