Інтерв'ю з владикою Глібом (Лончиною)

"Завдання єпископа – по-євангельському служити іншим"

Владика Гліб (Лончина) на подвір'ї Церкви Св. Юра відразу після єпископських свячень в оточенні своїх друзів із львівської спільноти "Віра і світло". Спільноти, діяльність якої ґрунтується на переконанні, що кожна неповносправна особа є повноцінною людиною, що вона є потрібна і бажана у цьому світі. Останніх п'ять років отець Гліб був краєвим капеланом п'ятнадцяти таких спільнот у семи містах України.

Інтерв'ю з владикою Глібом (Лончиною), куріальним єпископом УГКЦ

27 лютого 2002 року відбулася хіротонія владики Гліба (Лончини). Своє перше єпископське інтерв'ю він дав для РІСУ.

– Преосвященний Владико, прошу дещо конкретизувати Ваші обов'язки як куріального єпископа УГКЦ.

– Передусім єпископ, як голова літургійної спільноти, веде вірних у молитві, богослужіннях, духовних вправах. Завдання куріального єпископа – допомагати Главі Церкви. Там, де Патріарх безпосередньо не може брати участі, делегує єпископа-помічника як свого відпоручника. Цей єпископ допомагає Главі Церкви вести біжучі справи, які стосуються Української Греко-Католицької Церкви в цілому. Це включає зустрічі з людьми, планування окремих заходів, листування, відвідування церков чи інституцій, приймання гостей.

Крім того, є окремі обов'язки. Блаженніший Любомир хоче мені доручити опіку над нашими емігрантами в країнах Південної Європи, де немає єпископа (Португалія, Іспанія, Італія, Греція). Необхідно буде ознайомитися з проблемами наших людей у цих країнах, відвідати місцеві громади, організувати для них душпастирську опіку, цікавитися їхнім життям.

Інше завдання, яке лежатиме на моїх плечах, – це праця літургійної комісії: вивчення стану речей, приготування перекладів, написання нових служб (наприклад, на честь недавно проголошених блаженних) тощо. Протягом перших півроку свого єпископського служіння мушу, насамперед, облаштувати собі бюро, помешкання, все, що з цим пов'язане, та ознайомитися з дорученою мені роботою. Щойно тоді зможу приступити до праці.

– Якими є Ваші враження від роботи в Апостольській Нунціатурі у Києві? Як Ви можете використати досвід роботи там у майбутньому єпископському служінні?

– Півтора року, які я провів у нунціатурі, дали мені цінний досвід на багатьох рівнях. На церковному – я ознайомився з цілісним поглядом на Вселенську Церкву в Україні. Коли Апостольський Нунцій відвідував різні церковні громади в Україні, я часто його супроводжував. Досі мені була відома тільки греко-католицька дійсність; тепер я ознайомлений з життям спільнот латинського обряду в Україні. Це вже є Церква не тільки чужинців (хоч вона й досі служить багатьом вірним неукраїнського походження), але й Церква українців, які сповідують віру в цій традиції. Таким чином, я мав нагоду краще пізнати душпастирську працю, труднощі і проблеми мирян, священиків та єпископів обох обрядів. Вони у багатьох аспектах подібні, і ми могли б одні від одних вчитися, як теж ділитися досвідом, засобами, навіть приміщеннями.

На дипломатичному рівні – завдяки праці в нунціатурі я познайомився з людьми, пізнав урядові структури і справи, які стосуються відносин у державі й між державами. На рівні канцелярської роботи я міг навчитися, як треба справно працювати в бюро, писати листи в різних стилях, архівувати документи тощо.

Та найбільшим, найкращим і найпам'ятнішим досвідом для мене була праця у підготовці візиту Святішого Отця в Україну. Я в цей час переважно виконував функції перекладача для представників Апостольського Престолу та українського уряду, плідно співпрацював з окремими групами – представниками Церков, журналістами. Увесь цей досвід стане мені у пригоді тепер у моєму єпископському служінні, бо ж доведеться зустрічати людей з усіх прошарків суспільства, знайомитися з новими проблемами, розв'язувати їх настільки, наскільки це буде можливо.

