Ігор Шторм: Кожен військовий капелан повинен бути готовим до смерті

26 грудня 2014, 15:01 | Інтерв'ю | 0 |   | Код для блогу |  | 

Розмовляла Тетяна КАЛЕНИЧЕНКО-МУХОМОРОВА

Ігор ШтормДо військово-капеланського руху сьогодні залучені священнослужителі різних конфесій. Вони співдіють, об’єднуються. А у липні цього року з'явилася нова організація — Перший батальйон військових капеланів, який об'єднав представників різних конфесій і прийняв на себе служіння в найгарячіших точках. Зараз організація налічує до 50 служителів з усіх регіонів України. Про їхню службу, готовність кожного капелана померти та про особливості допомоги бійцям журналіст РІСУ поспілкувалася з керівником батальйону Ігорем ШТОРМОМ («Шуліком»).

— Коли Перший батальйон військових капеланів розпочав своє служіння?

— Створювався він скоріше з потреби в отриманні відповіді від Бога на запитання: що робити далі. Сидіти вдома, гортати Фейсбук, читати і бути в незрозумілому стані, тому що немає відповіді, або починати щось реально робити. Поштовх прийшов, коли я сам шукав відповідь на питання, як я себе бачу в цій ситуації. Я зустрівся зі своїм другом Олегом Хоменко, який починав Медичний Автомайдан. Ми з ним поговорили і прийшла цікава думка почати служіння прямо в зоні АТО. Звичайно, такого раніше взагалі не було, це нове і для країни, і для кожного. Ми почали збирати однодумців, людей, які не боялися таких рішень.

Тепер ми офіційно називаємось Першим батальйоном військових капеланів, у липні отримали офіційну реєстрацію як громадська організація. Тоді і були перші поїздки на фронт. Потім прийшло розуміння, як це правильно робити, виходячи з того, що ми бачили. Возити їжу і речі — це не проблема, це може робити кожен. Але є вчинки, які впливають і на майбутнє людей. І Бог може через віруючих людей дати надію на те, що рано чи пізно це все закінчиться. За п'ять місяців ми надивилися і на смерть, і на трупи, на все.

Додам, що як таких військових капеланів зараз немає, немає законодавчої бази й іншого. Є тільки люди, які намагаються стати капеланами. Є поняття тюремного капелана, я був ним протягом багатьох років.

— Раніше працювали в тюрмах?

— Так, досить довго. І тому у людини, яка хоче стати капеланом, має бути розуміння, як працювати зі спецконтингентом. Я бував у більш неординарних умовах. Але саме офіційних військових капеланів у нас зараз немає.

— Але ж є служителі, які офіційно служать священиками при деяких військових частинах.

— Так, вони записані формально, але все це на добровільних засадах. Тому голосно заявляти, що ми капелани, я не буду. Ми просто робимо все, що можемо. І ми прийняли рішення їздити в найважчі точки, щоб допомагати людям.

Капелани з військовими

— Хто стояв біля витоків створення батальйону?

— Це був я, Олег Хоменко, МедАвтомайдан. Ми його і починали, зробили реєстрацію. Поступово до нас приєднувалися інші люди.

—  Тобто ви починали з залучення пасторів і християн віри євангельської?

— По суті так. Але це не була ініціативою Союзу церков християн віри євангельської.

— А до своєї місії капелана яким саме служінням займалися? Чи служили при якійсь церкві?

— Я служив по тюрмах і таборах, працював зі спецконтингентом. Останній раз працював з довічно ув'язненими у в'язниці №8 на Житомирці, у Києві. Паралельно працював з дитбудинком та останні 5-6 років з малолітніми злочинцями. Я просто люблю працювати з важкими дітьми. А основними місцями служіння стали три в'язниці — Лук'янівська, Чернігівська та Житомирська.

— Як приходили перші люди в батальйон?

— Все відбувалось через друзів, які були в різних містах і областях.

— Але ви брали не просто християн, були якісь критерії відбору?

— Так, це були пастори, у яких є досвід роботи душпастирства. Вони поступово збиралися, виникла ідея зробити батальйон вільним від приналежності до певної деномінації.

— Чому?

— Тому що почали дзвонити люди різних конфесій. З часом у нас вийшло створити три рівня роботи: люди, які їздять по фронтах на три доби (в основному по блокпостах); поїздки на два тижні, об'їзд частин (в основному Волноваха, Дебальцеве, станиця Луганська); і служіння з кіборгами в Донецькому аеропорту, від двох до трьох тижнів.

— А як вирішували питання із законністю своїх дій, адже просто залишатися в Донецькому аеропорту неможливо?

