Юрій Чорноморець: Всеправославний Собор закінчився провалом ще до його початку

Поки навколо майбутнього Всеправославного Собору вирують пристрасті, все більше автокефальних Церков відмовляються туди в принципі їхати. Замість того, щоб це зібрання увійшло в історію, зусилля років підготовки здаються змарнованими. РІСУ поспілкувалась з доктором філософських наук Юрієм Чорноморцем, щоб зрозуміти проблему глибше.

— Хотілось поговорити про Всеправославний Собор, який досі залишається у невідомості – чи відбудеться, чи ні. Як ви думаєте, Собору бути?

— Всеправославний Собор закінчився провалом ще до його початку. Перша і головна причина провалу в тому, що винесені на обговорення документи є беззмістовними. Давайте порівняємо всі проекти документів з матеріалами Другого Ватиканського Собору або навіть Першого Ватиканського Собору. Будь-яка енцикліка Папи Лева ХІІІ, які він писав на основі підготовчих матеріалів Першого Ватиканського собору, є більш вагомішою, ніж усі документи Всеправославного Собору. Тобто православ’я є конгломератом настільки різних ідейних течій, які не знайшли формату, щоб сказати світові, Церкві, віруючим нове, вагоме слово. В результаті узгоджень виходять всеправославні документи, які нічого нікому не говорять, настільки вони беззмістовні.

Друга причина провалу – неврахування того, що всі єпископи є рівними. Відповідно голос кожного повинен бути врахований, якщо він обраний у делегацію. Ситуація, де кожна Церква є одним голосом – це другий провал. Це показує, що немає жодного розуміння, ким є єпископ. Якщо ми згадаємо досвід Другого Ватиканського собору, то там теж були комісії, які випрацьовували проекти документів. А потім єпископи виступили і сказали, що ні, ми починаємо працювати з самого початку. І напрацювали хороші документи, а всі консервативні матеріали лишились як пам’ятки історії. Чи можливе щось таке на Всеправославному Соборі, навіть якби він зібрався у повному форматі? Ні, бо патріархи зібрались і прийняли регламент, згідно з яким не можна відступати щодо документів, окремий єпископ немає власного голосу, і є ніяким і нічим.

— Тобто не можна сісти і розробити новий документ?

— Не можна, і це просто смішно. Такого в історії Церкви не було, що патріархи, які не є всім єпископатом, голосом усієї Церкви, наперед визначали, що Собор може робити, а що – ні. Якщо делегати – православні єпископи, то мали би бути наділені всією владою, а якщо вона наперед обмежена, то це пародія на Собор. Тому якщо Собор не збереться, то нічого страшного не буде. У тих, хто розуміє, що таке соборність і хто такий єпископ, вже регламентом, який знищив і перше і друге, повністю підірваний авторитет Собору.

— А чи були такі аналоги в історії, коли єпископ немає права голосу, а все визначалося делегаціями, і у окремої делегації помісної Церкви було право вето?

— Ні, таких прикладів не було. Щоб делегація мала один голос, а рішення приймались консенсусом — такого не було. І від апостольського собору 51-го року до зібрань православних патріархів давніх церков 1848 року, такі норми були немислимі. Можна було закласти принцип більшості у 3/4 голосів, але принцип консенсусу – це смішно. Церква – це не парламент Речі Посполитої, де кожна делегація має права вето.

А якщо ж делегація якоїсь помісної Церкви відмовляється їхати на Собор, не лише зникає консенсус. Не досягається головна мета Собору, оскільки виявляється, що немає ніякої всеправославної єдності. Останні півроку лідери православ’я говорили, що всі оприлюднені документи не так важливі, як мета почати частіше збиратись, щоб була виявлена всеправославна єдність. Тепер виявляється, що Антіохійський Патріархат не задоволений, що його права не захищені у Катарі від посягань Єрусалимського Патріархату; болгари не їдуть, грузини відмовляються їхати, серби. Це повний провал. І постає головне питання: якщо православні не мають єдності між собою, то як вони можуть бути повноцінною стороною у діалозі щодо відновлення єдності, яка була у першому тисячолітті?

