Голодомор – це наша духовна і національна генетична пам’ять, — митрополит ДИМИТРІЙ (Рудюк)

23 листопада 2018, 19:26 | Інтерв'ю | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

Розмовляв Тарас АНТОШЕВСЬКИЙ

владика Димитрій (Рудюк)Цього року в Україні відзначають чорний ювілей Голодомору 1932-1933 рр. Про його наслідки говорять багато. А владика ДИМИТРІЙ (Рудюк), митрополит Львівський і Сокальський УПЦ КП, як історик досліджував цю тему і звертає увагу, що Голодомор мав свою церковну передісторію. Ще до фізичного винищення комуністичний режим зруйнував духовність і гідність українців. Детальніше — в інтерв’ю з владикою Димитрієм.

— Владико, фактично про Голодомор говорять дуже часто в контексті того, яких втрат Україна зазнала: людський фактор, економічний тощо. Також зараз кажуть, що в результаті винищення місцевого населення, було завезено інше, не українське населення. Виникають запитання на цьому ґрунті: як Голодомор вплинув на релігійне та церковне життя Великої України?

— Україна в 20-х роках ХХ ст. вже пройшла через процес більшовицького НЕПу та колективізації 1929 року. Майже одночасно з цими т. зв. реформами розпочався процес індустріалізації, що неминуче призвело до трагедії українського села 1932-1933 років. Можна також розглядати втрати населення українського села як основи для церковно-визвольних змагань українського народу 1920-1930 років — я маю на увазі утворення УАПЦ митрополита Василя (Липківського). Українське село цей рух охопив дуже добре, не дивлячись на те, що ще існувала позиція Тихонівської Церкви в Україні. І був невеличкий відсоток так званих «живоцерковників», тобто прихильників т. зв. Живої Церкви, яка вирішила "оживити" чи "оживоцерковнити" після революції в Петербурзі й після обрання Всеросійським патріархом Тихона (Бєлавіна), своє ставлення до Церкви, що була в Російській імперії як державний підрозділ. Цим підрозділом фактично управляв обер-прокурор Священного Синоду, який існував, можна сказати, заміняючи патріарха самої Російської Православної Церкви. Але цих «живоцерковників» був невеличкий відсоток.

Натомість УАПЦ мала досить широке розгалуження по всій Україні – Лівобережжя та Правобережжя. Ця Церква досить гарно осіла в українських селах. Українське село сприйняло УАПЦ, не дивлячись на те, що був певний опір від "тихонівських" священиків. У своїх спогадах митрополит Василь (Липківський) згадує, як він після своєї висвяти об’їхав Наддніпрянщину, Переяславщину і відчував, скільки людей збиралося попри постійний конфлікт та агітацію з боку Тихонівської Церкви. Все одно люди із зацікавленістю йшли на його богослужіння і після того, як вони чули українську мову, його проповіді, приїжджали до Києва і вимагали українських священиків на парафії. За один тільки місяць було посвячено двісті священиків. Потрібно було якось і служби впорядковувати, щоб висвятити таку кількість єреїв. Тобто запит був великий.

Ще до початку т.зв. процесу Спілки визволення України, скорочено СВУ (1929-1930), яку придумало Державне політичне управління (ДПУ), а згодом НКВС для того, щоб вдарити репресивною машиною по українській інтелігенції і по УАПЦ, митрополита Василя (Липківського) було усунуто з управління Церкви (ще 1927 року). Після нього цю Церкву очолювали Микола Борецький, Іван Павловський, але вона вже не була такою сильною. Центр УАПЦ перенесли до столиці УРСР Харкова.

До речі, найбільше постраждали від Голодомору ті села, де діяли церкви УАПЦ. Священики цієї Церкви були дуже інтеліґентні, попри те, що вони не закінчували жодних семінарій. Як писав Василь Липківський, найбільше серед нововисвячених було вчителів, тобто з інтелігенції висвячували. Вони, можливо, не так знали добре богослужіння, але даром слова володіли.

— Чи був якийсь взаємозв’язок між Голодомором і знищенням церковного життя?

— Не дивно, що за Українську Церкву як таку і за храми, ДПУ-шники та комсомольці на селі взялися у 1934 році. Тобто у 1932-1933 роках потрібно було знищити населення та українське село, а потім вже знищити храми. Так було набагато легше це зробити.

