Ми прагнемо вибудувати універсальну модель державно-конфесійних стосунків, — Андрій Юраш

6 липня 2016, 13:14 | Інтерв'ю | 6 |   | Код для блогу |  | 

Розмовляла Тетяна Калениченко

Андрій ЮрашОстанній рік породив ще більше законодавчих ініціатив, які зачіпають релігійне середовище України. Зміни у податковому законодавстві, перереєстрація громад, право на вільну зміну переконань, правки до Конституції та інші реформи. Нерідко вони викликали бурю дискусій та невдоволення. Саме тому РІСУ поспілкувалась з головою Департаменту у справах релігій та національностей Міністерства культури України Андрієм ЮРАШЕМ, аби краще зрозуміти деякі з реформ.

Хочеться почати з ключових змін до податкового законодавства, а особливо підняти питання заборони перерозподілу доходів неприбуткових організацій. Неодноразово звучала критика, що через такі реформи Церкви позбудуться можливості соціального служіння та перерозподілу благодійних коштів – фактично не зможуть здійснювати милосердя (див. блог Максима Васіна). Чи можна змінити цей механізм?

— Проблема виникла з вини законодавців. Під час прийняття змін вони не врахували специфіки ситуації. На превеликий жаль, державні органи, що відповідають за реалізацію політики у сфері релігії, з об’єктивних причин не мають можливостей для системного відстеження ситуації навколо реформ. Тому не було жодної реакції вчасно, як і з боку Церков, які спершу не приділили цьому уваги, а побачили зміни постфактум. На нашу думку, є лише один логічний шлях врегулювання цього питання зараз – це обговорення ініціативи на комітетах Верховної Ради та оперативне внесення змін до відповідного законодавства до 1 січня 2017. Уже напрацьовані подібні проекти, зокрема з боку Інституту релігійної свободи.

Суть проблеми полягає в тому, що правила діяльності неприбуткових організацій застосовуються і до релігійних на загальних засадах. Якщо ж це реалізувати на практиці і в рамках запропонованої схеми, то велика кількість організацій зустрінеться з проблемами. Коли ж у терміновому порядку вносити необхідні доповнення до статутів релігійних організацій, то багато реєстраційних органів можуть бути паралізовані через внесення термінових змін до десятків тисяч статутів, що призведе до колапсу. Хоча експерти кажуть, що рано чи пізно релігійним організаціям все ж варто пройти глобальну перереєстрацію, щоб побачити загальну релігійну мапу. Чимало з них зареєстровані на початку 90-х років та діють лише формально. Ця площина ще має обговорюватись, однак на практиці це неможливо здійснити у спосіб перереєстрації організацій, а варто зробити це у новій формі.

Чи не могли б ці перевірки відбуватись не у формі примусу, а з залученням експертів на місцях, які можуть провести власні експертизи?

— Абсолютно згоден, могли б. Тут, напевно, потрібна робота держструктур усіх рівнів, зокрема регіональних. У багатьох областях, зокрема тих, де було збережено відповідні підрозділи та працюють кваліфіковані фахівці, відома реальна ситуація. Але відсутній механізм, щоб їхні знання імплементувались у річні звітні документи. Цього року ми пробували зробити щось подібне, але вірогідного результату не було досягнуто з багатьох причин. У рамках майбутнього звіту ми проведемо консультації з обласними керівниками і випрацюємо схеми співпраці.

Які причини завадили це зробити?

— Насправді у багатьох регіонах суттєво скорочені або взагалі ліквідовані підрозділи, що відповідають за реалізацію державної політики у сфері релігії. Я назву два приклади – Тернопільська і Рівненська область. І там, і там ми маємо найвищий ступінь конфліктогенності між релігійними громадами. У випадку Тернопільської області відділ збережено та навіть розширено, створено окреме управління з питань внутрішньої політики, релігій та національностей. Там є системна робота та людські ресурси, тому конфліктні ситуації трактуються адекватно, відповідно до закону. Якщо в окремих випадках питання переходить у судову площину, то завдяки системній роботі судові рішення були прийняті на користь рішень державних структур.

