Релігія дуже повільно і слабо повертається у публічний простір України, — проф. Людмила Филипович

3 січня 2017, 09:28 | Інтерв'ю | 21 |   | Код для блогу |  | 

Розмовляла Тетяна КАЛЕНИЧЕНКО

Багато хто може назвати 2016 рік феєричним, часто трагічним і таким, що б краще вже минув. Але завжди наприкінці року корисно підбивати підсумки, аби ще раз оглянути ті уроки, які він нам приніс. Саме з таким проханням – оцінити 2016 рік у релігійному житті України та трохи зазирнути у майбутнє – ми звернулись до професора Людмили ФИЛИПОВИЧ, завідувача відділу історії релігій та практичного релігієзнавства Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАНУ.

Проф. Людмила Филипович, світлина

— Людмило Олександрівно, що знакове відбулось за цей рік та які висновки можна зробити?

— Можливо, я щось пропустила або зразу не пригадаю, але підсумки релігійного 2016 року обертаються навколо декількох подій: 1) зустріч Папи Римського і Патріарха Московського; 2) Всеправославний Собор; 3) підготовка до відзначення 500-ліття Реформації. Всі вони так чи інакше стосуються України. Перші дві події були особливо знаковими, оскільки я розглядаю їх з перспективи створення Єдиної Помісної Церкви. І хоча прямо Україна там не згадувалася, але вона незримо була присутня і в Гавані, і на Криті — в якості незручного, ба навіть, конфліктного питання. В першому випадку такою дратівливою точкою є українські греко-католики, через яких ну ніяк не налагоджується екуменічний діалог між Ватиканом і Росією, а в другому – невизнані православні Київського Патріархату та автокефали, які «псують» картину всеправославного порозуміння, зокрема між Константинополем і Москвою.

Я уважно слідкувала і за православно-католицькою зустріччю, і за Всеправославним собором. Вони є епохальними в і для історії християнства. Ті цілі, які перед собою ставили релігійні лідери, мені здається, досягнуті. Папи Римські мріяли зустрітися із Московським Патріархом — Франциску пощастило. Так само і Патріарх Варфоломій вже увійшов в історію завдяки скликанню собору. Незважаючи на важкий шлях його підготовки та відмову в останню хвилину чотирьох патріархів приїхати, Всеправославний Собор – не нарада, не зустріч, не консультації, а таки Собор – «церковна подія тисячоліття» — відбувся. Безумовно, ми ще не раз будемо повертатись до цих зустрічей і переосмислювати їх. Радикали можуть бути незадоволені результатами через нестачу або надлишок певних трендів чи питань. Не забуваймо, що для цього православного середовища, дуже консервативного, прийняття постанови «Місія Православної Церкви в сучасномусвіті» виглядає надто модерно, в дусі ІІ Ватиканського собору! Нарешті і православні по-православному осмислили та концептуалізували зміни за останні 1000 років.

Для України наслідки цього Собору ми ще побачимо, але й зараз експерти оцінюють його позитивно. Добрим було й те, що там не було нашого головного опонента – Патріарха Кирила, який використав би ситуацію на свою користь.

Повертаючись до внутрішніх православних проблем, бачимо, що при всій консервативності це середовище все ж піддається змінам. У 2016 році відбувались складні процеси в усіх Православних Церквах. Найбільш «замерзлою», з моєї точки зору, є ситуація в Українській Православній Церкві в єдності з Московським Патріархатом. Немає потужного руху ні вправо, бо самі обставини проти зближення з Москвою, ні вліво, бо не вистачає сили проукраїнському сегменту, який би рішуче розірвав з МП. Церква боїться чергового розколу, але при всьому згортанні своєї видимої присутності в суспільстві все-таки рухається за своєю зменшеною в рази траєкторією. Коли в цьому мізерному русі проглядається тяжіння в бік Москви, люди реагують. На око експертів, Церква закрилась, мінімально спілкується із вузьким сегментом суспільства, більше мовчить, ніж говорить чи пояснює, пішла у себе. Очевидно, що там ідуть глибші процеси, ніж нам може бути помітно. Церква знаходиться в процесі самовизначення. Ідентифікація, і не тільки віросповідна, а й соціальна, політична, культурна, — в цій Церкві проходить боляче, багато що підлягає переоцінці. Люди тільки вчаться висловлювати свою незгоду чи сумнів, і роблять це не в тій формі, в якій би нам хотілося.

— Тобто ми не чуємо голосу спротиву позиції керівництва Церкви?