Я вам наведу дуже промовистий приклад: люди на селі настільки були вимучені у 1933 році, що вони не могли дійти на Пасху до церкви. На таку картину було дуже тяжко дивитися. Молоді комсомольці і більшовицькі активісти зривали богослужіння, під час великодніх відправ виганяли священиків з храму, а люди не могли їх захистити, бо були безсилі.

Українське село вмирало саме так, як казав дослідник голодоморів Д. Мейс: не просто нищили село та його селян — нищили саме українських селян. Він зробив наголос на тому, щоб зрозуміти, що це дійсно був етноцид, голокост, геноцид, як його називають. Тому що село закрили, ізолювали від світу, щоб воно помирало в голоді.

Голод

Ми, можливо, зараз не знайдемо прямих доказів, де б сталінська репресивна машина та терор говорили, мовляв, давайте зробимо голодомор в Україні та ізолюємо від міста і світу українське село. Але завдяки конкретним непрямим постановам, через які селяни були вимушені не покидати голодуючих сіл, можна зрозуміти стратегію тогочасної владної політики. Натомість, люди почали втікати до індустріальних міст. Наприклад, наш патріарх розповідає, що на Донбасі люди врятувалися від голоду тим, що втікали до міст, де були шахти. Так його батько втік на шахту, тому сім’я вижила. А інші селяни з Полтавщини, Київщини, де не було таких індустріально-промислових центрів, не могли себе знайти, а те, що масово втікали зі сіл – це факт. Тільки наприкінці 1932 року закрили село, тобто селяни без паспорта, або ж відповідного реєстраційного документу, не могли нікуди потрапити. Місто ще більш-менш виживало і туди продукти поставляли, а селу абсолютно ніяк не допомагали, в села було вирішено забрати все.

Нічого мене так не вражає, як усні спогади людей, яким вдалося пережити Голодомор і які збираються по краплинках від старожилів. До речі, ці люди не дуже часто йдуть на контакт. Точно 60% людей замовчують усі подробиці тих подій, хоч можуть пам’ятати багато, це особливості людської фізіології – у похилому віці не пам’ятати все, що відбувається зараз, але пам’ятати набагато більше з того, що було давно. Тому коли ви приходите до старших людей і вмикаєте якийсь записуючий прилад, вони лякаються і відмовляються свідчити, поки не вимкнеш диктофон і не сховаєш записник. Це такий генетичний страх залишився з тих часів.

Одна жінка згадує, як вони з мамою йшли до церкви, вони ледь добрели до храму на Пасху, а коли священик вийшов відправляти богослужіння, вдерлися до церкви комсомольці. Священика вивели за ризи з храму, здерли з нього всю священичу одіж. Один комсомолець одягнувся так, ніби він представляв Ісуса Христа, а дівчина одягнулася в сукню і сказала: «Ось вам Ісус Христос, а я – Матір Божа, що вам взагалі потрібно?». І ці люди, знесилені селяни, які нічого не мали в пасхальних кошиках, окрім якогось окрайця хліба і кількох крашанок, просто попадали на коліна, знесилені усім, що відбувається довкола. Тобто священика фактично не було кому захищати на Пасху 1933 року. Такі мені доводилося чути спогади від старожилів.

На чому я тут акцентую? Просто вбивалася духовність, українське село – це наша духовність, це націотворчий чинник. Українське село найлегше сприймало українізацію культурного та церковного життя. І тут раптом хтось дуже добре зрозумів, що потрібно зробити з українським селом. Цей політичний і тиранічний процес Голодомору неодмінно та стовідсотково пов’язаний із антицерковною діяльністю в Україні сталінського більшовицького режиму.

— Ви досліджували тему Голодомору, збирали свідчення чи спогади?

— Я досліджував, хотів знати про Голодомор з самого малку. Мені багато розповідала бабця, це були картини, які, можливо, не варто було б описувати дитині. Я неодноразово чув, як в селищі Білогородка (тепер Ізяславський р-н, Хмельницької обл.), де був дуже великий ринок, люди на базарі виявили в холодці людські пальці. При тому всьому, що Хмельниччини Голодомор торкнувся не так жорстоко, як, наприклад Наддніпрянщину, чи Слобожанщину,  це видно навіть з книги про Голодомор, яка складає більше аніж 20 томів спогадів та списків заморених голодом людей, бо Хмельницька обл, а тоді Кам’янець-Подільська межувала з Польщею до 1939 по р. Збруч.  Звичайно, якщо порахувати всіх людей за списками, ви не знайдете три мільйони жертв. Кількість постраждалих дуже різниться: від трьох мільйонів до семи та навіть десяти. Але ж ми говоримо про всю репресивну машину, починаючи з голоду 1920-1921 років, з процесу СВУ в Україні та закінчуючи 1937-1938 роками, ба навіть голодом 1946-1947 років, яка знищила до 10 мільйонів саме українців.