Водночас на Рівненщині, де лише одна людина відповідає і за питання релігії, і національностей, немає підрозділу та можливостей для моніторингу. Ми бачимо, наскільки нестабільною є ситуація, немає цілісної роботи та відповідного реагування. І це не поодинокий випадок, коли весь комплекс питань вирішує одна людина.

Лише в 5-7 областях ми можемо говорити про збереження інституційного кадрового забезпечення у сфері релігії та національностей. Приблизно у половині областей діють проміжні форми управлінь у вигляді відділів або секторів, які є частиною більших утворень. А у більш як третині регіонів це питання залишене в компетенції однієї-двох осіб, які позбавлені можливостей комплексного впливу на ситуацію та адекватного вирішення проблем.

За минулий рік ми можемо констатувати позитивні зміни – у Тернополі та Дніпропетровській області – де було посилено відповідний підрозділ, як у першому випадку, або створено з нуля, як це сталося у Дніпрі. З іншого боку, є загрозливі ситуації в Одеській та Харківській області, де існує небезпека ліквідації релігійного підрозділу у рамках оптимізації обласної адміністрації.

— Якими шляхами можна на це вплинути?

— Ми готуємо відповідні листи та звернення до і через Адміністрацію Президента та Кабінет Міністрів. На даний момент є установка, що Кабмін спільно з іншими держструктурами мав би готувати пропозиції щодо типової структури обладміністрацій, де побажання зберегти чи відновити окремий підрозділ з питань релігій та національностей мало би бути відображено. Поки що у кожному випадку нам доводиться виходити на рівень обласних керівників і переконувати, що є логічна потреба зберегти управління.

— Давайте повернемось до податкової реформи. Навіщо в принципі була закладена процедура перереєстрації статутів і до чого це призведе?

— Процедуру перереєстрації ніхто не починав. Якби ми її почали, це було б нереалістично втілити до 1 січня. Є категоричне неприйняття процедури з боку Всеукраїнської Ради Церков та релігійних організацій (далі – ВРЦіРО), тому жодної процедури не було розпочато. Питання буде вирішене внесенням доповнень на законодавчому рівні.

— Я пригадую про ситуацію з конфліктами з духовенством УПЦ (Московського Патріархату), коли вони вносили певні правки до своїх статутів. Якщо не помиляюсь, це не узгоджувалося з законодавством у питанні підпорядкування обласних організацій центральним.

— Це зовсім інша площина. Так, з боку УПЦ є робочі питання щодо статутів кількох єпархіальних управлінь. З внутрішніх причин була потреба дещо змінити через адміністративні реформи. Але при роботі з поданими для реєстрації змін статутами єпархіальних управлінь ми побачили, що у 8-10 моментах вони не відповідають українському законодавству. З абсолютною відповідальністю заявляю, що ми мінімум 10 разів були у контактах з офіційними представниками УПЦ, які мали привести ці суперечності у відповідність до українського законодавства. Ми контактували і з регіональними представниками, юристами, робили максимум зусиль. На превеликий жаль, УПЦ категорично не хоче дослухатись і хоче зберегти ті формули у своїх статутах, які не узгоджуються зі змістом закону.

— Які саме?

— По-перше, згідно з законом, держава може реєструвати лише єпархіальне управління як адміністративний центр, якому добровільно підпорядковуються регіональні громади. Вони добровільно (наголошую!) єднаються навколо центру. Натомість дух статутів від УПЦ вкладається у рамки моделі, яка передбачає реєстрацію не єпархіального управління, а єпархії як певного адміністративно-територіального утворення, в якому цементується членство громад. В цьому й полягає основна принципова суперечність, тому що українське законодавство надає кожній релігійній організації — від громади до єпархіального управління чи загальнонаціонального центру — однаковий статус юридичної особи. Себто, кожна самостійна громада може вільно декларувати належність до певного центра або змінювати його. Логічно, що адміністративний центр таких добровільних утворень має право на існування. Але реєструвати утворення, у нашому випадку – те, що називається єпархією (чи мова може йти про будь-які інші інституційні утворення рівня, який є вищим за парафіяльно-спільнотний, — прим. А. Юраша), яке де-факто відображає не українську, а російську модель церковно-державних взаємин, ми не маємо права. Це російське законодавство надає такий повносилий юридичний статус не окремим одиницям (себто, будь-якій релігійній організації), а Церкві як загальній спільноті-інституції. У такому випадку саме Церква як інституція є юридичною особою, і без її згоди не можна вирішити жодного питання, зокрема й щодо юрисдикційної визначеності будь-якої громади.

