Колишній сирота про «вільні хліби» після інтернату, гартування характеру і перемогу над собою

9 листопада 2015, 16:44 | Інтерв'ю | 0 |   | Код для блогу |  | 

Спілкувалася Ірина НАУМЕЦЬ

Валентин Опря«Найбільше я не любив свого прізвища, бо воно нагадувало мені про те, що мене залишили, що не маю батьків і перебуваю в зоні виживання», — згадує Валентин Опря про свої 17 років сирітського життя в інтернаті. Для своїх фізичних батьків він став «помилкою випадкових стосунків». Після народження мама залишила його у дитбудинку на Одещині. Тато безслідно зник. Молода жінка невдовзі зустріла кохану людину і вирішила створити сім'ю. Появу позашлюбної дитини хотіла викреслити з пам'яті і затерти неприємні спогади 1981 року. Наступного разу до інтернату вона приїхала через два роки, щоб написати заяву про відмову від хлопчика.

Валентину вже 34 роки, він є координатором міжнародної місії «Агапе» у Львівській області. Історію свого життя розповідає спокійно, бо, як каже, всі сльози, біль і відчай вже вгамувалися. Більше того, він сам знайшов маму, зміг її простити, але вони так і не стали близькими. «Під час нашої першої зустрічі вона більше відчувала страх і розгубленість, аніж радість і любов, — розповідає Валентин. – Просила берегти це в таємниці, побоюючись, аби її двоє синів та чоловік не дізналися про її минуле. Припускаю, що й телефонує вона до мене завжди першою лише тому, аби перевірити, чи вряди-годи не наважився я викрити правду. Не я будував її сім'ю і не мені її руйнувати. Я не маю такого права. Хочу, щоб вона знала, що є Бог, який простив усіх людей. Простив мене і її також хоче простити».

Відкинутість і внутрішнє відчуття одинокості – це те, з чим дітям-сиротам доводиться боротися ціле життя, каже Валентин. Залікувати емоційну рану хлопцю допомогла євангельська церква, психологічні тренінги психолога Дмитра Карпачова і Наталії Холоденко та книга австрійського психіатра і психолога Віктора Франкла «Человек в поисках смысла жизни». Каже, з відбитком сирітського минулого довго не міг створити сім'ю. Одружився лише у 34 роки, коли почав сприймати себе як цілісну особистість. «Тебе будуть цькувати, поки ти не приймеш свою біль і слабкість, — зазначає Валентин. — Як писав Еріх Фромм, якщо ти нещасливий сам, то ти не зможеш бути щасливим з кимось».

Напередодні дня молитви за сиріт Валентин погодився розповісти про пережиття свого сирітства при живій матері і що допомогло йому стати цілісною особистістю.

— Мама була в тебе на весіллі?

Валентин з дружиною Світланою— Моя дружина Світлана її запрошувала, але вона не приїхала. Я відразу знав, що так буде. Хоча й попереджав наречену, та вона спробувала, і без результату. Усвідомлюю, що за тілом ця людина є моєю мамою, а за духом, вихованням – ні. У розмовах з нею я не відчуваю материнства.

— У соцмережах ти часто публікуєш дописи про одинокість, відкинутість. Тобі досі болить?

— Я не живу травмами минулого. Питання з батьками я вже вирішив. Але мені болить, коли проблему сирітства в Україні недооцінюють і не цікавляться його наслідками. Не всім вдається позбутися тієї одинокості. Особисто я перестав її боятися, і саме тоді почали зав’язуватися стосунки із Світланою. Простежив таку закономірність: що більше боїшся одинокості — тим більше вона поглинає. Що менше її боїшся, то більше вона починає боятися тебе. Частина людей роками не можуть реалізувати себе, бо зациклюються на своєму поганому минулому. Я намагаюся з усього брати уроки і долаю свої комплекси. Кризові періоди долі – це можливість чогось навчитися. Дітям, чиї батьки жорстоко з ними поводяться, співчуваю більше ніж сиротам.

— Психотерапевт Віктор Франкл, роботи якого тебе надихнули, писав, що щасливою людина стає, коли знаходить сенс у своїй діяльності, у стосунках з іншою людиною або навіть у стражданнях. А що стало сенсом життя для тебе?

— Я осмислив життя, коли зумів побачити широке коло можливостей, шляхів і змін. Це відбулося якраз тоді, коли я повірив в Бога. Тоді я усвідомив, що не живу в замкнутій коробці. Перестав боятися і знайшов відповідь на питання – хто я? Мені було важливо стати прийнятим. Коли я відчув це прийняття від людей, то й сам навчився приймати і не насторожуватися. Доволі часто діти-сироти не вміють довіряти людям. Після інтернату я ще якийсь час рефлекторно реагував на порухи чиєїсь руки, затуляючись від можливого нападу. Бо там могли бити, насміхатися, без причини вдарити.

