• Головна
  • Митрополит СОФРОНІЙ (Дмитрук): “Якщо ми хочемо мати гарну державу, то в школах обов’язково повинна бути християнська етика”...

Митрополит СОФРОНІЙ (Дмитрук): “Якщо ми хочемо мати гарну державу, то в школах обов’язково повинна бути християнська етика”

18.09.2013, 15:50
Митрополит СОФРОНІЙ (Дмитрук): “Якщо ми хочемо мати гарну державу, то в школах обов’язково повинна бути християнська етика” - фото 1
Владику Черкаського і Канівського СОФРОНІЯ (Дмитрука) знають далеко за межами його єпархії. Його називають лідером проукраїнського крила в УПЦ (МП), а він вірить в сильну Українську Церкву, закликає шанувати своє українство й вивчати історію.

владика Софроній (Дмитрук) Владику Черкаського і Канівського СОФРОНІЯ (Дмитрука) знають далеко за межами його єпархії. Його називають лідером проукраїнського крила в УПЦ (МП), а він вірить в сильну Українську Церкву, закликає шанувати своє українство й вивчати історію. А ще він шанований як будівничий храмів та знавець іконопису.

— Вас можна назвати особистістю цікавого симбіозу. Ви народились у Рівненській області, навчались у Москві, а нині служите у Черкасах. Скажіть, наскільки кардинально змінювались Ваші погляди залежно від місця, обставин, людей навколо у різні періоди Вашого життя?

— Ми завжди в першу чергу повинні пам’ятати своє коріння, своїх батьків, предків і залишатись собою із тією внутрішньою силою, яку нам дарували батьки. Якщо людина народилась в Україні, а переїхала до Англії і стала англійкою чи англійцем, то вже не є нормальною людиною. Ми можемо бути в будь-якій країні, але повинні залишатись із всіма цінностями своєї нації, своїм ставленням до себе самих і своєї країни. Людина повинна любити свою країну й тим більше Україну, яку не любити не можна. Тому, де б я не був, щоб не було навколо мене, я завжди залишався українцем.

— У віці 31 рік Ви прийняли постриг у чернецтво. Чому ж не обрали монастирське життя?

— Я монашество не зразу прийняв, спочатку був целібатом. У мене були старі батьки і не було можливості одразу піти в монастир, бо я повинен був доглядати за ними. Лише в 1971 році прийняв чернецтво з ім'ям Софроній на честь святителя Софронія Іркутського.

Потім було навчання в Московській духовній академії, далі став викладати, був стипендіатом. Насправді, я обрав те, до чого йшов все життя — хотів присвятити себе науці.

Проте, моє викладання обірвалось у зв’язку із тим, що силові структури відправили мене із академії на Черкащину. Я хоч був і монах, однак опинився на приході. Мені було сорок років. Вже щось знав, щось бачив, почав працювати із людьми.

Тому, як такого, життя в монастирі в мене не було, хоч виріс й виховувався при монастирі. Насельником у монастирі я не був. Я був монахом при академії.

Владико, які маєте вимоги до тих, хто працює на будівництві, хто служить у храмі?

— В мене до всіх однакове ставлення. Проте, якщо питання торкається моїх духовних осіб або моїх віруючих, у мене одні прохання. Якщо ж працівників, то в мене прохання до них як до робітників. Я ніколи ні до кого не ставлюсь із якимись вимогами, якщо сам їх не виконую. Якщо я сам не пощу — я не маю права нікого змушувати до того, якщо я не молюсь — то я ніколи не буду наказувати комусь насильно молитись. Те, що виконую я, те я принципово втілюю в тих, хто є в мене на послуху.

— В одному зі своїх інтерв’ю Ви сказали, що в процесі будівництва дзвіниці влада не виділяє гроші, тим самим із негативом підкреслили прояви секуляризації. То все ж, на Вашу думку, нині Церква і держава повинні бути більш в тісному зв’язку? І які можливі наслідки такого спілкування, чи все ж має існувати певна дистанція?

— Насправді, дуже добре, що нині ми не є державною Церквою. Державна Церква може бути тоді, коли керівники держави будуть православними. А що робити, коли вони інших поглядів? Якщо президент православний, а губернатори ні, яке це може бути керівництво? Буде лебідь, рак та щука.

