Конфлікти між музейниками і церковниками на руку третім особам — думка експерта
За останні роки виникло декілька конфліктних ситуацій між закладами культури, зокрема, музеями, та церковними організаціями. У радянський час багато з відібраного у Церков релігійного рухомого майна опинилося в музеях, багато монастирів, храмів та інших приміщень стали музейними приміщеннями. За роки незалежності частину цього майна було передано релігійним громадам, але ще багато залишається у розпорядженні музеїв. Тому часто конфлікти між цими двома інституціями переростають у взаємозвинувачення, що не дозволяє мирно вирішити конфлікт. На цю тему ми запросили поговорити Владислава ПІОРО, голову правління ГО "Український центр розвитку музейної справи".
— Пане Владиславе, Ви є членом Музейної ради при Міністерстві культури України, що вирішувала долю батальних полотен, які хотіли перенести з Львівської картинної галереї в костел св. Лаврентія в Жовкві (для якого свого часу були намальовані). Полотна залишили таки у музеї. Чому так сталося? Які аргументи були найбільш вагомі для такого рішення?
— Музейна рада насамперед керувалася прагненням зберегти ці унікальні твори XVII ст. – картини «Битва під Парканами» та «Битва під Віднем» пензля Мартіно Альтамонте. Те місце, де вони зараз знаходяться – Олеський та Золочівський замки – на сьогодні є для них оптимальним. Зайве переміщення буде для цих полотен згубним. Також варто пам’ятати, що це лише дві картини з комплексу. Ще два інших авторів – «Битва під Хотином», «Битва під Клушино» – зберігаються сьогодні у фондосховищі Національної галереї мистецтв, у костелі капуцинів в Олеську, й потребувають оперативного реставраційного втручання.
Сьогодні є різні бачення, де мали б зберігатися та експонуватися ці твори. Серед варіантів, окрім Олеського та Золочівського замків, називається також костел св. Лаврентія у Жовкві. Однак, насправді, ніхто досі не проводив ґрунтовного дослідження придатності того чи іншого приміщення для розміщення цих полотен, зокрема, з точки зору дотримання температурно-вологісного режиму, руху повітря, мікробіології, освітлення тощо. Тому, музейна рада рекомендувала створити Спеціальну комісію Міністерства культури України з метою ґрунтовного дослідження умов зберігання картин «Битва під Парканами», «Битва під Відем», «Битва під Хотином», «Битва під Клушино». Комісія також вивчатиме питання придатності для належного збереження й експонування картин наступних приміщень: Олеський замок, Золочівський замок, фондосховище Національної галереї мистецтв у костелі капуцинів в Олеську, костел св. Лаврентія у Жовкві.
Комісія має складатися з реставраторів, кліматологів, мікробіологів та інших фахівців. Важливою складовою дослідження має стати ґрунтовний річний моніторинг у вказаних приміщеннях коливань температурно-вологісних показників.
Поки не буде відомо результатів перевірки – усі заяви про те, де полотнам буде краще, залишатимуться гіпотезами.
Разом з тим, на мій погляд, жодне із пропонованих місць не є ідеальним для презентації цих полотен: там мало світла, місця та умов для інтерактивного представлення картин та історичної доби, в якій вони були створені. Погоджуюся із думкою, що найкращим варіантом стало б створення з часом спеціального музейного павільйону, при проектуванні та зведенні якого були б дотримані усі міжнародні стандарти зберігання та презентації полотен такого рівня.
Ця ідея жваво обговорюється доволі давно. З приватних розмов з львівськими колегами знаю, що Борис Возницький, готуючи для експонування картин приміщення в Олеську та Золочеві, схилявся до думки, якщо і створювати такий павільйон для всіх чотирьох полотен, то він має бути у Львові. Проте, більш доцільним напевно було б створення його в Жовкві. Це історично виправдано, адже вони були створені для цього міста. Окрім того, павільйон стане новим туристичним об’єктом для Жовкви. Добре було б, якби у кожному невеликому українському містечку була своя туристична цікавинка. Це дозволило б відкрити усю Україну для туристів, розвести туристичні потоки, які сьогодні замкнені тільки на найбільші туристичні центри країни.