— Поки що ні, хоча окремі люди висловлюють своє ставлення до політики керівництва Церкви, зокрема переходом до УПЦ Київського Патріархату. Але цей рух не набув масового характеру і навряд чи набуде. Ми маємо розуміти, хто є соціальною базою УПЦ – це люди дещо консервативні, вони ніколи не були орієнтовані на рішучі кроки. І те, що зараз близько 60 парафій перейшло – це певний вибух для середовища. Може, саме тому Церква так бурхливо реагує, бо не очікувала, що люди висловлять свій протест у такий спосіб.

Київський Патріархат чітко і виразно позиціонує себе як патріотична та народна Церква. В ситуації поглиблення соціальних суперечностей, які тільки наростають, він займає, з моєї точки зору, зрозумілу його вірним позицію. Можливо, не всюди виходить так, як хотілося б, бо ж Церква — це живий організм, що складається з живих людей, але підтримка Київському Патріархату з боку народу зростає. Чи не вперше довіра і прихильність до УПЦ КП перевершила довіру до УПЦ (МП). І це за умови, що кількість МП громад втричі перевищує КП.

УАПЦ здивувала скандалами навколо деяких єпископів. Це не красить Церкву і боляче б’є по її авторитету. Маючи майже безконтрольну владу над своїми чадами, деякі єпископи втрачають контроль над собою, забуваючи, що вони є слугами Божими, що їх поставлено для виконання високої місії, що вони не такі, як всі. А які? Дехто сплутав відповідальність із вседозволеністю.

Взагалі цей рік показав нам, що Церква – це не кришталевий палац у хмарах, а це реальний організм, якому притаманні риси нашого недосконалого суспільства – і наклепи, і злодійства, і хабарництво. Церкви підпалюють, грабують, один на одного доносять… Та ситуація, що виникла між митрополитом Олександром (Драбинко) та депутатом Вадимом Новинським, руйнує ту довіру, яку мають Церкви від українського суспільства. Відкриваються секретні сторінки взаємин між мирянами і кліром. Самі Церкви десакралізуються. І секуляризоване суспільство тут ні до чого.

— Питання в тому, куди може привести публічність. У православному середовищі за цей рік були різні випадки, як Хресна хода УПЦ, так і заклики передати Лавру Київському Патріархату…

— …і законопроект про особливий статус релігійних організацій, центр яких знаходиться у країнах, визнаними агресорами. Я не прихильниця радикальних рішень – «взять и отменить!». В питаннях віросповідання примус недоречний, навіть небезпечний. Це сфера, де різкі рухи можуть привезти до непередбачуваних наслідків. 25 років, успішно чи не дуже, але творився релігійний ландшафт нашої країни. Перекроїти його одним наказом не вийде. З Церквами, з єрархами, з вірними треба працювати. Це особливий вид соціальної, але роботи! І Церква, і держава, і суспільство мають навчитися слухати і чути один одного. Чи часто таке відбувається? Певні успіхи є. До управління державно-конфесійною сферою приходять люди, які системно бачать взаємини між суспільством і церквою. Багато таких людей не тільки в центрі, але й на місцях. За їх ініціативи творяться експертні ради, консультаційні ради з представників релігійних громад. Ось вам і громадянське суспільство.

Давайте разом обговорювати гострі проблеми. Чи обґрунтовані претензії держави до УПЦ (МП)? Без сумніву. У ситуації, коли ведеться війна, присутність священиків МП на боці агресора і сакралізація їхніх дій, які призводять до смертей українських громадян, ніяк не може бути виправдана. Чи переконують вас аргументи про наявність вірних з обох сторін? Мене в умовах війни – ні! От говорять про те, що Церква – це великий миротворець. Так, мир потрібно творити, але між ким і ким? Чи має право християнин йти на згоду зі злом, з дияволом? Чи допустимо шукати компроміс з гріхом? Так поясніть людям, по-богословськи або простою мовою, чому не можна домовлятись саме з лихим.

— Ми бачили неодноразові візити Апостольського нунція до Донецька та Луганська, що викликало різні реакції у суспільстві.

— Мене особисто аргументація Ватикану щодо доцільності цих поїздок не дуже переконує. Нунцій заявив, що основне завдання Церкви – це побудова мостів. Питання: з ким і чим? Будувати міст із ворогами України? В розпал військового протистояння? В ситуації, коли ворог навіть не думає каятися і переконаний, що робить все правильно, вбиваючи тисячі людей? Ми не можемо не радіти ініціативі «Папа для України» – для нас зараз це колосальні гроші. Питання в тому, кого вони підтримують і кому йдуть ці ресурси. Мета в принципі милосердна, типово церковна, аби надати усім елементарні засоби для існування. Я дам симетричну відповідь словами нунція, коли його спитали, чому Ватикан не дозволив УГКЦ прийняти до себе архиєпископа Ігоря Ісіченка: «Ми не бачили доцільності». От так само і я не бачу доцільності в допомозі сепаратистам.