Моя особиста думка, що в усіх життєвих потребах держава повинна допомагати Церкві, тому що це одна структура. Є у нас наука, є у нас медицина, є у нас мораль. Коли в держави немає моралі і державні діячі про мораль не думають, а мораль підтримує тільки Церква, то треба державі з цим рахуватись чи ні? Звичайно, що треба. Та поки цього немає, бо держава не платить моїм батюшкам за мораль, а мораль несуть тільки священики.

Ще один із Ваших сучасних проектів — будівництво коледжу для сиріт. Якого формату набуде цей навчальний заклад ?

владика Софроній (Дмитрук) — Усі учні матимуть диплом про вищу освіту, адже коледж співпрацюватиме із нашими світськими вищими школами. Окрім того, діти проходитимуть своєрідну практику, навчаючись згідно зі своїми здібностями, бо кожна людина має дари від Бога. Один вміє малювати, він буде в мене іконописцем, інший буде столяр і різьбяр, третій може шити, четвертий — коваль, оволодіє ковальською справою і навчиться мистецтву церковних виробів, а хто любить смачно поїсти, я навчу його хліб пекти.

Продовжуючи тему освіти, як Ви вважаєте, чи необхідно вводити в шкільну програму обов’язкове вивчення християнської етики?

— Це є наш обов’язок. Якщо ми хочемо мати гарну державу із чистими ідеалами, то в школах обов’язково повинна бути християнська етика. І що то є за людина, яка знає науку і не знає про Бога, і не хоче знати? Проте, все залежить від керівників і області, і науки.

Ви досить часто підкреслюєте позитивний ріст парафій в області, проте й досі залишаються села, де немає ані храму, ні священика. Чи є якась система підзвітності й відповідальності священнослужителів за те чи інше село, людей в першу чергу?

— В мене тепер немає ні одного села, яке б не було під керівництвом священика. Якщо немає храму у селі, то це село приписне до того села, де є храм, священик, який задовольняє усі духовні потреби людей, які звертаються до нього. Священики в кінці кожного року подають звіт щодо своєї роботи та життя.

— Нині стикаємось із тим, що священнослужителі активно користуються останніми новинками техніки й, більше того, в деяких храмах можуть освятити планшети, смартфони й інші речі. Чи є чіткі вимоги: що можна освячувати, а що категорично ні? І чи слідкуєте Ви за тим, аби в храмах Черкаської єпархії такого не відбувалось?

— Якщо сучасний розвиток техніки, механіки не суперечить церковному вченню, то ми дозволяємо цим користуватися. Звичайно телевізор у храми не ставимо. Комп’ютер  й самі використовуємо у праці, як й будь-яка організація для ведення справ. Проте, у жодному монастирі немає комп’ютерів, телевізорів. Якщо хтось просить освятити якісь планшети, то дивимося, що саме є у тих планшетах. Священик має знати що він освячує, а людина розуміти навіщо. Ми слідкуємо, аби не було відхилень від церковних уставів й догм. Наприклад, був випадок, що нас просили освятити кафе, ми відмовились, бо там відбуваються різні недозволенності.

— Вас називають лідером проукраїнського крила УПЦ (МП). Чи викликає це певні труднощі у Вашій діяльності і чи маєте яскраво виражених послідовників?

— Послідовники звичайно є. Проте, у кожного свої думки й свій напрямок. Я ніяких тисків не відчуваю і не приймаю. Я маю свою ціль й ідею, я її не ховаю і вона вся при мені, тому мені дуже легко. Я не відступаю від православних постулатів, я доволі категорична людина й не порушую те, що не можна порушувати.

Ідею свою маю, бо знаю добре історію з усіх її сторін, історію нашої України, нашої Української Церкви. У мене є багато різних прикладів. Якщо я щось говорю, я завжди підкріплюю свою думку ретельно вивченою темою, якщо не дуже у чомусь розуміюсь, то ніколи не буду щось пропагувати й розповідати.