Так-ось Хмельниччина як край, який лежав на кордоні з Волинню та Галичиною, які входили до складу Польщі, менше постраждав. Але чому? Був такий цікавих фактор – люди брали пухові хустки, різні тканні вироби, якщо такі якось вдавалося дістати, і таємно переправлялися через кордон, це могло бути навіть поїздом. Але прикордонники стягували їх з поїздів такими спеціальними довгими гаками, бо такі "порушники" кордону їздили верхи на вагоні. Є таке селище Ямпіль (тепер Білогірський р-н., Хмельницької обл.), де є урочище "Ганина яма", в яке скидали цих розстріляних людей репресивні органи. Тому, що якщо ти привіз з Польщі буханець хліба – це був прямий розстріл, бо ти ворог Сталіна, радянської держави і тому подібне. Та все одно велика кількість людей пробиралася через кордон. Тому й легше було, маючи це вікно, нехай і таке страдницьке, але через нього, ось це вікно, підтримувати життя родини і, особливо малих дітей та старших людей, під час голоду.

Тоді були прямі директиви: хлібозаготівля, вилучення продуктів, малося на увазі не тільки пшениця, але й картопля, насіннєві культури. Село закривали — вже на 1932 рік зі села не можна було виїхати. Це було сплановано, тому коли сьогодні говорять про неврожаї, то це лише прикриття, щоб виправдати антилюдський злочин.

— У 1932 році у них забирають зерно, а в 1933 році вони вже не мають що сіяти. Відповідно у 1933 році неврожай, бо люди нічого не посіяли, отже, нічого не вродило…

— Ви знаєте, думати так дуже просто. У донесеннях, які справляли комнезамівці, казали, що українці чинили супротив, тобто саботаж. Що оцей Голодомор – це неможливість назбирати хліба на мільйон пудів, бо була така поставлена планка – з України зібрати мільйони пудів зерна. Зі сторони влади це нібито сприймали як саботаж, але українські селяни реально не могли виконати плану хлібозаготівлі, а на верхи доповідали, що вони цього не хотіли робити.

Снопи на полях перед Голодомором

Насправді не було ні насіння, ні можливості цей хліб виростити. Новостворені колгоспи були не в змозі навіть обробити поле. Так звана куркульська система зникла. До речі, було три види куркулів ще до того всього — влада ніяк не могла придумати, хто ж такі куркулі та як до них ставитися. В колгосп не дуже записувалися. Але коли вже під тиском входили, то це фактично була репресія. Якщо ти не прийшов в колгосп, то тебе всього позбавляли і висилали далеко з території села. А в колгосп спочатку записувалися люди, які були до певної міри й раніше в злиднях, тобто не вміли господарювати. А найбільше дошкуляли так звані комнезамівці — комітет незаможних селян, які керували процесом колективізації на місцях і часто мали люту ненависть до всіх, хто був господарником. З мого села є такий спогад, що навіть один комнезамівець курку навпіл роздер, як дитина вчепилася за неї. Тобто позбавляли буквально всього, що було в хаті, навіть тичку, кусок деревини, з ями забирали.

Селян позбавляли всіляких засобів для існування

Коли почалася на поч. 20-х років, ХХ ст. ленінська продрозверстка, люди почали отримувати землю. Для селянина отримати землю було дуже важливо — більшовики розуміли, як їх підкупити. Священик нашого села Володимир Рогальський згадує у своїх спогадах, що він йшов селом і йому ніхто не хотів сказати «Слава Богу!», чи не чулося відповіді "Навіки Слава!". Тобто селяни, отримавши землю, настільки повірили більшовицькій владі, що вони сприймали священика як щось віджиле і непотрібне. Він також каже, що церква була напівпорожня, всі працювали на цих землях. Тобто люди якось миттєво наче втратили віру: жили по-одному, а в мить почали жити по-іншому. Селяни справді настільки хотіли цієї землі, що почали вже й Церкву відкидати. Це в загальному митрополит Іларіон (Огієнко) назвав «соціалістичною дурійкою». І ця ілюзія дуже швидко минула, коли більшовики повернули землю назад в державу, коли закінчилася ця продрозверстка, т. зв. неп та почалася індустріалізація і колективізація. Усе сподівання на краще і світле життя зникло, як мильна бульбашка. Про все це я читав у спогадах очевидців і учасників, у розсекречених справах Галузевого архіву СБУ.

