Протистояння Православної і Греко-Католицької Церков на Закарпатті є історичним і цілком зрозумілим, — Анатолій САЛАЙ
На Закарпатті діє 1801 релігійна організація 37 конфесій, течій та напрямків, з яких 1700 релігійних громад, 61 монастир, 6 духовних навчальних закладів, 8 місіонерських товариств, 9 релігійних братств, 3 центри і 14 управлінь.
Це статистика станом на середину минулого року. До такого барвистого розмаїття додамо ще й той факт, що на Закарпатті проживає найбільше з-поміж інших областей країни число ромів. Тому тут, аби всім ужитися мирно, як у тій рукавичці, просто життєво необхідні мудрість та толерантність, які, на щастя, в закарпатців є споконвіку, адже сформовані історично.
Про те, як же ж усе-таки відбувається цей процес мирного співіснування, ми поговорили з людиною, яка далеко не перший рік займається питаннями релігії на Закарпатті. Начальник відділу національностей та релігій Анатолій САЛАЙ зіткнувся з гострим протистоянням вірян різних конфесій ще на початку своєї кар’єри, будучи в трьох скликаннях сільським головою в с. Великі Лази. Там до сьогодні іде протистояння між УПЦ (МП) і греко-католиками. Це питання остаточно не вирішено і понині.
– Анатолію Юрійовичу, протистояння УПЦ (МП) і греко-католиків сьогодні на Закарпатті сильніше, ніж між УПЦ МП і УПЦ КП?
– На сьогодні градус цього протистояння потрохи спадає і цьому є кілька причин. По-перше, поступово на Закарпаття входить Київський Патріархат і люди мають вибір. Якщо не хочуть ходити до Московського Патріахату (через війну на сході), то ідуть до УПЦ КП. А протистояння православної і греко-католицької Церков на Закарпатті є історичним і цілком зрозумілим. Свого часу Московський Патріархат забрав у греко-католиків усі до одної церкви, священиків вислали в ГУЛАГ і дуже мало хто з них повернувся назад.
Ну і зараз відбувається відновлення історичної справедливості. Процес цей проходить дуже важко. Протистояння тут носить більше майновий характер, ніж ідеологічний. Хоча люди вже втомилися від цього протистояння, вони просто хочуть молитися Богу. Є дуже багато випадків у нас, коли все село, до одного, проголосувало за те, що ходитимуть до Московського Патріархату. Нам у державі конче необхідно прийняти закон про релігійне майно. Він урегулював би всі нюанси і протистояння би не було.
– Окрім такого протистояння що ще є болючою проблемою в релігійному житті краю?
– Окрім цього немає в нас гострих проблем. Розумієте, церкви в Закарпатті уживаться мирно, так само, як і люди різих національностей. Розбрат вніс свого часу Сталін, який приніс Православну Церкву Московського Патріархату «на танках».
Сьогодні ж усі уживаються мирно і я б хотів сказати до честі УПЦ (МП), що вони в нас досить толерантні. Візьмімо, до прикладу, минулорічний випадок у селі Пилипець: громада збунтувалася проти священика, тому що той весь час пив. І все село перейшло до Київського Патріархату. І сама ж єпархія УПЦ (МП) визнала свою помилку в тому, що втратили в тому селі свою громаду.
– Кого б Ви назвали найколоритнішою особою в релігійній сфері краю?
– Найколоритнішим я б назвав греко-католицького єпископа владику Мілана Шашіка, а також православного архиєпископа Феодора та єпископа Варсонофія (УПЦ КП), який приїхав минулого року на Закарпаття, толерантна і знаюча людина. Також я б відзначив римо-католицького єпископа, протестантів. Там теж дуже хороші, толерантні люди.
– А що скажете про Кирила (колишній єпископ Ужгородський і Закарпатський УПЦ КП), – авт.)?
– Ну... Знаєте, де би я знайшов йому місце? Головним духівником серед капеланів. Він любить зброю, любить їздити в зону АТО, він би, думаю, і брав би особисто участь у бойових діях. В ньому є більше воєнно-духовного настрою. А про інше я б краще не говорив (сміється).
– До речі, яка ситуація на Закарпатті з капеланством?
– Воно розвивається, але поки що не на належному рівні... Більше капеланство розвинене в центральній Україні та на сході. Але капелани нам потрібні, тому що тим бідним хлопцям, які вже роками сидять в окопах, необхідна духовна їжа.
– Пане Анатолію, відомо, що Закарпаття – одна з найменших областей в Україні, проте в ній найщільніше проживають роми. Знаю, що активно працюють з ними протестанти і греко-католики? Як справи з ромами в інших конфесій?
– Так, ромів на Закарпатті за офіційним переписом – 11 %. Проте медики, які працюють з ними по спеціальній програмі «РоМед», надаючи медичну допомогу ромському населенню, дають іншу цифру, більш реальну – 38 %. Це дуже велика цифра. Згідно з нею, ромське населення на Закарпатті – на другому місці по чисельності після українців! Тому робота церков серед ромів дуже важлива і необхідна.
Якщо на території табору є церква, то половина табору обов’язково приходить на службу. Найбільшу роботу з ними проводять справді протестанти, греко-католики, але останнім часом почали служити ромам й інші конфесії.
