"Ви завжди будете у моїх молитвах"

Завершилася місія апостольського нунція в Україні архиєпископа Николи ЕТЕРОВИЧА, якого Папа Іван Павло ІІ призначив Генеральним секретарем Синоду Єпископів у Ватикані. 22 березня архиєпископ залишив Київ.

Перед виїздом владика Никола Етерович дав інтерв’ю журналістам „Парафіяльної Газети” та Католицького медіа-центру, яке вони люб’язно дозволили поставити на сторінці РІСУ.

Святий Престол – Україна

– Ваше Високопреосвященство, п’ять років Ви були представником Святішого Отця й Святого Престолу в нашій країні. Як, на Вашу думку, змінилися за цей час відносини між Україною і Святим Престолом? Яку реальну користь вони приносять обом державам?

– Відносини між Україною і Святим Престолом були добрі й до мене, але тепер, гадаю, вони стали ще кращими. І головна причина цього – візит в Україну Святішого Отця Івана Павла ІІ. Досі в Західній Європі, Америці та інших частинах світу дуже мало знали про Україну. Саме приїзд Святішого Отця став для них нагодою краще пізнати її релігійну, соціальну, політичну, культурну реальність. Святий Престол дуже зацікавлений у релігійній свободі в кожній країні, й зокрема в Україні. В Україні є релігійна свобода, а це дуже важливо для самої країни, бо всі Церкви і релігійні спільноти можуть нормально діяти і розвиватися. І ми є свідками цього на різних міжнародних рівнях.

На мою думку, за ці п’ять років значно поліпшилася ситуація Католицької Церкви. Нині тут діють 12 греко-католицьких єпархій і 7 римсько-католицьких дієцезій, також зросла кількість парафій, священиків, монахів, монахинь. Дякувати Богу, це час благодаті для Католицької Церкви. Хотів би відзначити ще один позитивний момент – українці краще пізнали Католицьку Церкву східного і латинського обрядів, сприймають її як частину українського суспільства, його культури й духовності. Як на мене, це дуже важливо, бо збагачує реальність і духовність самої України. А те, що східна традиція – греко-католики – перебувають у повному сопричасті з Римським Папою, робить Україну дуже оригінальною і цікавою країною з огляду на таку присутність в ній Католицької Церкви.

– Безперечно, найбільшим успіхом Вашої дипломатичної місії став візит в Україну Папи Івана Павла ІІ. Який потенціал цього візиту для її внутрішнього розвитку та авторитету на міжнародній арені?

– Певен, що цей візит уже приніс позитивні плоди і ще чимало їх принесе. Це була дуже важлива подія в історії країни, і не тільки релігійна, а й політична, соціальна… Багатьом українцям, і не-католикам також, було важливо побачити Папу, почути його слово й переконатися, що він з повагою ставиться до всіх релігій та конфесій, особливо до Православної Церкви. Я пам’ятаю, з якою увагою люди слухали Святішого Отця, як щиро його вітали, хотіли сфотографуватися з ним, бачили в ньому святу людину, яка проповідує Ісуса Христа і живе тим, що говорить. Те, що Папа – автентичний свідок Ісуса Христа, справило величезне враження на українське суспільство, яке слухало християнські науки, що їх приніс українській землі Святіший Отець. Я це знаю з особистого спілкування з багатьма людьми. І це додало сил для духовного відродження України. Не тільки католикам, а й іншим Церквам та людям доброї волі.

Непросто оцінити результати візиту, бо йдеться передовсім про духовну реальність. Але статистичні дані свідчать, що сьогодні моральний авторитет Папи в Україні дуже високий. Не лише католики, а й багато їхніх співгромадян вважають його найвищим моральним авторитетом світу. Ще хотів би відзначити добру співпрацю Церкви і держави у підготовці візиту, що теж дало позитивні наслідки.

– Що Ви відчували тоді, коли вітали Святішого Отця на трапі літака в аеропорту Бориспіль?

– Я був щасливий, хоч тоді не мав часу про це думати. Пам’ятаю, коли я тільки почав серйозно вести мову про приїзд Папи, то ніхто з латинських і греко-католицьких владик не вірив, що це можливо. Я думаю, що то справді Божий дар, адже багато людей молилися за приїзд Папи в Україну. До того ж сам Іван Павло ІІ, який добре знає реальність України, її драматичну історію, мав велике бажання приїхати сюди, щоб побачити на власні очі і Київ, столицю християнства Східної Європи, і Львів – місто трьох католицьких обрядів.

