«Перенесення Київської кафедри до Москви ніколи не було», — Костянтин Вєтошніков

27 грудня 2016, 14:21 | Інтерв'ю | 1 |   | Код для блогу |  | 

Розмовляла Тетяна ДЕРКАЧ

Костянтин ВєтошніковСтосунки між Православними Церквами в Україні в 2016 році не можна було назвати простими. І масштаб конфлікту вже такий, що він став предметом пильного інтересу істориків і богословів за межами України. Історія приєднання Київської митрополії до Російської Церкви у 1686 році оповита безліччю міфів і маніпуляцій. Про те, які канонічні наслідки цього акту, у зв'язку з якими подіями і на яких умовах це відбувалося, чи були схожі прецеденти, і чим може в перспективі завершитися український міжцерковний конфлікт, РІСУ поговорила з Костянтином ВЄТОШНІКОВИМ. Він доктор богослов'я Університету Арістотеля в Салоніках (Греція), доктор історії (Практична школа вищих досліджень, Сорбонна, Париж), науковий співробітник візантійської бібліотеки (Collège de France, Париж). У серпні 2016 року К. Вєтошніков був учасником Конгресу візантиністів у Бєлграді, де виступив з доповіддю «Передача» Київської митрополії Московському патріархатові в 1686 році: канонічний аналіз».

— Костянтине, як так сталося, що Ви зацікавилися питанням передачі Київської митрополії Московському патріархатові?

— Я вивчаю акти Константинопольського патріархату візантійського періоду стосовно Київської митрополії, і це питання було темою моєї докторської дисертації у Франції. Крім того, предметом мого зацікавлення є також внутрішні акти Київської митрополії, які збереглися лише з тих часів, коли митрополити переїхали в Московське царство, але продовжували залишатися Київськими митрополитами. Цю тему запропонував один із організаторів круглого столу на Конгресі візантиністів у Бєлграді, і я відразу ж погодився. Це питання дуже актуальне, і його важливіше трактувати не стільки в історичному плані, як це багато разів уже було робилося, скільки в плані канонічних наслідків передачі в управління Київської митрополії.

— У своїй доповіді, представленій в Бєлграді, Ви називаєте акт передачі Київської митрополії концесією. Наскільки частими є прецеденти передачі митрополій і взагалі якихось канонічних територій в концесію? Можете взагалі розшифрувати цей термін?

— До київського випадку такого ніколи не було, принаймні, я таких прецедентів не знаю. Я намагався знайти, але не знайшов. Був інший прецедент — з передачею Алепської митрополії, але це було пізніше (цю митрополію повернули під юрисдикцію Антіохійського патріархату в 1792 р). Ще пізніше був схожий прецедент, коли після звільнення частини сучасної Греції утворилася Елладська Православна Церква. Як відомо, ця Церква оголосила односторонню автокефалію в 1833 р, а трохи згодом, у 1850 році її канонічну автокефалію проголосив Константинопольський престол. Так ось: згодом територія Греції поступово збільшувалася, і кожен раз на новоприєднані території видавався окремий акт про передачу їх Елладській Церкві (в 1866 і 1882 роках). Це відбувалося до певного моменту, і коли дійшло вже до сучасної Північної Греції, Македонії та Західної Фракії, Константинополь сказав: «Стоп. Це ми вам повністю не віддаємо. Це будуть канонічні території Константинопольського патріархату, але під управлінням Елладської Церкви» (тепер це так звані «митрополії нових територій» відповідно до Патріаршого акту 1928 р.)

— Тобто це також процес. Чи є якісь схожі обставини, які б дозволили порівняти передачу Київської митрополії з Алепським прецедентом?

— Алепський випадок був спричинений тим, що патріарх Антіохійський не міг управляти митрополією — з безлічі причин, і Константинополь, за зверненням мирян і духовенства Алепської митрополії, забрав її в своє підпорядкування. Це тривало якийсь час, і коли нормалізувалася ситуація в Антіохійському патріархаті, Константинополь повернув її Антіохійському престолові, підкресливши, що кожен патріарх керує своєю Церквою і не може один в іншого відбирати території.

