Це втручання Боже: о. Микола Лесюк про зародження парафії УПЦ КП у Відні

3 травня 2017, 09:41 | Інтерв'ю | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

Розмовляла Тетяна Калениченко

Микола ЛесюкАвстрія та її столиця є знаковим місцем для багатьох українців не лише через культурні принади, а й через давню історію зв’язків. Наприклад, греко-католицька парафія св. Варвари працює у Відні з середини ХІХ століття. При цьому українська православна громада довго не з’являлась у столиці, допоки вірянам вистачало православного собору Російської Православної Церкви. Війна змінила цю ситуацію і ось уже більше двох років поспіль у серці Австрії діє парафія Покрови Пресвятої Богородиці УПЦ Київського Патріархату, про історію якої РІСУ розповів її настоятель, священик Микола Лесюк.

Перша служба відбулась після звернення православних українців до Київського Патріархату 9 листопада 2014-го року, у приміщенні Української школи «Ерудит», яка стала своєрідним храмом. Тоді настоятелем новоствореної віденської парафії Покрови Пресвятої Богородиці був інший священик, а вже у січні наказом архиєпископа Рівненського і Острозького Іларіона, головою Управління зовнішніх церковних зв’язків Київського Патріархату, туди призначили о. Миколу Лесюка з Луцька. Повертаючись думками у ті дні, священик бачить в усьому розвитку пряме втручання Боже, адже за всіма показниками парафії могло і не бути. Сьогодні громада налічує близько 20-30 активних вірян, для яких важливою складовою залишається суспільне служіння та постійне спілкування.

— Розкажіть, будь ласка, як починалась парафія. Адже ви почали своє служіння в Австрії досить нещодавно?

— Перший раз я приїхав сюди після Водохреща, два роки тому. Українська діаспора гарно подбала, бо знайшли приміщення для богослужінь, поки воно не було продане. Потім були певні складнощі з місцем для богослужіння, оскільки це місце мало бути вільним в неділю і ми дуже хотіли, щоб Служба відбувалась у храмі. Тоді я постійно шукав притулок для нашої парафії.

Назвати це по-іншому як втручання Боже я не можу, тому що перший храм, до якого я зайшов – римо-католицький – і став нашою «домівкою». Незнайомий австрійський священик погодився давати нам ключі від храму, де ми могли б співслужити абсолютно безкоштовно. Я прийшов до нього, розповів про українську громаду, що для нього було новиною, зокрема як і активна діяльність УГКЦ у Відні. Для нас було дуже важливим, щоб ми могли фінансово оплатити послуги храму. А тут отець Норберт, який вперше бачить мене у житті, буквально одразу погоджується надавати нам приміщення абсолютно безкоштовно. І з того часу ми там служимо, Богу дякувати.

Громаді 2 роки

Кожного разу, коли людина опускається до якихось планів, починає думати як воно буде завтра, як далі, то в такі моменти просто відчуваєш Божу руку, яка бере, витягує і ставить на той рівень, на якому ти повинен бути. Для цього потрібна віра і повна довіра Богові. Я думаю, що це діло Боже, воно являє велику милість до людини. Я маю на увазі не себе чи нашу парафію, але тих людей, які приходять на богослужіння. Нам переповідали ще під час семінарського навчання таку фразу: заради однієї людини Бог може змінити історію держави, якщо людина може спастись. І я собі дозволяю ту думку, що заради кількох людей Бог проводить такі дивні речі такими способами.

— Як звучав запит від діаспори і чому звернулись саме до Київського Патріархату?

— Докладно я цього не можу сказати, бо я був не першим священиком. Але загальні настрої були такими, що велику роль зіграла агресія Росії. Оскільки люди, які відносять себе до православних християн, раніше ходили у православний храм РПЦ. І багато хто з них, дивлячись на всі події та неправду, які коїлись з того часу, не могли більше там молитись. Вони не мали нічого проти священика чи Церкви, але знаючи про агресію з боку Росії, де вбивають наших людей, вони втрачали молитовний настрій. Я думаю, що це і було найважливішим моментом для запиту.

Моя основна тут турбота окрім богослужіння — це спілкування з людьми. Оскільки специфіка моєї парафії в тому, що не всі наші віряни раніше були знайомі з церквою. Для них поняття Бога лише відкривається. І ми можемо говорити про елементарні речі, починаємо з найпростішого. Але з Божою поміччю цей рівень дуже швидко піднімається і ми переходимо до суттєвих питань, які допомагають людині знайти Бога.

