„Якщо протестантизм не зможе відновити спадкоємність, то стане сектою в рамках православ’я”

15.04.2010, 17:39
Інтерв'ю
„Якщо протестантизм не зможе відновити спадкоємність, то стане сектою в рамках православ’я” - фото 1
Інтерв’ю з Михайлом ЧЕРЕНКОВИМ, док. філос. наук, віце-президентом фонду «Духовне відродження»

 

Михайло ЧеренковПід час авторських зустрічей Київського міжнародного фестивалю християнської книги нам вдалося поспілкуватися з одним із найавторитетніших протестантських мислителів на пострадянському просторі, доктором філософських наук, віце-президентом фонду «Духовне відродження» Михайлом Черенковим. Виклавши в своїй недавній монографії «Європейська Реформація та український євангельській протестантизм» багаторічні дослідження минулого українського протестантського руху, відомий фахівець міркує про його майбутнє, в якому треба мати спадкоємність з батьками Реформації, не продаватися владі та застосувати іншу місіологію.

— Михайле, розкажіть, що підштовхнуло до народження вашої монографії «Європейська реформація та український євангельський протестантизм: генетико-типологічна спільність і національно-ідентифікаційні виміри сучасності»?

— Я вважаю, що сьогодні дуже важливо пов’язати практичне служіння і рефлексію про те, що зробили християни в сучасному світі. Ми дуже часто не даємо собі звіту в тому, що робимо — діємо за інерцією. Момент аналізу повинен наступити. Перед публікацією цієї монографії я видав збірку статей — це публіцистика та есеїстика, яка була адресована до більш широкої християнської аудиторії. І після того як читач був «оброблений» більш простими, легкими жанрами, я збагнув, що важливо — оформити свої наукові висновки в більш серйозному жанрі, тому виникла ця книга.

У місіонерській роботі нашого фонду «Духовне відродження» ми теж вважаємо важливим переосмислити зміни у світі. Протестантські церкви сьогодні діють так, ніби за останні двадцять років в Україні нічого не змінилося. Тим часом світ змінюється дуже стрімко. Тому я відзначаю у своїй книзі, що ідеали Реформації (тільки Писання, тільки віра тощо) повинні заново прочитуватися у національно-культурному контексті. Ось питання, які спричинили написання цієї монографії.

— Ви досліджували протестантську думку України XVI-XVII століть. Які праці публіцистів, церковних діячів можуть бути цікавими для сучасного протестантського читача, щоб він мав спадкоємність поколінь, краще усвідомлював свою місію й покликання на цій землі?

— Я скажу зараз провокаційну фразу: мені здається, що найбільш цікавими в усі часи були єретики, які стимулювали дискусію, апологетику, міжцерковні диспути. Полемічна література в такий час завжди пожвавлюється.

Мені дуже цікавий соцініанин Юрій Немирич (1612-1659), який отримав прекрасну освіту в університетах Парижа, Лейдена, Амстердама. Він є автором твору, відомого як «Опис і виклад духовного арсеналу християнина». Мабуть, в Європі він зацікавився досвідом організації протестантських комун. На Лівобережжі Немирич намагався створити колонію для 35 тисяч одновірців-соцініан. Під час повстання Богдана Хмельницького перейшов на бік козаків і прийняв православ’я. Ще цікавішими є ідеї його сподвижника Андрія Вишоватого (1608-1678), який написав релігійно-філософський трактат «Про релігії, відповідні людському розуму», в якому викладалася «освітянська» концепція релігії, що зводилася до вимог раціональності та моральності.

Відомий нам Іван Степанович Проханов, один з лідерів євангельського руху початку минулого століття, намагався реалізувати комуну. Так-от за п’ять століть до нього вже були спроби організувати 35 тисяч осіб. Уявіть собі! Це гігантський експеримент, мегапроект.

Звичайно, він був не такий успішний, як хотілося організаторам. Змінилися обставини, і протестанти були асимільовані. Вони були помічені в інтригах влади, повинні були служити цій владі. А її пріоритети змінювалися, оскільки змінювалася геополітична ситуація. На жаль, з цієї причини протестантизм не вилився в широкий рух.

