Речник УПЦ КП архиєпископ Євстратій (Зоря): «Росія завжди намагалась грати на внутрішніх еллінських протиріччях»
Справа Томосу для Української Церкви виявила наскільки таке суто церковне питання є частиною великої геополітики. І хоча Росія звинувачує українську владу у політизації цієї справи, вона сама дуже давно зробила контроль над православним світом наріжним каменем своєї зовнішньої політики. Про те, як Кремль дестабілізує і політизує міжправославні стосунки, чим відрізнялося святкування 1030-ліття хрещення Русі в Києві і Москві, у розмові з речником УПЦ Київського Патріархату архиєпископом Чернігівським і Ніжинським ЄВСТРАТІЄМ (Зорею).
Частина 1
Підсумки святкування 1030-ліття хрещення Русі
— Владико, так сталося, що Константинопольська делегація приїхала в Київ, брала участь в офіційних державних заходах, але її представники не служили з УПЦ (МП), не були в Лаврі. Делегації інших патріархатів не були представлені на рівні Предстоятелів. В той же час, на святкових церемоніях у Москві були Предстоятелі Церков. Як це можна пояснити, прокоментувати? Це якийсь жест Константинополя щодо УПЦ МП?
— Безперечно. Це треба розглядати у зв’язку з заявою від 1 липня про те, що Константинопольський Патріархат ніколи нікому своїх канонічних прав щодо Київської митрополії не передавав. Я вважаю, це було реакцією на візит народного депутата Новінського і антуражу з митрополитів, яких він взяв з собою на ті переговори. І головніше на те, що після цих переговорів почали поширювати в Україні. Вони скористались тим, що традиційно Константинопольський Патріархат не є медійно активним. Виникла ціла інформаційна хвиля, що нібито Константинополь на боці Московського Патріархату, і що ця делегація уже все вирішила, і що ніякого Томосу без згоди Москви не буде. По суті було викривлено позицію Вселенського Патріарха на зустрічі – і це викликало відповідну реакцію. І тому цілком очевидно, що будь-яка присутність цієї делегації у Лаврі була б сприйнята як підтримка позиції, що озвучується з боку Лаври. І тому це був цілком свідомий крок. Так само як і те, що до Москви не поїхала делегація Константинополя, адже святкування є 1030-літтям хрещення Русі-України, яке відбувалося в Києві. Чому ця делегація повинна була поїхати до Москви?
До речі, на 1000-ліття хрещення Русі Константинопольський Патріархат теж не був представлений, літургію тоді очолював Патріарх Олександрійський.
— Як і зараз у Москві?
— Так. Причина теж дуже проста. Тому що Олександрійський Патріарх має значно більшу потребу у прихильності з боку Москви, аніж Константинопольський. Тим більше, що нинішній Патріарх багато років служив на подвір’ї в Одесі і взаємодіяв з Російською Православною Церквою ще за радянських часів. І тому цілком зрозуміла його симпатія до Російської Церкви. Є підстави вважати, що вся ця симпатія дорогого коштує. І недаремно в деяких церквах є низка ієрархів, які фактично професійно працюють з Московським патріархатом.
Москва любила і любить грати на внутрішніх грецьких протиріччях. На суперечках між Афоном і офіційною Елладською Церквою. Навіть на розбіжностях всередині самих афонських монастирів, на розбіжностях між старою Грецією – Аттикою та так званими Новими землями та грецькою Македонією. Але всі ці розбіжності відступають на другий план – і це було видно завжди – коли йдеться про загальноеллінські інтереси.
А всі ці компліменти — не більше ніж данина традиції. Класична грецька мова склалася як пишна, компліментарна мова. Грецькою мовою говорити красиві компліменти набагато легше, аніж будь-якою іншою мовою, тією ж російською чи українською.
Реальні речі свідчать про те, що до Києва на лаврські святкування надіслані делегації максимально низького рівня. І все залежало від рівня симпатій тих чи інших Церков та єрархів цих Церков до Москви. Або зв’язків конкретних між Лаврою і ними.
— Особистих зв’язків?
— Так. Але святкування в Москві цілком штучне. Воно проводиться виключно тому, що в Києві є святкування на офіційному рівні, а як же ж тоді центр, як він себе вважає? Тому мають святкувати. Тому і пам’ятник поставили. До речі, якби був живий Борис Миколайович Єльцин, то у 2015 році набагато пишніше би святкували 1000-ліття мученицької кончини Бориса і Гліба. А так про Бориса і Гліба взагалі забули.
— Але Борис і Гліб – не приклади для росіян, як сказав Володимир Путін.
