Вихід Церкви з підпілля: відродження УГКЦ на руїнах СРСР, — інтерв’ю з істориком

8 серпня 2018, 11:17 | Інтерв'ю | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

Спілкувалася Ніна Поліщук

Фото взяті з мережі Інтернет та надані о. Тарасом Бубликом

У травні 1989 р. розпочалося голодування греко-католицького духовенства на найбільшій пішохідній вулиці Москви – на Арбаті. Тоді вимогою був легальний правовий статус Греко-Католицької Церкви в Україні. Акція тривала до листопада 1989 року, коли був виданий державний документ, що дозволяв реєстрацію релігійних громад. До голодування долучалися не тільки греко-католики Західної України, але й радянські дисиденти, москвичі, яким була не байдужа доля Церкви, що діяла всупереч будь-якої владної політики СРСР і яка не раз служила підпільні Літургії на стрихах, уділяла таїнства за завішеними вікнами. Вимушене підпілля ГКЦ тривало понад 40 років.

о. Тарас БубликАкція на Арбаті не була поодинокою, але це була голосна заява на міжнародному інформаційному просторі. У часи перебудови греко-католики збиралися на відкриті Богослужіння перед зачиненими храмами, йшли на прощі, організовували молебні за воїнами, які поклали життя за українську державність.

Про ці події та що було далі в інтерв’ю з кандидатом історичних наук о. Тарасом Бубликом, науковим співробітником Інституту історії Церкви, старшим викладачем кафедри церковної історії Українського католицького університету.

— Чому процес легалізації УГКЦ став можливим ще до розпаду СРСР? Чи з першої спроби це прагнення було успішним?

— Процес легалізації УГКЦ відбувався паралельно з розпадом СРСР. Релігійна сфера була одним з факторів розпаду Радянського Союзу, який був побудований на репресивних діях супроти релігії. Згадати хоча б політику воєнного комунізму на самому початку створення країни Рад, коли масово закривали та знищували церкви. Тому коли Союз почав тріщати, релігійне питання постало одним з перших. Очевидно, це не було пов’язано тільки з Українською Греко-Католицькою Церквою, якщо говорити в контексті цілого Радянського Союзу, але питання греко-католиків все ж було найбільш болючим, на мою думку. Це була найбільша заборонена релігійна спільнота в радянський час, і ця Церква мала велику кількість вірних, підпільних священиків та владик, підпільні семінарії та монастирі.

Зліва на право: о. Ігор Возьняк (теперішній митрополит Львівський), вл. Софрон Дмитерко, вл. Филимон Курчаба, вл. Павло Василик, о. Володимир Війтишин (теперішній митрополит Івано-Франківський), о. Григорій Сімкайло.

Легалізація стала також можливою на державному рівні, бо релігія та Церква на загал отримали свободу у часи перебудови. Зокрема, релігійні громади отримали офіційний дозвіл на реєстрацію. Така заява Ради у справах релігії при Раді міністрів УРСР була підписана 20 листопада 1989 року, а кілька днів по тому – опублікована в місцевих газетах. Потрібно сказати, що наприкінці 1989 року, перед оголошенням цієї заяви, велика кількість греко-католицьких громад діяла нелегально. На той час вже була перебрана певна кількість храмів. Ключовою подією в процесі легалізації УГКЦ була зустріч Михайла Горбачова з Папою Іваном-Павлом ІІ 1 грудня 1989 року.

Очевидно, що питання офіційного існування Церкви піднімали ще від початків її так званої «ліквідації». Постійно порушував цю тему владика-редемпторист Василій Величковський, який писав заяви. Були навіть спроби реєстрації Греко-Католицької Церкви як частину Римо-Католицької Церкви, які, зрозуміло, у підпіллі не сприйняли, але це теж можемо розглядати як прагнення зробити можливою діяльність ГКЦ офіційною в умовах радянської політики. Владика Павло Василик, один з найактивніших духовних осіб процесу легалізації, 4 серпня 1987 року написав офіційну заяву до Папи Івана-Павла ІІ, копію якої надіслав до Михайла Горбачова, де заявляв, що він разом з іншим підпільним греко-католицьким духовенством виходить з підпілля. Очевидно, на той час це була більш декларативна заява. Це був один з доказів, що греко-католики не миряться зі статусом, яким вони були наділені в Радянському Союзі. Були також села, в яких активно діяли підпільні громади, де відкривали закриті храми, які масово закривали у період «хрущовської відлиги». Це вияв того, що Церква попри всі заборони та відсутність офіційних дозволів тощо все одно продовжувала існувати як Божа спільнота.