Дуже цікаві анабаптисти, хоча й занепали вони дуже швидко. Вони залишили вартісні твори про те, що вважати справжньою церквою, хто такі християни; їх представники намагалися реанімувати ідею колективної власності в християнстві, де всі рівні. Це — реальність анабаптистських громад на території України. Я можу наводити у приклад багатьох авторів. Скажу одне: для нас є серйозним уроком і викликом те, що протестанти того часу вчилися в найкращих університетах Західної Європи. Вони привозили звідти західний досвід. З цього приводу виникало серйозне листування.

Одним з найбільш відомих «протестантствуючих» богословів був Стефан Оріховський, який в 1529-1532 роках навчався у Віттенберзі. Він був улюбленим учнем Лютера. Повернувшись в Україну, під тиском рідні він став католицьким священиком, але з реформаторськими ідеями і симпатією до православ’я. Оріховський написав низку богословських творів: «Хрещення у русинів», де йдеться про відсутність серйозних відмінностей між конфесіями і заперечував необхідність повторного хрещення при переході в іншу церкву; «На захист церкви Христової», де він полемізує з Лютером, відстоюючи «помірний» варіант католицизму ; «Мова про целібат», яку надіслав на Тридентський собор і надрукував у Кракові.

Для вивчення соціально-богословських навчань тих років цікавий трактат «Про справжню громаду святих», написаний в анабаптистській громаді Ульріха Штадлера на Волині. Трактат представляє утопічний образ «справжнього» християнства із загальною власністю, відділенням від світу, рівністю і братерством.

Можна називати багато імен і праць, але вже й так очевидно, що інтенсивність богословського пошуку, багатство інтелектуального і духовного життя громад того часу, активність міжконфесійних дискусій просто вражають та є докором і викликом для сучасних українських церков.

Проблема в тому, що протестантська церква не змогла зберегти в собі національний дух. І цей урок актуальний для сучасників. Потрібно відновлювати втрачені зв’язки, щоб Україна стала частиною християнсько-європейського світу. Ми повинні сьогодні відчувати цю єдність, повернути втрачене почуття єдності. Ми повинні подолати ізоляцію. Досі п’ятидесятники і баптисти, що представляють більшість протестантів в Україні, закриті в собі. Потрібно відкритися для більш широкого кола.

— Спостерігаючи за деякими сучасними протестантами, складається враження, що вони, не маючи традиції (або не знаходячи її), намагаються «притертися до православних». Наприклад, один з великих п’ятидесятницьких союзів Росії під керівництвом Сергія Раховського на православний лад називає свої обласні об’єднання «єпархіями». Хоча є історичні «протестантські» терміни — конгрегації та консисторії. Так звана «Протестантська церква України» в Донецьку вживає чужі протестантизму словосполучення «канонічний зв’язок». А в Харкові служителі церкви «Блага звістка» вели богослужіння у православному літургійному вбранні. Уже притчею во язицех став «архиєпископ» Сергій Журавльов, який прагне поєднати православ’я і протестантизм (особливо шанований серед деяких харизматичних церков). Чи не вважаєте небезпечним подібне загравання?

— Упевнений, якщо протестантизм не зможе відновити спадкоємність, оновити історичний зв’язок зі своїми засновниками, то стане сектою в рамках православ’я. Я впевнений, євангельські церкви просто не можуть проходити по лінії хлистів, скопців, трясунів — сект всередині православ’я.

Це все ігри, спроби надати колорит, але це православний колорит із запахом штучності. Потрібно створювати свої літургійні форми, не боятися експериментувати, але робити все на гідних підставах.