У статутах УПЦ, поданих на перереєстрацію, є й багато інших положень, які не узгоджуються з чинним українським законодавством. Наприклад, щодо можливості займатися комерційною діяльністю, чого ми не можемо дозволити через неприбутковий статус релігійних спільнот. Так, будь-яка релігійна організація може створити окремі комерційні структури, які матимуть власні статути та будуть сплачувати необхідні податки від прибутку. Але безпосередньо жодна релігійна організація займатися комерцією чи підприємницькою діяльності у жодному випадку не може і не має права.

Інша категорична вимога щодо статутів, запропонованих УПЦ, полягає у тому, що будь-яке рішення громад має бути санкціоноване єпархіальним архиєреєм. У такий спосіб створюється прецедент, коли абсолютно рівноправні з юридичної точки зору релігійні організації – громада та єпархіальне управління – будуть перебувати у нерівноправних стосунках, себто буде легітимізована підпорядкованість одних релігійних організацій іншим. Але це б знову порушило законодавство.

Церква до цього моменту свідомо уникала плідного діалогу і намагалася це питання перенести у площину ідеологічну, прагнучи змусити зареєструвати ці статути через тиск, посилаючись на певні прецеденти з минулого. Але, вибачте, принципи з часів Януковича ми не можемо і не будемо застосовувати.

Універсальні, такі ж самі умови ми застосовуємо до всіх, хто подає свої документи на затвердження до Департаменту у справах релігій та національностей Мінкульту. Наша мета – не уникнути чи ускладнити реєстрацію, а зробити статут відповідним до вимог законодавства. Показовим був випадок з реєстрацією статуту одного з монастирів УПЦ, чиї документи були подані до Департаменту одним з єпархіальних підрозділів цієї Церкви. Представники управління, які хотіли максимально швидко легітимізувати статут, були готові до співпраці та врахували у максимально стислі строки всі наші рекомендації. Отже, за відповідного бажання та зусиль, ми протягом півтора тижнів узгодили всі моменти і статут був зареєстрований. Я хочу запевнити, що це буде зроблено і у випадку інших статутів за умов дослухання до рекомендацій.

— Але чим загрожує ситуація нереєстрації статуту? Якщо, припустимо, переговори заходять у глухий кут.

— Нічим не загрожує! Українське законодавство є максимально ліберальним і передбачає, що будь-яка релігійна організація може діяти без державної реєстрації. Так, тоді вона не набуває прав юридичної особи, а буде діяти як неформальне зібрання громадян. Якщо організація не набуде цих прав, то, наприклад, не зможе заснувати власні підприємства. Ми чудово розуміємо, що сучасне життя зумовлює релігійні організації рівня єпархіальних структур вдаватись до нестандартних кроків. Наприклад, засновувати благодійні фонди, створювати нові можливості і підприємства, якщо це відповідає нормам закону. Однак легітимізувати відверте порушення українського законодавства, наприклад, санкціонувати можливості релігійної організації займатися будівельною справою (що, наприклад, намагалися втілити у рамках окремих статутних документів), ми аж ніяк не можемо.

— Давайте поговоримо про ЗУ «Про свободу совісті», а саме статтю восьму про вільний перехід громад між юрисдикціями та про правки, які пропонує нардеп Віктор Єленський. Як це може вплинути на конфлікти у міжправославному середовищі?