А які зовнішні обставини передачі в концесію Київської митрополії?

— Зовнішні обставини, які згадуються в текстах офіційних актів, такі. Там говориться про неможливість рукоположення або призначення митрополита Київського Константинополем через те, що ці території увійшли до складу Московського царства, яке тоді перебувало в стані війни з Османською імперією. І здійснювати поїздки між двома країнами і мати якісь контакти було проблематично. Крім того, там були і внутрішні проблеми: населення частини західноукраїнських земель почало приймати унію. На думку багатьох істориків, однією з причин цього було і небажання населення переходити в підпорядкування Московського царства. Також не можна забувати й того, що Київський престіл тривалий час залишався вакантним через перешкоди з боку московського уряду і гетьмана, який погодився на підпорядкування Московському царству (як політичне, так і церковне).

— Іншими словами, обрання Київського митрополита залежало від волі державних чиновників, уряду? Саме московський уряд, говорячи сучасною лексикою, здійснював втручання у церковне життя?

— Так, це було втручання в церковне життя. Адже митрополит вже довгий час вибирався на соборі в Києві, і це обрання мало тільки затверджуватися в Константинополі. Висвячували його лише у випадку якщо це не був єпископ. Але загалом митрополити в цей час уже обиралися з єпископів.

— Як Ви оцінюєте якість тих документів, які дійшли до нас з тієї епохи? Наскільки вони достовірно відображають всі обставини цієї передачі?

— Я принципово працював тільки з актами Константинопольського патріархату, щоб вивчити канонічні наслідки того, що сталося, а не історичний контекст. З цієї ж причини я працював з уже виданими текстами, а не з оригіналами, тому що мене цікавить виключно юридичний контекст. Усі ці акти були видані (так званий «Архів Південно-Західної Росії», виданий у Києві в 1859 році).

— Якщо документи видані Константинополем, то їх можна вважати достовірними документами?

— Там ціла детективна історія. В оригіналі зберігся тільки один акт, але я його не бачив. Фахівці, які працюють з оригіналами, стверджують, що на документі стоїть підпис патріарха Діонісія, і кажуть, що проводилося порівняння підпису з іншими документами, і було встановлено, що це його автограф, його автентичний підпис. Я не фахівець у порівнянні почерків, але в цьому документі можна бути впевненим на 100%, що він справжній: документ написаний грецькою мовою дуже високого рівня. Інші документи збереглися лише в російському перекладі тієї епохи, і там вже постає проблема з підписами. Наприклад, у трьох документах, названих синодальними листами і датованих одним і тим самим роком і місяцем (дня не вказано), зафіксовані три різних імені Халкідонських митрополитів. І також деякі інші підписи не збігаються. Це велика проблема і тема для окремої статті. Я робив порівняльні таблиці, порівнював з іншими синодальними документами тієї епохи, які вдалося знайти. І перше, що кидається в очі — це величезна кількість підписів у порівнянні з тим, що зустрічається на інших документах даної епохи. Їх набагато більше, ніж зазвичай.

— Ризик підробки виключений?

— Зовсім ні. Існує доведений факт, який стосується Патріаршої грамоти 1561 року, що давала Московському князю Івану Грозному титул царя. Про це пише вже перший видавець цього акту (Analecta Byzantino-Russica, ed. W. Regel, Petropoli, 1891, с. LIII-LVII — прим. Авт.), що на цьому документі справжніми є лише два підписи: Патріарха Йоасафа II і митрополита Евріпійського Йоасафа. Патріарх сам написав грамоту, митрополит її скопіював, і після їхніх справжніх підписів всі інші підписи були підроблені митрополитом.

— Це мав був бути якийсь соборний документ?

— Так, це документ від Константинопольського собору. І цей акт було просто підроблено.

