Законопроект про «протидію нелегальним розкопкам» лише створює умови для їх легалізації, — експерт УГКЦ
Нещодавно у Львові відбулася нарада археологів, громадських активістів, музейників, священнослужителів, на якій йшлося про небезпеки, які існують у сфері захисту культурної та історичної спадщини. Наша розмова з о. Ігорем ОНИЩУКОМ, кандидатом юридичних наук, референтом Курії Верховного Архиєпископа УГКЦ, учасником цієї зустрічі.
— Отче Ігоре, яка головна причина цієї зустрічі? Що зібрало за одним столом археологів, музейників та церковних діячів?
— Справді, у Львівському музеї історії релігії відбулася дискусія археологів, громадських активістів, музейників, священнослужителів та представника голови робочої групи «Blue Shield» — Україна стосовно проекту Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії нелегальним розкопкам та обмеження цивільного обігу археологічних предметів. Ініціаторами цього законопроекту є народні депутати В. А. Кириленко, М. В. Матіос, О. С. Доній, Б. М. Бенюк. Серед обговорюваних питань учасники зустрічі аргументували потребу ратифікації Україною міжнародної Конвенції Унідруа.
Після довгих дискусій учасники одноголосно прийшли до висновку про те, щоб протестувати проти цього законопроекту. Адже разом з його прийняттям відбудеться легалізація колекцій, сформованих незаконним шляхом. «Чорні копачі» отримають механізм перекваліфікації археологічних артефактів у предмети побуту та зможуть легально їх вивозити за кордон. Відбудеться повне відсторонення фахівців від процесу експертизи археологічних цінностей. Отже, законопроект стимулює подальший розвиток «чорної археології» і чорного колекціонування та суперечить Рамковій Конвенції Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства.
Насамперед хочу зазначити, що вказаний Законопроект містить низку порушень правил юридичної техніки. Наприклад, у частині першій статті 343 Цивільного Кодексу України пропонується дати визначення терміну «археологічний скарб». Однак Цивільний кодекс України не підходить для визначення «археологічного скарбу», оскільки для цивільних відносин його вік не має значення. Крім того, частиною четвертою статті 343 ЦК передбачено, що у разі виявлення скарбу, який є пам’яткою історії та культури, право власності на нього набуває держава. Запропоноване проектом визначення не дає можливості встановити, чи потрібно відносити археологічний скарб до пам’яток історії та культури. Крім того, право власності на археологічний скарб залишилося неврегульованим. І таких подібних суперечностей у згаданому законопроекті багацько.
І, нарешті, законопроект не досягає мети «протидії нелегальним розкопкам», а лише створює умови для їх легалізації, вибудовує систему чиновницького контролю за чорним пошуком замість його ліквідації». Законопроект не сприятиме реституції релігійної культурної власності, яка постійно незаконно привласнюється в якості об’єктів естетичної цінності за допомогою антикварного ринку в Україні, який не відповідає міжнародним кодексам поведінки (наприклад, ЮНЕСКО – Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури або CINOA – Міжнародної конфедерації асоціацій арт-дилерів).
— Що у цьому контексті особливо важливо для Церкви?
— На мою думку, культурне надбання є невід’ємною складовою частиною індивідуальної та колективної автентичності, яка встановлює зв’язок між минулим, сьогоденням і майбутнім Церкви і держави. Бачимо, що у ці останні роки у Європі на законних, громадських і моральних підставах розвивається чітка тенденція на користь повернення культурної власності до країн їхнього походження. Повернення культурної власності безпосередньо пов’язане з фундаментальними правами людини.
Знаєте, у наш час проблема реституції культурних цінностей в країни їх походження є однією з найважливіших проблем обговорюваних в рядах ООН, точніше в ЮНЕСКО і в міжурядовому комітеті з питання повернення культурної власності у країни їх походження або реституції у разі незаконного присвоєння. Крім того, існує багато прикладів повернення і реституції.
Хочу лише навести деякі факти і цифри про незаконну торгівлю культурною власністю в світі. Наприклад, дослідження, проведене палатою громад в Об’єднаному Королівстві в липні 2000 р., свідчить про те, що незаконна торгівля старожитностями робить річний оборот в 6 мільярдів доларів. Поряд з торгівлею наркотиками і зброєю чорний ринок старожитностей і предметів культури є одним із найбільших незаконних промислів на нашій планеті. Інші дослідження вказують на те, що незаконна торгівля культурною власністю представляє річний оборот, принаймні, в 2 мільярди доларів. З інших джерел світова легальна і нелегальна торгівля культурною власністю досягла 39,3 мільярда доларів в 1993 році. Сьогодні ці цифри складають близько 60 мільярдів доларів, що представляє підвищення на 50 % за 10 років і «безпрецедентне зростання» угод через інтернет.