По-друге, якщо говорити про костел св. Лаврентія, запропонований польською стороною як можливе приміщення для експонування полотен, то треба розуміти, що не можна зберігати музейні пам'ятки в церкві, яка при цьому ще й залишатиметься діючою. Там свічки, велике скупчення людей на свята, різка зміна температури та вологості. Варто також розуміти історичну складову справи – ці полотна зберігалися в костелі, тому що на той момент це було єдине публічне місце у місті. Сьогодні змінилася доба і розуміння сакрального, як такого. У багатонаціональній та поліконфесійній Україні ми не можемо дозволити презентувати як святині полотна, де зображені навіть мусульмани. Маємо розуміти, що полотна, які колись були пантеоном слави для польського народу, сьогодні є лише пам’яткою історії, яка для всіх єдина. І найбільш коректним форматом, як на мій погляд, є саме музейна презентація цих творів із об’єктивною розповіддю про реальний історичний контекст тогочасних подій.
— Події навколо батальних полотен – це лише один із чисельних конфліктів між релігійними громадами і працівниками закладів культури. Чому так стається, що музейники і церковники так часто вступають у суперечку?
— Погоджуюсь, що часто обидві сторони висловлюють свою позицію надто емоційно. Але, на мій погляд, в Україні жодна з конфесій все ж не готова брати на себе відповідальності за утримання сакральних об’єктів згідно із всіма пам’яткоохоронними нормами. Для релігійних громад храм – це насамперед місце для відправлення культу. Хоч насправді ікони, розписи, самі храми – це унікальні пам’ятки історії і культури, що передали нам наші предки і які ми зобов’язані зберегти. Це загальнонаціональна спадщина, яка належить всьому народу України незалежно від конфесійної приналежності.
Дуже часто настоятелі храму, які вважають, що споруда не відповідає їхнім вимогам, просто замальовують старі розписи, або перебудовують пам’ятку на свій розсуд, таким чином знищуючи первозданну цінність церкви. А скільки було випадків, коли вірні спалювали ікони чи цілі храми, вважаючи, що вони надто старі і не можуть більше використовуватися за прямим призначенням. Сьогодні зовсім інші світоглядні орієнтири.
Прикро чути звинувачення релігійних громад в бік музейників, адже останні просто намагаються зберегти цінність для наступних поколінь.
Передумовою конфліктів між церковними структурами і музейниками є події ХХ століття. Тоді масово руйнувались храми, а деякі пам’ятки передавалися музеям. Однак, музейники в жодному разі не є винуватцями радянських репресій щодо церков та духовенства. Навпаки, вони самі багато постраждали від переслідувань комуністичного режиму, рятуючи сакральні пам’ятки. Згадаймо трагічні долі Макаренка, Ернста, Щербаківського та багатьох інших. Саме музейники намагалися вберегти від руйнування Михайлівській собор у Києві, стали на захист Софії Київської тощо.
Тому ситуація, яка склалася нині, насправді штучна і має бути цивілізовано вирішена. Після бурхливих подій ХХ століття не так легко встановити історичну справедливість, і передачею храмів її не відновити.
До того ж, якщо вже звертатися до історії, давайте також згадаємо, що одні з перших та найбільших музеїв на території України були започатковані саме Церквою. Наприклад, Церковно-археологічний музей при Київській духовній академії, колекції якого зберігаються і до сьогодні, зокрема, в Києво-Печерському заповіднику. Можна навести і львівський досвід – завдяки Митрополиту Шептицькому у наших музейних колекціях сьогодні є стільки пам’яток і є окремий великий музей.
Тому, завданням нашого покоління є розплутати клубок конфліктів, який нажаль, базується переважно на стереотипах, спрощеній уяві про історичні події ХХ ст., та, не рідко, чиїхось корисних інтересах.
— Ви згадали про Софію Київську. Ця пам’ятка разом з Києво-Печерським заповідником останнім часом стала об’єктом особливої уваги громадськості. Вже декілька разів там міняється керівництво, точаться постійні суперечки. Чи відомо Вам, що там відбувається зараз?
— У Києво-Печерському заповіднику спостерігаються не надто втішні тенденції. Заклад сьогодні очолюють люди, які не є фахівцями ані музейної справи, ані історії пам’ятки. Теперішнє керівництво до кінця не усвідомлює специфіки цього складного багатокомпонентного об’єкту. Це не лише сакральний комплекс, але також історично цінна пам’ятка, яка має загальносвітове значення. У зв’язку із цим дивно чути, що у новому штатному розкладі, який розробляється, у заповіднику вже не буде окремої наукової частини. Вона буде об’єднана із екскурсійним відділом. Новий підрозділ називатиметься екскурсійно-науковим відділом, і його головним завданням, судячи з назви, буде насамперед презентаційна робота. Це дуже важливо, але без належної дослідницької роботи якісна популяризаторська та просвітницька діяльність в принципі не можливі. Музейні комплекси мають працювати як наукові центри. Вивчення історії пам’ятки, колекцій тощо – надзвичайно важливе завдання, яке потребує відповідного кадрового, фінансового та організаційного забезпечення. Без цього будь-який музей не зможе повноцінно виконувати своїх функцій і просто перетвориться на склад.