– На Вашу думку, наскільки актуальним для відносин між Україною і Святим Престолом є питання про укладення конкордату? Чи передбачає Святий Престол можливість переговорів у цій справі?

– Щодо конкордату, тобто угоди між Святим Престолом і конкретною державою, то Католицька Церква має тут різноманітний досвід. Наприклад, США не мають конкордату зі Святим Престолом, тут Католицька Церква керується державними законами, перед якими рівні всі конфесії й релігії. В Європі, де традиція трохи інша, багато країн мають конкордати з Святим Престолом, і більшість в них не завжди становлять католики. Приміром, Святий Престол має дуже цікаву угоду з Казахстаном, де більшість населення – мусульмани, чи з Естонією, де більшість – протестанти.

На те, щоб узятися готувати конкордат, потрібна домовленість двох сторін – Святого Престолу і конкретної країни. В Україні озвучувались такі пропозиції, але поки що серйозних розмов на цю тему не велося. Укладення конкордату з Україною можливе, але в разі позитивних умов як у державі, так і в Церкві.

Хотів би особливо наголосити, що Католицька Церква не шукає для себе в конкордаті привілеїв перед іншими конфесіями, бо те, що вона хоче для своїх віруючих, те ж бажає й іншим конфесіям.

Дипломат і пастир

– За цей час Ви чимало подорожували Україною з пастирськими візитами, відвідували різні регіони, допомагаючи місцевим спільнотам у розв’язанні їхніх проблем. Приміром, у налагодженні контактів з властями та іншими конфесіями, зокрема з православними. Чим Вас збагатили ці поїздки? Який образ Католицької Церкви обох обрядів – як з боку позитивного, так і негативного – Ви винесли з цих поїздок?

– Це Божа благодать, що я відвідав майже всі регіони, всі великі міста України. Ці поїздки були потрібні, щоб дізнатися, як живуть католики, католицькі спільноти – і там, де їх більшість, і там, де меншість. Я був дуже вражений любов’ю та ревністю, з якою служать священики у Божому винограднику в Україні, де умови без порівняння гірші, ніж у тих країнах, звідки вони приїхали. Особливо думаю про священиків з Польщі, які служать у Центральній і Східній Україні. Я завжди прагнув розділити життєвий досвід з нашими священиками. Скажімо, ніколи не мав охоти відпочивати в готелі – лише в тій хаті, де досить бідненько мешкали священики. Часто спав і в захристії. Тож мав реальне уявлення про життя священиків. Я думаю, що їм це допомагало, підтримувало їх, а мені дало змогу побачити на власні очі й відчути, в яких умовах вони живуть і служать.

Я пам’ятаю прекрасні зустрічі з віруючими. Був здивований тим, як багато на території України історичних храмів, а ще ж скільки їх було знищено! Також бачив і нові святині. Завжди підтримував наші спільноти в їхніх прагненнях здобути дозвіл на виділення ділянки під забудову храмів, особливо там, де вони були знищені за часів переслідування. Богові дякувати, на цім полі багато зроблено, хоча ще залишаються прикрі відмови, як у Севастополі чи в Дніпропетровську тощо. Сподіваюся, що прийде час, коли й ці справи щасливо завершаться.

Взагалі, я виніс з поїздок цікавий та втішний досвід, майже не мав сумних вражень. Колись було відчуття, що спільноти, віддалені від центрів дієцезій, були занедбані. З ними було мало контактів. Тому Святіший Отець постановив утворити для Римо-Католицької Церкви в Україні дві нові дієцезії, щоб Керч не підлягала Кам’янець-Подільському, а Луганськ – Житомиру. Те ж саме було зроблене і для Греко-Католицької Церкви з утворенням Архиєпископських Екзархатів – Донецько-Харківського та Одесько-Кримського.

– Ні для кого не є таємницею, що стосунки між Римо- і Греко-Католицькою Церквами в Україні обтяжені історичними кривдами з обох боків. В чому сьогодні суть проблеми? Що реально можуть і повинні змінити обидві Церкви у цих стосунках, аби разом краще служити вірним і добру всієї Церкви?