— Сьогодні з боку так званих традиційних протестантів або mainline protestant можна почути закиди, мовляв, євангельський рух не має нічого спільного з Реформацією Лютера, Цвінглі, Кальвіна. І вони перераховують низку пунктів. Проте складається дивна ситуація: дійсно, не всі євангельські християни себе асоціюють з реформаторською течією. Так, відомий історик баптистської церкви Санніков у книзі "Готуємось до хрещення" у розділі 14 чітко проводить відмінність між церквами Реформації і вільними церквами. До останніх він зараховує і баптистів. Наприклад, на сторінці 472 сказано: «Радикальна Реформація мала багато форм, але найбільш стійкою і впливовою групою виявилася та, яка намагалася поєднувати особисте та біблійне одкровення. Саме ця релігійна група, гнана як католиками, так і протестантами, зробила вплив на суспільство в розумінні релігійної свободи та у відділенні Церкви від держави. До цієї групи відносяться біблійні анабаптисти, меноніти і баптисти ... Однією з найбільших і найвпливовіших серед вільних церков в даний час є баптизм. Назва "хрещені по вірі" підкреслює їх відмінність від протестантів». Чим може загрожувати поступова втрата протестантської ідентичності і відсутність історичної пам’яті?

— З висоти нашого часу ми можемо дозволити собі вибирати: відкидати «компрометуючі зв’язки», малювати свої лінії спадкоємності, підбирати предтеч і пророків наших церков, особливо така потреба вимальовується у зв’язку з кризою в лютеранських, реформатських церквах. Нам хочеться показати свою особливість, що ми найкращі.

Але ці розриви, це відчуження від загальної історії церкви відгукується порожнечею в богослов’ї та культурі. Ось був Іван Хреститель — перший баптист, а потім баптисти перестрибнули через усі ці століття католицизму, єресей. Анабаптисти — частина протестантизму, частина специфічна, але весь протестантизм складається з частин і поваги до їх специфіки. Анабаптисти, меноніти, баптисти відстояли своє право на незалежність лише з огляду на прецеденти, створені Лютером і Кальвіном, лише в контексті широкого реформаторського руху. Інакше б їх косили і рубали, як свого часу катарів, альбігойців тощо.

Коли баптисти хваляться своїм 400-річним віком, відмовляючись від своїх протестантських коренів, вони грішать проти історичної правди і навіть проти історії, що в неї є тільки одна-єдина Церква, та її єдина історія. Треба знати своє місце і свою роль в історії, але бачити більше і ширше, бачити весь масштаб.

— Наскільки євангельські церкви готові прийняти ці ідеї?

— Є культура мовчазної більшості. Але коли в це середовище потрапляє людина зі своїми сміливими ідеями, нехай навіть «єретичними» для тієї більшості, то починає формуватися критична маса. Так-от сьогодні в наших церквах формується критична маса. Меншість має бути впливовою. Тому я вже задумав тему для наступної своєї книги: культура впливової меншини.

Сьогодні цікава ситуація. У ЗМІ говорять про Великдень православних і католиків. Ніби протестантів взагалі немає. І ми, протестанти, коли мовчимо, не позначаємо, що по праву займаємо цю територію, у нас є місце, частина в історії та культурі, тим самим самі маргіналізуємо себе. Коли ми не визнаємо свою участь у потужному реформаторському русі України у XVI-XVII століттях, то ми самі підриваємо свої підстави і даємо привід подібним виключення нас з публічного ефіру.

— Кожна церква сьогодні — це князівство, де пастор — князь і робить що хоче. Чи не є це гальмом і сприятливим середовищем для виховання «мовчазної більшості»?

— В Україні вже сьогодні відбувається стабілізація або навіть стагнація зростання. Бум 90-х не повториться. Сьогодні люди розчаровані в питомих князях, котрі на «релігійному ринку» під вибори торгують своїми парафіянами. Люди розчаровані в цьому. Люди підуть в ті церкви, які залишаться вірні євангельським принципам, будуть соціально відповідальні, але не залежатимуть політично. Це будуть нові покоління лідерів готові на клопітку роботу, що не очікують швидкого результату. Масовий прихід людей до церкви вже закінчився.

