“Митрополит Володимир продовжує плеяду етнічних, непересічних українських єрархів, які, відчуваючи, розуміючи своє коріння, абсолютно свідомо відмовлялися від того, щоби поставити ці відчуття наріжним каменем власного церковного світобачення”

22 грудня 2010, 16:03 | Інтерв'ю | 16 |   | Код для блогу |  | 

Протягом останніх 20 років найбільш відомий львівський релігійний публіцист, спеціаліст з релігійної соціології Андрій ЮРАШ займається моніторингом та аналізом релігійного життя в Україні з особливою увагою до українського православ’я. З нагоди 75-літнього ювілею Предстоятеля УПЦ Митрополита Володимира (Сабодана) А.Юраш ексклюзивно для РІСУ аналізує постать владики як першоєрарха УПЦ.

— Пане Андрію, чому саме Митрополит Володимир очолив УПЦ? Адже на той час і в Україні були авторитетні архиєреї, той же Никодим (Руснак), а були й такі, які стали вже просто «мучениками от уніатов пострадавша», такі як Макарій (Свистун). Чому саме він?

— Владика Макарій втік з очолюваної ним Івано-Франківської єпархії дуже давно, ще на самому початку відродження Греко-Католицької Церкви, набагато раніше, аніж в Україні знову з’явився Митрополит Володимир (Сабодан). Потім в Івано-Франківську був владика Феодосій (Дикун), який був суттєво розважливішим за попередника. Мені доводилось з ним досить багато спілкуватись. Важливо відзначити, що він ідентифікував себе як надзвичайно щирого українця, але постійно переконував, що «справжнім» українцем можна бути тільки православним, подібним, власне, до нього. В архиєпископа, а з часом і митрополита Феодосія була певна харизма: усі пам’ятали: він ще в радянський час був де-факто репресований — перенесений з України і направлений керувати однією в найвіддаленіших та найменших єпархій Московського Патріархату — Астраханською.

Отож, чому не вони або хтось з інших єрархів РПЦ з України? Тому, що для цієї посади хотіли знайти особу, яка б прийшла ніби збоку, з’явилася так, як приходять месії, яка би підійшла всім, готова була би йти на компроміси. А, зважаючи на дуже довгий стаж і архиєрейський, і ректорський в Московській духовній академії та семінарії, саме тодішній митрополит Ростовський Володимир (Сабодан) найбільше надавався до такої консолідуючої зовнішньої ролі. Крім того, він був фігурою, яку знають, з яким безпосередньо в контакті були практично всі єрархи і значна частина українського духовенства.

Не треба забувати про ще один чинник, який випливав з самого характеру і типу цієї особи і через який він, митрополит Володимир, ставав дуже подібним до тодішнього архиєпископа Феодосія (Дикуна). Я маю на увазі, що митрополит Володимир також декларував себе як свідомого етнічного українця, а тому він адекватно вписувався у тогочасний український громадсько-релігійний контекст. Але одночасно слід пам’ятати, що він на сто відсотків був «перевірений» або у Москві безпосередньо, або у т.зв. «великоросійських» єпархіях, а тому, на переконання чільників Московського Патріарахату, не міг становити загрози для РПЦ в сенсі неконтрольованості, некерованості чи,більше, не до кінця витісненого з українців «мазепинства», на яке «захорував» навіть такий нібито «надійний» український екзарх — митрополит Філарет (Денисенко). Власне, усі разом згадані вище обставини й призвели до того, що в той кульмінаційний момент відродження національної свідомості митрополита Володимира й поставили очолювати український сегмент Московського Патріархату.

У той час не могли поставити якогось етнічного росіянина керувати проголошеною 1990-го року Українською Православною Церквою, оскільки ця фігура тут би не була адекватно сприйнятою, особливо в контексті дуже активного відродження Української Автокефальної Церкви. Владика ж Володимир, і всі це знали та розуміли, себе ідентифікував не як зрусифікований малорос, а як власне українець, який у побуті та при кожній іншій нагоді розмовляв українською мовою, який ментально, світоглядно себе ніколи не відділяв від української етнічної території.

Натомість, ми прекрасно знаємо, скільки інших українських єрархів, точніше вихідців з України, перейшовши на російський ґрунт, абсолютно відцурались і повністю забули своє коріння. Зважаючи на кадрову політику радянського часу, коли, за всіма свідченнями, до 70% випускників Ленінградської академії і майже 60% — Московських духовних шкіл були вихідцями з України, а в абсолютній більшості випадків — саме із Західної України (Галичини, Волині, Буковини, Поділля, тобто в етнічному сенсі з майже незрусифікованих земель), легко зрозуміти і допустити, що саме цей, так званий «український» контингент, пізніше формував і єпископат РПЦ. Хоча, напевно, не в таких вражаючих, трохи менших пропорціях. Однак церковний центр все одно завжди перебував в руках етнічних росіян, які на високі архиєрейські позиції ставили, як правило, або повністю зрусифікованих українців, або перевірених «малоросів». Згадаймо: з кількох сотень єрархів РПЦ післявоєнного періоду першорядних діячів українського походження масштабу митрополитів Никодима (Ротова) чи навіть Питирима (Нєчаєва) практично не було. І це при тому, що «біле», парафіяльне духівництво на добрих 60-70% етнічно було українським, навіть у класичних російських єпархіях типу Архангельської чи Вологодської, куди, як на неосвоєну неорану ниву, цілими родинами, священичими чи земляцькими «кланами» у кількості десятків чи навіть кількох десятків переселялися священнослужителі з України.