Люди настільки чинили спротив, що у краї де я народився, люди часто згадували про масові повстання селян на поч. 30-х років ХХ ст., т. зв. "волинки", які прокотилися південно-східною Волинню і охопили дуже велику територію. Це був стихійний бунт проти колгоспів і проти цієї політики знущань з українського селянина. 

Щоб Ви знали, якщо порівнювати комуністичний та німецько-нацистський режими, то треба сказати, що перший був страшно цинічним, а другий був дуже точним і прямим. Таке сміливе порівняння: якщо Голокост – то це Голокост, якщо ми нищимо, значить ми нищимо, якщо створюємо загальний двір, щось на зразок радянського колгоспу (це було так у період німецької окупації), то ми це робимо і ви будете там жити, працювати, по-чорному працювати на Німеччину. А в комуністичному режимі був цинізм замість точності: людям начебто пообіцяли землю, але її не дали, все добро ваше, але воно також державне і належить до репресивної машини. Під великими гаслами крилося зовсім інше, розумієте! Ця радянська система була унікальна. Так, земля нібито належала селянам, але вона була в колгоспах, тобто була колективною власністю. Людина жила на якихось невеликих 25-ти сотках землі, це була така собі присадибна ділянка, не можна було будувати ніяких хат на два поверхи, або ж великою площею. Я пам’ятаю ще, як у нас у 1980-х роках колгосп відібрав з наших 40 соток частину землі й засіяв там гречку, тому що в нас було більше землі на присадибній ділянці, ніж ми могли мати. І так було засіяно вздовж дорогою цю гречку... Інколи навіть смішно ставало від того, як керівництво колгоспу вислужувалось перед своїм комуністичним начальством в районі.

— Чи були якісь факти, коли під час Голодомору цілеспрямовано винищували релігійне життя?

— У 1929 році, коли почався процес СВУ, по всій Україні були проведені репресії. Ви зрозумійте правильно, що у співпраці з СВУ органи ДПУ звинувачували навіть тих, хто на селі ходив у петлюрівських штанах. Тобто тих, які 10 років назад служили в петлюрівських загонах, сприймали як таємних агентів і ворогів колективізації.

Так само й Церква заважала проводити репресії, вона просто була ворогом репресивної системи. Тому були випадки, коли храми закривали в період колективізації як «реакційні установи». Зокрема, нашого священика відіслали за 100 км. у Бердичів на Житомирщину, на якісь там роботи. Прийшла така постанова, що ти повинен покинути 100-кілометрову зону, а храм закривають. Він повернувся аж перед Другою світовою війною, проживши 10 років у Бердичеві, тоді як його сім’я далі залишалася в селі. І так було з багатьма священиками. Була така постанова — не можу пригадати її назви — але вона була пов’язана з процесом СВУ у 1929 році.

— Тобто фактично на час Голодомору українське село було дуже часто десакралізоване?

— Так, абсолютно десакралізоване і навіть духовно дезорієнтоване. Церкви закривали, а священикам не дозволяли служити, відсилаючи у 100-кілометрову зону від того місця, де він був священиком. Бо туди, куди ти вже приїжджав, ти не був священиком, а звичайним "чорноробою", часто з виправним терміном, як у якійсь закритій безправній колонії.

— Напевно, не всі попали під ці репресії…

— Не всі. Мені здається, що тут не було такого великого акценту щодо звітності у цій справі з боку відповідних органів. Можливо місцями комнезамівці були якісь совісніші, може вони бачили, в чому полягає ця трагедія, адже не всюди були закриті храми в радянський період. Були такі церкви, на які влада просто закривала очі. Але більшість випадків все ж були трагічними. Були такі випадки, коли отець в селі до 1941 року був представником Тихонівської Церкви, що було виявом певної реакції проти радянської системи, в колах якої ця Церква не була в пошані, як і УАПЦ зрештою. Живоцерковників було небагато, тому на них майже не звертали уваги. Люди в багатьох випадках відстоювали священиків.

— Тобто могли репресувати тих активніших, а більш мирних і спокійних залишали на місцях? Бо колись селяни дуже захищали своїх священиків.

— Священики страждали разом з народом. До революції 1917 року Церква мала свої угіддя, кожна церква, парафія мала кільканадцять десятин землі. Були т. зв. "попівські береги", "попівські поля". Потім це все було просто експропрійоване більшовиками, а священику фактичного не залишилося на що існувати. Ніякої оплати священик не отримував, крім пожертв від парафіян.