Втім, коли УГКЦ отримала дозвіл на реєстрацію громад, тут не йшлося про еклезіологічні питання, що, наприклад, держава визнавала свої помилки у політиці щодо Церкви. Греко-католицькі єпископи, священики, миряни, які були залучені до руху за легалізацію, ставили питання про визнання неканонічним Львівського псевдособору 1946, а отже – як наслідок – визнання неправомірними всіх його рішень. Можна сказати, що радянська влада в такий спосіб показувала, що вона сприймає греко-католиків як певний новотвір, залишаючи певні історичні події ніби непоміченими. Бо визнання неканонічності Львівського псевдособору, очевидно, тягнуло за собою питання церковного майна, яке держава була б зобов’язана повернути. Тому досі ми говоримо про два поняття: легалізація, яка відбулася, бо греко-католики отримали право легально існувати і діяти, та реабілітації УГКЦ як інституції, що не відбулося дотепер.

— Чому реабілітація УГКЦ не відбулася одночасно з легалізацією, рівно ж як і реабілітація постатей репресованих священиків, монашества та мирян?

— Реабілітація постатей відбулася і відбувається. Наприклад, реабілітація Перемиських єпископів. Реабілітація людей, які були засуджені за політичними статтями, почалася ще за політики перебудови. Щодо церковних діячів, то їхня реабілітація почалася за Незалежності України.

Якщо ми говоримо про реабілітацію УГКЦ як інституції, то це питання набагато складніше. Коли такий процес поставав в інших країнах Центрально-Східної Європи, то це тягнуло за собою питання повернення майна, або компенсації за те, що було націоналізовано. Але в нас такої реабілітації не відбулося, бо Радянський Союз, як держава, цього пункту не розглянув. Складність цього питання також полягає в багатоконфесійності нашої держави, тому якби кожна конфесія почала процес інституційної реабілітації, то це стало б причиною багатьох нових конфліктів, які й без того були під час виходу Церкви з підпілля

— Продовжуючи тему конфліктів та взаємних непорозумінь, хочу запитати, як процес легалізації УГКЦ вплинув на життя інших релігійних громад в Україні та на території Західної України, зокрема?

— Тут треба згадати, що взагалі вихід різних релігійних громад з підпілля супроводжувався міжконфесійними конфліктами, які почали зароджуватися вкінці 1989 року. Коли у 1946 році ГКЦ офіційно перед державою возз’єдналася з Російською Православною Церквою, то всі храми відійшли в користування останньої. Очевидно, коли почався зворотній процес у 1989 році і греко-католики вимагали, щоб їх визнали офіційно, то питання храмів знову підняли. Влада зробила тут певний хід, з якого видно, що вона передбачала легалізацію. Адже на початку перебудови православним громадам було дозволено брати в користування храми, які до того були зачинені. Тільки за 1989 рік було зареєстровано близько 1300 православних громад, кожна з яких отримала в користування раніше закриті храми. Якщо беремо приклад Західної України, то більшість з тих храмів раніше належала греко-католикам. Тому коли греко-католики почали говорити про те, що ці храми належать їм та їх треба повернути, то громади, навіть в межах одного села, ділилися. Подекуди це відбувалося у досить агресивний спосіб.

Треба також не забувати, що з часу Львівського псевдособору на той момент пройшло 40 років агітації та негативізму в бік греко-католиків, частина людей ідентифікували себе вже як православні. Також громади ділилися, якщо православний священик відмовлявся перейти до УГКЦ. Часто були такі ситуації, що колишній греко-католицький храм мала православна парафія, священик якої не хотів ділити храм з греко-католиками, які тепер заявляли про свої права. Православна громада казала, що вона має документи на цей храм, а греко-католицька – що цей храм було побудовано за кошт їхніх батьків, що теж було правдою. На такому ґрунті відбувалися сутички та непорозуміння.