— Я ходив до Міністерства оборони, у Генштаб, зустрічався з представниками командування, розмовляв з головнокомандувачем Генштабу, обговорював ці аспекти. Тобто вони знали, що ми існуємо, знали, чим хочемо займатися. Коли ми спочатку їздили в Піски і Аеропорт, вони відмовлялися допомогти офіційно, так як не могли забезпечити безпеку і збереження наших життів. Але я просто говорив їм, що якщо людина вирішила стати капеланом — вона прийняла добровільне рішення померти. Це негласний закон, інакше у нього кожна поїздка піде нанівець. Він повинен бути з хлопцями скрізь. Якщо він потрапив в аеропорт і почалася атака, він повинен бути там до кінця, до ротації хлопців. І зрозуміло, що ми намагаємося юнаків не брати в служіння, хоча б не до 30 років. Але у нас є і молодий служитель Саша, який був з кіборгами — це виняток.

— Розкажіть про Сашка. Наскільки мені відомо, він лежить у госпіталі з пораненням.

— Він свого часу пройшов Майдан, служив у церкві. Нашому Олександру Марченко нещодавно виповнилося всього 27 років. Він практично один із перших вирушив в гарячу точку на постійній основі, раніше служив при батальйоні «Донбас». По приїзду він попросився в Піски і, коли була ротація в аеропорт, погодився поїхати і туди.

— Як він був поранений?

— Це була одна з атак на ДАІ, він постраждав при обстрілі. Швидко витягнути його звідти не вдалося, він добу валявся в приміщенні з двома трупами бійців. Деяких вбило відразу, наповал, а він чи не єдиний з тих, хто залишився в живих. Потім його вивезли в Красноармійськ, Дніпропетровськ і вже до Києва. Це було дійсно важко зробити. Зараз він відновлюється, все добре.

Донецький аеропорт

— Як побудована ваша організація, чи є якась єрархія?

— У нас працює рада батальйону, бо кожна Церква, яка в нього входить, діє як окремий підрозділ.

— Тобто все деномінації працюють окремо?

— Так, щоб не перемішувати людей. А спільні цілі ми обговорюємо і визначаємо разом. Але всі знають, що на раді потрібно свої амбіції збавити, послухати інших. Я ось можу перехреститися, якщо є православний, для мене це не проблема.

Важлива щира віра, тому що коли ти потрапляєш під «гради» або обстріл, ти не думаєш ні про що. Є тільки ти і Бог, і більше нічого. І це найважливіше. Людям, які не були в АТО — це складно зрозуміти. Там ти просто перетворюєшся на тлю, яку можуть розтерти в одну секунду.

Спільна молитва

— Які Ви відчуваєте зміни в собі після такого служіння?

— Перший час була дуже сильна ненависть і до тих, хто там живе, і до тих, хто воює з нашою армією. Ти розумієш, що це проблема, і починаєш її вирішувати.

— Яким чином?

— Напевно, все відбувається по благодаті. Цей механізм діє поза нашим розумінням. Нерідко можемо почути: «Ось, я не вірю в Бога». І може прозвучати відповідь: «Знаєш, але ж це Бог не вірить у тебе». У цьому і вся різниця сприйняття. Якщо ти бачиш в цьому проблему і хочеш продовжувати своє служіння — ти повинен її вирішити. Так само і з озлобленістю, яка обов'язково виникає.

— Як Ви ставитеся до служителів, які підписали контракт і пішли воювати?

— У Писанні сказано, що кожен поступає по своєму розуму. І це їхній вибір — захищати землю зі зброєю в руках. Я не засуджую їх, абсолютно. Аеропорт сильно поміняв людей, вони не те, щоб стали більш злими, вони просто подивилися на це життя в іншій площині. І те прочитання Євангелія, яке є в звичайному житті, зовсім не схоже на розуміння Святого Письма там. Воно реально рятує життя, і цьому є багато підтверджень. Історій можна розповідати море.

— Розкажіть, будь ласка.

— Наш брат Леонід був капеланом при батальйоні. Якось пішов з командиром щось перевіряти на місцевості і пролунав вибух. Леонід прикрив командира під час вибуху, врятувавши таким чином. Він живий і зберіг цілим бійця. А втрата командира була б дуже серйозним ударом для батальйону. Він зміг це зробити завдяки своїй вірі і переконанням.

— А хто присутній в батальйоні з інших конфесій?

— В основному, це баптисти, п'ятидесятники, харизмати. Зараз працюємо з православними, Київським Патріархатом. До нас звернувся хлопець, ще навіть не священик, він повинен отримати дозвіл від свого настоятеля. І наші партнери — церква Голгофа, яка існує поза об’єднаннями, наш друг, пастор Олексій Сатенко.

— Чи може до вас звернутися віруюча людина, не священик і не служитель, яка просто відчуває поклик до такого служіння? Ви готові її прийняти?

— У принципі, так, але на певних умовах. Все одно чоловік повинен бути членом якоїсь церкви. Тоді ми зідзвонюємося з пастором і запитуємо про нього. Потім можемо взяти в короткі поїздки. Якщо ми розуміємо, що він нормальний, підходить, тоді він повинен пройти навчання.

— Яке?

— Насамперед, це тактична медицина, ми проходимо дуже серйозний курс за стандартами НАТО. Нам його проводять фахівці з Генштабу, викладачі — люди, які пройшли війни, вони працюють з серйозними організаціями. І наш Олег Хоменко з ними домовився про навчання.