Загалом римо-католики в Україні розвиваються стабільно. Цього року вони відзначили 25 років релігійної свободи в Україні, всюди підкреслюють благословенність нинішніх часів у порівнянні з радянськими. Вони притримуються загальнокатолицької стратегії, основну увагу направляють на благодійництво, майже не артикулюють політичні чи національні питання. Після заміни нунція-американця архиєпископа Галліксона з його свободолюбивою і демократичною позицією, новий нунцій-італієць архиєпископ Гуджеротті видається більш консервативним і жорстким. Він відстоює геополітичні інтереси Ватикану і мало орієнтований на проукраїнські вимоги сучасного релігійного життя. Але це характеризує не тільки римо-католиків. А УПЦ, а деякі протестанти? А президент і уряд – вповні виходять з інтересів України?

— А як виглядала динаміка подій за останній рік серед нехристиянських течій?

— Нехристиянські релігії, зокрема юдаїзм, іслам, буддизм, індуїзм та інші – вони ніколи не складали серйозної конкуренції християнам. І надалі вони будуть збагачувати релігійну палітру України, свідчити про наявну релігійну свободу в Україні, задовольняти потреби тих українців, які ідентифікують себе з цими релігіями. Завдання держави і суспільства – гарантувати цим людям свободу віросповідання, захищати в разі необхідності їхні права.

— Я б хотіла зупинитись на питанні діалогу між Церквою та суспільством, з владою. Як, на вашу думку, діалог мав би виглядати? Хто мав би стати ініціатором і що мало відбутись, щоб він почався?

— Я вважаю, що релігія дуже повільно і слабо повертається у публічний простір України. Незважаючи на кількість зареєстрованих громад, на чисельні релігійні самопрезентації, на швидкість відвідування владою храмів, релігія існує скоріше як картинка або вивіска. Мода! У свідомості людей ще не відбулось переосмислення ролі релігії в житті людини і суспільства. Все, що твориться в державі, свідчить про те, що для більшості людей Бога не існує – війна, протистояння, корупція... Хіба віруючі це б допустили? Тому ми можемо скільки завгодно пишатися кількістю віруючих – а їх у нас приблизно 80% населення країни, але результат нашої віри – це життя згідно з нашими переконаннями.

Що потрібно робити заради діалогу? Перш за все, має бути налаштованість на діалог, на бажання зрозуміти іншого. Наші Церкви орієнтовані переважно на себе, на свої внутрішні проблеми. Нагадати про очікування Різдва мені на сьогодні замало. Я хочу зрозумілу і сучасну актуалізацію дня народження Христа. Виходить, що Церква не встигає за потребами вірних? Не відповідає на запити? А як тоді бути з покликанням Церкви, про що писав ще митрополит Петро Могила: «ви маєте бути світильниками», освічувати не лише свій шлях, але й шлях для інших людей? Сучасність ставить перед Церквою виклики глобального масштабу. Чи готові Церкви дати відповідь?

У цьому плані радують греко-католики – у них навіть є відповідальні за стратегічний розвиток Церкви. Я бачу, як ця Церква рухається – за глобальним і детальним планом. Вони постійно розвиваються відповідно до нього, а тому є достатньо успішними. Тобто це та Церква, яка намітила собі перспективу аж до 2050 року. Деякі нинішні кроки принесуть врожай через 2-3 покоління, але вже зараз вони вселяють надію. Інтелектуали УГКЦ запропонували шикарну програму – «Відкрита церква», і вона дійсно відкрита для спілкування в он-лайн, для гарячих питань івідвертих відповідей. Відкритим є і предстоятель Блаженніший Святослав, який активно працює і тут, і за кордоном, творячи альтернативу«Русскому миру» – Український світ. Чи не завдяки йому і мудрій мігрантській політиці Церкви різко змінилось ставлення до українців за кордоном, коли з них зняли тавро зрадника, шукача легких хлібів.

— Протягом останніх місяців мені доводилось чути від різних служителів про своєрідну кризу релігійного середовища. Як на Вашу думку, чи присутня ця криза? Коли замість співпраці все спускається до конкуренції чи навіть відкритого протистояння між релігійними організаціями.