Це мене дуже радує, тому що сам я зростав в релігійному середовищі, де дідусь був дяком, як і мамин брат, я постійно був у церкві – тому я бачу різницю у середовищі. Як говориться в одній притчі: велика кількість народу в храмі, а з них дійсно молились лише пару чоловік. Щось подібне відбувалось у ті часи дитинства. Люди йшли до церкви, тому що треба, щоб себе показати та на інших подивитись. А тут ми бачимо зовсім інше: людина приходить до церкви, бо шукає Бога. І та людина, яка не була церковною, може ніколи і по-справжньому не задумувалась над духовними питаннями, починає змінюватись  –  більша частина моїх парафіян є саме такими. І це дуже радує та дає наснагу, тому що завдання священика – це не кількість парафіян у храмі, але їхня якість. Основним завданням є донести Христа будь-кому, хто приходить. Подати людині поняття Бога, поняття турботи Божої про людину і таким чином укріпити віру або дати поштовх до того, щоб людина сприйняла це як реальність. Потім зароджується найперше надія, а згодом і віра. Якщо бажання є щирим, то Дух Святий діє, і це є найбільша нагорода для священика.

— Чи не виникло проблем з керівництвом РКЦ, чи не було додаткових питань з боку отця Норберта?

— Цього я точно не знаю, ніколи не чув претензій і цим не цікавився. Я вважаю, що людина, яка дійсно вірить, вона сприймає ці питання зовсім по-іншому. Якщо він сам шукає Христа, шукає Бога, він не може заборонити іншому також прийти помолитись та прославити Бога. До мене не виникало жодного питання і це не припиняє мене дивувати по сьогодні. Я вважаю якимось натхненням від Бога, найперше, мені прийти в той храм, а йому погодитись на моє прохання без жодних питань і дати нам доступ до храму. Від наших парафіян я чув певні розмови, що інші храми не хотіли нас пускати, бо ми «не канонічні», але зараз ми такого ставлення до себе не відчуваємо.

— Це величезна довіра. А як часто Вам вдається приїжджати до Відня?

— Кожної неділі у нас не виходить і це фізично важко. Богослужіння відбуваються раз або два на місяць. Якщо є великі свята, то ми обов’язково тут і служимо.

— Ви згадували про акцент на бесідах та спілкуванні – як саме це відбувається?

— Ми не робимо церковних груп, але потреба у спілкуванні завжди є. Окрім богослужіння я спілкуюсь приватно, особливо якщо я тут знаходжусь довше. Можемо і щодня говорити з парафіянами – чи телефоном, чи особисто зустрічаємось. Якщо у є когось потреба, то я завжди відкритий до розмови. Я своїми немічними силами намагаюсь пояснити, як ту чи іншу ситуацію бачить Бог, і донести те, що Бог не покине в жодному випадку, тільки якщо сама людина не відвернеться від Нього. Такі спілкування дають надзвичайно багато. Але як я собі зауважую, навіть таке спілкування хоч і дуже потрібне, але набагато більше людина отримує під час Літургії, якщо вона сповідається і причащається – тут уже діє СамХристос. І певні речі людині відкриваються і вона дивиться по-іншому на життя.

— А в Україні продовжуєте служіння? Де саме?

— Часом я служу в Луцьку, інколи можу послужити навіть у себе вдома – поїхати на Прикарпаття і там також долучитись до Літургії. У всіх таких поїздках віддаєшся на волю Божу. Чомусь Бог вибрав мене і поставив тут, мене недостойного – причин не знаю, але Він знає краще, де і кому варто бути. Так формується, огранюється душа і як каже апостол Павло, навчаючи інших вчишся і сам. На деякі речі і у мене змінюється погляд і себе бачиш в іншому ракурсі – таким чином Він виховує, працює і над тобою.

— Чула чимало про ваші благодійні акції, зокрема вашої дружини – пані Валерії Лесюк. Як вдавалось організовувати за кордоном, знаходячись в Україні?

— Всі наші акції можна охарактеризувати просто – як би це не звучало – лише проводом Божим. Усі вони починаються в голові Валерії, яка фонтанує ідеями. І практично з нічого нам вдається зробити захід, який є корисним для тих, хто потребує. Їх було надзвичайно багато позаду.

