Колишній сирота про «вільні хліби» після інтернату, гартування характеру і перемогу над собою

9 листопада 2015, 16:44 | Інтерв'ю | 0 |   | Код для блогу |  | 

Спілкувалася Ірина НАУМЕЦЬ

Валентин Опря«Найбільше я не любив свого прізвища, бо воно нагадувало мені про те, що мене залишили, що не маю батьків і перебуваю в зоні виживання», — згадує Валентин Опря про свої 17 років сирітського життя в інтернаті. Для своїх фізичних батьків він став «помилкою випадкових стосунків». Після народження мама залишила його у дитбудинку на Одещині. Тато безслідно зник. Молода жінка невдовзі зустріла кохану людину і вирішила створити сім'ю. Появу позашлюбної дитини хотіла викреслити з пам'яті і затерти неприємні спогади 1981 року. Наступного разу до інтернату вона приїхала через два роки, щоб написати заяву про відмову від хлопчика.

Валентину вже 34 роки, він є координатором міжнародної місії «Агапе» у Львівській області. Історію свого життя розповідає спокійно, бо, як каже, всі сльози, біль і відчай вже вгамувалися. Більше того, він сам знайшов маму, зміг її простити, але вони так і не стали близькими. «Під час нашої першої зустрічі вона більше відчувала страх і розгубленість, аніж радість і любов, — розповідає Валентин. – Просила берегти це в таємниці, побоюючись, аби її двоє синів та чоловік не дізналися про її минуле. Припускаю, що й телефонує вона до мене завжди першою лише тому, аби перевірити, чи вряди-годи не наважився я викрити правду. Не я будував її сім'ю і не мені її руйнувати. Я не маю такого права. Хочу, щоб вона знала, що є Бог, який простив усіх людей. Простив мене і її також хоче простити».

Відкинутість і внутрішнє відчуття одинокості – це те, з чим дітям-сиротам доводиться боротися ціле життя, каже Валентин. Залікувати емоційну рану хлопцю допомогла євангельська церква, психологічні тренінги психолога Дмитра Карпачова і Наталії Холоденко та книга австрійського психіатра і психолога Віктора Франкла «Человек в поисках смысла жизни». Каже, з відбитком сирітського минулого довго не міг створити сім'ю. Одружився лише у 34 роки, коли почав сприймати себе як цілісну особистість. «Тебе будуть цькувати, поки ти не приймеш свою біль і слабкість, — зазначає Валентин. — Як писав Еріх Фромм, якщо ти нещасливий сам, то ти не зможеш бути щасливим з кимось».

Напередодні дня молитви за сиріт Валентин погодився розповісти про пережиття свого сирітства при живій матері і що допомогло йому стати цілісною особистістю.

— Мама була в тебе на весіллі?

Валентин з дружиною Світланою— Моя дружина Світлана її запрошувала, але вона не приїхала. Я відразу знав, що так буде. Хоча й попереджав наречену, та вона спробувала, і без результату. Усвідомлюю, що за тілом ця людина є моєю мамою, а за духом, вихованням – ні. У розмовах з нею я не відчуваю материнства.

— У соцмережах ти часто публікуєш дописи про одинокість, відкинутість. Тобі досі болить?

— Я не живу травмами минулого. Питання з батьками я вже вирішив. Але мені болить, коли проблему сирітства в Україні недооцінюють і не цікавляться його наслідками. Не всім вдається позбутися тієї одинокості. Особисто я перестав її боятися, і саме тоді почали зав’язуватися стосунки із Світланою. Простежив таку закономірність: що більше боїшся одинокості — тим більше вона поглинає. Що менше її боїшся, то більше вона починає боятися тебе. Частина людей роками не можуть реалізувати себе, бо зациклюються на своєму поганому минулому. Я намагаюся з усього брати уроки і долаю свої комплекси. Кризові періоди долі – це можливість чогось навчитися. Дітям, чиї батьки жорстоко з ними поводяться, співчуваю більше ніж сиротам.

— Психотерапевт Віктор Франкл, роботи якого тебе надихнули, писав, що щасливою людина стає, коли знаходить сенс у своїй діяльності, у стосунках з іншою людиною або навіть у стражданнях. А що стало сенсом життя для тебе?