— Оскільки ви зачепили тему місіології протестантизму, то хочу підняти наступне запитання. У 90-х роках українське суспільство було відверто маргінальним через об’єктивні соціально-економічні процеси. Тому проста риторика протестантів разом з гуманітарною допомогою була досить ефективною. Ви раніше сказали про призупинення буму масового покаяння. Можливо, однією з об’єктивних причин є формування умовного українського середнього класу, якого вже не затягнеш до церкви сухпайком і речовим секонд-хендом. А церкви далі, за інерцією, продовжують використовувати західні грошові джерела для своєї місіонерської діяльності. Чи не здається вам, що сьогодні системна криза протестантської місіології?

— Безумовно, така криза є, зокрема через падіння інтересу західних організацій до нас. Вони розчаровані результатами, і великих грошей вже не буде. Це добре. Я думаю, відсутність у християн грошей, можливості участі у великій політиці (список можна продовжувати) — це великий дар. Бог забирає ті знаряддя, які не властиві церкві. І що у неї залишається? Духовний авторитет, зміст, сутність. Сьогодні ми розуміємо, що головне — людина. Необхідний творчий підхід до неї у місіології. Ми розуміємо, що сьогодні не треба її ловити на вулиці і роздавати 4 духовних закони, тому що вони хочуть отримати вичерпні відповіді з приводу цих духовних законів. Вже недостатньо просто роздавати гуманітарну допомогу. Люди розуміють: ними маніпулюють — влада або представники церков.

Настає критичний момент, коли християни повинні не просто ходити по вулиці, щоб когось ловити і привести до церкви. Християни повинні жити в суспільстві. Не потрібно робити наскоки. Живіть своїм життям. Так, кажіть, що ми — недосконалі люди, але у нас є наша віра. І в якийсь момент про твою віру запитають, поставлять світоглядні питання. Готуйтеся розповісти про свою віру. Не треба завойовувати натовп, просто потрібно бути частиною цього суспільства. Це кардинальний поворот у мисленні. Сьогодні набагато важливіше зрозуміти свою ідентичність і бути собою. Люди з цікавістю дивляться на тих, які у щось вірять і вірні собі.

— Тобто, взагалі краще відмовитися від благодійності?

— Я не кажу, що цього не треба робити. Я про інше — про її принципову неефективність для конфесійних і вузькорелігійних інтересів. Благодійність не можна використовувати тільки у місійних інтересах, вона повинна стати самоцінною. Нехай вона буде окремою сферою діяльності. Навіть якщо людина не прийде до церкви, їй потрібно допомагати. Добро і допомога з часом будуть винагородженні, повернуться, але оцінювати їх ефективність складно.

— У XVI-XVII століттях був розквіт протестантизму на східних територіях Речі Посполитої — там, де сучасні Білорусь, Литва, Україна. Чому так і не вдалося закріпитися протестантам? Чи можна провести якісь паралелі з сучасністю, щоб не повторити помилок минулого сьогоднішнім протестантам?

— Протестантизм тих часів був замкнутий в елітарних колах, він залишався субкультурою людей, долучених до Європи, які читають книжки, які цінують освіту, знають смак богословських дискусій. У той же час ця еліта повинна була служити державі, владі, релігійні уподобання якої змінювалися. Українські та білоруські землі виявилися затиснутими між державами, в яких католицизм і православ’я придбали агресивний характер.

Сьогодні ситуація повторюється: європейські цінності, різноманіття християнства, навички толерантності залишаються долею небагатьох. У той же час посилюється політичний тиск сусідів, у яких ідеологією стало агресивне православ’я. Є ще один важливий момент: як українське православ’я, так і українське християнство в цілому, могли б стати іншими, якщо б не втратили зв’язок зі світовим християнством, безпосереднє спілкування з іншими церквами і не опинилися в полоні православ’я московського. Ми мало що можемо змінити в геополітиці, мало що можемо протиставити впливу «імперій», але нам цілком під силу укріплювати зв’язки і спілкування між християнами різних країн і культур, щоб у цьому різноманітті розвивати богослов’я добросусідства і «квітучу складність» християнської культури. Український протестантизм (у тому числі анабаптизм, баптизм, меноніти та інші) зв’язує Україну з Європою — в цьому його складна, але вкрай важлива місія.

Розмовляв Микола МАЛУХА.

Київ, 11 квітня 2010 року