Питання храмів стало ключовим у міжконфесійному конфлікті. Особливо, коли від РПЦ відділилася Українська Автокефальна Православна Церква, до якої перейшла більшість православних священиків. У Львові перша православна автокефальна громада була утворена в храмі свв. Петра і Павла на вул. Личаківській. У відсотковому співвідношенні найбільше було конфліктів між греко-католицькими та православними автокефальними громадами. Очевидно, на міжнародному рівні РПЦ, а тепер і УПЦ (МП) завжди говорила і продовжує говорити, що УГКЦ у насильницький спосіб ліквідувала три їхні єпархії (Тернопільську, Івано-Франківську та Львівську). Хоча ліквідацією це не назвеш, бо громади самостійно вирішували перейти до УГКЦ або до УАПЦ.

— Якщо ми вже зачепили тему конфліктів за храми, то може поговоримо також про приклади мирного співслужіння чи Богослужінь під відкритим небом як форм мирного співіснування різних релігійних громад у межах одного населеного пункту?

— У час виходу УГКЦ з підпілля держава пропонувала організовувати мирні співслужіння, що, зрештою, підтримувала греко-католицька церковна єрархія в особі митрополита Володимира Стернюка, ЧНІ. На державному рівні був виданий документ, в якому обумовлювали, що у разі конфлікту різних релігійних громад довкола одного храму, спорудою має користуватися більшість, за умови, якщо усі спільними зусиллями побудують новий храм для меншої громади. До часу спорудження нового, обидві громади мали б користуватися храмом почергово. Такий вид співпраці підписували на рівні державних структур. Але в більшості випадків ця схема не діяла, доходило навіть до силового протистояння. Проте досі є села, де Богослужіння проводять в одному храмі почергово і греко-католики, і православні.

Не раз буває так, що навіть у визначних для греко-католиків місцях колишній їхній храм належить православним. Я маю на увазі с. Прилбичі, де мали свій родинний дім родина Шептицьких, чи у рідному селі патріарха Йосифа Сліпого – Заздрість. Історична логіка підказувала, що храми в цих місцях мають належати греко-католицькій громаді, але на практиці виходило інше.

Найбільша кількість міжконфесійних конфліктів припала на 1990-1991 роки.

— А як щодо відкритих Богослужінь?

— Вони стали можливими завдяки політичній перебудові, загального послаблення радянської політики контролю. У 1988-1989 роках греко-католики почали виходити «назовні», відкрито заявляючи про себе. Богослужіння відбувалися в парках, на цвинтарях, в лісах, де будували каплички. Варто сказати, що і в часи підпілля такі відкриті Богослужіння були, але не так часто і не так масово. Переважно це були відпустові місця, наприклад, Зарваниця. Якщо говорити про кінець 1980-х років, то влада, хоч і намагалася зупинити проведення таких масових відкритих богослужінь, але вже не могла.

 

Богослужіння під монастирем Кармелітів (тепер церква св. Архистратига Михаїла) у Львові, червень 1989

Найбільші відкриті богослужіння проходили в контексті святкування тисячоліття Хрещення Русі-України. У 1988 році такі Літургії відбулися в Грушеві, організатором був Комітет захисту УГКЦ на чолі з Іваном Гелем, та у Зарваниці на чолі з владикою Павлом Василиком.

Грушів взагалі був знаковим місцем, якщо говорити про відкриті богослужіння. Тут треба згадати про об’явлення Богородиці в Грушеві. Влада була захоплена зненацька раптовою популярністю Грушева після об’явлення. Люди масово приїжджали навіть попри те, що дороги перекривали, не пускали автобуси 2-3 тижні, а народ все одно йшов пішки, їхав власним транспортом. Там ще у 1987 році підпільні священики служили літургії.

— Поговоримо про найбільш публічні акції на підтримку виходу УГКЦ з підпілля. Якими вони були та хто був їхнім ініціатором?

