Галина Лозко: чому люди йдуть у Рідну віру
Галина Лозко — голова Об'єднання рідновірів України, доктор філософських наук, етнолог, послідовниця проф. Володимира Шаяна, нещодавно відвідала різні міста України із відкритою лекцією на тему «Еволюція уявлень про душу: від етнічних до світових релігій» у рамках презентації своєї нової книги «Боги і народи: етносоціальний вимір». В інтерв'ю для РІСУ науковець і релігійний діяч викладає власне бачення «духовної ситуації часу» в Україні, місця, ролі і перспективи Рідної віри у цих процесах.
Галина Лозко, яку в ОРУ називають волхвиня Зореслава, констатує зростання інтересу до рідновірства, але й значний рівень нетолерантності у суспільстві до нього і поверхневе сприйняття його духовного феномену.
— Як події останнього періоду у нашій країні вплинули на ситуацію у сфері духовності, релігійності?
— Я бачу так, що український народ не втрачав свою духовність ніколи — він завжди був духовним. Навіть тоді, коли панував атеїзм... Ми завжди передбачали якусь Вищу Волю, яка панує. Якщо говорити про духовність, то не думаю, що ми стали більш духовними, аніж були. Випробувань — і душевних, і духовних, справді стало більше. Багато загиблих, оцей біль в душі... Чи людина від цього стає більш духовною? Думаю, вона за будь-якого свого стану цей біль відчувала б. Не думаю, що щось у цьому плані змінилося, хіба що помітна активізація церковних структур: вони запропонували свої послуги народу. Кому треба — похорон, кому треба — ладування душі. Тут Церква показала опіку над душами вірян, і це добре.
Хоча, я вважаю, що є деякі перегини з боку Церкви. Приміром, є рідновіри, які загинули, і ми не можемо їх поховати за рідновірським обрядом. Це для нас величезна мука: ми не змогли. Звісно, що рідновіри у таких випадках роблять відправу за померлими після церковного обряду, адже загиблі самі під час життя хотіли цього. Аби уникнути подібних випадків, ми навіть запропонували людям, які йдуть в АТО, або просто живуть старенькі по селах, щоб вони писали заповіти і вказували, за яким обрядом їх ховати. Інакшого шляху тут бути не може. От такі речі.
Ще про поточну ситуацію і її вплив на духовність: це зрозуміло, що часто людина звертається до Бога тільки тоді, коли в неї якесь горе. Але ж багатьох і це не рятує, а навпаки заводить у ще більший глухий кут. Думаю, є люди, які потребують релігії, а є ті, які абсолютно обходяться без неї. Але це не означає, що останні є менш духовними. У них є і громадянський обов'язок, і почуття відповідальності перед дітьми. Я б не ставила рівень духовності у залежність від ситуації, яку зараз переживає наш народ.
— Якими є основні виклики для релігій у теперішній Україні?
— Якщо релігія існує 50000 років і вона сьогодні затребувана, то я думаю, що кризи у самій релігії немає. Релігія потрібна буде людству завжди. Саме вона спонукала до розвитку мистецтва, і культури. Єдина загроза в тому, що все зараз намагаються уніфікувати. Більшість українців належить до християнства і я не впевнена, що Християнська Церква впорається із поточною суспільною кризою. Тому, що існує криза в її системі: коли з'являється релігійний бізнес, ми про релігію як духовність уже не ведемо мову. А зараз релігія саме комерціалізується і тому не може врятувати суспільство від кризи.
— Чи всі конфесії, на Вашу думку, зорієнтувалися у цих викликах і як різні варіанти відповідей на них впливають на духовний стан їх членів?
— В православ'ї маємо радикальну відмінність цілей між УПЦ Московського і УПЦ Київського Патріархатів. Звісно, що Московський Патріарха ніколи адекватно не відреагує на прагнення українців. Приємно, що УПЦ КП на чолі з Патріархом Філаретом є безумовно українською. Вона зорієнтувалася і в цьому велика заслуга особисто Патріарха. Він так гарно виступає: патріотично і по-філософськи пояснює що саме відбувається.
У нас, рідновірів, були зіткнення саме з Московським Патріархатом ще у 2007 році і досі ця справа не завершена. Я вже тоді, коли Московський Патріархат постріляв рідновірів на капищі Сварога біля Національного музею історії, сказала, що це — спецслужба. Це не може бути Церква. Це було видно за роки до Майдану і Революції Гідності по всьому, зокрема й по співпраці з міліцією. Перші кулі на Майдані, до речі, на себе прийняли рідновіри. Ще до Небесної сотні. Нашого хлопця Артема поранили, вистріливши просто у спину. Були побиття кастетами...
І все ж, одним із промовистих випадків стала наша боротьба за те, щоб припинити будувати Десятинну церкву УПЦ (МП) на історичному місці у Києві. Вони ж ображали українців, кричали «вы хохлы» «пошли отсюда вон», «никакой тут украинской...». Ми писали про це в одному з наших часописів «Сварозі», ми писали заяви і прокуратура це все розглядала... І це не було за президента Януковича, а за президента Ющенка. Коли я виступала на Всеслов'янському конгресі, присутні навіть написали відозву Президенту України з проханням написати відповідь, «чому ви не реагуєте, коли в Україні відбувається таке? Постріляли людей під час релігійного обряду». У нас же є закон, який нібито регулює все... Та ніхто ні до чого не був притягнутий. І зараз ситуація не змінилася.