— У документі на концесію Київської митрополії немає умови, що коли обставини, які призвели до такого стану справ, будуть усунені, то історія повинна повернутися до початкового стану. Тобто, канонічно має бути апріорним, що будь-який тимчасовий стан має бути усунений, якщо усунена причина його виникнення.

— Безпосередньо цього згадано не було, але, швидше за все, у Константинопольського патріарха не було особливого вибору. З одного боку, де-факто захоплення Київської митрополії Московським патріархом вже відбулося, територія належала вже російському цареві, і тут що б не робив патріарх — змінити ситуацію вже не міг. Він просто надав ситуації канонічної форми і спробував зберегти честь і права Константинополя. І він не міг відкрито заявити, що ця ситуація тимчасова. Але з іншого боку, як я говорив у своїй доповіді, у всіх актах Константинопольського патріархату, коли відбувається якась агресивна дія, вказується, що це «на вічні часи і аж до кінця віку», і що так буде постійно і жодних змін бути не повинно, або вказується термін, на який ця постанова поширюється. Навіть вставляють клаузулу, що якщо хтось спробує змінити цю ситуацію, нехай буде проклятий! Але в даному випадку ми нічого подібного не бачимо.

— Проте, навіть такі акти «на вічні часи» скасовувалися.

— І такі акти скасовувалися. До речі, я можу привести один акт, даний митрополиту Київському Алексію (1354-1378, московит за походженням. – ред.). Ймовірно, він просив дати дозвіл на перенесення своєї резиденції і, швидше за все, навіть кафедри до Москви, але такого дозволу йому не дали. До того ж, до нього багато митрополитів уже жили в Москві, а перед тим у Володимирі, що в принципі заборонено канонами: єпископ повинен жити у своєму кафедральному місті постійно.

— Крім випадків навали варварів ...

— Крім випадків навали.

— Але коли варвари підуть — треба повернутися.

— Так. У даній редакції, яку в Росії називають актом про перенесення митрополії до Москви, йдеться, що Володимир має бути другою резиденцією митрополита Київського, щоб він з цієї єпархії мав прибуток для існування і адміністрування митрополії. І що коли Київ повернеться до свого початкового стану, і митрополит зможе туди повернутися і жити, але Володимир все одно залишиться «на вічні часи» його другою резиденцією, і митрополит Київський туди може приїжджати і служити, і користуватися всіма благами.

— Перенесення резиденції і перенесення кафедри — це тотожні поняття?

— Ні.

— Що сталося в 1299 році за митрополита Максима, коли відбулося «перенесення осідку»?

— Він просто переїхав, залишивши свою кафедру.

— Тобто, перенесення кафедри не було?

— Ні, його ніколи не було. Всі митрополити, навіть ті, які жили у Володимирі і потім в Москві, як би їх не намагалися назвати митрополитами Московськими, такими ніколи не були. Тому що в Москві не було навіть звичайної єпископської канонічної кафедри. Кафедральним містом, до якого належала Москва, швидше за все, був Володимир. Також була вказівка, що митрополит Київський зберігає «на вічні часи» Володимирську кафедру за собою. Це його друга єпархія. Причому в документі зазначено, що він не є там єпархіальним єпископом і не має права сходити на горне сідалище і сидіти на ньому. Такі обмеження давалися єпископам, які управляли єпархіями, що не належали їм. На горному сідалищі за традицією сідає тільки місцевий законний єпархіальний єпископ. Наприклад, навіть коли приїжджав Патріарх або старший єпископ, то або вони обидва ставали нижче, або місцевий єпископ ставав на горне сідалище. Іншими словами, наголошувалося, що це не його єпархія. Його єпархія — Київська.

— Стосовно передачі Київської митрополії в межах 1686 року є бодай якийсь документ, хоч його достовірність і оскаржується. А чи є прецеденти, коли якісь канонічні території передавалися взагалі без передавальних актів, наприклад, внаслідок завоювань?