— Найбільша акція за кількістю людей – це маніфестація за легалізацію УГКЦ 17 вересня 1989 року, яка проходила від Порохової вежі до собору св. Юрія у Львові. Дослідники оперують різними цифрами: від близько 100 до 250 тисяч. Спочатку відбулося богослужіння, а потім – похід. Цікаво зауважити, що 17 вересня – це була 50-та річниця з дня так званого «визволення» Західної України у 1939 році та її приєднання до Радянського Союзу. Це було своєрідною іронією, яка б мала показати, що радянській владі не вдалося змінити суспільство та тих, хто лишився вірними своїй Церкві. У цьому була певна символіка, мовляв, влада святкує «визволення», завдяки якому Західна Україна мала б стати радянською, але насправді це не відповідає дійсності.

17 вересня 1989, маніфестація за легалізацію Греко-Католицької Церкви в Україні

Ця акція не була поодинокою, подібні мітинги на підтримку УГКЦ відбувалися в Тернополі, Івано-Франківську. Заходи завжди намагалися організувати під певну дату з української історії, яку в СРСР не відзначали, чи яка навіть була заборонена. Наприклад, 1 листопада – день поминання померлих, в який традиційно згадували борців за незалежність України. Тоді також вшановували пам’ять Січових стрільців на Янівському цвинтарі, збиралися і на річницю загадкової смерті Володимира Івасюка на Личаківському кладовищі, їздили до місця народження о. Маркіяна Шашкевича у с. Підлисся.

Варто також сказати, що справу легалізації УГКЦ та національно-політичні питання (українська мова, автономія, а згодом – незалежність України) вирішували паралельно.

 

Святкову літургію біля пам’ятника Маркіяну Шашкевичу на Білій Горі правлять (зліва на право: о.Григорій Сімкайло, вл. Павло Василик та о.Іван Білик, ЧНІ, 6.08.1989р., с.Підлисся, Золочівський р-н, Львівська обл.

— Щодо голодування на Арбаті в Москві, яке в 1989 році розпочали підпільні єпископи та священики УГКЦ. Чому для цієї акції була обрана Москва і що стало останньою краплею, яка спонукала цю піврічну акцію?

— Голодування на Арбаті – це взагалі унікальна акція. Найперше, бо це відбувалося в Москві, у столиці СРСР, а не в Києві. За словами людей, які були дотичні до цієї акції, Москва у час перебудови була найбільш ліберальною та демократичною. Там можна було проводити різні акції, контактувати із західними журналістами, дипломатами, політиками. У столиці Союзу вже не було відчутно колишнього радянського тиску та духу репресій, які все ще залишалися в провінціях, зокрема – в Україні.

Взагалі політично Україна в часи Горбачова була, за словами сучасних релігієзнавців, «бастіоном застою». Бо якщо тогочасному главі СРСР вдалося поміняти всю владну верхівку, то він не міг так швидко вплинути на ситуацію на місцях, зокрема, в Україні, яка продовжувала бути під впливом консервативного Володимира Щербицького.

На Арбаті

Отже, у травні 1989 року українська греко-католицька делегація у особах підпільних владик Филимона Курчаби, Софрона Дмитерко та Павла Василика, а також священиків о. Григорія Сімкайла, о. Володимир Війтишина (теперішній митрополит Івано-Франківський) і о. Ігоря Возьняка (теперішній митрополит Львівський) поїхали до Кремля на зустріч з Михайлом Горбачовим. Мета візиту передбачала легалізацію УГКЦ ще до виходу документу про реєстрацію релігійних громад. До глави СРСР делегація потрапити не змогла, натомість їм запропонували вирішити необхідні питання з другорядними чиновниками, з якими теж було дуже складно зв’язатися. Врешті-решт обурені таким ставленням, греко-католицьке духовенство оголосило голодування просто в приймальні Верховної Ради СРСР. Потім їх змусили покинути «червоні стіни», тому акція ненасильницького супротиву перейшла на одну з найбільших пішохідних московських вулиць – на Арбат.

На Арбаті. Фото з архіву ХПГ

У голодуванні на підтримку виходу УГКЦ з підпілля брали участь не тільки українці, які приїжджали на різні терміни на вул. Арбат впродовж півроку до листопада 1989. До акції на знак солідарності з переслідуваною Церквою долучалися навіть росіяни, представники тогочасного дисидентського руху, які всіляко допомагали українцям. Ця подія набула масово розголосу в західних медіа та отримала досить потужний резонанс серед діаспори.

