Інтерв’ю з архиєпископом Ігорем (Ісіченком)
“Пріоритетом для Церкви має бути спасіння душ спільноти вірних”
Інтерв’ю з архиєпископом Харківським і Полтавським УАПЦ Ігорем (Ісіченком)
– На Помісному Соборі 2000 року митрополит Костянтин (УПЦ США) призначив Вас своїм представником в Україні, тобто, наче розділив владу: офіційно є ще Предстоятель, але є і представник Глави Церкви. Як з того часу склалися стосунки з УПЦ США, з Константинополем, чи Ви відчували якийсь тиск, що щось Ви не те робите, чи Вас якось там не розуміють?
– Після одержання митрополичого указу про моє призначення я звернувся із проханням до наших єпископів у США давати мені поради і просив зауважувати відразу, якщо я робитиму щось не так. І я з вдячністю пригадую, як у критичні моменти митрополит Костянтин знаходив спосіб впливати на перебіг подій в Україні. Однак, як єпископ Константинопольського Патріархату, він не має цілковитої свободи в своїх контактах з УАПЦ, доки наша спільнота не встановила офіційних стосунків із Константинопольською Патріархією. Тому і офіційних розпоряджень щодо Української Церкви він робити не може. І, крім того, Блаженніший, як людина надзвичайно делікатна, намагався не втручатися в ті справи, які могли б розв’язатися поза ним. Константинопольська Патріархія ж після звернення до неї УПЦ Київського Патріархату відчула можливість більш ефективної участі у подоланні того трагічного поділу, який існував в українському православ’ї, і втратила зацікавлення однобічними контактами з УАПЦ.
На жаль, Московський Патріархат знайшов ефективний спосіб протидії допомозі Вселенського Патріархату. З одного боку, підживлювалися різного роду анархічні традиції в українських Церквах, які руйнували заходи, спрямовані на розширення контактів зі Вселенською Патріархією. З іншого боку, Московська Патріархія, а саме відділ зовнішніх церковних зносин, очолюваний досвідченим і розумним політиком митрополитом Кирилом, зробила надзвичайно вдалий і підступний хід. Росіяни не стали відверто протидіяти стосункам Константинополя з Україною, згодилися провадити переговори про майбутнє Української Церкви, але поступово витіснили самі українські Церкви із переговорів, які велися про їхнє майбутнє.
І після цього переговори між Константинопольською і Московською Патріархією поволі втрачали сенс для Церкви в Україні. Це стало очевидним вже із 2001 року і викликало дуже радикальну реакцію патріарха УПЦ КП Філарета, який відновив, всупереч домовленостям, підписаним в Константинополі 8 листопада 2000 р., висвяту єпископів і продовжив формувати єпархію УПЦ КП в Північній Америці. УАПЦ, яка мала значно обмеженіші можливості для самостійних дій, не чинила аналогічних кроків. Але в той же час знаходилися “підшіптувачі”, які радили Предстоятелеві, обраному для здійснення контактів з урядом, що він має замало прав, що він повинен розширити свої повноваження, що він повинен підпорядкувати собі патріархію, керуючим справами якої я був обраний на Соборі і призначений указом верховного глави Церкви. І врешті-решт вдалося досягти того, що керівництво УАПЦ зосередилося в одних руках і припинило враховувати думку митрополита Костянтина. Це, звичайно, не могло не викликати відчуження Церкви в Україні від центру в США і не могло влаштовувати наші парафії на сході України, які згодилися входити в УАПЦ лише тоді, коли вона втратила свій локально галицький характер, визнала своїм патріархом Мстислава і ввійшла під його омофор.
Харківсько-Полтавська єпархія, київська Патріярхія та пов’язані з нею громади, належать до УАПЦ, керованої митрополитом Костянтином. Якщо не митрополит Костянтин є главою УАПЦ, то це вже інша Церква, яка не має нічого спільного з УАПЦ митрополита Полікарпа та Патріярха Мстислава, про що й треба відверто говорити.
Зміна стосунків із галицьким єпископатом УАПЦ після їхньої солідаризації з Предстоятелем УАПЦ в Україні жодною дією не позначається на наших стосунках із блаженнішим митрополитом Костянтином. Всі його можливі укази - чи усні, які буде заборонено оприлюднювати, чи письмові, – будуть неодмінно виконані і Патріярхією, і Харківсько-Полтавською єпархією. Але всі ми повинні розуміти, що пріоритетом для Церкви в Україні має бути не церковна політика, не оборона інтересів Вселенської Патріархії чи дорогої для нас УПЦ США, а спасіння душ спільноти вірних, які перебувають під духовною опікою УАПЦ в Україні. Структура Церкви, навіть її стосунки з іншими Церквами не можуть затінити того, що складає основу ідентичності Церкви як знаряддя спасіння. Провадження до Христа людей, які прийняли УАПЦ за свою Церкву, має бути безперечним пріоритетом. І з огляду на цей пріоритет ми на сході України прагнемо вибудовувати свою позицію у міжцерковних стосунках. Якщо вийде так, що УПЦ США і УАПЦ в діаспорі не зможуть підтримувати контактів з Україною, виявляться цілком дезорієнтованими внаслідок хибної інформації або просто не матимуть відваги і схочуть раптом розірвати з нами стосунки, ми муситимемо якимось чином змінювати і форми свого підпорядкування. Хоч нам би дуже цього не хотілося.