– Ви маєте на увазі, напевно, якісь негативні приклади. Але є дуже багато позитивних прикладів. У центрально-східній і південній Україні я бачив прекрасну співпрацю між римо- і греко-католицькими священиками. Тут краще розвинуті структури Римо-Католицької Церкви, більше залишилося костелів, де наші брати греко-католики відправляють Служби Божі. Проблеми є – так само, як у кожній сім’ї. Всюди, де є люди, спільноти, там є проблеми. Але важливо їх розв’язувати з допомогою християнського діалогу. Для того й існує мішана греко-римсько-католицька комісія, до складу якої входять по два єпископи від обох Церков. Їхнє завдання – вивчати проблеми і пропонувати способи їх розв’язання. Я маю добрі стосунки з владиками обох обрядів, і думаю, що це може символізувати стосунки між римо- і греко-католиками. Як на мене, за цей період сталися зміни на краще. Я залишаюся під великим враженням від тих Служб Божих, що їх очолював Святіший Отець у Києві та Львові, коли разом при вівтарі стояли і латинські, і греко-католицькі священики. Це означає, що у Католицькій Церкві є повне сопричастя. І це найголовніше.

– Не раз можна почути, що Україна – це той край, де екуменічний діалог може дати особливо щедрі плоди. На чому базується така думка? Що може зробити Католицька Церква, щоб ці надії справдилися?

– Як на мене, така доля України – бути місцем зустрічі двох цивілізацій – східної і західної, зустрічі католицизму і православ’я. Я відкрив для себе, що в Україні екуменічний діалог є зовсім природний. Адже тут багато мішаних сімей, де панують повага і любов. Це солідна підстава для кращих стосунків між керівниками різних Церков. Такі стосунки вже існують, я сам мав доволі багато позитивних зустрічей з православними, протестантами, представниками інших релігій – євреями, мусульманами. За останні роки значно поліпшилися стосунки Католицької Церкви з багатьма православними Церквами – Грецькою, Румунською, Болгарською. Проблеми залишаються в стосунках з РПЦ, яка й собі має особливі стосунки з УПЦ. Але все-таки я – оптиміст. Зустрічаючись з православними владиками, я бачив зустрічне бажання знайти спільну мову. Адже ми – християни, суспільство вимагає від нас спільного позитивного внеску в його життя, не бажає, щоб ми воювали. Католицька Церква вже має чималі здобутки на цьому полі. Пам’ятаєте, напередодні приїзду Папи деякі православні виступали з протестами, а з боку Католицької Церкви ніхто не вступав у полеміку з ними. То не була “католицька тактика”. Католицька Церква, згідно з екуменічним вченням ІІ Ватиканського Собору, залишається відкритою для діалогу, вона вважає Православну Церкву Церквою-сестрою. Діалог – це майбутнє не тільки для України, а й для тих країн, де століттями поруч живуть католики й православні.

– Як узгодити прагнення українських греко-католиків мати Патріархат із тим, щоб не втратити досягнутого в католицько-православному діалозі, шлях до якого був вельми непростим і довгим?

– Після візиту кардинала Каспера до Москви мені доводилося читати багато дивних інформацій, що нібито Католицька Церква і ІІ Ватиканський Собор проти проголошення нових патріархатів. Навпаки, соборним Декретом про Східні Католицькі Церкви “Orientalium Ecclesiarum” передбачено можливість надання патріархату Східним Католицьким Церквам. Я чудово пам’ятаю цей документ, бо нещодавно його перечитував, там сказано, що патріархат може бути наданий Вселенським Собором або Римським Архиєреєм. Святіший Отець знає думку і одних, і других. Я певен, що його рішення буде справедливим і що його буде прийнято у слушний час, коли дозріють передумови. А поки що треба терпляче розмовляти і вивчати позиції сторін. Приміром, ми вживаємо щодо Православної Церкви термін “Церква-сестра”, але такого розуміння немає у православних. Тому потрібен діалог, щоб порозумітися та з’ясувати, про що йдеться, щоб принаймні послуговуватись однаковою термінологією.