В Україні діє Рада Церков і релігійних організацій. Я так думаю, у ній мають бути представлені всі зареєстровані Церкви. Це мають бути зібрання для вирішення духовних питань всього українського суспільства. Ми писали заяву, подавали «Об'єднання рідновірів України» на участь у ній. Але нам відмовили, не пояснивши, чому. Існує ігнорація і релігійна дискримінація рідновірів. Я сама від цього пережила. Це і звільнення з роботи, і з творчих спілок... От у нас одного композитора вигнали з творчої спілки, одну медсестру — теж. Є також дискримінація дітей у школі. Коли дитина розповідає молитву до Дажбога, вчителька починає: що це таке, де це ви знайшли? І учні починають над ним підсміюватись.
— А як щодо стану справ в сучасному українському рідновірстві у зв'язку з цими подіями?
— У самому рідновірстві діяли розкладові сили, агенти певних позарелігійних чинників. Буквально за рік перед Революцією Гідності у нас були спровоковані абсолютно нездорові явища. Почали створюватися якісь інституції для підміни наших громад. Наприклад, з'являються якісь альтернативщики, які кажуть, що у нас — неправильно. Мовляв, я тут реформую календар «коло Свароже», а Лозко каже неправильно. А чому ж ти тоді в Лозко посвячувався? Якщо ти у мене посвятився і кажеш, що тут неправильно, то тоді й твоя посвята недійсна. Чому ти стоїш на тому капищі, на який дозвіл маю я?
— На Тернопільщині у селі Раштівці є духовний центр рідновірів?
— Куровський. Ця течія була спровокована ще раніше. Потім він перекинувся на російську мову і в Росії «ощасливливают Руский мир». Я би сказала, що це псевдо-релігія. Це маніпуляція психотехніками. Це не Рідна віра, а сурогат різних релігій. На відміну від нас, які поставили собі за мету автентично відроджувати рідну віру науковим шляхом, здобувати етнографічні, фольклорні, філософські знання і реконструювати відповідно до методології Шаяна. Зрозуміло, що Рідна віра не є закостенілою і догматичною. Вона перебуває у стані розвитку. Треба, щоб її розвивали науковці, а не маніпулянти заради релігійного бізнесу. Можливо кошти на їхнє утримання йдуть із зацікавлених сторін.
— Чи є перспективи до зміни ситуації в цьому відношенні тепер?
— Не бачу, щоб ситуація у цій сфері у найближчий час кардинально змінилася. От уявіть собі, людина шукає Рідну віру. А від нас немає регулярної інформації, немає такого, щоб ми щонеділі виходили в ефір, розповідали про себе. Систематичної роботи не ведеться. І якщо людина, яка шукає, почує про якихось «рідновірів», а всі себе так називають, то йде до них. І може купитися на дії маніпулянтів.
— Хто зараз іде до рідновірів?
— В Рідну віру йдуть патріоти України, які розуміють, що світові релігії — чужі.
Хвиля збільшення інтересу до Рідної віри є і можна говорити про сотні нових людей. Загалом у нас зараз 30 громад і на підході — нові. Думаю, що це природний ріст інтересу до неї і не пов'язане з військовими, наприклад, подіями. Розвиток Рідної віри не залежить від політичної ситуації. Це, швидше, плід інтелектуальних пошуків. Є бажання заснувати громаду в Хмельницькій області, у Фастові під Києвом, на Півдні України.
— Якими є підсумки і якими можуть бути практичні наслідки нашої поточної «духовної ситуації часу» для рідновірів?
— Нас нібито офіційно визнали. Ми зареєстровані як релігійний центр — це вже конфесія. Водночас ми не бачимо визнання на радіо і телебаченні. Дуже часто нас запрошують: розкажіть, як святкували колись Великдень чи свято Катерини. Я у подібних випадках кажу: «а до чого тут я»? Виходить, що журналісти не виходять за рамки режисерських завдань, не є самостійними. Я говорю їм: «От дивіться, постріляли рідновірів. Хіба вам не цікаво показати це!? Це ж у нашому суспільстві відбулося! Як це так, і держава нікого не покарала. Чи не хочете провести журналістське розслідування?» Тобто, дискримінація є...
— Існує думка, що рідновіри агресивні щодо християн...
— Я все-таки релігієзнавець, порівнюю релігії, викладаю. І перш за все, коли заходжу в аудиторію до студентів, то наголошую, що у нас світська дисципліна, що ми неупереджено вивчаємо всі вчення, які є, наскільки дозволяє обсяг виділених годин. Ми говоримо про толерантність. Про те, чого у нас не вистачає в законі для її забезпечення. Наприклад, у нас закон не регулює міжконфесійних відносин, ксенофобії.
Але коли ми ведемо мову про толерантність, то завжди потрібно враховувати існування певного її порогу. Не можна бути толерантним до безмежності. Якщо насправді ображають твої релігійні почуття, ти повинен відповідати. Рідновір не буде мовчати... От, наприклад, коли жрець підійшов до ченця і сказав: «Не дзвони. Ти дзвониш у такий-то час, а я проводжу обряд — у такий-то». А той йому — кастетом в обличчя. Людина впала на підлогу. Богослуження було зірване. Підбігли люди. Звісно, що вони не будуть стояти мовчки. Як ми повинні на ці конфлікти реагувати? У законі нібито написано, що держава повинна реагувати на це, бо є стаття про перешкоджання релігійним обрядам. Одначе механізм застосування цієї статті досі не прописаний. Не прописано, що вважати «перешкоджанням». Ну от жерцю дали кастетом, пролилася кров. Які ще потрібні докази «перешкоджання»! Але, мовляв, то рідновіри — вони якісь не такі...
Спілкувався Володимир Мороз