— Я не схильна думати, що є криза, оскільки аналітик не в праві на щось сподіватися або чогось очікувати від релігійного середовища. Це середовище розвивається за своїми законами, періодично подаючи нам знаки про зміни. Так, є чимало заяв, що робляться від Всеукраїнської Ради Церков та релігійних організацій, за якими можна спостерігати, куди рухається релігійне життя в Україні. Ці заяви є солідарною думкою релігійних лідерів і певним показником того руху. Добре, що така солідарна позиція існує, завдяки чому вдалося вирішити деякі спільні для всіх Церков проблеми, наприклад з оподаткування релігійних організацій, пільг на сплату комунальних послуг, релігійної освіти тощо.

Але врешті-решт кожна Церква буде відстоювати свій інтерес, тому що їй не цікаво, аби за її рахунок зростали інші. От візьміть волонтерство. Хіба всі Церкви скидають все в загальний котел, а потім ділять між військовими частинами? Природно виник розподіл, коли вони обрали окремі батальйони і напряму передають свою допомогу. Інколи надмірна централізація шкодить справі. А проблеми, або як ви кажете криза, супроводжують будь-які процеси. Може, тут треба говорити про вигоряння? Про надмірне використання ресурсу Церков?

Але мої враження ззовні інші. За останні дні я побувала на заходах протестантів щодо підготовки до святкування 500-річчя Реформації. Там була повна зала молодих чоловіків, які хочуть змін не тільки в церкві, а й в суспільстві. І я відчула, що вони здатні на ці зміни. Незважаючи на кількісно незначний відсоток протестантів в Україні, вони дуже потужно заявили про себе: «через духовну реформацію до відродження країни». От я б ризикнула і віддала керування країною у руки протестантів. Запорука успіху в тому, що вони як сповідують, так і живуть, по Біблії. Сказано, що красти гріх, от і не крадуть. Вони ініціативні, і не тільки в справах віри, але й в справах бізнесу, освіти, управління. Це ж з їхньої подачі прийнято багато нових законів – про неприбутковий статус релігійних організацій, дозволи вільного проведення релігійних заходів – усі були ініційовані протестантами. Завдяки складеній програмі R-500 (ви бачили цей 150-сторінковий «Каталог»?), яка спрямована на відзначення ювілею Реформації, українці дізнаються не тільки про протестантизм, але й про християнство взагалі. Намічено сотні заходів, акумульовано багато ресурсів.

— Для багатьох організацій цей рік також став ювілейним – як і для Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди. Як бачите динаміку зараз?

— Це дуже сумна тема. Ми стільки зробили за ці 25 років. Фактично збудували нову науку – релігієзнавство. А зараз бачимо, як вона руйнується. Буквально днями прочитала прекрасну статтю про закінчення ери коректності для академічного середовища. І те, що ми маємо в Криму і на Сході – це результат відсутності гуманітарної стратегії розвитку країни, і як наслідок – відсутність сформованого гуманітарного простору. Суспільство, скоріше влада, просто не розуміє ризиків скорочення гуманітарного знання, сфер його впливів. Звичайно, ми будемо стояти до кінця, бо за нами діти, їхнє майбутнє. Без гуманітарної науки ми не подолаємо нові кризи і виклики. Адже головна проблема в будь-якому суспільстві – це людина, чи здатна вона протистояти злу і утверджувати добро.

Старе покоління релігієзнавців поступово відходить, а нова генерація дуже невпевнена в своїй затребуваності. Це стосується не тільки релігієзнавців, а й філософів, культурологів, істориків. Ми маємо сформувати у суспільства запит на гуманітаристику, щоб влада зрозуміла, що Інститут філософії потрібний не тільки як презентант спеціальності «філософія», а як акумулятор і генератор нових ідей, здатний визначати напрямки розвитку суспільства і людини. Тому я готова працювати як волонтер, підтримувати молодь. Чи може сьогодні молодий вчений дозволити собі участь в науковій конференції? В Україні? Не кажучи вже про закордоння. Як йому оприлюднювати результати своїх досліджень, коли будь-яка публікація платна? Як сьогодні просто вижити на мінімальні зарплати?

— Якщо говорити про загальні підсумки, що можна було б назвати найбільш позитивним та негативним за минулий рік для релігійного середовища?

— Цей рік показав, що єдине, на що ми можемо сподіватись – наші люди, простий народ, зокрема, мої колеги, старші і молоді, які люблять науку, свою справу, працюють на Україну. Почавши з реформування, глибинного і сутнісного, самих себе, власних родин, ми можемо взятися і за реформування суспільства, влади, свого професійного середовища. І з цього може вирости нова держава Україна – вона вже виростає, успіх якої залежить від зусиль кожного. У нас немає часу жити у півсили, розраховуючи, що колись можна надолужити те, що не зробив сьогодні. Кожен день має бути для тебе як останній, маєш викладатись на всі 100, іноді навіть через «не можу» — якщо ми несемо відповідальність за те, що зробили і не зробили, за те, що обов’язково зробимо, за тих, з ким живемо поруч і разом.