Щодо Софії Київської – там призначено нового директора... Моя позиція у цьому питанні залишається незмінною – відбір кандидатур на посади керівників музеїв має здійснюватися на конкурсних засадах за чіткою прозорою процедурою із чіткими формальними критеріями. Я вітаю рішення Міністерства культури України провести відбір кандидатури на посаду Генерального директора Національного художнього музею на конкурсних засадах. Однак, цей експеримент має бути вдосконалений і перерости у регулярну процедуру, єдину для всіх музеїв країни. Й важливо, щоб до цього процесу була залучена професійна громадськість, представники якої могли б обирати кандидатуру, фахово оцінюючи концепції розвитку комплексів від кандидатів ще до їхнього призначення. Такі функції можна, наприклад, покласти на Музейну раду при Міністерстві культури України.
Ще хотілося б відзначити, що реалізація музейної політики в державі аж ніяк не повинна зводиться виключно до призначення керівників того чи іншого музею... В кінці червня – на початку липня 2012 року у Санкт-Петербурзі (Росія) проходила 36-сесія Комітету світової спадщини ЮНЕСКО. Знову лунали зауваження на адресу України щодо будівництва в охоронній зоні Софії Київської та Києво-Печерської лаври. Сьогодні будівництвом вже навіть спотворена цілісність історичного краєвиду правобережних схилів Дніпра у Києві. Дзвіниця Києво-Печерської лаври дедалі більше втрачає роль домінанти в панорамі міста, що є неприпустимим.
Тож перед музейною та пам’яткоохоронною громадськістю стоїть завдання згуртуватися та вимагати реального реформування галузі, принципів державного управління у сфері. Професійна аудиторія має зрозуміти, що повинна об’єднуватися навколо своїх проблем, відстоювати свої фахові інтереси та переконання на всіх рівнях, як у виконавчій владі, так і представницьких органах.
— Чи ці реформи виглядають цілком закономірними в контексті законопроекту двох депутатів від Партії регіонів, які хочуть передати Києво-Печерську Лавру Московському Патріархату? Тут йдеться про всю територію заповідника чи лише про ту частину, якою і так користується Церква?
— Ні, мова у законопроекті йде про повну передачу всіх об’єктів Києво-Печерського заповідника у власність релігійній громаді, тобто у приватну власність групи громадян України. У разі прийняття закону та враховуючи вже наявні наслідки господарської діяльності представників монастиря на території Києво-Печерської лаври, під загрозою опиняться пам’ятки, які належать усій громаді України: вірним УПЦ, інших конфесій, а також невіруючим громадянам України. Слід пам’ятати статтю Конституції, де йдеться про те, що Україна є світською державою, де Церква відділена від держави. Не можна допустити, щоби пам’ятка такого рівня перебувала у приватній власності порівняно невеликої частини громадян.
— Чи можливо використати досвід європейських країн, коли монастирські храми одночасно залишаються діючими і великими музейними комплексами? Чи існує тут модель співпраці?
— Універсальної моделі в Європі не існує. В Італії, наприклад, де концентрація старожитностей взагалі доволі висока, багато храмів, які є пам’ятками історії та культури, традиційно продовжують використовуватися релігійними громадами. Проте, громади розуміють значення цих об’єктів, здебільшого дуже відповідально ставляться до їхнього збереження, дотримуються певних правил. У Франції маємо інший досвід. Там давно пройшла масова секуляризація пам’яток сакральної архітектури. І передача цих пам’яток релігійним громадам, якщо це можливо з огляду на стан об’єкту, відбувається зазвичай на правах оренди та за умови дотримання чітких пам’яткоохоронних норм, належного утримання пам’ятки. В разі порушень цих умов, договір із релігійною громадою розривається.
На жаль, в Україні маємо здебільшого негативний досвід використання релігійними громадами сакральних пам’яток. Найяскравіший приклад – господарська діяльність теперішніх монахів на території Києво-Печерського заповідника, що призводить до руйнації пам’яток, провалів у печерах тощо. Дуже дивно, чому церковники не хочуть зберегти те, що є важливими святинями перш за все для них самих.
— Частими є випадки, коли на захист церковних громад стають чиновники, політичні сили або окремі депутати. Натомість, чи хтось із політиків захищає інтереси музейних спільнот? Маю на увазі не їхні особисті комерційні інтереси, а захист культурної спадщини.