Якщо ми говоримо про тіньову ціль Патріарха Варфоломія, то вона як раз полягає у тому, щоб зробити хоч якийсь крок у питанні єдності всіх християн. На Собор було винесено лише один документ, який працював на справу екуменізму, і то дуже мало, але й він викликав шалену критику. З’явилось дуже багато вірян, які заявили, що істинна Церква є лише православною, а всі інші не є навіть християнами. Якщо ми згадаємо 1940-ві роки, ті самі речі ми чули від Ватикану. Ці заяви католиків були дуже образливі для православних. Але зараз значна кількість православних Церков заявляються аналогічну позицію, відмовляючи більшості християн у праві іменуватися християнами. Це повний крах політики Вселенського Патріархату.

Екуменічний діалог з католиками тривав з 1960-х років, були зняті взаємні анафеми, визнана єрархія. І тут раптом виявляється, що весь цей діалог богослов’я та діалог любові не сприймається церковним середовищем. Виявилося, що Православна Церква внутрішньо розділена на нормальних християн та якихось фундаменталістів, що живуть у своєму Середньовіччі і цим задоволені. Нічим хорошим шквал заяв про те, що «Церква – це лише ми», не закінчиться. Це підриває авторитет Церкви, і православні храми стоятимуть порожні. Люди хочуть ходити у церкву з людським обличчям і світоглядом, який можна зрозуміти. А якщо маргінальні настрої визначають майбутнє Церкви, то вона буде схожа на зібрання пензенських затворників. Це сумна картина, яка свідчить лише про те, що ми є свідками процесу поступової смерті православ’я. Тобто та криза, яку ми спостерігаємо не перше десятиліття, і все йде до безславної смерті православ’я як типу релігійної культури, як цивілізаційного феномену.

— А чому існує критика відкритості Церкви? Наскільки мені відомо, саме приміщення, де збирається Собор, було побудоване за рахунок німецьких протестантів. То чому їх не можуть назвати братами, або хоча б католиків?

— От бачите, з боку тих, хто писали ці документи, була готовність назвати інших християн братами. А виявилось, що серед широких церковних кіл є занадто багато людей, які до такого кроку не готові.

— Це єрархи чи прості люди?

— І єрархи, і прості люди. Я думав, що в РПЦ буде набагато більше таких людей, а виявилось, що вони маргіналізовані. Зате знайшлось чимало таких людей у світовому православ’ї. Грузини не змогли піднятися над власною культурною замкненістю. Багато голосів протесту в Болгарії, в Сербії. І тут православ’я потрапило у пастку: регламент вимагає повної єдності, а її немає. В результаті постає питання: де єдиний голос Всесвітнього православ’я? Де демонстрація єдності?

Десятиліттями ми говорили, що Православна Церква відрізняється соборністю, що їй не потрібен вердикт Папи. А зараз ми бачимо, що у Католицькій Церкві є соборність. Папа нічого не робить без соборів, а собори нічого без нього не роблять. Успішно проходять католицькі Вселенські Собори, генеральні синоди, з’явився постійний синод кардиналів при Папі. Документи виходять, Католицька Церква змінює позицію, відповідає на актуальні виклики, все більше звільняє християнство від застарілих форм традиційного його виразу. Може це відбувається не так швидко, як хотілося б, але позитивні процеси у католицизмі наявні, і вони забезпечені балансом між першим єпископом і соборним розумом всього єпископату.

А що таке православ’я? Виявилось, що люди намагаються зібратись, а це не працює. А якщо вони зберуться, то це також не працюватиме, бо проекти документів – це повна змістовна імпотенція православ’я, духовна неспроможність сказати живе слово для світу і для Церкви. Якщо люди зберуться у неповному складі, то буде ще й формальна невідповідність православній ідеї соборності. Це криза тієї православної ідентичності, яка формувалась як антикатолицька, антипапістська. Століттями заявлялося: «ми завжди обійдемось без Папи, ми зможемо збиратись». Поки це був формат спільних рішень чотирьох давніх патріархатів – Константинопольського, Олександрійського, Антіохійського та Єрусалимського, то він працював. А коли заявили, що формат ширший і повинні бути всі автокефальні Церкви, то це не працює.