Очевидно, що реституція і повернення культурної власності необхідні. Саме тому археологам, громадським активістам, музейникам і священнослужителям необхідно об’єднуватися і знаходити компроміси для вирішення. Тому для Церкви насамперед важливо повернути культурну власність шляхом реституції, а також запобігти «розкраданню» культурної власності та торгівлі на «чорному ринку».
— Чи є історичні приклади випадків успішної реституції культурної власності?
— Звичайно є. Наприклад, в 2008 році Сирія повернула Іраку близько 700 стародавніх предметів, включаючи золоті монети і прикраси, викрадені після вторгнення США. У квітні 2008 року Франція поступилася Буркіну Фасо більше 260 викраденими археологічними предметами, вилученими французькими митниками в порту Руана. Ці твори, вкрадені французькою парою, складаються з 231 фрагментів гончарних виробів, 8 цілих гончарних виробів, 17 предметів з каменю та 6 предметів з бронзи. Вони датуються з 1000 по 1300 рр. до нашої ери. Релігійні культурні цінності, незаконно вивезені до Данії, відправлені знову в Китай. Згідно з Конвенцією ЮНЕСКО 1970 р., китайський уряд витребував у місцевого суду Данії повернути 156 релігійних культурних цінностей. Реліквії дотуються періодом між 2000 роком до нашої ери і династією Мінг (1368–1644 рр.). Повернення цих предметів свідчить про резолюцію китайського уряду, що намагається повернути предмети незаконно вивезених з країни.
— А як ситуація в Україні? І яка небезпека прихована у цьому законопроекті?
— Зараз склалася ситуація, коли значна кількість археологічних артефактів України під загрозою знищення. «Чорні археологи» здійснюють справжній терор історичного надбання України. Адже багато пам’яток розкопуються негуманними способами. А яка мета цих розкопок? Основна мета – віднайдення золотих, срібних, бронзових предметів, які на чорному ринку дуже цінують і охоче скуповують. Кажуть, що це така мода, яка з’явилася вже давно, як тільки розпався Радянський Союз.
У цьому законопроекті прихована небезпека легалізації колекцій, сформованих незаконним шляхом. «Чорні археологи» отримують правовий механізм перекваліфікації археологічних артефактів у предмети побуту та повне відсторонення фахівців від процесу експертизи археологічної власності. Таким чином так звані «колекціонери» отримують механізм легального переміщення археологічних пам’яток за кордон і продавати їх. Все це суперечить Рамковій Конвенції Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства. Хочу підкреслити, що Конвенція була ратифікована Законом України у вересні 2013 року і містить норми про доступ до культурної спадщини, демократичну участь, громадський аналіз та обговорення можливостей і проблем, пов’язаних з культурною власністю.
Саме тому цей законопроект конструює систему чиновницького контролю за «чорним пошуком» замість його ліквідації та не досягає мети протидії нелегальним розкопкам, а лише створює умови для їх легалізації. Таким чином формалізуються відносини у сфері чорного пошуку, робиться нелегальний обіг археологічних предметів цілком легальним.
Крім того, у законопроекті з’явилося поняття «археологічні предмети недержавної форми власності». Усі пам’ятки археології належать державі, як же можуть предмети з цих пам’яток належати будь-кому? Чи не означає це, що такі предмети можуть бути лише вкраденими у держави? Аналізуючи норми данного законопроекту, доходимо до висновку, що фактично будь-який копач може легалізувати свою колекцію простою заявою. Отже, нелегальний предмет стає легальним, він може бути представлений на виставках, потрапляти за кордон, купуватися і продаватися.
— У згаданих Вами рішеннях зустрічі йдеться про конфлікт між законопроектом і реституцією церковного майна. В чому саме полягає конфлікт?
— Насамперед хочу звернути вашу увагу на значення реституції. Слово «реституція» походить від латинського restitutio і означає «відновлення». Отже, реституція майна – це повернення його у власність тому, хто був позбавлений цього майна, або, іншими словами, відновлення колишнього власника в правах власності. У сучасній юридичній науці термін «реституція» має ще одне смислове навантаження – це повернення колишньому власникові майна, яке було відчужено незаконно.
Конфлікт полягає насамперед у тому, що згідно з цим законопроектом, Церква не зможе здійснити державну реєстрацію, наприклад, барокових церковних предметів, таких як чаші, посохи, статуї, ікони і церковні дзвони. Спосіб і процес, при якому такі культурні об’єкти будуть оцінені державою, в законопроекті є таємним, і відсутність будь-якого положення для священних предметів є образливим з точки зору Церкви.
Хочу підкреслити, що вступаючи до Ради Європи, Україна взяла на себе зобов’язання у правовий спосіб розв’язати питання повернення церковної власності. Україна так і не спромоглася виробити саме правове врегулювання цієї проблеми.
