Віктор Єленський: «Цього року Церква вперше за довгий час отримала серйозних конкурентів у сфері людської довіри та любові»

30 грудня 2015, 12:40 | Інтерв'ю | 0 |   | Код для блогу |  | 

Розмовляла Тетяна КАЛЕНИЧЕНКО

Віктор ЄленськийПройдешній рік викрив нові тенденції розвитку релігійного середовища, особливо для української ситуації. Попри миротворчу роль духовенства, чимало ситуацій вказують на зіткнення інтересів та невідповідність суспільним вимогам. Відомий соціолог релігії та доктор філософських наук, народний депутат, президент Української асоціації релігійної свободи Віктор ЄЛЕНСЬКИЙ поспілкувався з РІСУ, аби прослідкувати останні релігійно-суспільні події та мати змогу зробити висновки на майбутнє.

Якщо ми озирнемось на 2015-й рік – яким він був для релігійного середовища України? Як держава реагувала на нові виклики?

— Передовсім я б звернув увагу на річ недостатньо нині артикульовану. Церква як суспільний інститут вперше за довгий час отримала серйозних конкурентів у сфері людської довіри та любові. Упродовж тривалого відтинку ніхто не міг зрівнятися із Церквою за рівнем підтримки. Люди бачили у ній особливий інститут, до якого не липне весь бруд «світу цього», а звинувачення у негідній поведінці окремих священиків або єрархів не підважували її підвалин. У 2014-2015 роках в рейтингу довіри українців з’явилися нові фаворити – насамперед волонтери, Збройні Сили, добровольчі батальйони. Це поставило Церкву в нову ситуацію, яку далеко не всі «релігійні професіонали» наразі усвідомили і повільно, але змінює атмосферу навколо неї. Тобто Церкві з необхідністю доведеться віднаходити нову тональність у розмові з суспільством. Якщо говорити про конкретні релігійні організації, це вдається далеко не всім.

Постмайданна влада здійснила низку кроків, яких Церква вимагала від держави без перебільшення чверть століття. Йшлося про ширшу і більш достойну присутність Церкви у публічній сфері, яку жодні українська адміністрація, парламент і уряд не заперечували, але й і не поспішали забезпечувати. Зараз військове і тюремне капеланство стали реальністю, тільки у цьому році Закон дозволяє релігійним організаціям створювати загальноосвітні навчальні заклади, зараз нарешті можуть бути визнаними дипломи духовних навчальних закладів, а богослов’я визнається науковою дисципліною. Те, що Всеукраїнська Рада Церков та релігійних організацій постійно висувала у своїх запитах, було реалізовано. Тепер запит Церкви вирішальною мірою зміщено у сферу суспільної моралі. І коли Церква, спираючись на більш традиційну частину українського суспільства наполягає на своєму запиті, на його відповідності настановам, вона відчуває спротив.

Питання шлюбу, подружньої моралі, одностатевих відносин, абортів, евтаназії – все це очікувано мало стати центром дуже гострих дискусій, але все ж, як щороку сніг, неочікувано впало на голову. Найбільш драматично це виявилось під час голосування Верховною Радою за так звану антидискримінаційну поправку до Трудового кодексу. Церкви сприйняли позитивне голосування дуже хворобливо. І все ж, я б наголосив – йдеться не лише про легалізацію у законодавстві самого явища нетрадиційної сексуальної орієнтації. Йдеться про характер, масштаби і межі (якщо такі є) втручання Церкви у справи «світу цього». Питання має двохтисячолітню історію і кожної епохи Церква має віднайти на нього адекватну відповідь.

Зверніть увагу: у нас практично немає антиклерикальних настроїв. Звісно, не вщухає критика «попів на «Мерседесах», але це не поширюється на всю священицьку верству і на інститут Церкви. На відміну від Росії, де на тлі одержавлення РПЦ антицерковні настрої набувають серйозного розмаху, в Україні немає суспільної страти чи жодної маргінальної публічної особи, які б демонстрували свою нехіть до Церкви та/або маніфестували атеїзм. Тому те, що досить широкі суспільні кола не зрозуміли Церкву в її прагненні не допустити підтримку парламентом антидискримінаційної поправки – а те, що ці кола є достатньо широкими я знаю з дискусій з їхніми представниками – вона, тобто Церква має сприйняти дуже серйозно.

Це означає, що Церква повинна говорити з суспільством, особливо з його ліберальною частиною. Говорити чесно і аргументовано. Говорити не тільки про те, в чому суспільство Церкву цілковито підтримує, у чому є абсолютна згода – патріотизм, солідарність, боротьба з корупцією, але й про те, що багатьох дратує і з чим багато хто не згідний. Церковні єрархи зустрічалися з окремими політиками і навіть цілими парламентськими фракціями. Але церковно-суспільний діалог має бути набагато масштабнішим і інтенсивнішим.