Виявилося, що близькою до істини є точка зору, яка побутує серед консервативних католиків. Для цих католиків чим православні відрізняються від протестантів? Та нічим, тільки обрядом. Як у протестантів якийсь хаос, і у православних та сама психологія. Наприклад, що таке РПЦ? Це конгломерат різних угруповань, які дуже важко зшити між собою ідеологією, їх тримає разом лише влада Патріарха. Як серед протестантів буває християнство з людським обличчям, так є і в РПЦ. Як у протестантів керівництво продукує беззмістовну риторику, так і в РПЦ таке ж явище. Як і у протестантів бувають сектантські настрої, те ж саме ми маємо в РПЦ. Якщо все це не можна звести воєдино, то з чим їхати на Собор? Православ’я дуже довго насміхалось над протестантами, казали, що кожен пастор у протестантів як Папа. Зараз вони самі опинились у такій ситуації. Кожен єпископ, кожен піп, кожен мирянин може заявити, що він православніший за патріарха Кирила і за весь церковний загал, і немає ніяких засобів зберегти єдність, крім як далі мовчати, принижуючи загальну планку церковного вчення до фундаменталістичних штампів найпримітивнішого світогляду закритого типу релігійності. Тобто православ’я має або мовчати, або породжувати сектантську риторику в дусі «Церква – це лише ми». Зараз виявилось, що внутрішній розбрат серед православних ще більший, ніж у протестантів. Виникає взагалі питання, чи життєздатне православ’я як культурно-цивілізаційне утворення? Я вважаю, що абсолютно нежиттєздатне. І це сумні уроки Всеправославного Собору, бо він виявився рентгеном для невиліковно хворого. Без зміни ідентичності тут нічого не поробиш.

— Якої саме ідентичності?

— Я вважаю, що якщо православні хочуть зберігати християнську ідентичність і не зникнути перед мусульманським світом, їм потрібно об’єднуватись з католиками, визнавати помилки за минулі століття, вітати те, що католики і Папа теж визнають свої помилки. Дійсно, у форматі єдності Церкви першого тисячоліття можна вижити. Будь ласка, засновуйте Синод Православних Патріархів поруч з Папою. Можливо, якщо Папа буде вашим арбітром, ви чогось таки досягнете. Цінуйте те, що в енцикліці 1995-го року Папа Іван Павло ІІ фактично висловив готовність відмовитись від католицьких догматів, які стояли на шляху єдності. От і єднайтесь, завершуйте цей процес, Папа Франциск до цього явно готовий. Вся ця ситуація з Всеправославним Собором, задумом єпископської демократії вказує на її непрацездатність. Якщо у вас вірні неготові, щоб переварити вашу соборність, то вони і не готові до єдності з Римом. То майте рішучість відновити євхаристичну єдність і постраждайте від фундаменталістів хоча б за хороші ідеї, за відновлення єдності першого тисячоліття. А хто захоче залишатися православним сектантом – нехай ним залишається, це його вибір.

— Повернемось до документів, які винесені на Собор. Про що вони і  які рішення можуть бути прийняті?

— Це всі знають, жодних суттєвих рішень немає. Ні про календар, ні про процедуру автокефалії. Сама беззмістовність всіх цих шести документів є гірким свідченням про історичний крах православ’я. Вартий уваги був лише документ про автокефалію. Багато в чому Собор збирався з метою прийняти цей документ. Задумка Патріарха Кирила від 2009 року була такою, щоб знайти компроміси у всіх питаннях по диптихам, діаспорі, відкрити Собор і увійти в історію. Документами про автономію та автокефалію мало вирішитись українське питання. Документ про автономію обмежує права подібних церков, він може бути прийнятий, а значить права УПЦ автоматично обмежаться. Документ про автокефалію прописаний так, що вона надається Вселенським Патріархом, але за згоди всіх інших учасників. Ніби-то є формальна перемога Константинополя, але згода інших патріархів не буде давати змоги щось змінити. При постановці питання про автокефалію в Україні Росія буде мати право вето. Коли вже документ про автокефалію раптом не був винесений на затвердження Собором, то багато в чому сенс Собору для Патріарха Кирила було втрачено. Ми проводимо Собор і після цього Патріарх Варфоломій входить в Україну в тій чи іншій формі. З точки зору Кирила, навіщо тоді Собор? Собор потрібен був лише прийняття рішення про процедуру надання автокефалії та блокування можливості надання автокефалії Україні з боку Константинополя. Якщо такого блокування нема, то Собор за участі РПЦ не потрібен. Подивіться на перший пункт рішення Болгарської Церкви – там є прямий натяк, що потрібно завершити роботу над деякими питаннями, які обговорювалися, але так і не були винесені на Собор. Це саме натяк на документ про автокефалію. РПЦ потрібний Собор, на якому б цей документ був прийнятий, і при цьому в редакції, яка заблокує дії Константинополя в Україні, яка, нагадаю, є канонічною територією саме Константинопольського Патріархату.