— Я осмислив життя, коли зумів побачити широке коло можливостей, шляхів і змін. Це відбулося якраз тоді, коли я повірив в Бога. Тоді я усвідомив, що не живу в замкнутій коробці. Перестав боятися і знайшов відповідь на питання – хто я? Мені було важливо стати прийнятим. Коли я відчув це прийняття від людей, то й сам навчився приймати і не насторожуватися. Доволі часто діти-сироти не вміють довіряти людям. Після інтернату я ще якийсь час рефлекторно реагував на порухи чиєїсь руки, затуляючись від можливого нападу. Бо там могли бити, насміхатися, без причини вдарити.

— Емоційні травми в дитячому віці ламають долі багатьох людей, інших – загартовують бути стійкими. Чого тебе навчив інтернат?

— Сирітство як виклик має дві сторони – негативну, якщо ти зламаєшся і позитивну, якщо вистоїш. Можна опустити руки і постійно плекати жалість до себе, а можна всіма силами вчитися виживати у складних ситуаціях і стати непробивним. В інтернаті я навчився бути смиренним. Ще під час навчання у швейному училищі в Самборі директор доручив мені домовитися із хлібопекарнею і м’ясокомбінатом надати продукти для нашої групи з інтернату. Я прекрасно розумів, як підійду – так і буде.

Коли ходив я, то приносив по 7 буханців хліба, а коли пішов мій друг, то йому дали тільки одну хлібину. Секрет мого успіху був у тому, що я не прибіднювався і не прикрашав пафосом ситуацію, а просто розповів усе як є. Тоді і навчився бути чесним, ввічливим і смиренним. Вміти чемно просити. Вчитися комунікувати з людьми. Мені вдавалося так домовлятися, що наша група півтора місяця отримувала хліб з пекарні і вдосталь м’яса з комбінату. Це були мої уроки життя.

— Зараз побутує думка, що в інтернатах, дитячих будинках дітей не вчать самостійності, вони стають залежними від допомоги, бо їм не прививають почуття відповідальності. Наскільки є доля правди в цих словах з твого досвіду?

— З однієї сторони діти-сироти звикають до тепличних умов, коли за них піклуються у побутовій сфері. З іншої сторони, їм не вистачає емоційної близькості з рідною людиною, і вони відчувають себе покинутими. Задоволення базових матеріальних потреб не робить дітей відповідальними. Тут важлива робота на двох рівнях – допомогти і навчити, як далі йти самому.

Останнього в інтернаті не вчать, тому деякі сироти виростають байдужими і не вміють бути самостійними. В інтернаті ти як в акваріумі. А коли виходиш на «вільні хліби», відбувається «ломка». Витримаєш її чи ні – залежить вже від вибору і внутрішнього ресурсу людини. Дуже важливо, щоб в такий момент трапилися надійні люди, які могли б спрямувати і підказати.

— Чи є наслідки сирітства, з якими ти досі борешся?

— Іноді не вистачає впевненості і віри в свої сили. Беруся за навчання і приходить думка: «Ти не зможеш». Я досі борюся з тим, аби не бути залежним від думки інших людей. Деякий час я старався довести іншим свою значимість і вартісність. Навіть коли брався за служіння у церкві. Після інтернату більшість дітей відчувають себе нікому не потрібними і намагаються в будь-який спосіб привернути до себе увагу. Інколи навіть в агресивний спосіб – стають порушниками закону – злодіями і вбивцями. У кінцевому підсумку кожному доведеться самому вирішувати – скаржитися на минуле і залишатися в його заручниках чи довіритися Богу і йти вперед.

Скажу відверто, що не всім дітям-сиротам вдається створити власну сім’ю, бо нелегко будувати міжособистісні глибокі стосунки. Важко довіритися і повірити, що тебе приймуть. Я одружився лише в 34 роки. До цього майже повірив, що нікому не потрібен і кожен тебе сприймає як людину з інтернату. Свою проблему я подолав в тому числі і завдяки школі близьких відносин психолога Дмитра Карпачова. Побачив себе справжнього. Тебе будуть цькувати поки, не прийматимеш себе таким як є, поки не полюбиш себе самого. Я зміг подолати стереотипи і повірив, що можу створити сім’ю і брати на себе відповідальність.

— На твою думку, а як можна покращити інтернатну систему?