— Не можу не запитати Вас про Ваше бачення самостійної Української Церкви. З часу Вашого «Звернення» на цю тему пройшло вже майже 10 років. Якісь зрушення, зміни у цьому напрямку помічаєте?

— Ми залишились такими ж, якими були 10 років тому. Це не так все просто. Спочатку треба переконати когось у чомусь, а щоб переконати, треба мати авторитет, а щоб мати авторитет, потрібно чітко знати хто ти і якого напрямку, і чого ти робиш так, а не по-іншому. А оскільки цього немає, то це тільки голос волаючого в пустелі, не більше. А складно ще й від того, що часто у Церкву «лізуть» політики й займаються політиканством, а там де політика, то там ладу не буде.

Тому все залежить від того, як ми будемо жити. Якщо ми буде жити по-українськи, то буде Українська Церква, якщо по-європейськи, то це проблематичніше. Насправді, дуже багато людей хоче, аби була єдина Церква, але треба дивитись на обставини й історію. А історія знає розділення, а от з’єднання не знає, хоча уже воно є. Роз’єднались і ніяк ніхто не хоче з’єднуватись. Це ще фактор людський, де хтось повинен йти на поступ. А ніхто не хоче поступатися.

— В цьому році відзначали 1025 років від часу хрещення Русі. Йшло жваве обговорення святкування, подій, приїзду В. Путіна. І знову між вірянами не було єдності у поглядах. Якою ж має бути нарешті критична точка для самовизначення українцями українського?

— Потрібно, щоб українці були українцями. В першу чергу, Україна повинна бути зрозумілою українцям, щоб вони були гідні своєї держави й своїх людей. А у нас забувають про це, приїжджають з села у місто й робляться зовсім іншими: забуваються свою мову, культуру. Це наш нонсенс, наше непорозуміння із собою, нехтування самих себе. Ми повинні пам’ятати хто ми, якого батька ми діти і що хочемо в цьому житті.

Окрім архітектури, Ви захоплюєтесь і самі займаєтесь іконописом. Наскільки я знаю, за канонами ікона має бути написана на дереві. Сьогодні виробництво ікон, для широкого вжитку поставлено чи не на масове виробництво. Як знавець цієї справи, владико, можна молитись перед такими іконами?

— Насправді, може настати час, коли літографія зникне. Адже, якщо буде розвиток у духовно-церковній сфері, то з’явиться багато іконописців, які виконуватимуть побажання тих, хто прагне писаних ікон. А оскільки зараз немає такої можливості, то люди задовольняються літографними іконами. Але це не значить, що вони без благодаті. Є дуже багато випадків, коли такі літографії оновлюються, плачуть, мироточать, не можна сказати що це бездуховна річ. Та я думаю, ще прийде час, коли буде достатня кількість іконописців, які задовольнятимуть всі потреби людей.

— Кажуть, що всі сюжети, відомі літературі, можна знайти в Біблії. Чи є у Вас улюблена книга зі світської літератури і чи взагалі знаходите час для такого читання?

— Насправді, маю дуже мало часу, але з усією важливою інформацією я ознайомлююсь. Якщо не встигаю прочитати газету всю, то читаю як американські президенти — дивлюсь на заголовки, можу прочитати один абзац зверху, один вкінці, і вже знатиму що хотів сказати автор, пишучи статтю.

Дуже люблю поезію, класичну літературу, те, що ніколи не вмирає. Для відпочинку можу почитати якийсь детектив. Хочеться бути й в курсі справи щодо наших сучасних поетів і письменників. Люблю Ліну Костенко, Василя Стуса. Мені дуже багато приносять віршів нікому не відомих. Читаю із задоволенням. Дивуюсь, що люди, отримавши дар від Бога, не закопують його, хоч пишуть й не для друку.

Є таке слово — розсудливість. Хочу, аби наші люди, читаючи газети, книги, дивлячись телевізор, могли піддавати усе аналізу, а не приймали за чисту монету, обирали щось корисне для себе. Є такий вислів у Церкві – «Все вивчи, а одного тримайся». Зважайте на те, що дасть користь для вашої вічності, а не на те, що є пусте й миттєве.

Світлини з офіційного сайту Черкаської єпархії УПЦ (МП)

Розмовляла Катерина Галушко