— Якогось системного лобіювання інтересів музейників у представницьких органах влади немає. Натомість є величезний тиск з боку інших лобістів. Часто депутатами є самі ж церковники, тому природно, що вони захищають інтереси свої та своєї громади.
Разом з тим, ціла низка питань як у музейній галузі, так і суміжних сферах вимагає термінового вирішення, регламентування нормативними документами. Навіть Закон України «Про музеї та музей справу» у багатьох аспектах залишається недієвим, адже передбачає цілу низку підзаконних актів, що так і не були створені. Є й багато інших документів, які мали би бути прийняті Верховною Радою і діяти на користь музеїв, створювати умови для їхнього розвитку. Але їх немає кому навіть відстоювати у співпраці з музейниками. Звісно, варто говорити і про згуртованість музейної спільноти, адже їм самим часом важко виробити єдину позицію в складних питаннях та сконцентрувати увагу над його вирішенням.
Тому Український центр розвитку музейної справи виступив з ініціативою запропонувати політичним партіям, які на найближчих виборах мають шанси пройти до Верховної ради України, включити до своїх виборчих списків кандидата від музейної спільноти.
Ця ідея була обговорена і, загалом, підтримана в професійному середовищі. Всі відгуки, які надходили на нашу адресу, ми публікували на Музейному порталі України. На наступному етапі відбулася дискусія щодо можливої кандидатури, критеріїв її вибору. Паралельно на адресу політичних партій було направлено відповідний відкритий лист.
Зараз тривають своєрідні музейні праймеріз – широке голосування за конкретні кандидатури, які можуть бути делеговані до виборчих списків в разі досягнення відповідних домовленостей із політичними силами.
— Чи Ви справді думаєте, що обрання депутати від музейного професійного середовища здатне кардинально змінити ситуацію на краще?
— Ми не плекаємо ілюзії, що це стане панацеєю від всіх бід. Навіть, якщо наш кандидат справді потрапить в парламент, то його робота залежатиме від багатьох чинників: робота Верховної Ради в цілому, підтримка його ініціатив іншими фракціями, а також солідарність усієї музейної громади на стадії розробки проектів та ефективності їх в житті. Зрозуміло, що залишатиметься багато невирішених нюансів, але матимемо більше рушіїв впливу: депутатські вповноваження, можливість обговорення проблем на широкому суспільному рівні, а не лише в кулуарах музеїв тощо.
Але навіть, якщо ця ініціатива зрештою не завершиться обранням до Верховної ради, це все одно доволі цікавий експеримент. Цей процес має привернути увагу до самої проблеми присутності музейних лобістів у представницьких органах влади, як найвищого, так і місцевих рівнів. Також ми сподіваємося, що музейники завдяки таким експериментам усвідомлять, що вони – доволі масштабна сила і навчаться концентрувати свій потенціал задля вирішення й інших проблем.
— Чи відомі Вам позитивні приклади діяльності громад, які відповідально ставляться до збереження сакральної спадщини?
— На мій погляд, жодна конфесія в Україні не веде себе ідеально, коли йдеться про охорону сакральних пам’яток. З особистого досвіду спілкування з церковниками, мені найбільше імпонує позиція УГКЦ, в межах її єпархій навіть створюються окремі комісії, які стежать за дотриманням протипожежної безпеки в дерев’яних храмах, а також збирають і популяризують сакральні колекції. Наприклад, колекція «Студіон», якою займається єромонах Севастіян (Дмитрух), експонати якої презентуються у Львові та в Успенській Лаврі в Уневі.
Також знаю позитивний приклад Харкова, де раніше Харківський історичний музей був розташований в приміщенні, яке зараз є резиденцією митрополита. В результаті декількох рішень музей було вирішено перенести в сусідній будинок колишнього ломбарду. Тому зараз тут збережено музей в центрі міста, а також створено храмовий комплекс. Тут важливою є позиція митрополита, як очільника громади, який погодився в цивілізований спосіб вирішити проблему. Коли є взаємна довіра, то можна знайти в собі вміння вирішити найбільш загострені проблеми.
— Наскільки громадськість може відгукуватись на заклик музейників захищати їх інтереси?
— Громадськість має розуміти цінність музеїв, бути зацікавленою в їхніх роботі. В сучасних непростих конкурентних умова музеї повинні вміти приваблювати аудиторію, заручатися підтримкою широкого кола друзів. Бо держава забезпечує лише якусь частину потреб культурних інституцій, і багато чого напряму залежить від підтримки громади.
Розмовляв Тарас Антошевський