— А якби був живий Борис Миколайович Єльцин, то поставили би пам’ятник Борису і Глібу, а не Володимиру. І про них би згадували, і знайшли б для них добрі слова. Ми ж знаємо, що Росія – це країна з непередбачуваним минулим. Яка дотепер живе за принципом, який добре описано у Оруела в «1984»: хто володіє сучасністю, той володіє минулим, а хто володіє минулим – той володіє майбутнім. І тому кожна нова конфігурація російської влади починає переписувати історію минулого під себе і тим самим намагається на цьому нібито фундаменті вибудувати майбутнє. Таким чином і Сирія, і Крим стають священною російською землею, і князь Володимир з’являється в Москві, про яку він не чув, і діти його не чули, і навіть онуки його не були добре знайомі. Але намагаються цю історію таким чином змінити. І ми бачимо, що Константинополь та низка Церков вже не хочуть грати в ці ігри.
Про політику, балканський регіон та церковні справи
— В грецькому МЗС нещодавно заявили, що Росія сприяє дееллінізації патріархатів Близького Сходу. Чи вплине ця заява на ставлення цих патріархатів та їх очільників щодо Москви? Чи це просто заява політичного характеру, залякування, за яким нічого не стоїть?
— Це не залякування. Насправді треба було сильно довести грецьку сторону, щоби така заява з’явилась. Греція, одна з найбільш позитивно налаштованих до Путіна країн Євросоюзу. Причому і на рівні влади, і за соціологічними опитуваннями.
— І санкції Греція не вводила…
Треба мати талант настільки нагло і безпардонно діяти, що навіть ті, хто вважаються партнерами і симпатизують, вимушені відкрито говорити такі речі. Там ще про «Імператорське православне палестинське товариство» йдеться. Це небезпідставна фобія елліністичних Церков. Ще у ХІХ столітті Російська імперія почала активно діяти по всьому східно-середземноморському регіоні, починаючи від Греції, закінчуючи Єгиптом. Почалась активізація і дипломатична, і релігійна. Якщо почитати певні спогади і документи, то видно, що російська імперська Церква ставилась до греків зверхньо. Тому що рівень грецьких церков під турецькою владою, або вже в незалежній Греції не був таким величним і пишним, як дозволяла собі імперська Церква. І російська держава в силу своїх політичних, дипломатичних, фінансових можливостей цілеспрямовано розширювала свою присутність. В першу чергу в Єрусалимському Патріархаті, потім на Афоні. Треба відверто сказати, що греки досі з жахом згадують кінець ХІХ – початок ХХ століття, коли Афон фактично перестав бути грецьким. Там грецька присутність була ледь не номінальною! Настільки величезний там був вплив Росії.
— Це був чисто політичний вплив, чи була якась інша мотивація туди зайти і монополізувати становище?
— Початки були посіяні ще в часи Олексія Михайловича та патріарха Нікона. І сіяли їх всілякі митрополити і патріархи, які приїздили до Москви. Так як вони потребували допомоги у царя і Російської Церкви, то вони різними компліментами і пробудили в Московії таке відчуття, що «ми як новий Костянтин, як світоч православ’я маємо таку загальну місію». І все це розвивалось. І за часів Катерини ІІ вже існував так званий візантійський проект. Чому вона другого сина свого спадкоємця Павла Петровича назвала Костянтином? Старший як спадкоємець російського престолу був названий Олександром, а молодший був названий Костянтином. Його навчали грецькій мові. І цілком серйозно розглядалось, що за підсумками російсько-турецьких війн можливе захоплення Константинополя і відновлення Візантійської імперії. І Костянтин мав би стати імператором цієї відновленої імперії під протекторатом Петербургу. І знову ці ідеї розгорілись напередодні Кримської війни. Небагато хто знає, що формальним приводом для початку Кримської війни була суперечка за права на Храм Різдва Христова у Вифлеємі між православним і католицьким духовенством. Католицьке духовенство апелювало до Франції, хоча це вже була Республіка, а не королівство, але вона була історично визнана покровителем святих місць для католиків, зокрема для францисканців. А Микола І вважав себе покровителем православних. І формально ця суперечка дала поштовх дипломатичному конфлікту, який розрісся до Кримської війни. Другий спалах цього неовізантійського проекту у ХІХ столітті був під час війни за визволення Болгарії, під час правління Олександра ІІ. І тоді з’явився вірш Тютчева, де були такі слова:
И своды древние Софии,
В возобновленной Византии,
Вновь осенят Христов алтарь.