— У якій формі?

— Це публічні зустрічі, медіа, соціальні мережі. Зараз назріває дуже широка дискусія про те, як виглядає наш світ і наша країна через, просто кажучи, християнську призму. Ця дискусія у жодному разі не повинна закінчитися розривом між, умовно кажучи, консерваторами і лібералами. Церкві варто відкинути категоричність; так само варто було б вчинити і умовним лібералам. Проблеми треба обговорювати «без купюр» і, між іншим, подавати точки зору повністю, а не препаровано, як це часом робить преса з висловлюваннями Папи Франциска.

У 2015 році ми бачили два великих центри незгоди – у випадку ліквідації Національної комісії з моралі та затвердження антидискримінаційної поправку. При цьому Церкві все більше доводиться співпрацювати не скільки з державою, з якою вона навчилась говорити та чітко формулювати і відстоювати свій запит, а з громадянським суспільством у найширшому розумінні. Інколи таке суспільство виглядає хаотичним і слабо структурованим, може викликати роздратування, але це та реальність, яка стала очевидною у 2015-му році.

Як це позначиться на церковно-суспільних відносинах?

Віктор Єленський— Суспільство серйозно знервоване, дуже критичне – воно тягне на собі війну і погіршення життя. Його запит є справедливим, але набагато вищим, ніж можливості будь-якої влади його задовольнити. Революція Гідності не належить нікому іншому, крім самого українського народу; народ відчуває відповідальність за її результати і невдоволення від нереалізованих очікувань. Це все робить ситуацію дуже загостреною. Невдоволення поширюється і на сфери, які залишалися поза критикою. У тому числі – на церковні середовища. Щоправда, наразі майже виключно йдеться про УПЦ Московського Патріархату. Позиція її керівництва стала колосальним подразником для суспільства.

Зупинімося на міжправославному конфлікті та ситуації навколо переходів парафій. Якими ви бачити точки виходу або зміни ситуації? Чи варто державі втручатись як третій стороні?

— В українському суспільстві є колосальний запит на православну єдність, який став особливо очевидним під час Майдану. Коли на початку року помер митрополит Мефодій, питання майбутнього УАПЦ обговорювалось виключно у категоріях єднання з УПЦ Київського Патріархату. Але об’єднання Церков становило реальну загрозу позиціям УПЦ (МП) і на його зрив були кинуті чималі організаційні та фінансові ресурси. У цьому році єднання не сталось. Однак мені видається очевидним, що процес майбутнього поєднання виписаний усією логікою існування цих Церков.

З іншого боку, після смерті митрополита Володимира нове керівництво УПЦ (МП) знаходиться під більшим контролем Московської Патріархії. По суті, священоначалля УПЦ діє у рамках, виписаних у Москві. Це риторика громадянської війни, демонстративна непідтримка українських військ, часом – відверта ворожість до країни, назву якої ця Церква носить – аж до закликів до зриву мобілізації. Зрозуміло, що там, де така позиція єрархів УПЦ (МП) транслюється кліриками парафіянам, це викликає спротив і постає питання про зміну юрисдикції. Таке самовизначення православних Москва не просто зустрічає в багнети, але і намагається представити як утиски. Спроби Московської патріархії зобразити агресію РФ проти України як «священну війну» не припиняються. Російська пропаганда за активної участі Російської Церкви і російської дипломатії намагаються переконати світ в утисках православних в Україні і в будь-який спосіб забалакати, «затупотіти» неспростовні факти вбивств, викрадень, тортур священнослужителів і мирян, насильств, конфіскації молитовних будинків тощо на окупованих територіях. Доводиться констатувати, що керівництво і спікери УПЦ (МП) стали інструментами цього відтинку гібридної війни, яка здійснюється проти України.

— Чи це не свідчить про певну політизацію православ’я? При цьому як процес єднання міг би розпочатись?

— Ми звикли розуміти політизацію як міжпартійну боротьбу. Звісно, погано, коли Церква стає на бік певної партії. Але у США, до прикладу, коли говорять про Церкву і політику, розуміють насамперед церковну позицію з питань, які торкаються людської совісті. З цих проблем релігійний провід не може не висловлюватися. Навряд чи Церква буде компетентною у тому, як звести баланс Нафтогазу. Але про несправедливість, зловживання владою, про загрози людському єству вона очевидно не може мовчати. Це не означає закликати підтримати чи відмовити у підтримці певній партії. У Штатах пастор може сказати, що ми не можемо підтримати сили, які відкидають такі-то цінності і вдаються до певних дій. Але коли він закликає віддати голос за того чи іншого кандидата, його громада може втратити статус організації, що звільнена від оподаткування і бути визнаною лобістською групою. Очевидно, вододіл проходить між відстоювання цінностей та партій.