Відомий російський релігієзнавець Ніколай Мітрохін розповідав, що в окремих північних російських єпархіях є цілі благочиння, укомплектовані майже на 100% «українськими кадрами», що перебувають або у родинних зв’язках один з одним, або пов’язані походженням з одного села.

Для митрополита Володимира його українська ідентичність абсолютно могла обмежитися тим, що вкладалося, принаймні в той час, і дорівнювало шароварно-етнічним, пісенно-колядковим елементам. І в такій якості він абсолютно підходив на пропоновану йому позицію Глави українського підрозділу РПЦ.

Повертаючись же до фігури Володимира, слід підвести підсумок: він був етнічним українцем, а тому відповідав потребі тогочасного моменту в Україні. А з другого боку, він був прекрасно перевіреним на своїй попередній кафедрі, тобто він репрезентував і до цього часу репрезентує той тип українства, який завжди може бути локалізований, обмежений, поставлений у зрозумілі для «великоросійської» ментальності рамки і який не несе загрози свідомого виходу на якісь уявлення, які б межували з «крамолою» у плані автокефалії, радикального націоналізму чи чогось подібного. Тобто, для митрополита Володимира його українська ідентичність абсолютно могла обмежитися тим, що вкладалося, принаймні в той час, і дорівнювало шароварно-етнічним, пісенно-колядковим елементам. І в такій якості він абсолютно підходив на пропоновану йому позицію Глави українського підрозділу РПЦ. Я, наприклад, не раз читав, що багато студентів, які закінчували Московську семінарію, з ностальгією згадували, як вони в часі різдвяних свят приходили до тодішнього ректора, ще архимандрита чи єпископа Володимира (Сабодана), як вони разом співали колядок. Власне, такий тип малоросійського українського самовиявлення, самоідентифікації в російській церковній традиції був абсолютно толерований і дозволений.

Два моменти, які пов’язані з Митрополитом Володимиром, я хотів би з своєї позиції відзначити у цьому зв’язку. Він є типом такого етнічного українця, який не цурається власної національності, який має свою українську свідомість, але ця свідомість для нього не є самодостатньою, вона не може перерости в абсолютно автономне явище. І в цій якості, на мій погляд, Митрополит Володимир є і буде знаковою фігурою для Української Церкви. Але його сутність, типовість — в тому, що він продовжує плеяду етнічних, непересічних українських єрархів, починаючи ще від Стефана Яворського, Феофана Прокоповича і закінчуючи, власне, ним, які, відчуваючи, розуміючи своє коріння, абсолютно свідомо відмовлялися від того, щоби поставити ці відчуття наріжним каменем власного церковного і будь-якого іншого світобачення, які були готові йти на будь-які компроміси і свідомість яких не переростала у самодостатню цінність, заради якої вони були б готові до радикальних дій.

Митрополит Володимир, зважаючи на особливості його психологічної налаштованості та тип характеру, не був готовий ламати систему, всередині якої жив. І це, я думаю, прекрасно розуміли в Московському Патріархаті, усвідомлювали, що він залишиться у тому руслі, яке йому було визначено зовнішніми чинниками.

Щоправда, заради справедливості слід зазначити, що 18 років очолення Митрополитом Володимиром Української Православної Церкви (а це дуже значний період!) були обтяжені для нього і погіршенням здоров’я, і значними політичними катаклізмами, страшним пресингом внутрішньоцерковних кіл і партій, розколом де-факто у середовищі єпископату, постійним і очевидним тиском з боку інших українських автокефальних православних юрисдикцій, перш за все — Київського Патріархату. Усі ці фактори постійно на нього впливали і не могли не спричинити певних зрушень і в свідомості цього єрарха — свідомості українця-малороса, в якій домінують етнориси, а не самодостатня, повноцінно-вичерпна культурно-політична свідомість. В умовах незалежної України, особливо в часи президентства Ющенка та відповідного максимального сприяння з боку найвищих державних чинників, Митрополит Володимир зумів ці «етнориси» або частково побороти, або й навіть наблизився до їхнього заперечення чи навіть переростання. У двотисячних роках Владика Володимир, як Глава Церкви, наважився де-факто благословити, толерувати українофільські тенденції у середовищі своєї Церкви, які почали все більше зміцнюватися, поглиблюватися. І я переконаний, що з його боку це не була просто формальна згода.

— Повертаючись назад в історію, мене цікавить таке питання. Де-факто УПЦ на сьогодні користується тими правами, які для неї виборов тодішній митрополит Філарет (Денисенко). А яка роль Митрополита Володимира була в тому процесі? Я колись читав, що він приймав участь у розробці цього статусу. І навіть відома його заява, коли він запевнював, що цей статус є не більше ніж формальністю, що УПЦ — це просто «вивіска». Тож якою була його участь в тих процесах?

— Відверто кажучи, я не знаю, наскільки потужною, активною є роль самого Митрополита Володимира у тих процесах. Наскільки мені відомо, до цього прикладалися якнайбільше теперішній Патріарх Кирил, теперішній Патріарх, а тогочасний український екзарх Філарет, тодішній і теперішній мінський митрополит Філарет (Вахромєєв) і, безперечно, митрополит Коломенський Ювеналій (Поярков).

Очевидно, що митрополит Володимир і в той час був одним з чільних єрархів, хоча й не першорядним, формально віддаленим від «українських» справ, де його впливи, за неформальною інформацією, мінімізував, не бажаючи їхнього посилення, український екзарх. Отож, виглядає, що в 1990-му році роль митрополита Ростовського Володимира (Сабодана) все-таки визначальною не могла бути в контексті української ситуацїі. Заявити можна будь-що. Звичайно, він міг брати участь в неформальних дискусіях. Але, здається, його статус в той час не був таким, який би дозволяв йому ставити крапку чи кардинальним чином впливати на ситуацію. Беззаперечно, що в той час не могло не бути серйозної дискусії з цього питання, в якій митрополит Володимир, який очолював на той час кафедру, географічно близьку до Москви, не міг не брати чи навіть був змушений брати участь.