— На наш погляд, держава не має права не реагувати на виклики сьогодення. Такими викликами є конфлікти, які породжені реальною ситуацією та стосунками між окремими деномінаціями. Функція держави – це мінімізувати конфлікт на всіх рівнях, загасити його або попередити.

Ми вважаємо, що законопроект професора Єленського є спробою активної підтримки свободи совісті та мінімізації конфліктного потенціалу, який останнім часом з новою силою почав виникати у релігійному просторі нашої держави.

Є об’єктивні процеси, що зумовлюють факти активних змін у релігійній сфері та виникнення точок нової конфліктності. Маємо на увазі, що існує невідповідність між інституційною мережею релігійних організацій, які є домінантними для сучасної України, та реальними преференціями суспільства. Наявна ситуація мобілізує ті громади, де серед віруючих переважають подібні настрої, до рішучих кроків, щоб привести свої об’єктивні пріоритети у відповідність до реалій юрисдикційної належності. Якщо у громаді домінує така позиція, то ця більшість рано чи пізно зініціює перехід чи зміну підпорядкування, оскільки уявлення більшості членів громади не відповідають схемі підпорядкованості конкретної громади. В основному це зауваження стосується сільських громад, де є лише одна діюча громада і, відповідно, одне церковне приміщення. Якщо немає стовідсоткової згоди на зміну юрисдикційної підлеглості з боку віруючих, то часто виникають організаційні, а часто – й майнові конфлікти, які, власне, й покликаний регулювати та мінімізувати законопроект 4128 Віктора Єленського.

Стаття 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» абсолютно відповідає європейським стандартам і гарантує право на вільну зміну переконань. Тобто, пропоновані зміни нічого не додають до філософії закону, але, водночас, вони поглиблюють базові цінності і надають практичний механізм реалізації задекларованих принципів.

Для супротивників законопроекту типовим є небажання нормалізувати ситуацію, вивести її у суто правове поле та запропонувати схеми вирішення конфліктних точок у масштабах цілої держави, без будь-яких суб’єктивних впливів. Де-факто ті, хто активно опозиціонує законопроекту, хочуть зберегти і навіть розширити конфліктне поле, яке російська пропагандистська машина прагне використовувати проти нашої держави.

Крім того, я у жодному випадку не хочу зводити дію цього закону лише до стосунків між УПЦ та УПЦ КП. Йде мова про універсальну модель, яка діятиме для всієї України та всіх релігійних організацій. Законопроект має, як вже зазначалося вище, відношення до базових принципів українського закону. Такі зміни юрисдикцій відбувались завжди, кожного року. Правда, раніше їх було менше. Вони були малопомітними і вирішувались на рівні особистих можливостей та впливів у конкретному регіоні. Ми ж хочемо усунути суб’єктивістський вплив, щоб побудувати універсальну модель. Тому ті, хто виступають проти, де-факто хочуть збереження тенденцій конфліктогенності у релігійному середовищі.

— Як побачити саму громаду у випадку визначення практичного механізму переходу? Тобто як визначити парафіян за умов відсутності фіксованого членства? Чи ця людина має зявлятись у храмі хоча б раз на рік або щонеділі?

— Подібних ситуацій практично не трапляється у тих селищах, де є дві чи більше громади. Там віруючі вільно переходять до іншого храму, з однієї громади – в іншу. Але будьмо чесними – у кожній сільській спільноті і адміністративний, і духовний її голова чудово знають, хто входить до складу конкретної громади, а при наявності двох та більше спільнот – до кожної з них. Маю на увазі, що ні один священик, ні один батюшка ніколи не протестував, що до його храму на Пасху та інші великі свята приходять сотні людей. Може, вони не бувають там щотижня, але саме у ньому у свій час були хрещені та вінчані, і з цим же священиком хоронили своїх рідних, і давали кожного разу гроші при кожній збірці для конкретних цілей парафії. В усіх тих випадках ні один сільський священнослужитель не протестував, що конкретні особи ототожнюють себе з конкретною громадою. Але чомусь їхня думка різко змінилася, коли усі ці люди вирішили зібратися разом і поміркувати, якою має бути доля, себто юрисдикційна підпорядкованість їхньої ж спільноти. І кожний, хто мислить раціонально та прагматично, однозначно скаже: членами громади є не тільки той десяток-другий людей, які зібрані навколо священика і які підтримають будь-який його вибір, бо часто є прямо від нього залежними та вдячними. Це часто і співаки хору, і ті, хто допомагає у здійсненні служінь, і багато інших людей, причетних до функціонування храму, які отримують за це матеріальну винагороду. Але і всі, хто регулярно відвідує храм, і вважає себе частиною духовної спільноти, яка благословляла конкретну людину на кожен етап у її житті.