— Інтернатну систему неможливо зробити ефективною. Це місце, де діти зболені. Найкраще замінити інтернати будинками сімейного типу. Є бездітні сім’ї, які можуть взяти під опіку дітей-сиріт. Однак існує загроза того, що діти можуть потрапити в «рабство» до непорядних людей. Інтернатна система не компенсує втраченого дітям-сиротам, а лише може навчити виживати. Хто мріє – той виживає. Я мріяв про сім’ю, про професію і це дало мені сили виживати у сірих буднях. Одна з причин мого позитиву – я свої сірі дні міг заповнити чимось прекрасним. Треба вміти мріяти.

— Ти є одним з відповідальних за сирітське служіння у Львівській області від місії «Агапе». Займаючись цим, які конкретні завдання ставиш перед собою, що хочеш змінити?

Валентин на своїй роботі— Моя робота полягає в тому, щоб підтримувати проекти для дітей-сиріт у Львівській області на трьох рівнях – мотиваційному, навчальному та матеріальному по можливості. Я насамперед аналізую, які заходи проводяться в інтернатах і хто цим займається. Тоді налагоджую контакт з такими командами волонтерів. Від місії «Агапе» ми пропонуємо проведення різних навчальних семінарів, а також надаємо матеріальну підтримку на робочі матеріали.

Великого значення надаємо мотивації волонтерів. Тобто я не створюю щось нове, а підтримую вже діючі команди волонтерів з євангельських церков. Коли я разом з волонтерськими командами зустрічаюся з дітьми-сиротами, то впізнаю в них себе 15-річного. Я планую написати книгу «Про що голосно мовчать сироти?», у якій хочу більше розповісти про психологію сироти і дати поради, як допомогти такій дитині встати і піти.

— А скільки таких волонтерських команд з євангельських церков у Львівській області?

— Такі команди є у Львові та Новояворівську. Це ті, про які я поки знаю. Цілком можливо, що є набагато менші команди, які роблять щось важливе, але не афішують. У Новояворівську євангельська церква проводить ляльковий театр в інтернаті. Одна з груп львівських волонтерів відвідує Лівчицький інтернат, проводять там мотиваційні зустрічі з дітьми, ігри та семінари. Перш ніж працювати з дітьми, треба налагодити з ними контакт. Приносити для них подарунки – цього недостатньо. Треба допомогти їм в розвитку – навчити чогось практичного – кулінарії, якомусь мистецтву, ремеслу. Показати Євангелію у дії.

Мені сподобався один з проектів львівської художниці Оленки Малашенко. Вона безкоштовно розмалювала дві кімнати у Львівській загальноосвітній школі-інтернаті № 2. Сама проявила ініціативу, заохочувала приєднуватися інших і впродовж 10 днів замалювала бліді стіни прекрасними сюжетами. Місія «Агапе» готова підтримати такі ініціативи – фінансами на інвентар, проведенням навчальних семінарів і контактами при потребі.

— Що порадиш у спілкуванні з дітьми-сиротами?

З Яном Симмерінгом— Треба вміти їх вислухати і з ними важливо бути чесними. Вони дуже відчувають нещирість і лицемір’я. Їх важливо мотивувати до кращого і показати, що попереду ціле життя і треба бути наполегливим і цілеспрямованим. Переконати, що в кожній людині закладені ресурси для великих справ. Важливо, щоб у житті цих дітей з’явився наставник, якому вони могли б розповісти про свої переживання, думки, погляди. Особисто на моє життя великий вплив справив нідерландець, директор дитячого будинку Ян Симмеринг, який вже 40 років працює з дітьми-сиротами. Він був моїм вчителем у школі консультанта і змотивував мене до служіння.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Точка зору

    Останні коментарі

    • Ігор Мицько | 26 червня 2017, 10:47

      "прославився пасторською діяльністю за єдність християн" Ага, почитайте-но документи, як він "пасторсько" діяв у Вільнюсі.

    • enzian | 25 червня 2017, 20:55

      До церкви ходять не до того, щоб вивчати "церковнослов'янські слова і вирази", а щоб прилучатися до Бога. І найкраще це робити за допомогою рідної живої мови.

    • enzian | 25 червня 2017, 20:24

      І комуністи, і москвославні - агенти руского міра.

    • Ігор Мицько | 25 червня 2017, 10:42

      Росіянам потрібно негайно вчити в школах пекінський діалект китайської мови.

    • haha | 23 червня 2017, 11:20

      Одеса майже вся під РПЦ. Попи самі розберуться.

    Популярні статті місяця