Отець Василь Рудейко: покровителем Євромайдану є св. Миколай, бо він — символ справедливості

Отець Василь Рудейко, доктор богослов’я, викладач Українського Католицького Університету, на Майдан до Києва поїхав після першого побиття студентів. Від того часу провадив там богослужіння, сповіді, нічну молитовну варту та розмовляв із протестувальниками не тільки Євромайдану, але і Антимайдану. Додому приїжджав двічі: вперше, щоб прийняти екзамен у студентів. Говорить, що хоче повернутись до звичного життя і скучив за своїми студентами. Ми зустрілись із отцем, коли він приїхав до Львова вдруге на кілька днів.

— Отче Василю, чи були б зміни у Церкві, якби влада підписала угоду із Європейським Союзом?

— Звичайно, оскільки вона суспільна організація, а не лише духовна. Було б легше провадити різноманітні гуманітарні проекти, що зараз ускладнює візовий режим. В умовах сучасної України Церква живе не у повністю демократичному суспільстві. Це стосується рішень, які виносять суди чи організації щодо церковного майна, у нас вони можуть бути політично вмотивованими на користь якоїсь із конфесій.

Проте, Церква стикнулась би і з новими викликами, адже демократія Європейського Союзу означає також готовність до відстоювання інтересів християнських цінностей, особливо цінності людського життя у всіх його фазах.

— Деякі християни виступили проти Європейського Союзу, до прикладу догналіти влаштовували антиєвроінтеграційні акції біля статуї Матері Божої. Чи становлять вони загрозу?

— Вважаю, що ми занадто багато реклами робимо для цього маленького угрупування, коли звертаємо на них увагу. Я розумію, що можна апелювати до органів влади, бо це напівекстремістське угрупування, а дехто їх зараховує до деструктивних сект, але занадто багато уваги маленькій спільноті.

— Чи може нещодавній лист Мінкультури до УГКЦ обмежити діяльність Церкви? До речі, серед його ініціаторів саме догналіти.

— Для Церкви це не проблема, адже ми були у підпіллі довший час і до цього готові. Присутність Церкви на Майдані, від самих початків, довела, що вона була, є і буде з народом. Церква не за політичні партії. До прикладу, я був не лише на Євромайдані, а і на Антимайдані, звідти до мене приходили сповідатись люди і я бачив певну моральну революцію в умах самих людей із обох майданів. Натомість, політичні сили часто хочуть одурити людей, керуються своїми зацікавленнями і використовують народ як своєрідний щит. Люди це розуміють, а тому — противляться. Ще треба багато праці для ламання стереотипів, а дуже багато чого зламано. Мирослав Маринович в ефірі ЗІКу дуже гарно сказав: “Двадцять років із сорока ми вже пройшли, нам залишилось всього-на-всього ще двадцять”.

— Як залишатись християнином в той момент, коли б’ють твоїх знайомих, коли в країні безлад?

— Християнином ти є незалежно від того чи є штурм, чи нема. Є імперативи, яких ми дотримуємось завжди — це ненасильницький спосіб вирішення питань, які виникають, наголошення на вартості людського життя, на тому, що не можна брехати, вбивати, залякувати. Це те, що ми, християни, повинні пам'ятати і комунікувати іншим. Коли їхали студенти УКУ, я говорив їм, що основна місія — не бігати і кидати камінцями в «Беркут», а — розмова з людьми, щоб доносити до них базові істини, для того, щоб висвітлювати правду для інших. Ми вчили їх мов англійської, німецької чи італійської, готували до того, щоб вони могли спілкуватись із людьми, які можуть нам допомогти, щоб могли комунікувати правду. Адже найважливіше — це говорити правду без будь-яких перегинань, бо маскування чи надмірний акцент на чомусь — робить шкоду. Я впевнений, що вони до цього готові.

— Всеукраїнська Рада Церков готова сприяти конструктивному початку діалогу між владою і Майданом. Чи має Церква якийсь вплив на державу? Чи може вона протидіяти тому насильству, що відбувається зараз?