Читайте також: Людмила Филипович. Підводимо підсумки: 25 років розвитку релігійної сфери в Україні

Проф. Людмила Филипович

Система Orphus
Рейтинг
0
0
21коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • Vasya Shelelo | 24 січня 2017, 19:05
    Коментувати коментар

    Я належу ло МГКЄ у нас наприклад від угкц все більш по- людськи .Мілан Шашік дуже добрий єпископ.

  • В. Ясеневий | 8 січня 2017, 18:10
    Коментувати коментар

    ЛЕОНТІЮ Іноді позитивно відзиваєтесь про роль УГКЦ в наш час. А що скажете про наступне, прочитавши цю статтю (http://www.octpib.info/News.aspx?idNews=20212) багато священиків свідчать, що Митрополити УГКЦ навіть не хочуть їхати на парафії на запрошення деканів у будні дні, а в святкові... Чому? Храмові свята, посвячення, прощі - все велично і святково, тобто все піар-компанії. Найбільші прощі - це молитви за здоров"я, ну і за щасливі долі. А де боротьба з гріхом, злом, пристрастями, звабами світу і демонами? В УГКЦ цього немає. Так і не бачать наші ієрархи реальної картини зубожіння бідного народу. Священики, в яких на храмах були митрополити, свідчать, що вони (ієрархи) цікавляться тільки кошторисами ремонтів, зведенням будівель, підключенням опалення і т.д. І ні словом не обмовлюються про духовно-моральний стан парафій: кількість відвідувачів, сповідників, причасників, узалежнених від алкоголю і наркотиків, розлучених і т.д. Ось такий у нас провід, а які тоді можуть бути водимі?

    • Леонтій | 8 січня 2017, 19:36
      Коментувати коментар

      Ваше - для мене - "домашнє завдання", шановний В.Ясеневий, постарався виконати: лист того священика знайшов і прочитав. Мабуть, у ньому не обійшлося без деякого емоційного перебільшення. Одначе все одно - скажу так: неподобство і жах! Разом з тим: всі ми - недосконалі й грішні, за своєю природою, люди - тут, на постсовкових теренах (включаючи навіть і Галичину!), несемо в собі - так чи інакше, тою чи іншою мірою - рудименти старого менталітету. А Церква - це РЕАЛЬНИЙ зріз (невід'ємна частина) якраз того суспільства, в якому вона існує і діє. Так що ж тут так сильно дивуватися й обурюватися?! І навіть у протестантських спільнотах теж, буває, не все гаразд. Бо в них теж зосереджені ті ж самі люди із залишками того ж самого менталітету... Такою, в принципі, є моя реакція (рефлексія, відповідь) на це Ваше прохання.

  • В. Ясеневий | 8 січня 2017, 16:10
    Коментувати коментар

    "Я вважаю, що релігія дуже повільно і слабо повертається у публічний простір України." - Не релігія як така, і не Церкви (бо Церква - це провідники і всі віряни), а в першу чергу їх провідники, яким за словами Юрія Чорноморця вистачає ритуальних послуг (похрестити, повінчати, похоронити, посвятити і, найважливіше, з великим зиском продати свічки, церковну атрибутику та духовну літературу). "Незважаючи на кількість зареєстрованих громад, на чисельні релігійні самопрезентації, на швидкість відвідування владою храмів, релігія існує скоріше як картинка або вивіска. Мода!" В традиційних Церквах це називаю обрядовір'ям, обрядопоклонінням і обрядомагією, де немає мови про "поклоніння в дусі та істині". "Все, що твориться в державі, свідчить про те, що для більшості людей Бога не існує – війна, протистояння, корупція... Тому ми можемо скільки завгодно пишатися кількістю віруючих – а їх у нас приблизно 80% населення країни, але результат нашої віри – це життя згідно з нашими переконаннями." Де логіка? Спочатку стверджується, що "для більшості людей Бога не існує – війна, протистояння, корупція...", а далі - що віруючих "у нас приблизно 80% населення країни". Вищезгаданий філософ Ю.Ч. стверджував, що християнство може "сказати", як побудувати наше суспільство, а я стверджую, що воно має ПОКАЗАТИ це наприкладі наших громад: парафій, деканатів, єпархій, тобто Церков. "От я б ризикнула і віддала керування країною у руки протестантів. Запорука успіху в тому, що вони як сповідують, так і живуть, по Біблії. Сказано, що красти гріх, от і не крадуть." Істинна правда, бо в традиційних Церквах на заваді поклоніння обрядам, традиціям і звичаям. А вони є ніби масками і прикриттям для поганих пастирів.