Коли дивитись на ситуацію 20-річної давності, не можна не зауважити важливого парадоксу: дуже цікаво, як радикальні історичні моменти роблять з одних людей зовсім інших, аніж вони були до того часу, або не дають розвинутись навіть тому потенціалу, який давно був закладений в інших. Я маю на увазі тодішніх митрополитів Філарета і Володимира, як після 1990-го року склалася їхня доля. Формально парадоксальним виглядає, що ідентифікаційно проросійський тоді митрополит Філарет очолив українську за статусом автокефальну Церкву, весь автокефальний рух, перетворившись на головного українізатора місцевої церковної традиції, а етнічно та ідентифікаційно проукраїнський митрополит Володимир став гарантом збереження статус-кво російських впливів, впливів Московського Патріархату в Україні.

На наш погляд, все зводиться до особливостей характеру: Митрополит Володимир не здатен, не готовий до радикальних рішучих дій, хоч і є толерантним, врівноваженим; тому він і став своєрідним гарантом збереження того статус-кво, який є таким фатальним і небажаним для України в сенсі розвитку її етнічної повноцінності. Оскільки ми не бачимо принципового руху, прогресу, розвитку, то й говорити про винятково позитивний вплив Митрополита Володимира на українську церковну ситуацію не доводиться.

Щось подібне відбувається і в політиці: оскільки немає загальнонаціонального суспільно-політичного консенсусу, то Україна й досі не визначилась, куди вона хоче рухатись — чи то в демократично-західному, чи то в північно-авторитарному напрямі. Так само в глобальному вимірі не розвивається і Православна Церква — вона продовжує залишатися у підвішеному, невизначеному статусі, вона не розвивається, залишається розділеною, її юрисдикційний статус не вдосконалюється. І значна вина у цьому, власне, Митрополита Володимира. Це об’єктивна реальність, хоч як би ми й не хотіли його піднести чи похвалити.

Варто окремо зазначити соціальний типаж Митрополита Володимира. Він походить із селянської родини. Це та соціальна страта, як кажуть соціологи, та соціальна група, з якої походило більшість священнослужителів радянського періоду. Походження з середовища інтелігенції для священнослужителів було явищем винятковим, з робітників теж не було багато, бо міста були атеїзовані. Тобто, українське селянське середовище ставало базою для творення цілої священичої генерації. Це той же феномен, який можна прослідкувати і на прикладі галицького духовенства післявоєнної доби, абсолютно співвідносний з особою Митрополита Володимира.

Що відбувалося: прості селянські хлопці, завдяки Московській і Ленінградській семінаріям, не маючи за собою жодної ґрунтовної освіти, потрапляли в дуже потужні культурно-ідентифікаційні середовища. І оця російськомовна, високо інтелектуальна атмосфера полонила цих хлопців, які мали мінімальний світоглядний рівень. Вдячність, а певною мірою і раболіпство перед нею, дозволили Російській Церкві мати вплив на етнічно-українське, але культурно вже неукраїнське духовенство.

А з іншого боку, культурне російське поле, за практичної відсутності українського, перемелювало українську свідомість, підпорядковувало її іншим етнічним і культурним цілям. Дуже часто духовенство селянського походження в радянській період було малоосвіченим духовенством, яке просто нахапалося поверхових знань, але було безмежно вдячним Російському православ’ю, яке їх підняло над соціальним прошарком, в якому вони були приречені залишатися, оскільки вища світська освіта для цих сільських хлопців без належної підготовки була взагалі поза межами можливого. Саме таким типажем є й Митрополит Володимир. Тобто, все, що він отримав у науковій та світоглядній сфері, ґрунтується на базі російської церковної традиції, за рамки якої наважуються у майбутньому вийти тільки одиниці.

— Останнім часом в медіа зявилось багато статей, присвячених особі Митрополита Володимира. Практично всі вони зосереджені на тому, що він є саме духовною особою, а не менеджером. Дехто навіть протиставляє його «ефективному менеджеру» Кирилу (Гундяєву). Можливо, Митрополит Володимир є просто людино молитви,і саме в цьому — його основний феномен на тлі Українського православя?

Я скажу радикально: Митрополит Володимир або юродивий, або слабохарактерний, або і те, й інше разом. Чому? Коли оточення Митрополита Володимира готує певні документи на московський Архиєрейський Собор, очевидно, за його згодою. І коли виступає протоєрей Андрій Новіков з Одеської єпархії з критикою цього документу, коли починаються крики, метушня, і єпископи-росіяни топчуть і ганьблять усі напрацювання київських богословів, то Митрополит Володимир не виступив жодним словом на захист свого оточення, яке, як всі вірили, артикулювало його ж думки. Можна назвати це толерантністю до всіх точок зору, але навіщо така толерантність, яка не може захистити своєї позиції?! Це є або безвольність і слабохарактерність, або така напівюродивість, коли абсолютно все віддається на Божу Волю. При тому, що об’єктивні опоненти Митрополита Володимира жодною мірою не демонструють толерантності.