Пади пред ним, о царь России, –
И встань как всеславянский царь!
Тобто, цей візантійский православний панслов’янський проект розглядався цілком серйозно у Російській імперії. Тому зараз те, що відбувається, з одного боку, накладається на певні історичні сподівання, а з іншого боку – на історичні фобії в грецькому світі. І тому коли Московський патріархат і російська держава намагаються грубо топтатись по мозолях і роз’ятрювати старі рани еллінської самосвідомості і гордості – це викликає таку реакцію.
І безперечно, що є і політична причина. Інтерес Греції зараз полягає в тому, щоби розв’язати багаторічну суперечку з Македонією, що призведе до європейської та євроатлантичної присутності в цьому регіоні. Це зараз пріоритет, бо цей регіон як був пороховою бочкою, так нею і залишається.
— Отже, конфліктогенність треба прибирати з Балкан?
— Щонайменше робити все для того, щоби вона не посилювалась, і по можливості її знімати. Якщо там десь накопичується гній, то його вчасно випускати, а не допускати зараження крові.
— Роль Росії в цьому накопиченні гною превалююча?
— А якраз Росія зацікавлена в тому, щоби європейські та євроатлантичні структури були максимально втягнуті у свої власні проблеми. І тоді Росія б мала можливість діяти з розв’язаними руками там, де їй важливо.
Я абсолютно переконаний, що ніяких інтересів у неї немає в тих потребах, які є у Сербії чи будь у кого на Балканах. Для Росії це суто інструмент, який вона використовує. Вона використовує минулі конфлікти, застарілі проблеми та старі фобії, щоби грати. В інших регіонах все відбувається за подібною схемою: Грузія – Абхазія – Цхінвальський регіон, або Вірменія – Азербайджан – Нагорний Карабах.
— Тобто, для Константинополя теж важливо вирішити проблему Македонії і України, які пов’язані між собою?
— Значною мірою це речі одного порядку. Глобально це є питання механізму нових автокефалій і ролі Константинопольського Патріархату в цьому процесі. Це досить складне і болюче питання взаємовідносин. Бо дуже мало хто зараз взагалі пам’ятає про таку річ як Балканські війни. У нас і про Першу Світову війну знають дуже загально.
— А це ж було до Першої світової, у 1912-1913 роках…
— А без знання цих двох балканських війн, їхніх причин, їхнього перебігу – тобто, без знання того, що тоді відбулося — взагалі неможливо зрозуміти того, що відбувається зараз. Весь той вузол, який є зараз в цьому регіоні – Албанія, Косово, Чорногорія, Сербія, Македонія, Греція, Болгарія, Румунія і Угорщина – весь цей регіон, і значна кількість конфліктів, які там зараз є – вони мають коріння саме в тому, що було перед Балканськими війнами, в самих війнах та їхніх підсумках. Кордони, які встановилися в цьому вузлі, вони по суті нікого не задовольняють – це є перша проблема. Всі сторони вважають що вони втратили свої території.
«Вселенський Патріарх – він же Патріарх не Стамбула, як його люблять називати у Москві. Він Патріарх Європейського Союзу і Сполучених Штатів Америки»
— Є побоювання, що там може бути нова війна?
— Я думаю, що якраз посилення присутності європейських та євроатлантичних структур і є намаганням превентивно зупинити можливі процеси переростання локального конфлікту в нову європейську війну. Як Греція та Туреччина, які обидві є членами НАТО. Хоча це і не зупинило конфлікт між ними через Кіпр, але не привело до реальної війни. Напруженість є, і вона зберігається у відносинах – це дуже складний вузол, але реальної війни між двома країнами – членами НАТО уявити собі неможливо.
І тому Росія всіляко намагається торпедувати процес порозуміння між Грецією і Македонією, в той час як грецький уряд зацікавлений в тому, щоб це порозуміння настало. Зацікавлений і Константинопольський Патріархат, тому що зацікавлені європейські та євроатлантичні інституції. І ці інституції представляють країни, які є базовими для Константинопольського Патріарха – це місця зосередження його пастви – Європа і Америка. Тому він же Патріарх не Стамбула, як його люблять називати у Москві. Він Патріарх Європейського Союзу і Сполучених Штатів Америки.
— Вселенський по суті.
— Так. Європейський Союз і Сполучені Штати Америки зараз грають ту ж саму роль, яку колись відігравала Візантія – центр світової цивілізації, навколо якої так чи інакше все обертається.
— Тобто, вирішення македонського релігійного питання – це частина вирішення і політичного питання на Балканах?
— Безперечно.
Розмовляла Тетяна Деркач