    • Леонтій | 8 січня 2017, 17:00
      Коментувати коментар

      Дуже, як на мене, розумний, зважений і актуальний комент шановного В.Ясеневого. А особливо та його заувага, що українське християнство нині має не так "сказати", як ПОКАЗАТИ - як саме ми маєио і мусимо побудувати наше вітчизняне суспільство. На рівні конкретних церковних громад, рухів і спільнот: починаючи із самого "низового" рівня - і аж до самої "гори" включно. Також важко не погодитися, що наразі це найліпше й найповніше здатні чинити якраз протестантські спільноти. Ті, в яких - принаймні, досить велика частина вірних - як сповідує "в дусі та істині", так і старається жити. По Біблії. А от в традиційних Церквах тут дійсно: великим гальмом - у цьому сенсі - є широкопоширене в них оте сумновідоме - зовнішньо-формальне обрядовір'я. Тобто, по суті й змісту, не ЖИВЕ й СВІДОМЕ поклоніння ЖИВОМУ Богові, а, здебільшого, бездумне й (де-факто) ОМЕРТВІЛЕ (та ледь не магічне) поклоніння церковним обрядам і канонам, традиціям та звичаям. І які, в свою чергу, є ніби масками і прикриттям для поганих пастирів. Так що красно дякую шановному В.Ясеневому за цей його ОБ'ЄКТИВНИЙ, НЕУПЕРЕДЖЕНИЙ погляд на всю цю непросту й досить неоднозначну ситуацію!

  • BBC | 5 січня 2017, 13:48
    Коментувати коментар

    В цьому і вся проблема, що говорить і не думає....Що таке релігієзнавство??? Ознайомлюючий курс....А вона робить якісь висновки, аналітику свою приводить: що правильно, а що не дуже...А взагалі від імені кого вона виступає??? Це те саме, що зловити першого перехожого і задати побідні питання...От і все.

  • Fr. Valerii | 5 січня 2017, 11:13
    Коментувати коментар

    Деякі "неогидні" коментатори, як завжди і всюди, займаються софізмом, в той час, як в частині інтерв'ю пані професорки йдеться про те що вона готова віддати світську владу Протестантам, тому що, на її думку, вони "живуть, по Біблії ... і не крадуть". Згадані мною особи протестантських віровизнань, які обіймали/обіймають дуже високі пости у "церковній" і світській владі, показують, що її приватна опіня є дуже далекою від істини. Щодо содомського гріху, то він є інтерконфесіональний і інтернаціональний, так само як і гріх крадіжки. Католицька Церква (не плутати з Церквою після 2 Ватиканського собору, яка багато в чому відійшла від Католицтьких догм) гріх Содому однозначно засуджувала і карала, і надалі засуджує і карає на підставі Божого Слова обох Завітів. Перший Латеранський Собор (1512-1517) видав Декрет: "Нехай будь-який член клиру, спійманий на злому гріху проти природи, бо гнів Божий падає на синів прокляття, буде видалений з його клірицького сану або буде силоміць спрямований до монастиря творити покуту" (chap. 4, X, V, 31). Папа Римський Св. Пій V в Енцикліці, яка є Церковним Законом, вимагає ще суворішіх кар для кліриків, спійманих на содомському гріху: "Так щоб зараза такого тяжкого злочину не могла просуватися вперед з більшою сміливістю, користуючись безкарністю, яка є найбільшим підбурюванням до гріху, і тому, щоб більш строго карати священнослужителів, які винні в цьому мерзенному злочині, і які не злякалися смертю їхніх душ, ми визначили, що вони повинні бути передані суворості світської влади, яка забезпечує дотримання громадянського права. Тому, бажаючи продовжувати з більшою суворістю, ніж ми чинили з самого початку нашого понтифікату, ми встановлюємо, що будь-який священик або член духовенства, світський або рукопокладений, хто робить такий огидний злочин, на підставі даного закону має бути позбавлений кожного клірицького привілею, кожної посади, гідності і церковної вигоди, будучи пониженим церковним судом, нехай він буде негайно переданий світській владі для віддання на смерть, як це передбачено карати за законом для широкого кола мирян, які потонули в цій прірві." (Constitution Horrendum illud scelus, August 30, 1568, in Bullarium Romanum, Rome: Typographia Reverendae Camerae Apostolicae, Mainardi, 1738, chap. 3, p. 33).