Єдині більш-менш чіткі та впевнені кроки були зроблені Митрополитом Володимиром у 2007-2008 роках, коли зійшлися два вектори впливу: зовнішній — загальна політична кон’юнктура у той час, яка максимально сприяла українофільським тенденціям, і безпосередні намагання Президента Ющенка схилити предстоятеля УПЦ до відповідних дій— і внутрішній — виникнення потужної молодої генерації єрархів та богословів, які штовхали Предстоятеляв цьому ж напрямку.

Тоді Митрополит Володимир міг діяти однозначно і впевнено. Які були б наслідки, це вже інше питання. Бо якщо він ставить за мету зберегти статус-кво, то він досягнув цього. Він зберіг Церкву без розколів, і в його Церкві вживаються всі, хто декларує підпорядкування Москві: і махровий чорносотенець дореволюційного штибу митрополит Агафангел, і замаскований чорносотенець-інтелектуал Іонафан, довший час жив діомидовиць Іполіт, і тут вживається нібито відкритий автокефаліст Софроній.

Але кому вигідна така ситуація консервації? Коли зараз, за патріаршества Кирила, Московський Патріархат пішов у радикальний наступ, плоди 18-річної діяльності Митрополита Володимира як гаранта стабільності УПЦ (МП) стали очевидними. Він зберіг, підготував і передав у руки Патріарху Кирилу цілу збережену Церкву.

Для української свідомості і української духовності роки кермування Митрополита Володимира є однозначно роками повністю чи, принаймні, частково втраченими.

Якби Митрополит Володимир був українофілом не за колядками і шароварами, а був би справжнім ревнителем самодостатньої української духовності, церковності і традиції, то він би так не чинив, як він діяв впродовж 18-ти років очолення УПЦ (МП). Отож, подивімося, в стратегічному вимірі, чи Митрополит Володимир щось зробив для далекосяжних цілей української Церкви? Певною мірою, так. І тільки в останні роки, давши можливість вирости, зміцнитися і частково впливати на перебіг подій новій плеяді церковних діячів. Але з цієї ж позиції, я переконаний, його радикальніші дії щодо відвертих шовіністів, таких як Агафангел, дали б кращі результати. Коли людина все толерує, то перемагає той, хто організованіший, агресивніший. Отож, в глобальному масштабі ми не можемо сказати, що така позиція толерування, нейтралітету, пасивності чи виняткової молитовності є сприйнятною, оскільки вона розв’язує руки тим, хто душить усі позитивні українофільські поривання.

Для української свідомості і української духовності роки кермування Митрополита Володимира є однозначно роками повністю чи, принаймні, частково втраченими.

— Продовжуючи попереднє запитання, знову ж зверну увагу на інший аспект його діяльності, який відзначають, як надзвичайно позитивний: він зберіг єдність УПЦ (МП).

— А я також ставлю запитання: єдність заради чого? Єдність заради того, щоб митрополит Агафангел міг плювати і ображати в тій самій Церкві тих, хто думає інакше, аніж очолювана ним партія, а штатні пси з його оточення, на кшталт протоєреїв Новікова чи Лєбєдєва, безкарно висловлювали найбредовіші й найагресивніші ідеї – чи то з приводу гетьмана Мазепи, чи щодо оцінки діяльності Вселенського Патріарха Варфоломія, чи висловлювання на адресу «оранжевих попов» у самій же УПЦ, чи із закликами державними заходами ліквідувати УПЦ КП? Кому потрібна така єдність? Така єдність потрібна тільки Кирилу, Агафангелу і посереднім, справді середнім, підспівувачам типу митрополита Іринея (Середнього). Але така єдність не потрібна Україні! Я оцінюю це не з позиції націоналізму, а намагаюсь поглянути на це все збоку.

Суть проблеми полягає в тому, що Україна є ареною боротьби двох мовно- і культурно-ідентифікаційних позицій. Є частина громади, зорієнтована на Росію, російську культуру, і є протилежний до цього світ – зорієнтований, власне, на українську мову, культуру. До речі, завжди уважається, що коли ти виступаєш за українську культуру, мову і самостійну державу, в основі яких, до речі, європейські цінності і ліберальні традиції, виховані ще у XV-XVII сторіччях у часи перебування України у складі Речі Посполитої, то ти націоналіст, а якщо за російську — інтернаціоналіст, і це розцінюється як абсолютно нормальна річ. Чогось проміжного нема. Якщо Митрополит Володимир думає, що він стоїть посередині чи над цими процесами, то це фальш і лжа для себе і для суспільства. Якщо він об’єктивно толерує Агафангела, не поставить його на місце, клянеться Кирилові у вічній відданості, то він працює на російську культуру. Навіть якщо за ніч переспівати 500 колядок чи між службами переносити тисячу шаровар – це нічого не означатиме, тому що й надалі Агафангел і його оточення визначає ситуацію і впливає на перебіг справ в Україні.

— Але в даній ситуації не існує жодного так званого «інтернаціоналізму», бо позиція Агатангела — це теж націоналізм, просто російський. Навіть шовінізм…

— Націоналізм Агафангела — це шовіністично-чорносотенна газета «Набат», яку поширюють в одеських храмах. Це радикальні заяви проти всього українського, це навіть заперечення терміну «Україна», а натомість вживання такого любого для шовіністів – «Малоросія», як обзивав митрополит Агафангел державу, в якій йому доводиться служити під час Всемірного Русского Собора, це плекання Одеської семінарії як найбільшого фортпосту українофобства в Україні. То знову ж таки, заради кого Митрополит Володимир зберіг цю єдність? Беззаперечним є те, що всі його позитиви є позитивами не для всіх, а лише для когось.

Людина, яка всім каже «так», не є правдомовцем.