— Церква в Україні має більше 80% довіри і це дуже великий скарб, яким вона володіє. Від поведінки Церкви в цей кризовий момент буде залежати чи той відсоток збережеться, чи буде падати. Думаю, що Церкви могли б вкласти дуже багато в мирні переговори, які мають відбуватись між урядом і народом України, бо конфлікт, який виник, не є політичним, він — моральний. Люди мене не питають за кого голосувати, а — як перемогти зло. Наступний, хто прийде до влади, зустрінеться із людьми, які вимагатимуть дії, а не обіцянки. Дії мають бути чесними, добрими, такими, що будуть відстоювати моральні цінності, а не — політичні.

— А яка атмосфера на Антимайдані?

— Мені здається, що люди на Антимайдані були більш закритими. Всі вони — діти України, всі хочуть добра собі і своїм близьким, але історично сталось так, що одні більш відкриті до демократії, інші — до тоталітаризму. Вони дивляться на світ із різних позицій.

Вважаю, що те, що люди на сході є такими, є також недопрацюванням УГКЦ. Вона має бути менш дипломатична, а більш рішуча і відповідати більше на поклик Євангелія, аніж на зберігання екуменічного балансу. Ми повинні зробити те, що в 30-их роках зробив митрополит Андрей Шептицький на заході: створити будинки «Просвіти» на сході. Із харизматичними священиками, лідерами, що працюватимуть із людьми і розвиватимуть національну ідею, яка майже відсутня. На сході присутня ідея збагачення: вони готові за 200 гривень стояти на морозі із гаслами, в які не вірять. Для мене це — індикатор відсутності національної ідеї. Натомість, на Євромайдані люди самі платять 200 гривень, щоб відстоювати свій національний ідеал. На Антимайдані був тренд із якого всі сміялись. Вони прийшли туди із гаслами 2004 року: “Янукович — наш кандидат”. Інколи люди, звичайні кияни, підходили і питали: “Кандидат куди? Він же президент, чи кандидат на виліт?”.

— Чи існують між Церквами суперечності щодо Євромайдану? Чи вони навпаки — об'єднались?

— Об'єднались на рівні людей, але, на жаль, ще не на рівні інституцій. Церкви прийшли туди, де є люди, де вони можуть відповісти на духовні та моральні питання, які виникають. Насправді, нікому не цікаво чи я греко-католицький священик, чи римо-католицький, коли мене бачили в підряснику, то підходили і питали: “Отче, що будемо робити далі?”, “Отче, чому їх побили?”. Питання конфесійної приналежності тут відіграє другорядну роль, можливо навіть і жодної ролі не відіграє. Дехто у цьому вбачає заснування підвалин помісної української Церкви.

— Нещодавно Олександр Бригинець в інтерв’ю “Еспресо.TV” розповів, що ставлення до церкви змінилось, цитую: “За часів СРСР ми сприймали себе як віруючих, а церкву бачили лише як формального посередника з Богом. Однак теперішні події показали, що церква – це не 10 грн. на свічку чи просто зайти перехреститись, а реальний інструмент соціальної підтримки”. А як на Вашу думку змінилась Церква?

— Я не вважаю, що з'явився якийсь рубікон ставлення до Церкви завдяки Євромайдану, багато людей просто вперше побачили Церкву в дії, поза стінами рукотворного храму, живу церкву.

Хоча, є різні погляди на присутність Церкви. Наприклад, Російська Православна Церква офіційно не благословляє своїх священиків, які ходять на Євромайдан, але я бачу, що не всі до цього дослухаються. Саме троє монахів із Десятинного монастиря в найбільш кризовий момент, коли почалось реальне протистояння, яке вже годі було назвати мирним, вийшли на хресну ходу із іконами. Вони почали молитись в один бік, і другий. Потім до них долучились священики Київського Патріархату, греко-католицькі, римо-католицькі. В мережах поширюється фото, де священик Українсько Православної Церкви Київського Патріархату стоїть із піднятими руками і молиться спиною до «Беркуту», а з-за його спини стріляють в протестувальників. Я особисто знайомий із ним, бо ми разом молились на сцені. Все ж вважаю, що заява, яку зробила Всеукраїнська Рада Церков є занадто м'якою.