    • Леонтій | 5 січня 2017, 12:17
      Коментувати коментар

      Ті - численно й довжелезно процитовані Вами, шановний Fr. Valerii, дійсно серйозні документи Католицької Церкви НІЯК, одначе, не можуть "відмінити" чи якось "спростувати" той прикрий і ганебний факт. Що упродовж довгих років у Ватикані - мабуть, бажаючи, як кажуть, "не виносити з хати сміття", - по суті, приховували та навіть (практично) майже не звертали належної прискіпливої уваги на численні факти того огидного гріха педофілії серед католицьких священиків. А надто - на Півнвчноамериканському континенті. Водночас погоджуюсь: різні такі гріхи і беззаконня мають позаконфесійний і позаетнічний характер. Й тому довільно УЗАГАЛЬНЮВАТИ їх, зокрема, стосовно якоїсь цілої (певної) конфесії або етнічної (чи етнорелігійної) спільноти (як такої) ЖОДНИМ ЧИНОМ не можна! А щодо ось того відомого (перепрошую) блазня-олігарха - колишнього мера Києва, то "протестантом" він тільки називався (а деколи позиціонучи себе, приміром, і як "православного"...). Іноді він справді: з'являвся у тій церковній громаді, із скандально відомим "пастором"-злодієм якої у нього, судячи з усього, були якісь спільні - бізнесові інтереси. І, як логічно припустити, не вповні чистоплотні... А от ні основ Біблії, ні якихось головних засад християнського віровчення тощо він, той екс-горе-мер, майже НЕ ЗНАВ!

  • Fr. Valerii | 4 січня 2017, 09:09
    Коментувати коментар

    "Запорука успіху в тому, що вони як сповідують, так і живуть, по Біблії. Сказано, що красти гріх, от і не крадуть". - Напевно пані забула або не чула про Аделаджу, Черновецького, "кривавого пастора" ...

    • Леонтій | 4 січня 2017, 10:12
      Коментувати коментар

      Справді: прикрі й ганебні факти. Разом з тим - винятки, які, одначе, ніяк не можуть спростувати загальне правило. А хіба шановний Fr. Valerii нічого не знає і не чув, зокрема, про багатьох КАТОЛИЦЬКИХ священнослужителів і вірних - огидних СЕКСУАЛЬНИХ та інших збоченців і злочинців?! Тих, яких у Ватикані ДОВГІ роки, по суті, всіляко приховували і покривали!!!

  • bopa | 3 січня 2017, 20:25
    Коментувати коментар

    З Вашої фрази "От я б ризикнула і віддала керування країною у руки протестантів" слідує об'єктивна профсорська незаангажованість? Можливо, у сучасних українських реаліях і так!

  • Olena | 3 січня 2017, 19:55
    Коментувати коментар

    Теж, звісно, не хочу лише критикувати ;) тому додам, що є і слушні, звісно, думки в цьому інтерв'ю. Цілком погоджуюсь, що "релігія дуже повільно і слабо повертається у публічний простір України". Ваше інтерв'ю для мене - це черговий привід для роздумів, чому так мало Церква говорить про свою діяльність, так мало комунікує з суспільством і фахівцями, що це дає підстави для таких дивних, як на мене, висновків. Це питання, на які нам треба шукати відповідей, і я направду дуже сподіваюсь, що Ваше інтерв'ю підштовхне Церкву через відповідні церковні структури до кращої комунікації і більшої публічності, аби цього уникнути в подальшому

    • bopa | 3 січня 2017, 20:30
      Коментувати коментар

      Для комунікацій з суспільством необхідний відповідний рівень, сучасний рівень комунікацій. Не технічний, а методичний! А з цим на "Сході" трудновато!

  • Olena | 3 січня 2017, 19:36
    Коментувати коментар

    Дещо здивована висновками пані Людмили щодо допомоги постраждалим українцям від війни на Сході. Імхо, вони більше базуються на певних стереотипах, ніж об'єктивних висновках. Найперше, коли Апостольський нунцій відвідує католиків у Донецьку і Луганську - він відвідує УКРАЇНЦІВ-КАТОЛИКІВ. греко-католиків і римо-католиків. Українців. це просто факт. Що ви, шановна пані Людмило, знаєте про цих людей, їхнє життя, їхні проблеми, їхні політичні погляди? думаю, якщо дійсно цікаво, то є у кого запитати. і почути з перших вуст. І тоді не буде виникати питання, "кого вони підтримують і кому йдуть ці ресурси". друге, чи Ви знаєте, що допомогу на Схід везуть ті ж самі греко-католики, і ті ж самі протестанти, яких ви ж тут же і хвалите. Цих людей Ви називаєте сепаратистами, ворогами України? перепрошую, але це межує з злочином. Україна має подбати про своїх громадян, а коли цього не робить держава, роблять волонтери, Церкви як в Україні, так і в Європі, і ось тут один з прикладів, якщо цікаво: http://popeforukraine.com.ua/uk/%d0%bd%d0%b0-%d0%b4%d0%be%d0%bd%d0%b1%d0%b0%d1%81-%d0%bf%d0%be%d1%97%d1%85%d0%b0%d0%bb%d0%b0-%d1%80%d1%96%d0%b7%d0%b4%d0%b2%d1%8f%d0%bd%d0%b0-%d0%b4%d0%be%d0%bf%d0%be%d0%bc%d0%be%d0%b3%d0%b0-%d0%b2/