Людина, яка всім каже «так», не є правдомовцем. Схема абсолютного толерування — не є доброю схемою. Об’єктивно вона заради чогось діє, тобто хтось із цієї толерантності користає. В цьому випадку, особливо впродовж двох останніх років, коли все українофільське поступово згортається чи вже заперечено і згорнуто в УПЦ (МП), з цього скористалась та теперішня ідеологія, яка колись називала себе ідеологією «Третього Риму», а зараз має назву «Русскій мір». Вона, завдяки авторитету і досягненням митрополита Володимира, хоче зреалізувати і довершити свої плани.

— Тож він все-таки є більше людиною молитви, а не фізичних радикальних кроків?

— Значить, його молитва не доходить до Бога. Подивімось: ні розколу в Українському православ’ї не зліквідовано, ні не зупинено внутрішніх чвар в УПЦ, ні Україна не стала процвітаючою державою! Значить, слабкі молитви, значить, треба не лише молитися, а й діяти. Віра без діл мертва. Або треба йти в монастир, в келію і, можливо, не несучи на собі тягар відповідальності адміністративної, його молитва була б набагато ціннішою і дієвішою. А там, дивись – і за молитвою старця й так звані «розкольники» за 5 хвилин розкаються і повернуться у лоно так званої «канонічної» Церкви. Зараз його молитва недієва, вона не надихає, Україну з кризи політичної, економічної та духовної не виводить.

— Давайте перейдемо до стосунку Митрополита Володимира і розколу Православя в Україні: Митрополит Володимир і розкол. Адже зараз він очолює навіть цілу Комісію міжсоборного присутствія Московського Патріархату з питань церковних розколів. Тож як би Ви оцінили його діяльність на цьому ґрунті? Як би оцінили взагалі його позицію щодо цієї проблеми?

— Парадокс, з моєї точки зору, полягає в тому, що у Митрополита Володимира своєї концептуальної позиції щодо розколу немає, не було і, зі зрозумілих причин, не могло бути. Скажіть, будь ласка, чи існує документ, в якому б Митрополит Володимир висловлював власне — чітке і осмислене — бачення розколу? Є лише певні фрагменти, певні фрагментарні дії. Чи чули ви, що за констатовані 18 років він офіційно системно виклав думки, а не загальні фрази у тому сенсі, що розкол — це погано, і його треба заліковувати? До речі, а хто з цим не згідний? Тобто, від Митрополита Володимира йшли лише принагідні висловлювання з цього питанн. Його позиція завжди корегувалася і підводилась під ту ситуацію, у якій її слід було висловити.

Виняток з констатованої ситуації — це Архиєрейський Собор у червні 2008 року, де Митрополит, звісно, з подачі своїх молодих і прогресивних помічників, виступив із глибоким, правильним розумінням причини розколу. До речі, в цьому єдиному програмному виступі немає засудження розколу, натомість є навіть теза про можливість зміни канонічного статусу Церкви. Та чи можна говорити, з огляду на цей поодинокий факт, про якусь вироблену позицію самого Митрополита, який просто у даному випадку і за конкретних обставин погодився з думками молодших співробітників і ці думки озвучив? Думаю, ні. Повторюю: його позиція змінювалась відповідно до ситуації: ставлення до розколу і так званих розкольників було категоричним до кінця 1990-х років, стало більш вирозумілим і терпимим на межі 1990-2000-х років, коли «розкольників» почали відкрито приймати на Фанарі, і стало майже приятельським і де-факто партнерським у часи президентства Ющенка, який тоді примушував УПЦ (МП) до діалогу і порозуміння з Київським Патріархатом. Всім з цього приводу пам’ятна промовиста річ, вчинена Митрополитом Володимиром у травні 2009 року, коли, приймаючи у лаврі делегацію УПЦ КП на чолі з митрополитом Димитрієм (Рудюком), владика Володимир подарував останньому панагію — символ єпископської влади, що став демонстрацією визнання хіротоній, здійснених у «розкольницькій» Церкві.

Отже, все пояснюється надзвичайно просто: Митрополит Володимир існує і діє як певний символ. Наприклад, є церковний корабель, і на ньому є прапор. От і Митрополит Володимир, як прапор: подув вітер — він показує в один бік, змінивсь вітер — і він вже в інший бік хилиться. Але коли немає чіткої позиції, то чи можна зрозуміти, як діяти.

— Попри те все його авторитет незаперечний, як в УПЦ (МП), так і поза нею. Дуже часто критикують всіх і вся, натомість коли розмова доходить до особи Митрополита Володимира, то відзначають тільки його позитивну роль. Пригадую, навіть випадок, коли Патріарх Кирил відмінив свою поїздку в Рівне, а напередодні Митрополит Володимир безперешкодно відвідав це місто. І в Київському Патріархаті заявляли, що вони проти його візиту нічого не мають і ніяких протестів не влаштовуватимуть. Так що ж в ньому так заворожує уми? Що дозволяє людям прямо «носити його на руках»? За чим ми можемо судити про його такі неперевершені заслуги?