– Доводилося неодноразово чути, що протягом останніх років безпосереднє спілкування вірних (мирян, священиків) з вищим керівництвом Церкви було значно ускладненим, що негативно відбивалося на її повсякденному житті, викликало численні нарікання. Який вихід бачите Ви для виправлення цього становища?

– У будь-якій суспільній чи церковній структурі важливо встановити порядок і методологію праці: хто перший розглядає справу, кому її доручити, хто її вирішує тощо. Очевидно, що і в такій системі будуть недосконалості, тож слід буде завжди перевіряти її та вносити певні поправки. З боку вірних важливо навчитися письмово викладати свої запити, порушуючи кожну справу в окремому листі. Така засада допоможе і людям правильно сформулювати свої потреби, і владиці чи працівникам консисторії краще і швидше прийняти рішення. Маючи перед очима чітко викладену справу, можна відразу пригадати собі, про що мова, а, не раз, і з іншими проконсультуватися. Якщо цього немає на письмі, проблема часто залишається немов би в хмарах, бо ж неможливо всього запам'ятати чи передати іншим. Маю намір працювати на таких засадах.

Слід також пам'ятати, що обов'язки повинні бути поділені. Усе, що стосується парафій Львівської архиєпархії, наприклад, буде належати владиці Ігореві (Возняку). Моїм завданням буде займатися справами Патріаршої курії.

– Відомо про численні випадки нарікань мирян на своїх надто корисливих парохів, на яких навіть єпископ часом має мало впливу. Чи бачите Ви шлях до зміцнення влади у Церкві?

– Один з обов'язків єпископа – дбати про підвищення рівня священиків. Це не повинно нікого дивувати, бо й у суспільних установах діють за таким же принципом. Директорові шпиталю, наприклад, буде залежати на тому, щоб медичний персонал поглиблював свої знання і підвищував кваліфікацію. Але Церкві йдеться не тільки про науковий чи професійний рівень. Тут є праця з душами, у тому числі і з душами священиків. Методологія праці, черпаючи також і з людських наук, має походити з Євангелія і має в усьому наслідувати Вчителя. Він прийшов, щоб послужити і своє життя віддати за людей, навчаючи їх, заохочуючи й закликаючи до навернення. Системою указів цього досягнути не можна. Йдеться не про те, щоб людина змінила свою поведінку, але щоб відкрила своє серце до дії Божої благодаті. Коли відповідальний за душі буде по-євангельському служити іншим і позитивно впливати на добру волю людини, він сповнить свою місію бути пастирем, а авторитет і влада тоді самі собою утвердяться.

Інтерв’ю взяв Тарас ГРИНЧИШИН

___________________________________________

Довідка РІСУ: Преосвященний Владика Гліб (Лончина), монах студійського уставу, народився 23 лютого 1954 р. у Стюбенвилі, Огайо (США).

Студії філософії та богослов'я завершив у Римі в університеті Урбаніана і Папському Східному Інституті, де захистив докторат з літургіки у 2001 році. Пострижений у ченці в монастирі святого Теодора Студита у Ґроттаферрата (Італія), де прийняв схиму 19 грудня 1976 року.

Священиче рукоположення отримав 3 липня 1977 року. Кілька років душпастирював у парафії святого Миколая у Пассейку, Нью Джерзі (США).

В Україні з 1994 року був духівником у Львівській Духовній Семінарії Святого Духа і викладав у Львівській Богословській Академії . Від 2000 року працював як аташе при Апостольській Нунціатурі в Києві. 11 січня 2002 року Глава УГКЦ Блаженніший Любомир Кардинал Гузар проголосив номінацію єромонаха Гліба Лончини куріальним єпископом УГКЦ.

Хіротонію в Архикатедральному соборі Святого Юра здійснили 27 лютого 2002 р. Блаженніший Любомир кардинал Гузар, митрополит Філадельфійський Стефан Сорока і єпископ Самбірсько-Дрогобицький Юліан Вороновський.

Владика Гліб крім рідної володіє англійською, італійською та французькою мовами.