— Емоційні травми в дитячому віці ламають долі багатьох людей, інших – загартовують бути стійкими. Чого тебе навчив інтернат?

— Сирітство як виклик має дві сторони – негативну, якщо ти зламаєшся і позитивну, якщо вистоїш. Можна опустити руки і постійно плекати жалість до себе, а можна всіма силами вчитися виживати у складних ситуаціях і стати непробивним. В інтернаті я навчився бути смиренним. Ще під час навчання у швейному училищі в Самборі директор доручив мені домовитися із хлібопекарнею і м’ясокомбінатом надати продукти для нашої групи з інтернату. Я прекрасно розумів, як підійду – так і буде.

Коли ходив я, то приносив по 7 буханців хліба, а коли пішов мій друг, то йому дали тільки одну хлібину. Секрет мого успіху був у тому, що я не прибіднювався і не прикрашав пафосом ситуацію, а просто розповів усе як є. Тоді і навчився бути чесним, ввічливим і смиренним. Вміти чемно просити. Вчитися комунікувати з людьми. Мені вдавалося так домовлятися, що наша група півтора місяця отримувала хліб з пекарні і вдосталь м’яса з комбінату. Це були мої уроки життя.

— Зараз побутує думка, що в інтернатах, дитячих будинках дітей не вчать самостійності, вони стають залежними від допомоги, бо їм не прививають почуття відповідальності. Наскільки є доля правди в цих словах з твого досвіду?

— З однієї сторони діти-сироти звикають до тепличних умов, коли за них піклуються у побутовій сфері. З іншої сторони, їм не вистачає емоційної близькості з рідною людиною, і вони відчувають себе покинутими. Задоволення базових матеріальних потреб не робить дітей відповідальними. Тут важлива робота на двох рівнях – допомогти і навчити, як далі йти самому.

Останнього в інтернаті не вчать, тому деякі сироти виростають байдужими і не вміють бути самостійними. В інтернаті ти як в акваріумі. А коли виходиш на «вільні хліби», відбувається «ломка». Витримаєш її чи ні – залежить вже від вибору і внутрішнього ресурсу людини. Дуже важливо, щоб в такий момент трапилися надійні люди, які могли б спрямувати і підказати.

— Чи є наслідки сирітства, з якими ти досі борешся?

— Іноді не вистачає впевненості і віри в свої сили. Беруся за навчання і приходить думка: «Ти не зможеш». Я досі борюся з тим, аби не бути залежним від думки інших людей. Деякий час я старався довести іншим свою значимість і вартісність. Навіть коли брався за служіння у церкві. Після інтернату більшість дітей відчувають себе нікому не потрібними і намагаються в будь-який спосіб привернути до себе увагу. Інколи навіть в агресивний спосіб – стають порушниками закону – злодіями і вбивцями. У кінцевому підсумку кожному доведеться самому вирішувати – скаржитися на минуле і залишатися в його заручниках чи довіритися Богу і йти вперед.

Скажу відверто, що не всім дітям-сиротам вдається створити власну сім’ю, бо нелегко будувати міжособистісні глибокі стосунки. Важко довіритися і повірити, що тебе приймуть. Я одружився лише в 34 роки. До цього майже повірив, що нікому не потрібен і кожен тебе сприймає як людину з інтернату. Свою проблему я подолав в тому числі і завдяки школі близьких відносин психолога Дмитра Карпачова. Побачив себе справжнього. Тебе будуть цькувати поки, не прийматимеш себе таким як є, поки не полюбиш себе самого. Я зміг подолати стереотипи і повірив, що можу створити сім’ю і брати на себе відповідальність.

— На твою думку, а як можна покращити інтернатну систему?

— Інтернатну систему неможливо зробити ефективною. Це місце, де діти зболені. Найкраще замінити інтернати будинками сімейного типу. Є бездітні сім’ї, які можуть взяти під опіку дітей-сиріт. Однак існує загроза того, що діти можуть потрапити в «рабство» до непорядних людей. Інтернатна система не компенсує втраченого дітям-сиротам, а лише може навчити виживати. Хто мріє – той виживає. Я мріяв про сім’ю, про професію і це дало мені сили виживати у сірих буднях. Одна з причин мого позитиву – я свої сірі дні міг заповнити чимось прекрасним. Треба вміти мріяти.

— Ти є одним з відповідальних за сирітське служіння у Львівській області від місії «Агапе». Займаючись цим, які конкретні завдання ставиш перед собою, що хочеш змінити?

Валентин на своїй роботі— Моя робота полягає в тому, щоб підтримувати проекти для дітей-сиріт у Львівській області на трьох рівнях – мотиваційному, навчальному та матеріальному по можливості. Я насамперед аналізую, які заходи проводяться в інтернатах і хто цим займається. Тоді налагоджую контакт з такими командами волонтерів. Від місії «Агапе» ми пропонуємо проведення різних навчальних семінарів, а також надаємо матеріальну підтримку на робочі матеріали.