— Завжди, коли є проблема, люди дуже хочуть бачити месію. Питання в тому, чи він справді є месією? Чи він заслуговує на те, щоб називатися месією? Розповім одну історію, яку я особисто чув від кількох єрархів Київського Патріархату 5-7 років тому. Вони дуже хотіли, щоб Патріархом Московським став Кирил. Їм здавалось, що для України це принесе велике щастя, бо він нібито так все добре розуміє в українській ситуації, так часто приїздить до нас. Вони вірили, що Кирил-Патріарх відразу дасть УПЦ автокефалію, а Київському Патріархатові тільки залишиться приєднатися до УПЦ — і всі проблеми будуть раз і назавжди вирішені… І ось Кирил таки став Патріархом, не раз приїздив в Україну, де доступно для всіх розповів і показав «русскій мір»… І я запитую цих самих архиєреїв: і що? Жодної тези про Україну, жодної тези про адекватне вирішення українських питань: натомість — повернутися, покаятися, забути про свою українську ідентичність, про свої корені. Вернутися, по-перше, до «єдинаго русскаго народа, колибелью котораго била Святая Кієвская Русь», повернутись до «єдіной Церкві» і жити в рамках «єдіной цивілізаціі». Прозріння стосовно «проукраїнського» месіанства Патріарха Кирила прийшло, але стільки часу було витрачено на сповідання і безнадійні, неадекватні марення!

Щось подібне, але, звісно, з власною специфікою, можна констатувати і стосовно Митрополита Володимира. Коли так багато юрисдикцій, коли немає визначеності, багато кому хочеться бачити ідеал, мріяти, жити у полоні фантазійних очікувань: мовляв, очолить Митрополит Володимир об’єднану Українську Церкву, і всі заживуть, як у раю. Навіть якби це й сталося (хоч без насильницького розвитку ситуації такий сценарій не є можливий), то реальний розклад симпатій та головні б суперечності ніхто й ніщо на даному етапі не міг би усунути: митрополит Агафангел і далі б залишався форпостом шовіністичного російського церковного і політичного менталітету, донецький митрополит Іларіон і далі б бавився з культом царя-мученика, навіжений Анісімов і далі б воював із ненависними філаретівцями, а монархічні церковні братства водили б хресні ходи-хороводи у супроводі ряжених «казаков», вимагаючи відмінити щодобові оберти землі навколо власної осі і щорічні оберти навколо сонця.

Звичайно, жодна структура, Церква в тому числі, не є ідеальною. Тому природно, що всюди має місце розчарування, з об’єктивних чи суб’єктивних причин, у власних лідерах. Знову ж таки, не можна вимагати від священнослужителів концепції планетарного масштабу, глибини мислення, такої як у відомих філософів типу Юркевича чи Бердяєва. Тим більше, що сучасні священнослужителі загалом, а єрархи зокрема — це люди без відповідної бази, без відповідної освіти. Тому від них й можна почути будь-які думки, в тому числі на рівні єретиків і на рівні повної глупоти.

— На завершення хочу знову повернутись в історію. Митрополит Володимир і Патріарх Філарет були кандидатами на московський Патріарший престол. Вони обоє «програли». Однак обоє стали ключовими фігурами Українського православ’я. Обоє очолюють дві найбільш проблемні православні юрисдикції на території, де присутній Московський Патріархат. Можна навіть сказати, що на московську кафедру було два українських претенденти. Які були їх шанси тоді? І які причини того що ніхто із них не став Патріархом?

— Я намагаюсь бути щирим завжди й у всьому. Тому й не раз запитував себе сам: наскільки тогочасного предстоятеля Українського екзархату митрополита Філарета можна було вважати «українським претендентом» у питомому значенні цього слова? За формальною ознакою, що він очолював Український екзархат, чи за внутрішніми ознаками – самоідентифікацією, мовою, свідомістю? Я переконаний, що на той час за своїми глибинними ознаками він не був українцем. Правда, він був Предстоятелем – керівником українського підрозділу Російської Православної Церкви, тільки тому ми й називаємо його «українським» кандидатом.

Паралельно ставлю ще одне запитання: наскільки можна було вважати власне «українським презентом» митрополита Ростовського Володимира? Так, він був етнічним українцем, залюбленим у народну пісню, Кобзар і шаровари, але очолював суто російську кафедру і більшість свідомого життя прожив або закордоном, або в Росії.

Тобто, їх обох у 1990 році можна було лише умовно називати «українськими» кандидатами. І якби вони, можливо, домовились між собою, то один би з них і став Предстоятелем. Але йшла «війна» всіх проти всіх, а українці, зазвичай, не проявили хоч якоїсь системності, хоч мінімальної здатності до дипломатії, на що, зрештою, й неможливо сподіватися без зрозумілого політичного, державного, інтелектуального підтексту і відповідної традиції та належного рівня освіченості і культури. Головний же урок із патріарших виборів 1990 року полягає для України не в тому, що два «формально українських» претенденти з трьох реальних кандидатів, так і не посіли патріаршого престолу, а в тому, як повели себе ці кандидати у майбутньому: обоє осіли в Україні, обоє стали символами і найпомітнішими фігурами сучасного Українського православ’я, обоє стали Предстоятелями церковних юрисдикцій, обоє користуються значною повагою і визнанням у суспільстві, але обоє зробили цілком різні внески у розвиток самобутньої унікальної церковної традиції у нашій державі.

Митрополит Володимир, у чиїй українській самосвідомості начебто ні тоді, ні зараз не доводиться сумніватися, доклав чимало зусиль, аби законсервувати в Україні заповідник російського церковного обскурантизму, шовінізму та антиукраїнства, та ще й із такими реліктами, що їх і в російській тайзі не відразу знайдеш!

Якщо той, у чиїй «українській» ідентичності у 1990-му році можна було сумніватися (маю на увазі теперішнього Патріарха Філарета), реальними справами переконав, що зробив такий внесок у відновлення української — європейсько-Могилянсьскої — церковної традиції, що назавжди залишиться в історії, як один із головних українізаторів, екуменістів і самостійників, то інший «український» претендент 1990-го року — Митрополит Володимир, у чиїй українській самосвідомості начебто ні тоді, ні зараз не доводиться сумніватися, доклав чимало зусиль, аби законсервувати в Україні заповідник російського церковного обскурантизму, шовінізму та антиукраїнства, та ще й із такими реліктами, що їх і в російській тайзі не відразу знайдеш!