Окрім зобов’язання здійснити реституцію колишнього церковного майна, закріпленого у висновку Парламентської асамблеї Ради Європи 1995 р., про потребу «гарантувати релігійним інституціям, власність яких була націоналізована в минулому, реституцію цієї власності в належні строки або, якщо це неможливо, справедливу компенсацію» Україні – як, власне, й іншим пострадянським державам – було нагадано сім років потому – в рекомендації ПАРЄ від 24 квітня 2002 р.
— Яким чином діюче законодавство України передбачає реституцію майна, що було націоналізоване у Церкви?
— Проблема полягає у тому, що чинне законодавство України передбачає досить специфічну форму реституції лише «культових будівель та майна», а не всього майна, що було націоналізоване у Церкви, що суперечить відповідним рекомендаціям Ради Європи. Але навіть така квазіреституція залишається у повній дискреції органів, уповноважених розпоряджатися культовим майном від імені держави або територіальних громад. Більшість культових будівель та майна повертається релігійним організаціям не у власність, а у безоплатне користування, що навіть, якби хотів, не назвеш реституцією, тобто відновленням Церкви в правах.
У національному законодавстві геть відсутні критерії, на підставі яких уповноважені органи повинні приймати рішення про повернення релігійним організаціям колишнього церковного майна у власність або про передачу цього майна у безоплатне користування. Також у нормативно-правових актах немає критеріїв визначення культового майна. Чинне законодавство України не передбачає ніякої відповідальності за порушення права релігійних організацій на реституцію.
В українському законодавстві немає визначення культового майна. Більш того, серед сили-силенної нормативно-правових актів ви не знайдете критеріїв, згідно з якими «культове» майно можна відрізнити від «не-культового». Один-єдиний підзаконний акт, в якому здійснено спробу закріпити перелік «культових послуг та предметів культового призначення» – це постанова Кабінету Міністрів України від 12 вересня 1997 р., яка так і називається «Про затвердження переліку культових послуг та предметів культового призначення, операції з надання і продажу яких звільняються від обкладання податком на додану вартість».
— Який вихід зі ситуації Ви бачите? Зрештою, яка альтернатива і згаданому законопроекту?
— Наразі в Україні закону про реституцію немає, а у Верховній Раді України відсутні жодні законодавчі ініціативи з цього приводу. Навіть у Російській Федерації прийнято Закон «Про передачу релігійним організаціям майна релігійного призначення, яке знаходиться в державній або муніципальній власності».
Переконаний, що механізм реституції колишньої церковної власності має враховувати багато аспектів, які повинні бути визначені у спеціальному законі про реституцію. Питання реституції церковного майна досить комплексне і потребує системного підходу до його вирішення шляхом внесення змін до Конституції України та інших нормативно-правових актів. Адже, в чинному Законі про релігійні організації, а саме з огляду на аналіз ч. 2 ст. 5, назви та ч. 1 ст. 6, поняття «Церква» вживається як синонім поняття «релігійні організації» (саме в множині), що близьке, але не тотожне «об’єднанню релігійних організацій». Коли ми говоримо «Церква», ми майже завжди маємо на увазі саме релігійне об’єднання: Українська Православна Церква, Українська Православна Церква Київського Патріархату, Українська Автокефальна Православна Церква, Українська Греко-Католицька Церква, Римо-Католицька Церква в Україні тощо. Церква як релігійне об’єднання, позбавлена в Україні правосуб’єктності, позаяк не має навіть теоретичної можливості набувати статусу юридичної особи.
Стосовно згаданого проекту Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії нелегальним розкопкам та обмеження цивільного обігу археологічних предметів, то він цілком непридатний. Навіть, згідно з узагальнюючим висновком Головного науково-експертного управління за результатами розгляду у першому читанні законопроект доцільно відхилити. Бо, з огляду на викладене у цьому Законопроекті, запропоновані зміни до Кодексу України про адміністративні правопорушення до Закону України «Про охорону культурної спадщини», до Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», до Цивільного та Кримінального кодексу України не можуть бути прийнятими. Тому ініціаторам слід або суттєво доопрацювати даний Законопроект із врахуванням всіх можливих рекомендацій, або припинити його проходження.
На мій погляд, вагомим кроком Церкви, археологів, громадських активістів та музейників буде сприяння відповідальному застосуванню Рамкової конвенції Ради Європи 2005 р. про значення культурної спадщини для суспільства. Особливо, в частині моніторингу та співробітництва, як інструментів для прийняття стандартів найкращої практики Ради Європи. Наступним кроком буде ратифікація Конвенції УНІДРУА про викрадену або незаконно вивезену культурну власність. Даний крок обмежуватиме поточне придбання та незаконне привласнення культурних об’єктів, що не мають законного права на зміну поведінки на ринку культурних об’єктів. Ратифікація Конвенції обмежить циркуляцію старожитностей без вагомих причин, яка викликає тривогу в професійному співтоваристві археологів, істориків і антропологів, які вивчають українську ідентичність, але не можуть цього зробити з об’єктами, позбавленими їх оригінального контексту.