    • Леонтій | 3 січня 2017, 20:44
      Коментувати коментар

      А, скажімо, де ж був офіційний Ватинан майже ДВА перші роки цієї російсько-української війни?! Коли він удавав, що, мовляв, майже нічого - достеменно і точно - не знає, що там, на Сході України, дійсно відбувається і хто є винуватцем інспірації і розв'язування цього жахливого кровопролиття! Ось, приміром, тодішній нунцій - АМЕРИКАНЕЦЬ Томас Галліксон ВСЕ достеменно бачив і знав та, при цьому, публічно говорив усю ПРАВДУ - как вона є! Крім того, і провід УГКЦ все точно і ясно казав про все це своєму ватиканськогму начальству. А от у Ватикані тоді (чомусь) усі були ледь не всуціль "глухі" й "сліпі"! А та скринька цього ватиканського фарисейства і лицемірства направду відкривалася дуже легко і просто. А справа була, передусім, саме в тому, що в тому часі у Римській курії ТАЄМНО готували "історичну" зустріч єпископа Риму і предстоятеля РПЦ. А тому й дуже боялися якось дратувати і злити Москву: щоби вона, ця зустріч, - не дай, Боже, - не зірвалася! І коли вже ця "епохальна подія" - зустріч двох церковних лідерів у Гаванському аеропорту - нарешті, відбулася, то невдовзі у Ватикані (аж раптом - майже через два роки трагедії!) несподівано "прозріли" і, накінець, "почули" про кров, страждання і горе цих мільйонів людей, котрих - так чи інакше, тою чи іншою мірою - торкнувся цей збройний конфлікт... І тоді там швиденько організували цю збірку коштів для постраждалих від війни на Сході України... Ось Вам тут і правдива мораль і совість цих фарисействуючих "дядьків" із ватиканської верхівки!!!

  • Леонтій | 3 січня 2017, 12:09
    Коментувати коментар

    Досить зважена, об'єктивна і збалансована, на мій погляд, оцінка нинішньої ситуації в релігійному "сегменті" більш загального - соціально-суспільного простору України. Немало надихає і обнадіює, зокрема, й те, що п. Филипович бачить - і якраз у вітчизняному духовно-релігійному середовищі - тих молодих й перспетивних людей, котрі не лише дуже хочуть, а і дійсно здатні реалізовувати позитивні зміни. Причому, не лише в Церкві, а й - у цілому - в суспільстві. Духовно реформувати й відроджувати країну. А також: дещо засмучує і викливеє чимале здивування той факт, що через ініціативу Ватикану "Папа для України", по суті, здійснюється фінансування проросійських сепаратистів на Сході України, яким, власне, і спрямована значна частина тих коштів...

    • 13moiseev | 3 січня 2017, 23:26
      Коментувати коментар

      Бульварні романи треба писати цій панні, а вам їх розповсюджувати. Як був сумнівнозвісним центр розумкова - так і лишився ширмою для купівлі певних даних. Тільки списати на політичну принадлежність та зацікавленість у фінансовому питанні дасть саме ТАКУ оцінку Такої спеціалістки.

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Точка зору

Останні коментарі

  • Іванна Левкович-Яворська | 22 вересня 2017, 19:27

    фейсбук

  • Оленка | 22 вересня 2017, 18:38

    То чому ж було не обговорити питання з СБУ? А, певне тому, що вирішувати питання у виконкомі і не прагнули. Був наказ зверху було завадити УПЦ - ось його і виконали.

  • Оленка | 22 вересня 2017, 18:27

    Щось на кшталт: "Візьмемо цей стакан цукру,із нього виходить, що астероїд летить на Землю, а борщ у моєї бабусі позавчора був надзвичайно смачним". Із вказаних Зорею фактів аж ніяк не

  • Михаил | 22 вересня 2017, 14:35

    Если пять "за", три "против", то большинство получается "за". Что не так?

  • Fr. Valerii | 21 вересня 2017, 19:06

    А чому б їм не святкувати їхній новий рік в Ізраїлі?

Популярні статті місяця