— У цьому контексті можна сказати таке. Іноді російські історики говорять про церковний імперіалізм Константинополя у відношенні до Сербської чи Болгарської Церков. Однак ці Церкви завжди належали до Вселенського престолу, і потім їм надавалися якісь автокефалії. Але в той час термін «автокефалія» означав щось зовсім інше. Автокефальним іменувався єпископ, який був виключений з підпорядкування своєму митрополитові і був підпорядкований безпосередньо патріарху. Можу навести приклад, який я добре знаю — кримські єпархії. Спочатку всі кримські архиєреї були єпископами, потім утворилася Готська митрополія. Швидше за все, вона була лише на папері: там були вказані якісь кафедри, але жоден єпископ, який обіймав ці кафедри, не відомий. І в той же час інші кримські єпископи стали архиєпископами, і в диптихах вони згадувалися як «архиєпископ» або «автокефальний». Тобто, автокефальними вони були по відношенню до свого митрополита і підпорядковувалися безпосередньо патріархові. Потім досить швидко вони всі перетворилися на митрополитів, але почесних — вони не мали єпископів під собою, крім одного випадку — але, швидше за все, це був вікарний єпископ Херсонеської митрополії.

— До речі, про Кримську митрополію. Крим був приєднаний до Російської імперії внаслідок російсько-турецької війни, але формально він належав Константинополю. Чи є якісь документи на його передачу до складу Російської Православної Церкви?

— Я ретельно шукав це в архівах Вселенського патріархату, і ніякого документа про це не знайшов. Приблизно через десять років після приєднання Криму до Російської імперії (яке відбулося в 1783 р) була видана енцикліка новомученика Патріарха Григорія V архиєреям і вірним, щоб вони залишалися вірними пануючій державі і не переходили в російське підданство, «як це зробили деякі» (текст, швидше всього, не опублікований, я з ним ознайомився в Патріаршому архіві). Я підозрюю, що мався на увазі Ігнатій, митрополит Готський і Кафський, який вивів християнське населення — і греків, і вірмен в околицю сучасного Маріуполя. Але жодного канонічного акту стосовно цього питання я не знайшов. Може, вони і зберігаються в московських архівах, але досі нічого такого не було представлено, ні опубліковано, і також немає жодних посилань.

До речі, в Томосі про автокефалію 1924 р., надану Польській Церкві Константинопольським патріархатом, передачу Київської митрополії було оскаржено. Я просто дослівно процитую: «Бо написано, що початкове відділення від нашого престолу Київської митрополії і залежних від неї православних церков Литви і Польщі і їх приєднання до святої Московської Церкви не було здійснене в злагоді з узаконеними канонічними постановами, і не були дотримані угоди про повну церковну самостійність Київського митрополита, що носить титул екзарха Вселенського престолу».

— У нас в Україні люблять посилатися на канонічне правило, що якщо протягом 30 років якийсь тимчасовий канонічний порядок ніким не оскаржений, то він закріплюється на віки вічні. Чи можна цей канон застосовувати у відношенню до концесії Київської митрополії?

Для довідки. 17 правило Четвертого Вселенського Халкідонського Собору
У кожній єпархії парафії, що знаходяться в селах або передмістях, повинні незмінно перебувати під владою єпископів, що ними відають: а надто, якщо були вони під їхньою орудоюпротягом тридцяти років. Якщо ж у межах тридцяти років був, або буде стосовно них якась суперечка, то нехай буде дозволено тому, хто має себе за скривдженого, почати про те справу перед обласним Собором. Якщо ж хто буде скривджений своїм митрополитом, то нехай судиться перед екзархом великої області чи перед Константинопольським престолом, як було сказано вище. Але якщо ж царською владою місто буде перебудоване або збудоване наново, то розподіл церковних парафійне хай підпорядковується цивільному і земському порядкові.

— Цей канон — а мова, очевидно, йде про 17 правило Четвертого Вселенського Халкідонського Собору — говорить навіть не про єпархії, і тим більше не про митрополії, а про села, які знаходяться на кордонах між єпархіями. Так розуміють канон і три візантійські коментатори.