дружина священика Валерія

Найбільше мені запам’яталась табір для родин українських військовослужбовців, загиблих та поранених. Ми гарно продумали реабілітацію для дружин воїнів з дітками у Карпатах та почали збирати кошти. Майстри народної творчості надали нам свої сувеніри, які ми привезли в Австрію та зробили ярмарок, щоб зібрати гроші на проект. Тоді ми усе прорахували – скільки і чого потрібно для відпочинку родин, продемонстрували роботу голові ГО "Волинський координаційний центр допомоги бійцям АТО" Інні Голдованській, але ніхто з нас не побачив значної помилки – ми тоді думали, що нам потрібно всього 300 євро. На ярмарку ми ці кошти зібрали і тільки потім зрозуміли, що це лише на одну родину, а у нас їх цілих десять. Але процес запущений, усе замовлено і зупинити ми це не можемо. Ніколи не знаєш, що робити у таких ситуаціях. Але за два тижні нам вдалось залучити благодійників, щоб зібрати більшу частину суми. Коли ми везли родини у Карпати, то завдаток за проживання був, але повної суми за перебування не було. Ми їдемо туди, заплативши аванс, шукаючи гроші для повної оплати, хоча нам і так зробили гарну знижку. Вийшло так, що спочатку це було шоком для всіх, але з Божою поміччю, з підтримкою благодійників за день до виїзду з бази відпочинку ми нарешті зібрали всю суму та повністю розрахувалися. Це лише один подібний випадок прорахунку, але практично всі наші акції так і відбуваються – з нічого. Десь Бог може послати людину, десь іншу поміч – і по ниточці ми збираємо спільне і це дає величезну наснагу – коли бачиш задоволених людей, світлі дитячі очі, які хочуть бачитись знову і знову.

Табір для родин АТО 2016

Найпростіше, з того, що ми робимо – це обмін подарунками. З початку війни, коли з’явились загиблі військовослужбовці, ми звертаємо увагу на їхні родини. Переважно на сім’ї з дітьми, намагаємось для них робити приємності. Останній раз це була різдвяна акція – Теплий подарунок – коли дітки з України робили сердечка для ровесників у Відні, а ті збирали допомогу у відповідь. Вони підписували різдвяні вітання і робили обмін через парафіян, відписували дітям персонально. Ми намагаємось, щоб подарунок з Австрії був додатковою підтримкою – це може навіть бути і проста пожертва, на яку ми знайдемо річ за потребою. Це найпростіше, що можемо дистанційно зробити.

А як щодо «Віденського смайлика»? Знаю, що це раптово готувалось до друку і тепер маєте український дитячий журнал для Австрії.

Назва журналу народилась дуже давно, у Валерії, і ми вирішили втілити ідею у життя. Десь за три тижні до моєї великодньої поїздки виникла думка все ж привезти україномовне видання для молодшої діаспори. Минуло всього кілька годин роздумів, коли ми вирішили братись за справу і почали його робити. Ми з дружиною наповнювали журнал разом, а також залучили двох авторів – Наталю Гуркіну та Ольгу Міцевську, які безкоштовно поділились з нами своїми художніми творами. Виникло питання оформлення – і ми запросили луцьку активістку Наталку Скибу, у якої чоловік два роки в АТО, а на руках дві дівчинки. Вона ще й активна у Волонтерському русі «Меценати для солдата», роботи вистачає. Зайнятість була шаленою, лишався тиждень, але нічого не було – при цьому ми потребували пару днів на друк. Руки опустились, вирішили, що цього разу видати журнал не встигнемо. Наталка ж категорично відмовилась і сказала, що доробити мусить - і за пару днів журнал на 16 сторінок був готовий. Яким чином – мені це невідомо. У нас лишалось два дні на друк і журнал з типографії ми забирали у день мого виїзду. Як це назвати? Я не знаю. Напевно, що втручання Боже. Нам вистачило коштів на друк 20 примірників, які ми презентували в українських суботніх школах, у Посольстві України в Республіці Австрія. Нас дуже надихнула реакція дітей, так що зараз ми працюємо над другим номером. У планах робити новий випуск кожного місяця, тільки мріємо про оплату роботи нашого дизайнера. У нас девіз такий: робимо, що можемо, а далі покладаємо надію на Бога, який скерує.

Система Orphus
Рейтинг
0
0

Точка зору

Останні коментарі

  • Fr. Valerii | 26 червня 2017, 22:40

    Не існує ніяких "документів". Натомість є історичний факт, що Св. Йосафата вбили т. зв. православні, противники унії з Римо Католицькою Церквою, підбурювані їхніми схизматицькими

  • Ігор Мицько | 26 червня 2017, 10:47

    "прославився пасторською діяльністю за єдність християн" Ага, почитайте-но документи, як він "пасторсько" діяв у Вільнюсі.

  • enzian | 25 червня 2017, 20:55

    До церкви ходять не до того, щоб вивчати "церковнослов'янські слова і вирази", а щоб прилучатися до Бога. І найкраще це робити за допомогою рідної живої мови.

  • enzian | 25 червня 2017, 20:24

    І комуністи, і москвославні - агенти руского міра.

  • Ігор Мицько | 25 червня 2017, 10:42

    Росіянам потрібно негайно вчити в школах пекінський діалект китайської мови.

Популярні статті місяця