— Як визначається ця регулярність?

— Це може бути по-різному. Одна людина відвідує храм раз на рік, але фінансово настільки сприяє громаді, що навряд чи хто наважиться стверджувати, що вона не є членом громади. З іншого боку, є більшість тих людей, які хрещені у конкретній традиції і в конкретній громаді, з якою цих людей пов’язують усі етапи їхнього фізичного чи духовного зростання. Чи хоч хтось має моральне право поставити усіх цих людей поза межами громади у випадку, якщо їхня світоглядна позиції розійшлася з позицією формального духовного наставника? Хоча вони однозначно і абсолютно логічно вважають себе членами громади, з якою їх пов’язують інколи десятки років.

— Але це питання є спекулятивним. Наприклад, є штучне збільшення громади за рахунок самовизначення тих, хто міг роками не бувати у спільноті. Чи є конкретний механізм визначення членства?

— Я розумію ваші сумніви. Але під час напрацювань останньої версії законопроекту було запропоновано, що зібрання визначає членство, а легітимність самих зборів підтверджує виконавчий орган кожної громади. Такий підхід дозволяє зняти усі суперечності, які можуть виникнути при застосуванні законопроекту. Ви говорите про можливість спекуляцій з одного боку, а я можу нагадати про цілком свідомий і спекулятивний потенціал з іншого боку.

Найчисельніша за кількістю релігійних організацій православна юрисдикція ще кілька років тому дуже активно пропонувала тезу, що у неї 35 мільйонів віруючих. У площині практичного усвідомлення це означало, що вірними цієї Церкви є практично всі жителі всіх населених пунктів, де існують її громади.

Натомість зараз, якщо долю кожної громади мають вирішувати десяток-два людей, які кожної служби є у храмі і які є повністю контрольовані настоятелем, то виходить, що у реальності послідовників цієї Церкви не набереться й мільйону. Отож, виникає питання: коли внутрішньоцерковні ідеологи та соціологи були щирими і правдивими – коли раніше виходили з установки, що членами громад є всі ті, кого було хрещено пару чи -енну кількість років тому, чи зараз, що членами громад є лише ті, хто щонеділі співають та ставлять свічки у храмах? Фактично це є пастка, яку сама спільнота свідомо підготувала для себе.

Отже, якщо людина цьогорічної Пасхи освятила у церкві кошик, а за два місяці після цього висловлює побажання, аби храм, до якого вона належить, змінив юрисдикцію, то чи може хтось відмовити? Чи може рада громади або священик відмовити у беззаперечному праві вільно висловлювати свою позицію і реалізовувати право на вільну зміну переконань – чи особисто, чи з більшістю одновірців? Я думаю, що ні. Я наводжу цей приклад, щоб показати, що акцент треба робити не на спекуляціях. Слід говорити про конструктивне визначення, усвідомлення і ставлення до питання реального членства у спільноті. Тим більше, що ця ідентичність на рівні села може бути підтверджена і на формальному, і на неформальному рівні.

Обов’язок держави полягає у тому, щоб забезпечити усім рівні можливості. Тим більше, якщо ми бачимо реальні співвідношення вірних. Поки Церква не усвідомить потребу адекватної відповіді на реалії суспільства, вона не зможе змінюватись та бути сутнісно разом з людьми.