Раніше не було сталих адміністративних кордонів навіть у світських областях, оскільки картографія була погано розвинена. Але якщо раптом з'являлося якесь село, і один єпископ говорив: «це моє село», а той говорив: «ні, це моє село», тоді починалися розслідування. І навіть в історії Київської митрополії була суперечка між Суздальским єпископом і Київським митрополитом, який уже жив в Москві, і там довго розбиралися, скільки років під ким раніше був цей суперечливий населений пункт. Але це правило стосується містечок або сіл, які не були конкретно введені в чиюсь юрисдикцію, тобто, в кращому випадку, мова йде про парафії.

А єпархії були всі розписані по диптиху: така єпископія підпорядковується такому митрополитові, а той митрополит підпорядковується такому патріархові. Тут, в принципі, жодного розбрату бути не може. Спірне питання виникає, коли щось не було заздалегідь передбачено, якщо на кордоні виникає нова село. І ось там вже йшло за принципом, що хто ним володів останні 30 років, тому воно й належить.

Але у відношенні до єпархії, тим більше митрополії, тим більше найбільшої митрополії в світі (більшої, здається, й не існувало) цей канон застосовуватися не може.

— У доповіді Ви вказуєте, що концесія Київської митрополії відбувалася на трьох певних умов — поминання в першу чергу патріарха Константинопольського, збереження привілеїв і митрополита Київського, і право зібрання клиру та мирян Київської митрополії обирати митрополита. Які ризики виникають через невиконання цих умов тією стороною, на користь якої передавалася митрополія? До речі, можете розповісти про привілеї митрополита Київського?

— У числі привілеїв можна назвати, по-перше, його титул — митрополит Київський і ВСІЄЇ РУСИ (зараз у Київського митрополита в титулі залишилося тільки «і всієї України» — Т.Д.). Ці права були відновлені після того, як виник Український екзархат РПЦ. Але це неповні права, тому що у нього є ще й інші права — скликати свій власний Синод, обирати на цьому ж Синоді єпископів і їх висвячувати без зносин з патріархією.

— Але на папері це зараз існує.

— Формально зараз це відновлено, але в Українському екзархаті цих прав не було, як і після приєднання до МП. Але так було у всіх митрополіях Константинопольського патріархату до того часу, поки були реальні митрополії.

— Яка з умов не виконується?

— Не виконувалася умова про права на юрисдикцію митрополита Київського на всю митрополію, бо досить швидко почали обирати єпископів вже не в Києві на Синоді єпископів Київської митрополії, а на Синоді Російської Церкви. Хоча було передбачено, що митрополит повинен обиратися на, як це греки називають, зібраннях клиру і мирян. У слов'янській традиції це називають собором. Крім того, митрополит втратив свою юрисдикцію: його юрисдикція загалом збереглася тільки над Київською єпархією. І ще йому заборонили іменуватися екзархом Вселенського престолу і Всієї Русі. А титул — це його законний привілей.

— Згадування імені Вселенського патріарха на першому місці — що це означає канонічно?

— У канонічної традиції — в самих канонах це не сильно відображено — кожен священнослужитель згадує свого єрархічного начальника. Диякон або священик — свого єпархіального єпископа, і тільки його, тому що у нас один єпископ, який є главою своєї Церкви, яка одночасно є і помісною, і кафолицькою. Єпископ згадує свого митрополита (в митрополичій системі, як наприклад, коли Київська митрополія входила до складу Вселенського патріархату, священик згадував єпископа, єпископ — митрополита, митрополит — патріарха). А вже патріархи на знак єдності Церкви згадуютьусіх предстоятелів всіх Церков і все православне єпископство.

Тобто, поки цієї умови дотримувалися, вважалося, що главою Київського митрополита є Вселенський патріарх?

— Так.

— Коли це згадування припинилося, за яких обставин?

— Прямих відомостей я не бачив, але, швидше за все, це припинилося відразу ж після приєднання, і навіть, не виключаю, існувала заборона.

— Таким чином, непомітно для ока, патріарха Московського перетворили на голову Київської митрополії?

— Так.