— А яка на Вашу думку вона має бути?

— Має бути чітка апеляція до совісті мітингувальників і влади, щоб це зупинити і не говорити про діалог, а говорити про перевибори. На мою думку, оскільки Церква має такий великий вплив у суспільстві, вона могла б виступити посередником між народом і владою. Тоді вона перейняла б на себе частину відповідальності за моніторинг чесності виборів. Церква і далі залишалась би аполітичною, незаангажованою, не мала б ні за кого голосувати, але як інституція могла б слідкувати за проведенням чесних виборів. Всеукраїнська Рада Церков могла б виступити таким ініціатором і там були б присутні: християни, мусульмани, юдеї. Думаю, в нас достатньо священиків, щоб це забезпечити. 

— Чи можете Ви передбачити якими будуть майбутні дії влади щодо Церкви? Адже вже був лисn Мінкультури, окрім того хочуть судити отця Димида, який багато часу провів на Євромайдані

— Це примітивні спроби залякування, що не мають нічого конкретного. Я можу зрозуміти чому Міністерство культури написало листа, тому що УГКЦ є дуже великою, понад 5 млн. вірних. Це люди, які спілкуються із Католицькою Церквою, мають контакти за кордоном. За подіями, де присутні греко-католики, спостерігає цілий світ. Те, що відбувається, зокрема тиск на отця Димида, це спроби залякування, так само, як викрадення людей чи погроми тітушок. Проте, це породжує ще більший спротив і радикалізацію. Протистояння на Грушевського спровокувало Анатолія Гриценка до заклику взяти зброю до рук. Коли Правий сектор пішов в наступ, я думав, що зараз почнеться така демонстрація як в Німеччині, Італії чи Іспанії, коли молоді люди змітають все із свого шляху. Натомість, вони досить культурно підійшли до «Беркуту», почали розмовляти, аж коли ті почали їх відсторонювати, тоді почалось протистояння, яке триває дотепер. Але, коли почали кидати шашками, демонстранти навіть відтягували авто звичайних людей, для того, щоб їх не розбили, не громили бутік поблизу місця подій.

Демонстрація відбувається в певних рамках і ціллю є показати, що люди не згодні з тим, що їх, як народ, який є джерелом влади у державі, не пускають до Верховної Ради, де збираються їх представники. Чому? Адже відповідно до Конституції ми маємо конституційне право показувати свою незгоду. На Грушевського немає радикально налаштованих громил і це — ознака зрілості суспільства. Я дуже дякую священикам, які намагаються втихомирити конфлікт, і людям, які не трощать все підряд.

— У своєму блозі Ви назвали Майдан — «Майданом св. Миколая». Чому?

— Ми звикли на заході України, що приходить св. Миколай і з'являються подарунки, але Миколай — це дещо більше, ніж подарунки. Коли львів'янин Роман Зілінко встановив ікону св. Миколая мені було дуже приємно, а потім з'явилась шопка в гуцульському стилі. Я подумав, що св. Миколай не лише подарунки і благодійність, — це відстоювання гідності і правди. Св. Миколай передовсім був єпископом, який відповідав за вірних йому людей, був одним із тих, хто брав участь в Першому Нікейському соборі, відстоював божество Ісуса Христа перед єретиками. Був тим, хто уві сні з'являвся правителю, що безпідставно утримував трьох юнаків у в'язниці. Він не просто символ благодійності і доброти, але і символ справедливості. Тому, якщо шукати покровителя для Майдану — це не архангел Михаїл, що йшов з військом, хоча він теж там стоїть. Але саме св. Миколай, що з'являється і апелює до совісті, чесності, благодійності, завдяки якій функціонує Майдан. Люди приходять і приносять туди необхідні речі, діляться канапками не лише із «своїми», а йдуть до «Беркуту», до Антимайдану. Хіба все це не є натхнене і вимолене св. Миколаєм?

Розмовляла Наталія МИХАЙЛЮК