Мені здається, Православні Церкви мають прийняти як належне існування Католицької Церкви східної традиції, чий духовний і культурний внесок у Вселенську Церкву є великий і визначний. Варто згадати, що Святішим Отцем беатифіковано у Львові 27 греко-католицьких мучеників, які є символом багатьох свідків віри, надії та любові, що їх дала УГКЦ Вселенській Церкві.

“Мені важко залишати Україну”

– Якими будуть Ваші функції як Генерального секретаря Папських синодів? Чи ця посада дозволить Вам зберігати зв’язки з Україною?

– Хоч мені й важко залишати Україну, але я тішуся, що й надалі підтримуватиму зв’язки з вірними, зокрема через єпископів. Адже Генеральний секретар повинен допомагати Святішому Отцеві, який є головою Синоду єпископів, у справах, які стосуються зносин з католицькими єпископатами цілого світу. Нині Церква має майже 4 600 єпископів, з якими Генеральний секретар повинен підтримувати постійний зв’язок. Особлива роль Генерального секретаря полягає у підготовці генеральних асамблей Синоду єпископів. Наступний, на тему “Євхаристія – джерело і вершина місії Церкви”, відбудеться в 2005 році. Окрім того, збираються континентальні синоди єпископів. Тож роботи буде багато.

Хотів би підкреслити, що моя посада важлива і делікатна тому, що йдеться про колегіальність між єпископами, особливо у світлі еклезіології сопричастя, на яку особливо вказують документи ІІ Ватиканського Собору. Синод Єпископів як інституцію заснував після Собору Папа Павло VI.

– Мабуть, не буде перебільшенням сказати, що українська мова і культура припали Вам до душі. Ви швидко опанували мову, кажуть, граєте на бандурі…

– Це правда. Я граю на багатьох інструментах – органі, гітарі, сопілці, а от тепер і на бандурі. Бандура мені дуже подобається, бо вона символізує частину української народної культури. Я думаю, що кожний посол повинен добре пізнати культуру народу, де він служить. Щодо української мови, то вона відкрила мені нові горизонти, хоча б тому, що була незамінною у спілкуванні з людьми, які розмовляють тільки українською. Я дуже вдячний, що мав змогу опанувати цю мову й прилучитися до скарбів української культури, особливо духовної.

Мені дуже подобається українська ікона, надто так званого Золотого періоду XIV-XVII століть. Я вважаю, що це вагомий внесок України в духовні надбання християнства. Ікони, цю велику спадщину, треба зберегти. Добре, що є молоді художники, які цінують і продовжують писати ікони у творчій вірності традиції. Надзвичайно захоплює мене ставлення віруючих до ікон – з вірою, молитвою.

– Що Вам особисто імпонує в українцях і їхній культурі?

– Відкритість і толерантність. Це домінуюча риса українців. А в особистому плані я вражений тим, як українці вміють цінувати дружбу. Її непросто знайти, та коли вже знайдеш, то будь певний, що то на довгі роки.

– Що Ви хотіли б побажати читачам “Парафіяльної Газети” та загалом усім людям доброї волі в Україні?

– Бажаю всім католикам Божого благословення. Я переконаний, що вони берегтимуть, як їхні діди й прадіди, вірність Богові, Католицькій Церкві та Святішому Отцеві. За цю вірність багато українців страждали, але то велика спадщина, яку вони залишили наступним поколінням. Бажаю католикам жити по-християнськи, бути активними членами суспільства, відкритими для зустрічі й діалогу з представниками інших конфесій та релігій. Я думаю, в цьому майбутнє України, якій судилося стати екуменічною лабораторією. Бажаю Божого благословення всім читачам газети, їхнім сім’ям, усім жителям вашого краю через заступництво Пречистої Діви Марії, яку тут часто кличуть Покрова. Нехай Вона своїм покровом захищає Україну і вимолює щедрі Божі благодаті для всіх людей доброї волі.

Перед своїм від’їздом я дістав чимало листів і вітань від віруючих і не тільки. На жаль, я не маю фізичної змоги особисто відповісти кожному. Тому хотів би через Вашу газету подякувати всім за теплі й щирі слова і запевнити, що ви завжди будете в моїх молитвах.

Дякуємо за розмову.

Розмовляли Надія ПОПАЧ та Ірина КУДРЯВЦЕВА
Київ, березень 2004