— Як греко-католикам вдалося на інформаційно-медійному рівні подолати десятиліттями формований міф про підступне «уніатство»?

— Радянська влада намагалася всіляко показати, що насправді переслідування проти УГКЦ не носило характер переслідування релігії, що у дійсності уніати наскрізь займалися антирадянською діяльністю та були «пособніками фашистів». У радянських ЗМІ казали, що чисельність уніатів, буцімто, невелика та вони поступово вимирають. На такому фоні Іван Гель, один з мирян-активістів легалізації УГКЦ, намагався постійно висилати інформацію про діяльність греко-католиків в підпіллі до західних ЗМІ. І тут варто віддати належне українській діаспорі, яка не припиняла говорити про переслідування греко-католиків у СРСР, але і та не завжди володіла повною інформацією. У інформаційній підтримці допомагали дисиденти, які часто працювали не тільки на політичному, але й на релігійному ґрунті.

Міф про УГКЦ, сформований роками радянської пропаганди, вдалося розбити хоча б тим фактом, скільки людей брало участь у акціях на підтримку Катакомбної Церкви. Плюс не останню чергу відігравали самвидави, які організовували в Україні, чи частіше передавали з діаспори. У них теж порушували релігійні питання. Також важливою була діяльність різних західних організацій, які могли працювати в СРСР. Зокрема, можна тут згадати про діяльність Кестонського коледжу, який досліджував питання релігії в СРСР на чолі з Майклом Бордо.

На диво, але і в радянській пресі у час перебудови інколи можна було натрапити на статті, де автори намагалися об’єктивно, всупереч радянській пропаганді, висвітлювали події пов’язані з ліквідацією УГКЦ та її відродженням. Наприклад, відома стаття Георгія Рожнова «Это мы, Господи!» в журналі «Огоньок», де автор порушив питання Львівського псевдособору, організованого та проведеного органами держбезпеки.

Та попри ці фактори РПЦ досі активно користується міфом, згідно з яким УГКЦ насильницьким чином зруйнувала три єпархії РПЦ (Львівська, Івано-Франківська та Тернопільська). Наводять ті самі аргументи, де «уніати» виступають політиканами, які пов’язані з націоналістичними організаціями і так далі. Захід не дуже вірить цим міфам, бо вони виглядають абсурдними, але вірні РПЦ і ті, що ідентифікують себе з московським православ’ям, піддаються такій пропаганді.

— Якою була роль св. Папи Івана Павла ІІ у процесі легалізації УГКЦ та виходу з підпілля?

— Я думаю, що визначною. Оскільки, о. Кароль Войтила (майбутній Папа Іван Павло ІІ), будучи в комуністичній Польщі, чітко розумів, з ким він має справу. Тому коли його обранили як папу, він чітко заявив, що одна з його цілей як понтифіка – це рівна свобода католиків обох обрядів у межах Центрально-Східної Європи та Радянського Союзу. Іван Павло ІІ дозволяє греко-католикам збирати надзвичайні синоди в діаспорі, пише листи до Патріарха Йосифа Сліпого. Його позиція тут була чітка і не завадила провадити екуменічні діалоги з православними, обговорювати питання відновлення єдності Церков, зустрічатися з представниками Москви. Звичайно, Папа неодноразово відчував шантаж з боку православних, які казали, що вони зірвуть екуменічні переговори, якщо не буде вирішене питання «уніатів» в Україні.

Іван Павло ІІ та М. Горбачов

Важливо також сказати, що документ, який означав легалізацію Церкви та дозвіл на реєстрацію релігійних громад, був виданий незадовго до зустрічі президента Михайла Горбачова з папою Іваном Павло ІІ у Ватикані.

— Якщо розглядати легалізацію УГКЦ в контексті постатей, то про кого ми згадаємо в пергу чергу?