Що ж стосується єдності українського православ’я, то я і далі вважаю, що ця єдність навпрост пов’язана з єдністю українського суспільства. Консолідація суспільства означатиме і консолідацію українського православ’я. І жодні канонічні перестороги не видадуться тоді суттєвими. Зрозуміло, що ми бачимо дуже серйозні зусилля, які здійснює Московська патріархія для блокування руху за єдність православних України. Тому коли державна влада цілком обґрунтовано заявляє, що вона не повинна і не може втручатися у внутрішньо церковні справи, вона має подбати, щоби і влада іншої країни у ці справи не втручалася. А також – про неухильне дотримання законів (не лише про свободу совісті) кліриками та єрархами.

— Ви згадували зіткнення світського та релігійного. Ми бачили приклади конфліктів у Львові, інші випадки. Як Ви вважаєте, до чого це може призвести у майбутньому, коли релігійна спільнота не завжди реагує так, як хотілося б секулярним людям?

— У Церкви завжди є спокуса діяти у модальний спосіб. Але час, коли тільки так і можна було чинити, минув. Ще коли європейське суспільство було набагато традиційним, проникливий історик Церкви Жан Делюмо пророкував, що вона неодмінно перейде з рівня влади на рівень любові. Вона буде незмірно менш караючою і набагато більш люблячою. Спекуляції на тему блискавки, якою Господь покарав можновладця, невдоволеного візитом Московського патріарха, не працюватимуть. Церква полишає царство, де карають мечем і вогнем, і дедалі більше, на всіх рівнях, діє любов’ю, яка, як ми пам’ятаємо, «ніколи не перестає».

Тема релігійної свободи в Україні викликала сплеск інтересу з боку міжнародних організацій, зокрема у вигляді кількох конференцій за участі ОБСЄ. Чому це відбулось саме зараз?

— На території України, яку не контролює українська влада, здійснюються кричущі порушення релігійної свободи. Упродовж 2014 року ми стикались з вбивствами священиків та мирян, конфіскацією будівель тощо. Ми отримуємо листи людей, які розповідають про дії терористів, які перетворюють молитовні заклади на військові казарми та бараки, знущаються над віруючими. Здійснюються дуже цілеспрямовані гоніння на мусульман Криму: викрадення людей, обшуки у мечетях, закриття духовних начальних закладів. Для Європи у ХХІ столітті це критичні випадки і не звернути на це увагу з їхнього боку було б дивним.

— Якщо ми повернімося до світових подій, терактів та розвитку «Ісламської держави», антирелігійних закликів та єднання релігійних організацій на тлі кризи. На що варто звернути увагу і чи може це вплинути на українську ситуацію?

— Глобальні тенденції лишаються незмінними впродовж принаймні ХХІ століття. Вони полягають у тому, що релігія активно маніфестує себе у переважній більшості конфліктів. Вона активно маніфестує себе у політичному житті, у тому числі і тих країн, які вважаються сильно зісекуляризованими. Британська дослідниця Грейс Деві звернула увагу на зменшення ролі релігії у повсякденному житті Європи. Релігія все менше впливає на повсякденному життя, на побут, на сімейні відносини, але дедалі більшою мірою впливає на публічну сферу. Те, що світ стискається, стає одним цілим – це результат глобалізації – призводить до того, що релігія стає одним з визначальних факторів ідентичності. З її допомогою люди конструюють свою відмінність, неповторність і чинять опір уніфікації.

Але повстання ідентичностей буває дуже насильницьким. Прогнози стосовно того, що ісламське пробудження може виявитися дуже немирним, на жаль, справджуються. Є чимало спроб пояснити цей процес – зокрема, це намагався зробити ще Семюел Гантигтон у «Зіткненні цивілізацій». Ми також бачимо, що відбуваються спроби реформи ісламу, пошуки «ісламського Лютера». Немає сумнівів: ті, хто тероризує людство в ім’я ісламу, спотворює підвалини цієї світової релігії. Але без відповіді лишаються питання: чому саме ісламу? Чому терористи не зустрічають відповідної відсічі з боку власне ісламських діячів? Якщо ж ми поглянемо на більш близький нам, принаймні територіально, контекст – у цьому році виповнилось 50 років з часу Другого Ватиканського собору, декрету про екуменізм та обопільного зняття анафем між православними та католиками у грудні 1965 року. Але ми не можемо сказати, що за цей час справа православно-католицької єдності, яка б мала вирішальне значення для загальнохристиянської єдності, серйозно просунулась. Був діалог любові, почався діалог істини, але тут у справу потужно втрутилася політика і діалог виявився замороженим. Стало зрозумілим, що Московській патріархії потрібна не єдність християн, а домінування і усунення конкурентів. Спроба Папи Франциска пожвавити цей діалог за допомоги поблажливого ставлення до діяльності Москви не працює і не працюватиме – Кремль і РПЦ розглядають екуменічне питання винятково з геополітичної точки зору.