— Відповідно, якщо люди самі не мали…

— То що вони могли нести священику?!

— А чи були якісь спроби підпільного релігійного життя?

— Були ці спроби. Як правило, перед тим, як знищити храм, людям давали можливість хоч щось забрати з церкви. У багатьох випадках церкву не спалювали, а розбирали, тому селянам давалося щось врятувати. Процесом розбору церков займався голова колгоспу разом з комсомольськими активістами. У нашому селі до цього часу стоїть клуб, збудований з церкви. Можете собі уявити, що він стоїть з 1934 р. Але в тому клубі в роки Другої світової війни під час німецької окупації провадились богослужіння.

— Нещодавно на Вінниччині був такий випадок, що знайшли школу, в приміщенні якої на одній із стін були розписи.

— Так, думаю, такі випадки не були поодинокими.

Коли ж церкви закривали, то люди розбирали ікони по хатах, де збиралися і молилися таємно. Також коли в селі хтось помирав, то ці ікони та хоругви виносили. Раніше це все зберігали в церкві, а в ті часи – по хатах. Особливо це пильнували старости та дяки церков, які залишилися в селі, бо священика вже навіть могло й не бути. Це в їхніх хатах зберігали ікони, хрести та хоругви, тому в першу чергу за якоїсь потреби зверталися до них. Потім ці ікони переносили до інших храмів, які ще не закрили, це могли бути церкви в районних центрах. Ікони не просто несли, а, як казали, «провадили», люди навіть виходили з домівок та стелили хустки, або ж ковдри, щоб відпровадити урочисто ці шановані образи.

— Те, що Ви описуєте, відбувалося в який час?

— Це було вже після війни, а до того часу, у 1930-х роках церкви розбирали. Здається, такий випадок «провадження» був ще у 1956 році. Люди просто знали, що ікону більше не вдасться безпечно зберігати в селі, бо вже й активісти, комсомольці починали тиснути на родину. Ніхто вже не боявся «відпроваджувати» ікону, люди йшли за нею до іншого села чи містечка де діяв ще храм.

Акція пам'яті у Львові

— До речі, Ви порівняли більшовицький і нацистський режими. А під час Голодомору німці, яких на той час в Україні мешкало не мало, отримували допомогу з Німеччини?

— Так, було таке…, де компактно проживали в т. зв. колишніх колоніях німці. Але радянська влада дуже швидко зорієнтувалася і сказала так цим німцям: ви повинні написати, що в нас все добре і не треба ваших подачок. По колгоспах німці були змушені це писати. Якщо ж ти все таки отримував якусь подачку від гітлерівської Німеччини, то ти "пособник", ворог, зрадник і так далі.

— Чи були такі випадки, що інші народи могли отримати якусь допомогу по церковній лінії. Бо відомо про збірки Церкви на Галичині, які були призначені для Великої України. Куди могли потрапити ці гроші далі, чи не забирало їх НКВД?

— Абсолютно, навіть гітлерівська допомога осідала в НКВС. На кінець 1920 року закордонна пошта для селян була закрита. Наприклад, в селі проживав, нехай невеличкий відсоток, жінок, переважно матерів з малими дітьми, чоловіки яких знаходилися закордоном або на заробітках в США. Вони присилали гроші, і в 1920-х роках, не дивлячись на те, що змінилася влада, все одно гроші доходили до адресатів. Багато жінок побудували хати, комори на ці кошти, які потім були забрані в колгоспи. Я так кажу, бо в нашій родині був такий випадок з моєю прабабцею, чоловік якої ще у 1912 р. виїхав до Америки. А потім взагалі люди перестали отримувати кошти з-за кордону, тому що пошта радянська була закрита для цього. Мені здається, що на ці речі дуже вплинув процес СВУ. Я навіть не можу собі уявити як німецька пошта могла ще доходити, як вона продиралася крізь ці радянські лаштунки. Це ж уявіть, які були стосунки СРСР з нацистською Німеччиною, і раптом Гітлер проявляє таке бажання допомогти німцям, які компактно проживають на території УРСР. Це просто дивно. А ще й Гітлер дав таку відозву, що, мовляв, поділіться з тим народом, який страждає разом з вами.

— Це в принципі правильно, щоб між людьми не виникало протистоянь.