Правді треба дивитися у вічі: українська церковна традиція є дуже слабка. Вона частково відроджується, частково народжується — в будь-якому випадку вона тільки формується, на відміну від російської глибоко системної діяльності в церковній сфері, яка вміє все охоплювати, все собі підпорядковувати та виходити з будь-якої ситуації. У 2008 році, коли під час приїзду в Україну Патріарха Варфоломія здавалося, що український церковний корабель швидко і назавжди поверне в іншому напрямку, аніж він плив до цього часу, Патріарх, тоді ще митрополит Кирил (Гундяєв) показав, як можна на рівному місці все перевернути на власний лад, вказавши «малоросам» на їхнє маргінальне місце у фарватері і під прапорами «Русскаго міра». І це є справді жорстокий урок, науку з якого ніколи не слід забувати. Усім. У тому числі й Митрополитові Володимиру.

Розмовляв Анатолій БАБИНСЬКИЙ,

Львів, 23 листопада 2010 року

Система Orphus
Рейтинг
2
3
16коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • anglus | 27 грудня 2010, 20:09
    Коментувати коментар

    второй. Анатолий Бабинский: "Просто як я розумію, на думку мого співрозмовника український вибір був би більш будуючий в умовах нашої реальності". в условиях, когда половина Уркаины голосует за Януковича? в условиях, когда более половины граждан Украины как говорили на русском языке, так и говорят до сих пор? если бы митрополит Владимир, допустим, пошел бы на радикальные шаги, скажем, или в 90-е, или в 00-е для тотальной украинизации УПЦ, без всяких компромиссов, то кАк бы это было воспринято не только в Москве, но епископатом УПЦ, ее священниками и "практикующими" мирянами? в том регионе, где я служу - Киевщина, реакцию большинства мирян и священников я представляю... это центр Украины, ее "среднее арифметическое". ну, лишился бы он своего поста - дальше что? Анатолий: "да, и чим український етнофілетизм кращий за російський?". я лично глубочайшим образом убежден, что любому этнофилетизму вообще не место в Церкви Христовой. поскольку он может только разъединять людей. если бы митрополит Владимир занял бы радикальную позицию "свідомого українця", чего, возможно, очень бы хотели в нескольких западных областях, то он полностью потерял бы поддержку в восточных и южных, а также и в центре. Тягнибок много получил там мандатов в облсоветы, а? и поэтому критика Юрашем митрополита здесь... Блаженнейший, возможно, мог бы делать более активные шаги для украинизации УПЦ (чтобы сейчас в Киеве был не один храм со службой на украинском, а 15). но требовать от него "действий без компромиссов" по всебщей украинизации УПЦ - это напрочь не понимать реалий украинского православия.

    • chernomorets | 28 грудня 2010, 09:55
      Коментувати коментар

      Як раз дуже гарно видно, що проблема настільки глобальна, ЩО ПОТРІБНА КУЛЬТУРНА РОБОТА ЦЕРКОВ - ВЕЛИЧЕЗНА. тоді не буде цієї ситуації, про яку пише англус. А інакше - ніколи і ніяк нічого не змінити. Треба перестати уповати на політику, а зайнятися культурною роботою. Замість політичної тактики необхідна СТРАТЕГІЯ формуванням ідентичності.

  • anglus | 27 грудня 2010, 20:08
    Коментувати коментар

    скопирую сюда два своих камента из обсуждения этого ивью на РвУ. первый. Юраш: "Він є типом такого етнічного українця, який не цурається власної національності, який має свою українську свідомість, але ця свідомість для нього не є самодостатньою, вона не може перерости в абсолютно автономне явище. І в цій якості, на мій погляд, Митрополит Володимир є і буде знаковою фігурою для Української Церкви. Але його сутність, типовість — в тому, що він продовжує плеяду етнічних, непересічних українських єрархів, починаючи ще від Стефана Яворського, Феофана Прокоповича і закінчуючи, власне, ним, які, відчуваючи, розуміючи своє коріння, абсолютно свідомо відмовлялися від того, щоби поставити ці відчуття наріжним каменем власного церковного і будь-якого іншого світобачення, які були готові йти на будь-які компроміси і свідомість яких не переростала у самодостатню цінність, заради якої вони були б готові до радикальних дій". жуть. оказывается, для церковного иерарха его национальное сознание должно быть "самодостаточным", "абсолютно автономным явлением", "краеугольным камнем церковного и какого-либо другого мировоззрения" (это полный улет! не только церковного, но вообще "любого мировоззрения"! даже философского?), "самодостаточной ценностью", ради которой следовало бы идти на радикальные действия и не идти ни на какие компромиссы... еще было бы классно, чтобы в свое время апостолы бы поставили "краеугольным камнем" Церкви и "основой своего мировоззрения", ради которой готовы были бы пойти на совершенно любые радикальные действия - свою еврейскость, свои национальные чувства. не "с евреями как еврей, с эллинами как эллин" - а "еврейскость как краеугольный камень церковного и вообще какого-либо мировоззрения". было бы сейчас христианство мелкой еврейской сектой. если вообще было бы. я понимаю, что Юрашу не нравятся махровые русские шовинисты. но проповедовать в противовес этому такой же махровый церковный украинский национализм? вон, наши баптисты вообще никакой такой национальной проблемы не ставят. попробовал бы кто у них сделать "основой церковности и мировоззрения" свое национальное сознание. не делают - и наслаждаются жизнью. это только православные маются.