– Чи змінилась якось релігійна атмосфера в Закарпатті після Майдану?
– Так і сильно. З’явилося відчуття свободи, якщо можна так сказати. По-перше, греко-католики відчули, що можуть повернути своє майно, яке колись по праву належало їхній Церкві. По-друге, до Майдану в області було дуже мало церков Київського Патріархату. Дуже мало. І після зими 2013-2014 років церкви УПЦ КП почали з’являтися повсюди.
Після подій на Майдані в нас з’явилося два єпископи УАПЦ (згадуваний уже єпископ Кирило і Віктор Бедь, – авт.). Зараз у них стоїть питаня державної реєстрації на рівні єпископатів, тобто процес пішов. Для цього в єпископів повинно бути 10 парафій, а є поки що лише три. До Майдану була одна недіюча громада.
Релігія в нас стала більш відкритою в тому плані, що раніше люди боялися «радянського минулого»: вони насторожено сприймали нових людей, скоса дивилися на чужих, які заходили в храм і т.д. Тепер люди сприймають гостей відкрито.
Крім того Майдан зробив релігійні громади більш відкритими для допомоги, зокрема, хлопцям, які пішли воювати на схід України. Ми ж на Раді Церков були ініціаторами листа в Кабінет міністрів про те, щоб гуманітарні вантажі вагою до 3 тонн, які ідуть з-за кордону по релігійній лінії і призначалися для воїнів на сході, отримали право пропуску через обласну держадміністрацію, а не через Київ, як було раніше. І тепер пропуск вантажів вирішується за пів дня, а не за кілька тижнів чи місяць, як було раніше. І наші ролігійні громади, братства відправили дуже багато грузів для воїнів на сході.
– Як Ви ставитеся до такого явища, як священик у політиці?
– Негативно. Якщо священик торкнеться світського управління, то втратить свій фах. Бо як-не-як, а державний службовець повинен шукати в різних ситуаціях компроміс, який часто не є в межах закону. І священик, будучи в таких обставинах, змушений кривити душею і це є гріх. Влада повинна займатися своїм, а духівники – своїм. Якби ті священики, які стали на дорогу політики, більше уваги приділяли духовному вихованню молоді та дітей, то народ у нас був би в рази кращий.
– За всю Вашу діяльність у релігійній сфері що найбільше запам’яталося, вразило?
– Дуже пам’ятним для мене залишається протистояння в моєму рідному селі, у Великих Лазах, і те, як несподівано мирно воно закінчилося: Московський Патріархат просто визнав свою помилку (при тому, що священики взагалі украй рідко це роблять). Але все рівно ворожнеча час від часу там загострюється і авторитети там просто маніпулюють людьми, заробляючи на їхніх почуттях. Перекрили дорогу Київ-Чоп. Для чого це робити? Та ще й семінаристів підбурили!.. Це недобре, не вихід. Навпаки, сідайте за стіл переговорів і говоріть, шукайте вихід, говоріть із людьми в селі, а ми, як офіційна сторона, допоможемо і підемо назустріч мирному вирішенню конфлікту.
Мене свого часу дуже приємно вразило рішення держави повернути кафедральний собор і бібліотеку у власність греко-католикам. Я ніколи не думав, що це повернення реальне, ніколи.
Недавно разом із головою адміністрації Геннадієм Геннадійовичем (Москалем, – авт.) відвідали дерев’яну церкву в селі Ужок, яка знаходиться під егідою ЮНЕСКО. Ще одна подібна церква — їх на Закарпатті лише дві — знаходиться в селі Ясіня. І хоча нас всіляко відмовляли від цього візиту, мовляв, там у нас будуть просити гроші на ремонт і таке подібне, ми все ж пішли, зайшли на службу, помолилися і люди нам тільки дякували за те, що ми прийшли.
Приїхали до нас студенти з Нігерії на навчання і хотіли зареєструвати якусь свою громаду, але ніяк не могли пояснити нам, яку саме (сміється). Ми їм відмовили в реєстрації і направили їх до юриста, щоб вони пояснили все йому і вже разом сформулювали заявку.
– А як почувається єврейська громада?
– Вони збираються регулярно на зібрання у одній із квартир, де облаштували собі синагогу. Їхню історичну синагогу, в якій тепер знаходиться обласна музична філармонія, область повертала їм, та вони поки що відмовилися, адже утримання будівлі коштує дорого, і громада таких кошів не має. Але ми дуже добре співпрацюємо з їхнім благодійним фондом «Хесед» і тепер готуємо в філармонії виставку про Холокост.
Що цікаво, цього року в Ужгороді єврейська громада планує провести перший єврейський фестиваль мистецтва і культури. Приходили днями просити посприяти їм у цьому. Тож фестиваль буде, поки що точно невідомо про дату.
Вірю, що це започаткує нову дуже хорошу традицію в Закарпатті. А про збереження таких традицій ми завжди дуже дбаємо і я завжди наголошую своїм співробітникам: «Якщо не з’являється нічого нового – не страшно, головне – дбати про те, щоб не втрачати і не занедбувати старе».