Коли був візит Патріарха Варфоломія в Україну, він говорив, що українське православ’я було 1686 року анексоване Москвою. Що це значить? Що передачі Київської митрополії не було! Почитайте книгу В. Лур’є «Русское православіє між Києвом і Москвою». Багато говорять про акт 1686 року, про умови, на яких Константинополь погоджувався віддати Київ. Але ці умови не були прийняті, росіяни на цей акт не погодилися, і Київ було просто анексовано. Відновлення історичної справедливості має бути негайним, особливо з огляду на війну Росії проти України. Навіть якщо не визнавати війни «гарячої», кілька років йде війна ідейна, пропагандистська, ми для росіян вороги номер один. Як за таких умов може бути єдина Церква? Вони самі мали б порвати усі зв’язки з українцями, якщо ми їх вороги номер один. Але щоб не робили росіяни, скоріш за все Собор збереться, будуть греки і їхні сателіти, а після цього почнеться нова війна за Україну. Чим вона закінчиться, я не знаю.

— Чи є шанс, що Константинополь дасть Києву автокефалію?

— Шанс такий є, і завжди він був, а зараз тим більше. Чим більше проходить часу з моменту російської агресії в Україні, тим більше зростають шанси, що автокефалія Українській Церкві буде надана. Але як відбудеться Об’єднавчий собор, хто буде брати в ньому участь, чи нададуть автокефалію виключно Київському Патріархату – це питання дискусійне. На сьогодні я б просто давав автокефалію УПЦ Київському Патріархату. Я думаю, що поступово навколо цієї Церкви об’єдналась би більшість українських православних. Тоді якимось чином українська проблема поступово б вирішилась.

— Українська Православна Церква «присутня» на Соборі у складі РПЦ. Чи можна взагалі казати про її присутність?

— Ясно, що для Патріарха Варфоломія на сьогодні такого явища як УПЦ не існує. Тому що її статус визначений, існують лише російські єпархії на території України. Вони не бачать сенсу в документі 1990, який нібито дарує автономію УПЦ. Там не написано, що це автономна Церква, а вона просто користується цими правами. З точки зору Вселенського Патріархату, існує єдина делегація РПЦ. Ситуація могла б змінитись, якби УПЦ проявила суб’єктність, тоді б її розглядали як щось самостійне. А це, на жаль, неможливе.

— УПЦ до цього не готова?

— Вона не готова ні до чого. УПЦ при виборах нового предстоятеля мала на вибір два шляхи розвитку. Перший – це шлях реформ.

— З митрополитом Антонієм (Паканичем)?

— Так чи інакше, але цей шлях був. Можливо обережних реформ, не таких швидких, як хотілося, але хоча б якихось. А другий шлях – деградації, смерті, кризи. УПЦ спішно по ньому рухається. Втрачено авторитет в очах держави, суспільства, всередині самої Церкви. Здобутків за часи правління Митрополита Онуфрія не видно ніяких, все, що ми бачимо – виключно інформаційна війна УПЦ проти всіх. Вона є продовженням інформаційної війни РПЦ проти українських Церков, як і війни РФ проти України. Якщо УПЦ бере активну участь в інформаційній війні проти України, то нічим хорошим для неї це не закінчиться. Якщо керівництво не збирається залишатись на території України, то вони роблять все дуже логічно. Якщо ж вони залишаться, то на них чекає та сама смерть, як у випадку Комуністичної партії. Де зараз КПУ? Комуністи разом з соціалістами мали більшість у парламенті. Це був рудимент СРСР, який зник з політичної карти. УПЦ в єдності з РПЦ – це останній рудимент Радянського Союзу. Не може у нас бути спільних армій, спільних політичних партій з Росією, не може бути і спільної Церкви. Тому ця єдність з РПЦ повинна зникнути. Люди будуть все активніше покидати цю церкву. Якщо ж буде канонічна альтернатива, то це відбуватиметься набагато швидше.