    • chernomorets | 28 грудня 2010, 09:52
      Коментувати коментар

      Але таки факт "Митрополит Володимир, у чиїй українській самосвідомості начебто ні тоді, ні зараз не доводиться сумніватися, доклав чимало зусиль, аби законсервувати в Україні заповідник російського церковного обскурантизму, шовінізму та антиукраїнства, та ще й із такими реліктами, що їх і в російській тайзі не відразу знайдеш!" А це і значить, що щось не теє. Навіть якщо критерії там якісь не дуже, але оцінити ж кошмарність ситуації якось треба.

  • chernomorets | 26 грудня 2010, 18:32
    Коментувати коментар

    Суспільство вже відвертається від УПЦ МП. http://blogs.korrespondent.net/opinions/1150340-mnenie-blagolepie-ili-mrakobesie

  • Lev Sapega | 24 грудня 2010, 08:46
    Коментувати коментар

    "ні Україна не стала процвітаючою державою! Значить, слабкі молитви, значить,....." Андрій Юраш - співпрацівник небесної канцелярії, заступник відділу по надходженню і обробці молитов від земного духовенства :).

  • chernomorets | 23 грудня 2010, 16:30
    Коментувати коментар

    Геніально!!! Жорстко, нестерпно жорстко. Але по суті - багато вірного. Все таки є гарні проникливі небайбужі мислячі українці. Молодець!

  • Константин Т. | 23 грудня 2010, 11:13
    Коментувати коментар

    Вибачаюсь, не автор (бо такого немає), а співрозмовник, журналіста.

  • Константин Т. | 23 грудня 2010, 11:11
    Коментувати коментар

    Крахо-творча трагедія українського народу, культури, самоідентефікації і державотворення, це те що шовіністів одного покрою повчати бажають шовіністи протилежного. Як автор цієї статті. Такі що вважають, що людино-ненавистництво проти українця це зла річ, а те саме проти росіянина це адекватне, європейське світосприйняття. Один греко-католицький владика казав, що "при окресленному рівні культури питання треба ставити про присутність в людини віри в Бога..." Я наприклад не зустрічав в житті серед християн людей, котрі б не боялись видавати іншим оцінки відверто класифікуючи ("вішаючи ярлики"). Шановний автор, здається, невбачає в тім проблему. Крім того австрійське українство, з яким ми зустрічаємось сьогодні навіть і в надніпрянщині, не є природнє, адекватне, відповідне, позитивне, але збочене і навіть в Австро-угорщині насильницько насаджене в народо-зрадницький спосіб. Навіть греко-католицька церква в Австро-угорщині називала себе руською, а вірників - руським народом, принаймні до 1900 року. А надніпрянське козацтво, коли, в які часи, які постаті, визначали свою культуру, мову, ментальність, світосприйняття, - інакше як руське??? Напевно, якщо не перекручувати реальну історію і природність розвитку южно-руського народу і етносу, то тяжче його стопроцентно протиставляти російському, алеж брехати і прикрашати все підтягуючи до вигідного собі етно-гео-політичного вигляду, це теж не вихід. А для автора, здається, єдина можлива доля українського(?) народу. Не дай Боже, всім нам, такого покрою, керманичів. (А рвуться вверхи...)

    • anatolius | 23 грудня 2010, 13:23
      Коментувати коментар

      А чим пане Костя російська "матриця України", яку Ви просуваєте, краща від, так званої, Австро-Угорської? Хоча існування останньої (Австроугорської версії українства) вигадано в матриці російській власне...

    • firemark | 23 грудня 2010, 23:31
      Коментувати коментар

      Знову ти як попуга , руський=русский руський не павно український й тате инше. А стаття в цілому вірна, сгоден з Чорноморцем!

  • Bohdan Pankevych | 23 грудня 2010, 00:23
    Коментувати коментар

    Дякую за цікавий аналіз із якого випливають важливі для українців висновки. Приємно читати розповідь кваліфікованого спеціаліста, котрий має ще й добру пам'ять.

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Точка зору

Останні коментарі

  • Михаил | 24 січня 2018, 13:01

    А поздравил ли "святейшего владыку" хоть кто-то из Константинопольской, Александрийской, Антиохийской, Иерусалимской, Русской, Грузинской, Сербской, Болгарской, Румынской, Кипрской,

  • velovs@ukr.net | 24 січня 2018, 12:47

    Ці запитання, напевно, не зовсім до МЕНЕ... :-) Одначе я ТВЕРДО знаю, що благословенна ЄДНІСТЬ і ЗГУРТОВАНІСТЬ поміж різними християнами - це свята й однозначна воля і план-задум Божі!!! :-) Але НІЯК

  • Магадан | 24 січня 2018, 11:45

    ну так чого вони тоді не закріпили це об"єднання, мякщо їм заважали верхи, то чому їх не відстороннили. Ваша демагогія..така демагогія

  • velovs@ukr.net | 24 січня 2018, 11:25

    "Бо приєднатись УГКЦ до УПЦ чи УПЦ КП не може, через те, що в УГКЦ інші догмати віри." ----------------------- Реальний приклад того, як ДІЙСНО нині може творитися ПРАВДИВА єдність

  • velovs@ukr.net | 24 січня 2018, 10:45

    "Зустріч Папи з українськими мігрантами є знаком його пастирської турботи про них та виявом солідарності з усім українським народом, котрий вже декілька років страждає від війни на Донбасі», –

Популярні статті місяця