Харківсько-Полтавська єпархія ніколи не зраджувала УАПЦ, не зраджувала ані Патріарха Мстислава, ні Патріярха Димитрія як його наступника. Усі наші сучасні парафії створювалися в межах цієї Церкви, не переходили нікуди, і зараз залишаються їй вірними. Якби раптом нас зреклася УАПЦ в діаспорі – тоді інша справа. Але я вірю у мудрість, чесність нашого єпископату і в те, що українські владики, навіть далеко, за океаном, пам’ятають про нас, моляться за нас і відчувають – попри всі юрисдикційні складності цього часу – духовний зв’язок з Україною.
Врешті-решт, це зафіксовано у документах. Адже коли після поєднання 1995 року створилася Постійна конференція українських православних єпископів в діаспорі, то в перших же її ухвалах роз’яснювалося, що входження УПЦ в Канаді, а потім УПЦ в США та УАПЦ в діаспорі під омофор Вселенської Патріархії було викликане прагненням творити єдину помісну Православну Церкву в Україні, сприяти канонічному визнанню українського православ’я. Ми віримо в це, віримо в щирість українських православних владик у діаспорі, і саме тому продовжуємо перебувати в покірному очікуванні їхніх рекомендацій, указів і розпоряджень.
– Владико, останнім часом можна помітити, що відбулися зміни у тематиці зустрічей Московської і Константинопольської Патріархій – колись в центрі уваги були конфліктні питання, як, наприклад, українське, а тепер уже українське питання перестає бути конфліктним, тобто йдеться про статус УПЦ (МП) і вже при нагоді згадується про так званих розкольників. Остання зустріч на початку липня 2003 року, яка, як твердить Московська Патріархія, відбулася з їхньої ініціативи, викликана тим, що відбуваються спроби з боку держави створити якусь церковну канонічну автономію, і Церква стурбована, щоб це не була автономія, підконтрольна державі. На цій зустрічі піднімалося питання, також, про стосунки з так званими розкольниками, зокрема була така запропонована ідея, щоб їх поділити на таких, з якими ще можна вести якусь розмову, і на таких, яких моральне обличчя не дозволяє з ними провадити розмови. Патріарх Філарет прокоментував, що це, фактично, підступна спроба розбити УПЦ КП і УАПЦ. Він чудово розуміє, що він попадає до цієї другої категорії – тих, яких вже не допускають до будь-якої співпраці. Яка ваша оцінка цього акту, заяви такої?
– Від самого початку я уявляв собі найнеобхіднішим, чого ми чекаємо від Вселенської Патріархії, створення комісії для перевірки канонічності архиєрейських свячень. Ми ніколи не подолаємо взаємних звинувачень у неканонічності, якщо не дістанемо неупереджену авторитетну оцінку з боку тієї церковної інституції, яка наділена безперечним авторитетом у православному світі. Я сподіваюся, що до цього врешті-решт дійде. І думаю, що оцінки кожного з єпископів України - включаючи УПЦ (МП)! - враховуватимуть відповідність постаті цієї особи різним канонам, які стосуються єпископів, в тому числі чи не поставлений він за участю влади, чи не поставлений він через хабар, чи він не пияк або розпусник – багато чого є в канонах, і все це треба буде перевірити, а не тільки з’ясувати, хто, де і коли рукопокладав певну особу.
Я не думаю, що Вселенська Патріархія керуватиметься рекомендаціями Московського Патріархату, навіть ведучи з Москвою не зовсім зрозумілу для нас гру. І не думаю також, що згасання розмов про Україну обумовлене тим, що рішення вже прийняте, і учасники переговорів будуть тільки виконувати це рішення. Мені чомусь здається, що якихось нових конструктивних ідей від переговорів “Константинополь-Москва” нам годі чекати принаймні до 2004 року. Оскільки позиції сучасної Президентської Адміністрації є вже добре відомі і в Москві, і в Константинополі, і, наскільки можна зрозуміти із усього, не влаштовують ані Московський, ні Константинопольський Патріархат, то буде шукатися інша перспектива розвитку цих стосунків вже з майбутньою адміністрацією України, яка сформується після виборів 2004 р.
До того ж, крім України, Константинополь і Москва мають ще не один предмет для переговорів. Скажімо, доля російської архиєпархії Вселенської Патріархії в Західній Європі. А є ж іще ширша проблема православних діаспор. Зокрема, вельми гостро стоїть проблема об’єднання різних національних православних єпархій у США в одну православну помісну Церкву. Перші кроки до цього були зроблені вже досить давно Московською Патріархією, котра самочинно надала 1970 р. автокефалію російській архиєпархії в США. Минулого року дістала автономію північноамериканська митрополія Антіохійської Патріархії. Ведеться кампанія за здобуття розширеного самоуправління Грецькою Церквою США з юрисдикції Вселенської Патріархії. А це означало б відхід від Константинопольської Патріярхії величезної більшості реальних парафій.
Процес цей, очевидно, стосується і українських Церков в діаспорі, і позначається на їхньому активному або пасивному ставленні до церковних проблем в Україні. Бо від того, чи увійдуть українські Церкви в США і Канаді до майбутньої помісної Православної Церкви США, чи до єдиної Української Помісної Церкви, багато що залежатиме не тільки в устрої нашої Помісної Православної Церкви й долі української спільноти в діаспорі, але й у стосунках між різними Православними Церквами, зокрема те, чи буде в майбутній православній спільноті світу домінувати Московська Патріярхія, чи ж Вселенська Патріярхія, українська політика котрої стала для Константинополя вирішальним іспитом.
Розмовляв Тарас Антошевський
Львів, 23 липня 2003