— А тепер про наслідки. З точки зору канонів, ця передача Київської митрополії «з рук в руки» є актом тимчасовим і не беззаперечним?

Для довідки. 8 правило Третього Ефеського собору
... для дотримання в інших областях і всюди в єпархіях: нехай ніхто з боголюбивих єпископів не посягає своєю владою на іншу єпархію, яка від початку не була під рукою його чи його попередників: але якщо хто посягнув і насильно яку єпархію собі підпорядкував, нехай її віддасть: щоб не переступалися правила отців і не вкрадалася під виглядом священнодіяння зарозумілість влади мирська... Якщо ж хто запропонує постанову протилежну до того, що тут визначено: бажане всьому святому і вселенському Собору, нехай буде воно недійсне.

— Взагалі канони не передбачають перероблення церковних кордонів. Якщо йти за канонами, то що було встановлено — воно повинно так і стояти. Навіть, наприклад, поява нових автокефалій канонами не передбачена: вони були засновані на підставі ікономії. Вселенські собори утворили 5 патріархатів: Римський, Константинопольський, Олександрійський, Антіохійський і Єрусалимський, а також Кіпрську Церкву.

— Можна про це трохи докладніше? Ми зараз говоримо, що це була перша хвиля автокефалій. Але це зовсім інші за якістю автокефалії, ніж у нас зараз прийнято думати.

— Спочатку кожен єпископ був автокефальним, над ним не було митрополита. Потім поступово, коли Церква почала вливатися в Римську державу після Костянтина Великого, дуже великий вплив вчинила римська адміністративна система, почали утворюватися митрополії. Митрополії утворювалися в першу чергу там, де знаходився адміністративний центр імперії. І перша стадія — це були автокефалії не за принципом роз'єднання, а для об'єднання. Єпископ був самостійний, і про це можна судити навіть за канонами, які говорять, що коли треба вибрати єпископа, повинні сусідні єпископи приїхати і обрати, висвятити нового. Не йдеться про те, що хтось перший повинен щось робити. Потім почали утворюватися митрополії, і митрополит не був диктатором у своїй митрополії, одноосібно він сам нічого не мав права робити у справах всієї митрополії. Не його особистої єпархії, а всієї митрополії. Він повинен був вирішувати ці питання тільки разом з єпископами своєї митрополії. Вони повинні були вирішувати спільно всі справи.

— Фактично митрополит був господарем своєї єпархії, але в рамках митрополії він був частиною «колективного розуму», скажімо так?

— Так, він був головою місцевого Синоду. І ні єпископи без нього не могли нічого робити поза своїми єпархіями, ні митрополит поза своєю власною єпархією. Наведу один приклад, якого вжив греко-католицький єпископ на одній конференції. Просто треба розділяти юрисдикції, права кожного єпископа. Наприклад, папа Римський — єпископ міста Рима, митрополит Лаціо, патріарх Заходу і Вселенський архиєрей. Його функції, якщо говорити за православним правом, такі: він повноправний єпископ в Римській єпископії, перший єпископ у митрополії Лаціо, в якій він головує в Синоді, і управляє, за православними канонами, у згоді з єпископами, а не одноосібно. На рівні патріархату Заходу (від цього титулу вони зараз відмовилися) теж управління відбувається спільно з митрополитами, якби вони там були, і на всесвітньому рівні — спільно з іншими єпископами, патріархами і т.д. Те ж саме і в Православній Церкві. Просто у Вселенському патріархаті Константинопольський патріарх ніколи не був митрополитом, він був єпископом, якого наділили особливими правами, поставили з Папою Римським на один рівень і назвали «другим по ньому». І Константинопольський єпископ — він єпископ своєї єпископії, яка знаходиться в межах середньовічного Константинополя, і навіть не повністю зачіпає сучасне місто Стамбул, тому що на території міста є вже інші митрополії, наприклад, Халкідонська. Митрополії у нього немає. Він єпископ міста Константинополя, і потім він уже Патріарх — перший єпископ свого патріархату, і після цього він ще й перший єпископ Православної Церкви.