Світлина Максима Сидоренка

Система Orphus
Рейтинг
0
0
6коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • netoy_gaidamak | 7 липня 2016, 10:16
    Коментувати коментар

    Ви рушите конституцію і ганьбите ураїнську політику. Всюди засунув руку і думає що поки його кришують - роби шо хоч(чи шо кажуть?). Ніхто за всю історію нашої держави не ліз у сферу конфесійного права та взаємозвязків, а тут як виходить є розумніші люди як іерархи?!??! Економіку країни вони прос***, тепер вони вирішили пилять церкву, бо може "Бог" не бачить. Ідіоти.

  • Гандзя | 6 липня 2016, 22:30
    Коментувати коментар

    Касательно перерегистрации статутов. Господин Юраш должен знать, что Церковь - это строго иерархическая организация, по сути, не демократическая. И по этому епархиями всегда управляли архиереи, а не народ; соответственно, архиерею и надлежить решать проблемы епархиальной принадлежности приходов. Это как если бы области меняли свои границы по желанию населения. Глупость. Ну а закон 4128 ничего, кроме удивления, не вызывает. Конечно же, мнение человека, который раз в год заглянул в храм, значит гораздо меньше мнения того, кто каждый день трудится во славу Божию у стен того же храма. А так как у нас большинство приходят в церковь, когда там куличи святят, то мнение большинства можно будет очень легко спроектировать, ведь эти люди не будут сведущи в религиозных вопросах, не участвуя реально в религиозной жизни. Несостоятельность этого закона показали случаи некоторых переходов приходов в УПЦ КП, когда после решения большинства оказывалось, что в воскресенье никого в храме-то и не останется, большинство ведь было не воцерковлено.

    • OLesja | 7 липня 2016, 01:20
      Коментувати коментар

      "И по этому епархиями ВСЕГДА управляли архиереи, а не народ;" Коли це ваше ВСЕГДА почалось? Мабуть, тоді коли “в 1700 році, глава церкви, Патріарх Адріан помер. Петро не дозволив його замінити. У 1701 році, церковне майно було передане в Монастирський наказ. Всі монастирські доходи Цар забрав та почав виплачувати заплату монахам. Це означало, що монах, піп, єпископ знаходився в повному підпорядкуванні волі Царя Петра. У 1721 році церковна ієрархія була офіційно повністю скасована і церква була поставлена під контроль “Священного Синоду“, який був повністю підпорядкований Цареві й став тоді і є тепер апаратом держави--Московії. Завдання було просте: духовенство мало працювати для Царя (Московії) а парафії повністю мали стати й по цей день вони є покірні слуги держави --зрозуміло Московії.“

  • dutchak1 | 6 липня 2016, 16:07
    Коментувати коментар

    напівневіглас

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Точка зору

  • 13 вересня 2019, 11:33 | Колонка Михайла Черенкова | 

    Після Томосу вчімося жити разом

    Після Томосу Україна вчиться жити в нових умовах — коли проблему канонічності начебто усунуто, але суспільство і церква не стали менш розділеними. І виникає питання: як жити в умовах непереборного поділу, в умовах складного різноманіття?

  • 10 вересня 2019, 11:16 | Колонка Віктора Єленського | 

    Втручатися не можна ігнорувати, Або що робити державі з релігійною політикою?

    Всі держави світу мають політику відносно релігії і об’єднань, які створюють громадяни на її, релігії, ґрунті. Атеїстичний уряд Китаю і теократичний уряд Ірану, могутні США і крихітна Андорра – словом, всі.

Останні коментарі

  • Zenia | 17 вересня 2019, 23:30

    В том и беда, что исповедоваться на родном языке и своему соотечественнику украинцам не позволяют русские оккупанты. Ты что, оккупант, читать не умеешь? :))

  • Zenia | 17 вересня 2019, 23:28

    Підтримую! :)

  • Zenia | 17 вересня 2019, 23:27

    Все їм храмів мало...

  • Zenia | 17 вересня 2019, 23:26

    Молодці!

  • Zenia | 17 вересня 2019, 23:19

    Хай серед своїх перевірять, в них таке часто трапляється.)))

Популярні статті місяця