Капелани

— У фейсбуці Ви називалися просто Батальйоном військових капеланів. Чи є різниця?

— На даний момент є два батальйони: наш, Перший, і просто Батальйон військових капеланів. Його організували люди з п’ятидесятницької Церкви, окремо від нас. Нам довелося додати приписку «перший», щоб не було юридичних проблем з реєстрацією.

— Ви з ними якось контактуєте?

— Зараз ні, у них є своє об'єднання, але яке не підходить для нас. Це через певні вимоги релігійного характеру. А з нами залишилися люди, яким наше товариство ближче. Тут немає нічого конфліктного. Чим більше буде людей, які готові їхати в АТО, тим краще. Це не бізнес і не питання конкуренції в принципі. Бо їхати під кулі і «гради» готові не всі. Ми допомогли їм як батальйону документально, підштовхнули, і вони зараз працюють незалежно.

— Чи можна сказати, що бійці звикли до того, що капелани знаходяться поруч?

— Людина, яка не була під «градами» і кулями — вона ще не розуміє всієї важливості такої посади. А ті, які служать на передовій, просять нас приїхати і залишитися з ними. Ми ж ще й парамедики, можемо надати першу екстремальну допомогу, відновити людину. Ми робимо серйозну ставку на медицину. Ми були і при Правому секторі, і там наші капелани дуже серйозно себе показали, тому нас скрізь просять приїхати. Але це тільки волонтерство, люди звільняються з робіт, кидають все, щоб допомогти іншим.

— Звідки беруться гроші на цю діяльність?

— А де знайдуться. Хтось здає свою квартиру, хтось бізнес веде. На всіх пожертвувань не вистачить. Можу сказати, що протестанти викручуються самі.

— Але ж Ви збираєте гроші?

— Так, але не на себе. Єдине, що ми можемо дозволити собі купити, — це бронежилети і каски, це не злочин. Я часто віддавав свої «броніки» і каски бійцям, а потім потрапив під обстріл без нічого. Після цього зрозумів, що потрібно і про свій захист думати.

З грошима на солдатів допомагають добре, тут претензій немає. Буває, що мені дзвонять і запитують що потрібно зараз, а я не можу навіть сказати що саме.

— Яка зараз ситуація на передовій?

— Трохи менше стали стріляти, типу «перемир'я». Але не було такого дня, щоб не стріляли взагалі. Думаю, що і цей період закінчиться, і знову почнеться війна.

— Не можу не поставити запитання, яке всі задають один одному. Коли все це закінчиться?

— Ніхто не знає. Але я відчуваю, що не скоро. Не в найближчі місяці, ще рік, як мінімум. Це все дуже непросто. Ми навіть не задаємось питаннями, яке у нас командування і як все відбувається. Найголовніше питання — як допомогти людям. Все інше — сміття. Був один міністр, став інший, це неважливо. Але якщо ми на це будемо звертати увагу, то не виконаємо головного. Для нас важливо знати — як допомогти хлопцям.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Точка зору

    • 15 жовтня 2019, 16:37 | Колонка Тетяни Деркач | 

      Визнання ПЦУ Елладською Церквою: чим може відповісти Москва

      12 жовтня 2019 року увійде в історію українського православ’я як переломний рубіж: Елладська Церква першою серед помісних Церков офіційно долучилась до визнання ПЦУ. У Московському патріархаті не змогли приховати розчарування та шок.

    • 13 вересня 2019, 11:33 | Колонка Михайла Черенкова | 

      Після Томосу вчімося жити разом

      Після Томосу Україна вчиться жити в нових умовах — коли проблему канонічності начебто усунуто, але суспільство і церква не стали менш розділеними. І виникає питання: як жити в умовах непереборного поділу, в умовах складного різноманіття?

    Останні коментарі

    • velovs@ukr.net | 18 жовтня 2019, 17:09

      ""Русская кровь", пролитая за чужую свободу, вынимается из патриаршего кармана и тыкается в нос собеседнику при каждом удобном поводе." ---------- И в этой "русской

    • velovs@ukr.net | 18 жовтня 2019, 10:08

      Р. S. Й, між іншим, в незалежній Україні цей (де-факто) людиноненависницький - заздрісно-братовбивчий і самогубний "дух Каїна" (він же - дітовбивчий "дух Тараса Бульби"), в т. ч.

    • velovs@ukr.net | 18 жовтня 2019, 08:57

      Оккупанты уже давно отказались от "марксистско-ленинской идеологии", на смену которой пришла мифология т. наз. "русского мира". -------- Что же касается "губителей душ

    • Стефан | 17 жовтня 2019, 21:11

      Охотное впрягание называющих себя христианами в гнилую партийно-политическую повозку марксистско-ленинской идеологии оккупантов, диверсантов и сепаратистов, действующих против верующего украинского

    • Стефан | 17 жовтня 2019, 20:42

      Признать очевидное, самостоятельность Православной Церкви Украины (ПЦУ), это не доблесть, а честный, благородный поступок, но отрицать, противодействовать верным служителям Господа Бога Иисуса

    Популярні статті місяця