— Тобто, у міру збільшення його титулу його права правити одноосібно зменшуються?

— Так. Єпископ — удільний князь у своїй єпархії. Митрополит — удільний князь у своїй власній єпархії, але не в митрополії. І патріарх — удільний князь у своїй єпархії, але в своїй патріархії відповідно до канонів він нічого одноосібно вирішувати не може — тільки разом з Собором або Синодом.

— У Російській Церкві прийняте трактування єрархічного субординатизму: є глава Церкви і від нього йде вертикаль влади. І чим більший титул — тим більше єдиновладних повноважень. Це не зовсім те, що було в III-V століттях?

— Це не зовсім канонічне явище, хоча деякі Вселенські патріархи претендували на абсолютну владу. Однак ця влада завжди обмежувалася Синодом або Собором. Одноосібно патріарх не може вирішувати справ, що стосуються навіть його власного патріархату — тільки з собором, з синодом. Це затверджено канонами, відповідно до яких патріарх не має права поїхати в чужу єпархію без згоди і дозволу на те місцевого єпископа. Можу привести простий приклад: патріарх Атенагор, незважаючи на те, що був дуже сильною особистістю, довгий час не міг поїхати в рідне село на батьківські могили, бо місцевий митрополит його бачити там не хотів.

Але в статутах деяких Церков, називати їх не будемо, сказано, що патріарх має право візитації будь-якої єпархії чи за згодою чи без місцевого єпископа. Це суперечить канонам. Наприклад, нагородження якогось клірика, або зведення в сан, наприклад, протоєрея — це прерогатива місцевого єпископа, але не Синоду і не патріарха. Клирики підкоряються тільки своєму єпископові, і митрополит або патріарх не має права втручатися в єпархіальні справи свого підлеглого єпископа, якщо там все діє відповідно до канонів і вчень Православної Церкви. Але якщо там відбувається щось не те, то він не тільки може, а й повинен туди втрутитися, але не один, а разом з Синодом. І, з іншого боку, якщо клірики мають якісь проблеми зі своїм єпископом, наприклад, єпископ застосував якісь канонічні заборони, то такі клірики можуть звернутися до вищого єпископа – митрополита чи патріарха — з проханням, щоб розглянули їхню скаргу, але знову ж таки, не одноосібно, а соборно.

Таким чином, за перших автокефалій була певна регрупація. Спочатку були окремі єпископи, потім митрополії, потім були супермитрополії, потім вони об'єднувалися в екзархати, деякі екзархати стали патріархатами, деякі були скасовані і з'єднані в один патріархат – наприклад, Константинопольський.

— Значить, перші автокефалії з’явилися з метою укрупнення?

— Так.

Завершення буде.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
1коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • Оленка | 29 грудня 2016, 13:32
    Коментувати коментар

    Цікаво, змістовно, безперспективно. Точніше так: при такій заплутаній, складній ситуації проблема може бути вирішена тільки за столом перемовин. А за нього сідати поки що ніхто не готовий.

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Точка зору

Останні коментарі

  • Іванна Левкович-Яворська | 22 вересня 2017, 19:27

    фейсбук

  • Оленка | 22 вересня 2017, 18:38

    То чому ж було не обговорити питання з СБУ? А, певне тому, що вирішувати питання у виконкомі і не прагнули. Був наказ зверху було завадити УПЦ - ось його і виконали.

  • Оленка | 22 вересня 2017, 18:27

    Щось на кшталт: "Візьмемо цей стакан цукру,із нього виходить, що астероїд летить на Землю, а борщ у моєї бабусі позавчора був надзвичайно смачним". Із вказаних Зорею фактів аж ніяк не

  • Михаил | 22 вересня 2017, 14:35

    Если пять "за", три "против", то большинство получается "за". Что не так?

  • Fr. Valerii | 21 вересня 2017, 19:06

    А чому б їм не святкувати їхній новий рік в Ізраїлі?

Популярні статті місяця