— Попри всі останні події, чи може релігія стати чинником примирення або порозуміння? Особливо в українському контексті.

— Вона може бути чинником примирення, про що написано гори літератури, так само як і джерелом конфліктів та війн. Ми бачили, що українські Церкви під час Майдану відігравали серйозну миротворчу роль, попри те, що симпатії більшості були на боці протестувальників. Церкви визначали цей конфлікт не як громадянський, а як протистояння між владою та народом. Їхню роль медіаторів ми бачили 22 та 25 січня 2014, і в інших епізодах того протистояння.

Україна має досвід примирення. Але коли УПЦ (МП) наполягає на своїй ролі у примиренні сторін, мені здається, що тут упускається ключовий момент. Йдеться не про громадянський конфлікт, а про агресію, без якої б не було анексії Криму та війни на Донбасі. При цьому УПЦ (МП) гостро критикує українську владу і не знаходить жодних слів для критики агресора, хоча єрархи постійно бувають у Москві та мають можливості звернення – відкритого або не публічного – до керівництва РФ. Вони зробили вибір не на користь припинення війни в Україні, хоча постійно говорять про примирення.

— А стосовно інших релігійних організацій? Де шукати цей майданчик для діалогу?

— Церква може відіграти серйозну роль у консолідації суспільства, у вгамуванні крайніх настроїв, які часом перетворюються на істерію. Ситуація, яка є в Україні, багато у чому безпрецедентна. На країну напала ядерна держава, яка веде не лише відкриті військові дії, але й інформаційну війну, що не має аналогів в історії. Армія так званих «ольгінських тролей» в Інтернеті, мільярди доларів на закордонне мовлення, поширення паніки і катастрофічних очікувань – все це здійснюється тут і зараз. При цьому головні комунікації України належать тим, кого прийнято називати олігархами і кого намагаються – часом більш, часом менш успішно – змусити платити за рахунками. На тлі дійсно складних економічних умов всі ці «особи і виконавці» просто руйнують психічне здоров’я нації. Впевнений, що тверезий і переконливий голос Церкви за цих умов мав би лунати голосніше.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Точка зору

    • 18 серпня 2019, 22:22 | Інтерв'ю | view photo | 

      "Якби Філарету дозволили піти з Об’єднавчого собору – він би програв", — митрополит Макарій (Малетич)

      Митрополит Макарій розповідає про теперішню ситуацію в ПЦУ, про переходи громад Московського патріархату, про роль іноземних дипломатів у процесі автокефалії, про спекуляції навколо хіротоній УАПЦ та про деякі закулісні деталі Об’єдначого собору.

    • 11 серпня 2019, 11:01 | Відкрита тема | view photo | 

      Коли горять храми…

      Собор Паризької Богоматері – не єдина святиня, яка потерпала від пожежі. Храми горіли в усі часи, в усіх країнах. І хоча значно частіше церкви й собори страждали від війн або недбальства будівельників, проте і пожежі час від часу нищили рукотворні святині.

    Останні коментарі

    • barni | 21 серпня 2019, 22:45

      Хотілося б запитати вл.Макарія, як він "працював" з московськими попами, адже кількість парафій, яка йому підпорядковувалась, до ОБ"ЄДНАННЯ, все зменшувалась і зменшувалась! Поділіться

    • barni | 21 серпня 2019, 22:34

      Я, не про реставрацію, а про життя. Родина моєї дружини з "так званих переселенців". на зорі українського становлення (за п. В.Чорновола) мати моєї дружини поїхала в те село де народилась.

    • barni | 21 серпня 2019, 22:17

      "людина повинна свідчити Христа тим, які Його потребують" Як на мене то це просто ЖАХ !!! Свідчити про Христа тим хто його не потребує це НАЙПЕРШЕ І НАЙГОЛОВНІШЕ ДЛЯ

    • lerer10225@com.ua | 21 серпня 2019, 19:00

      Zenia Ви правильно сказали, підтримую... Московити нахабні, злі, лицемірні і хитрі, християнськими чеснотами в них і не пахне... Їх церква - це церква одурманення легковірних людей для збереження і

    • enzian | 21 серпня 2019, 13:37

      На жаль, вони повернуться.

    Популярні статті місяця