— Можна згадати про людей, які представляли різні сфери – церковна єрархія, духовенство, миряни. Безперечно, це владика Павло Василик, який був дуже активним у процесі відродження УГКЦ. Він навіть казав, що ніколи не вважав Церкву катакомбною, бо кожного разу, коли служив Літургію, цим самим він наближав легалізацію. Якщо говорити про внесок мирян – це Комітет захисту УГКЦ, який очолював Іван Гель. Ця структура вивела процес легалізації УГКЦ на організаційний рівень. Якщо ж згадати про духовенство, то я хотів би відзначити о.-василіянина Матея Гавриліва. Він має цікаву долю, бо навчався у православній Ленінградській семінарії і був там висвячений, але потім відкрито заявив про свій перехід до підпільної УГКЦ, де став дуже активним священиком.

Отці Йосафат Лесів та Матей Гаврилів на Богослужінні в 1990-х роках

— Як можна охарактеризувати процес легалізації УГКЦ та її вихід з підпілля в історії України ХХ століття? Як взагалі можна оцінити цю подію?

— На мою думку, цей процес потрібно оцінювати в контексті цілого підпілля. Це було бажання людей вірити в Бога, мати свою Церкву – це те, що жодна система не здатна подолати, бо ці прагнення глибоко закладені в людині. Духовний вимір цієї сторінки історії є напрочуд важливим, можливо, ми ще не до кінця усвідомлюємо наскільки. Як пояснити, наприклад, феномен грушівського об’явлення? Люди просто почали масово туди їхати, і серед тих паломників не обов’язково мусили бути віруючі, дехто їхав просто заради цікавості, але потім це все одно відіграло свою роль. Влада відчула, що вона програє.

Процес легалізації – завершення підпілля УГКЦ. Це стало можливим тільки тому, що люди залишилися вірними. Нехай їх було значно менше, ніж до початку репресій, але вони були вірними до кінця. Так, прийшли обставини, в яких це стало можливим, прийшли люди, які привнесли певні ідеї, як це можна зробити. Процес, звичайно, був складний через різні проблеми, конфлікти, суперечності, але цей період не міг не відбутися.

Повторю також тезу, яку ми навели на початку: церковно-релігійний аспект був дуже важливим чинником розпаду Радянського Союзу, його тоталітарної суті.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Точка зору

    • 24 вересня 2018, 16:12 | Колонка Катерини Щоткіної | 

      Після Томосу: що чекає на Церкву і суспільство

      Лікування Томос напевно піде на користь Україні. І тому, що церковна незалежність — органічна частина остаточного виходу з СРСР і деконструкції імперії. І тому, що суспільно-політична ситуація змінилася докорінно й готова «потягнути» за собою Церкву.

    • 18 вересня 2018, 08:29 | Відкрита тема | view photo | 

      РПЦ і Орвелл: Розрив з Константинополем

      Занурення РПЦ в світ Задзеркалля почалося вже багато років тому. На жаль, чим далі, тим все більше РПЦ нагадує «партію» з роману Джорджа Орвелла «1984».

    Останні коментарі

    • fedirtsiv | 25 вересня 2018, 22:57

      Уляна Супрун: Сьогодні ми маємо руйнувати міфи та стереотипи, які вже давно були спростовані наукою. Наприклад, що гомосексуальність - це хвороба. В першій половині 20-го століття гомосексуальність

    • Михаил | 25 вересня 2018, 22:32

      Противно видеть, как глупый, самоуверенный невежда упорствует в своём невежестве совершенно ничего не зная и не разбираясь ни в чем! В отличии от Вас, я говорю только правду. И я её знаю точно, а

    • velovs@ukr.net | 25 вересня 2018, 18:06

      Вочевидь, було би набагато краще, якщо б вони, ці архієреї - члени синоду УПЦ МП, звернулись до нардепів ВР із закликом повернутися, зокрема, до законопроектів, які забороняють в Україні пропаганду і

    • Ігор Затятий | 25 вересня 2018, 17:06

      Гумор-сатира.

    • velovs@ukr.net | 25 вересня 2018, 14:32

      В 1961 г., в момент её закрытия коммуно-совдеповской властью, наместником Киево-Печерской лавры был епископ Нестор (в миру - Никита Арсентьевич Тугай (1900-1969)). И в тот период будущего митрополита

    Популярні статті місяця