— А якщо її не буде?

— Якщо не буде, то ці процеси будуть йти не так швидко і не так мирно, якби цього хотілося. Тут стоїть питання історичної відповідальності. Якщо Вселенський Патріарх відчуває власну відповідальність за те, що тут відбувається, то він повинен втрутитись у ці процеси. Подальше перебування українського православ’я під омофором Москви є абсурдним і злочинним. Полегшити вибір вірних з альтернативною юрисдикцією було б величезною заслугою та історичним рішенням. Зберігати ту ситуацію, яку ми маємо, неможливо.

— Тисячі парафій Київського Патріархату і УАПЦ залишились поза Собором. Вони навіть не були долучені до нього у вигляді спостерігачів, що раніше було можливим для єретиків. Як це може вплинути на ситуацію і чому ці церкви були проігноровані?

— Як і Православна Церква Америки, яка є лідером у богослов’ї, що є ще більшим скандалом. Православна Церква в Америці визнана канонічною, з головою церкви співслужить Патріарх Варфоломій. Але її немає на Соборі, це дуже дивно. Майже всі видатні православні богослови, які живі, належать до Православної Церкви в Америці, а на соборі їх немає. Взагалі, якби зібранню православних богословів із самої лише Америки чи з всіх країн доручили написати зараз за пару днів документи собору із новим словом до світу та Церкви, то вони б справилися, а єпископи – ні. Це недолік всієї логіки, де різні речі відволікають православних від вирішення дійсно поточних проблем і побудови братерського ставлення один до одного. Немає братерського ставлення єпископів до богословів – і це вже програш повний. Немає християнської самосвідомості у самому єпископату. В Євангелії ясно сказано: хто перший, той займе останнє місце. Але люди починають торгуватись за 6-те місце замість 9-го. І це не боротьба за першість, а за певні місця у списку.

Українське православ’я згодне посісти хоч і 32-е місце, але воно мусить мати власне представництво серед всесвітніх Церков. Треба дивитись на ті Церкви, де люди ходять до храмів. Якщо це так у Києві та Америці, то люди мають бути представлені на Соборі. Це одна з ознак кризи – відсутність внутрішньої єдності. Там де православний світ зараз найбільш живий – в Америці та в Україні, там для всеправославного собору – пустка. Дефіцит християнської логіки та дефіцит реалізму роблять Собор всеправославною поразкою.

На жаль, православні зуміли довести, що вони зовсім не схожі на католиків, але ніяк не довели, що вони схожі на православних. Усі ідеальні картинки, які православні малювали про самих себе як особливих традиційних християн, кращих за інших, розбилися як замки із льоду в казці про снігову королеву. Як і коли православ’я навчиться наново жити, хто стане Гердою, яка спасе і поверне православ’я до християнського і людського життя – невідомо. І чи це станеться із православ’ям – невідомо. Поки що ми є свідками фундаментальної кризи православ’я: при спробі продемонструвати життєспроможність існування Православної Церкви без єдності з Римом виявлено повну нежиттєздатність православ’я. Це катастрофа, гірша за 1054 рік, і що буде далі сказати сьогодні неможливо. Але те що православ’я вже ніколи не зможе хвалитися власною соборністю – це факт. І що це втрата православ’ям своєї ідентичності – це теж факт. Як з цим православ’ю жити – я не знаю. Крах православ’я як реальності та ідеї – це історичні зміни, подібні до краху СРСР, і до чого приведуть історичні процеси важко сказати. Єдине, що точно можна сказати – православ’я вже ніколи не матиме того невеликого в принципі авторитету, яким воно користалося у минулому.

Розмовляла Тетяна КАЛЕНИЧЕНКО