— Виникали навіть такі моменти, коли цих людей, у яких були прислані посилки з допомогою, грабували, були конфлікти.

— Якщо підсумуємо, то можна сказати, що Голодомор почався з процесу репресій за статтею СВУ, спочатку знищення верхів суспільства та української інтелігенції, куркулів, пізніше – просте населення, а вже потім, коли селяни не могли нічого захищати, почався процес знищення храмів як споруд, як елементів історичної пам’яті і….

— В Україні, до речі, так склалося, що процес СВУ забрав дуже багато людей освіти і культури, а потім на черзі були селяни, українське село. Ще пам’ятаймо про репресії 1937-1938 років, вони теж були ударом по інтелігенції.

Підсумовуючи нашу розмову, можу сказати, що Голодомор в наш час дуже науково "затягнутий". Я маю на увазі, що через наукове дослідження не можна до кінця встановити правди про ці події, наприклад, американські дослідники Голодомору в Україні кажуть, що жертв було значно менше: спочатку вони казали, що постраждало 3 мільйони населення, а тепер подають тільки 1,5 мільйони. Я не пам’ятаю прізвищ, але дивно, що статистика і така існує.

Коли Україна розвивала міжнародну акцію про Голодомор, тоді Росія робила такі запити, щоби знайти міжнародників в США, науковців з провідних університетів, які би могли заперечити ці цифри жертв геноциду, які тепер оголошують в Україні. Наші дослідники говорять, що це була зовсім інша кількість жертв. І ми всі зосередились на цифрах і статистиці більше аніж на інших аспектах цієї трагедії.

Наші дослідники Голодомору шукають доказів і вони підтверджуються, що це був не просто Голодомор, а геноцид. Наприклад, якщо ви вилучаєте в населення не тільки хліб, а всі продукти і разом із тим закриваєте село, як це можна назвати? Це поступове вмирання народу, окремо взятої людини. Це геноцид, чи це просто Голодомор, який спровокований неврожаями та якимось іншими речами? Тобто наші історики пішли від супротивного і почали знаходити такі докази. Кажуть, що нема прямих доказів, цього й не могло бути! А який режим залишив прямі докази?! Хто з інших тоталітарних режимів залишив такі документи, де було б сказано : "Я оголошую голод на таких-то територіях?! Або я розпочинаю геноцид того чи іншого народу?!".

Ми повинні також розуміти, що село до Голодомору давало для українського генофонду дуже здорове населення. Навіть ті українці, які вижили в часи Голодомору, народжували потім хворих дітей. Ось таким ще чином Голодомор вдарив по українцям. Село стало хирявим та немічним.

Важливо, що зараз ми маємо усні спогади тих людей, що пережили Голодомор – це наша національна генетична пам’ять. Вони ще цінні тим, що люди не завжди відважувалися на таке свідчення. Більшість з тим спогадів були зібрані вже після Помаранчевої революції – це теж показник. Ми тяжко відвойовуємо свою свободу. Але результати є і особливо від періоду Революції гідності. Люди не бояться говорити правду.

Пам'ятник жертвам Голодоморів у Києві

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Точка зору

    Останні коментарі

    • Ігор Затятий | 10 грудня 2018, 14:05

      Потрібно казати не Київської Русі, а - Київської держави /Руси

    • velovs@ukr.net | 10 грудня 2018, 10:17

      Р. S. Іншими словами, пішло вже ДРУГЕ століття, як оті - відомі ФАТІМСЬКІ (1917 р.) пророцтва Пресвятої Діви Марії і, зокрема, стосовно РОСІЇ, продовжують ЗДІЙСНЮВАТИСЯ!!! Дуже наочно, реально й

    • velovs@ukr.net | 10 грудня 2018, 10:00

      До речі, начало цьому процесу - і саме СВІТОГЛЯДНО_ПРАКТИЧНОГО - переходу тематики одностатевих сексзбочень із сфери суто ПРИВАТНОЇ у порядок денний ЗАГАЛЬНОСУСПІЛЬНИХ обговорень і дискусій, а затим

    • velovs@ukr.net | 10 грудня 2018, 08:15

      РЕЗЮМЕ. Те духовно-практичне навчання Слова Божого, яке залишив і заповідав Своїм учням та послідовникам - і саме як Велике Доручення - проповідувати й поширювати серед усіх народів - "та аж до

    • Стефан | 9 грудня 2018, 22:34

      Каждый честный вносит свой вклад в очищение Украины от гнилой коммунистической, атеистической, советской идеологии, философии, политики и пропаганды.