Великого значення надаємо мотивації волонтерів. Тобто я не створюю щось нове, а підтримую вже діючі команди волонтерів з євангельських церков. Коли я разом з волонтерськими командами зустрічаюся з дітьми-сиротами, то впізнаю в них себе 15-річного. Я планую написати книгу «Про що голосно мовчать сироти?», у якій хочу більше розповісти про психологію сироти і дати поради, як допомогти такій дитині встати і піти.

— А скільки таких волонтерських команд з євангельських церков у Львівській області?

— Такі команди є у Львові та Новояворівську. Це ті, про які я поки знаю. Цілком можливо, що є набагато менші команди, які роблять щось важливе, але не афішують. У Новояворівську євангельська церква проводить ляльковий театр в інтернаті. Одна з груп львівських волонтерів відвідує Лівчицький інтернат, проводять там мотиваційні зустрічі з дітьми, ігри та семінари. Перш ніж працювати з дітьми, треба налагодити з ними контакт. Приносити для них подарунки – цього недостатньо. Треба допомогти їм в розвитку – навчити чогось практичного – кулінарії, якомусь мистецтву, ремеслу. Показати Євангелію у дії.

Мені сподобався один з проектів львівської художниці Оленки Малашенко. Вона безкоштовно розмалювала дві кімнати у Львівській загальноосвітній школі-інтернаті № 2. Сама проявила ініціативу, заохочувала приєднуватися інших і впродовж 10 днів замалювала бліді стіни прекрасними сюжетами. Місія «Агапе» готова підтримати такі ініціативи – фінансами на інвентар, проведенням навчальних семінарів і контактами при потребі.

— Що порадиш у спілкуванні з дітьми-сиротами?

З Яном Симмерінгом— Треба вміти їх вислухати і з ними важливо бути чесними. Вони дуже відчувають нещирість і лицемір’я. Їх важливо мотивувати до кращого і показати, що попереду ціле життя і треба бути наполегливим і цілеспрямованим. Переконати, що в кожній людині закладені ресурси для великих справ. Важливо, щоб у житті цих дітей з’явився наставник, якому вони могли б розповісти про свої переживання, думки, погляди. Особисто на моє життя великий вплив справив нідерландець, директор дитячого будинку Ян Симмеринг, який вже 40 років працює з дітьми-сиротами. Він був моїм вчителем у школі консультанта і змотивував мене до служіння.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Точка зору

    • 16 серпня 2017, 11:20 | Інтерв'ю | 

      «Кожен добрий вчинок – це преображення світу», ­ – о. Степан Сус про акцію «Фруктовий кошик для Захисника України»

      У Гарнізонному храмі свв. апп. Петра і Павла до свята Преображення Господнього проводять акцію «Фруктовий кошик для Захисника України». Про цю акцію та її значення говоримо із настоятелем храму, головою Центру військового капеланства Львівської Архиєпархії УГКЦ, отцем Степаном СУСОМ.

    • 6 серпня 2017, 13:12 | Інтерв'ю | 

      Карітас навчає як не стати жертвою торгівлі людьми

      Днями світова спільнота відзначила Всесвітній день боротьби з торгівлею людьми. Благодійний фонд «Карітас Івано-Франківськ УГКЦ» провів чергову інформаційну акцію в центрі Івано-Франківська, під час якої усі охочі змогли отримати інформацію про правила виїзду та працевлаштування за кордоном та в Україні, щоб не потрапити в тенета шахраїв.

    Останні коментарі

    • анатолій дутчак | 20 серпня 2017, 09:16

      і це гарно але про церкву як суб'єкт права, про обов'язки перед громадянами, про інтеграцію церкви в систему правових відносин з державою - по-перше це богохульство, по-друге правова система яка це

    • Fr. Valerii | 19 серпня 2017, 19:13

      По-перше Гаврилів не знає, що православні страрообрядці (старовіри) вірять в Непорочне Зачаття Пресвятої Богородиці і також в перемінення хліба і вина в Тіло і Кров Христа після слів Христа, які

    • 13moiseev | 18 серпня 2017, 23:09

      Ну так це ж напевно Церква яка не грає футбол з політиками, тому і вирішили перевірити, воно ж так від минулорічної Хресної Ходи. Та правда усі фейки було розкрито та більшість людей зрозуміли що

    • 13moiseev | 18 серпня 2017, 23:06

      Так каже ніби не підтримувала окупантів. Ця ситуація нагадує мені мультфільм "мауглі" а првозахисниця шакала, таки дуже схожа.

    • 13moiseev | 18 серпня 2017, 22:34

      Фактів і підтвердження немає, тому поки без документів - заяви, лише слова. Очікував якоїсь зміни(факти,докази) в тих статтях які публікує редація.

    Популярні статті місяця