“Cвітовідчуття соціальної роботи у православних — це прагнення того, щоб добрі справи не стали моєю надбудовою, а стали моєю природною потребою”

Інтерв’ю  з ігумен ЙОАСАФОМ (Перетятьком), насельником Свято-Троїцького Іонінського монастиря  в Києві, координатором соціальних проектів при монастирі

— Почнемо із найбільш загального, але й найбільш особистого питання, якщо можна: що вас надихнуло піти в монастир?

— Ні, це зовсім не особисте, у цьому немає якоїсь жалісливої історії, про які знімають сучасні фільми. Не було ніяких «одкровень». Просто Промисел Божий. Я був парафіянином Іонінського монастиря, був добре знайомий із братією, і просто в якийсь момент зрозумів, що Іонінський монастир став «моїм». Тому, коли мені після закінчення інституту запропонували йти в послушники, я зрозумів що це воля Божа.

— Добре, Промисел Божий… але ж скрізь живі люди, зі своїми пристрастями, емоціями, які викликають тертя і т.д., це ж є скрізь, навіть у монастирі?

— Звичайно.

— А вас це не розчаровувало?

— Є такий хороший життєвий закон: щоб у чомусь не розчаруватися, слід не зачаровуватися. Я намагаюся дотримуватися цього правила. Щоб не розчаровуватися, намагаюся приймати людей такими, як вони є, з усіма «нюансами». Адже у монастир йдуть не ідеальні люди, сюди приходять рятувати душу. Також розумієш, що християнський шлях — це шлях обмеження свого его, зцілення душі. Якщо ж говорити про внутрішній стан душі, душевний комфорт — як і всім людям, мені в одному місці добре, в іншому не дуже. Так вийшло, що саме Іонінський монастир став для мене місцем, де б я хотів залишитися на все життя й бути похованим — це мій дім. Тут я живу, молюся, служу Богові, також, наскільки вистачає обдарувань, служу людям: у нашому монастирі ведеться активна соціальна робота, є видавництво, молодіжний рух. Усіх справ і проектів нашого монастиря не перелічити, і за цю працю я люблю його ще більше — монастир відкритий для кожного, хто бажає спастися, присвятити своє життя Богові. Багато з цих проектів починалося, коли я ще був послушником, і саме це максимально зблизило мене із братією, я з готовністю брав участь у громадському житті монастиря.

— Тобто ви стали частиною братії ще до того, як ви стали ченцем?

— Саме так. Я не просто прийшов у монастир і став з усім знайомиться, але вже чітко знав, куди я йду, побачивши всі « за» і « проти», якщо можна так сказати, і переконавшись, що «за» значно переважують.

— Життя в різних монастирях різне, але обітниці чернечі одні для всіх. Як ви приймали цей новий для себе порядок життя, незважаючи на те, що ви вже знали братію, устрій життя?

— У мене із цим було просто, тому що я людина військового складу характеру, служив строкову службу, і що таке статут, дисципліна, підпорядкування — знаю не з чуток. Я думав, як і всі молоді люди, йти у військове училище…

— Не всі молоді люди прагнуть іти військове училище.

— Я був з тих, хто хотів іти після 8 класу в Суворівське. Дисципліна й розпорядок мені не були далекі. У монастирі я знайшов ту ж саму армію в найкращому і правильному її розумінні. Армію, де потрібно завжди бути на варті, де панують слухняність і порядок.

— Як ви зайнялися соціальною роботою в монастирі?

— Складно говорити абсолютними категоріями. Але в мене є таке правило: якщо я потрапляю в якусь ситуацію і більше нікому цим зайнятися, то вважаю своїм обов'язком узятися за цю справу. «Якщо не я, то хто?» — запитую я себе. І коли потрібно було організовувати молодь у нас у монастирі, у мене вийшло говорити з ними їхньою мовою, мислити їхніми категоріями. І я зрозумів, що якщо вдалося, то буду цим займатися. Тим більше, що я не розділяю соціальну й місіонерську діяльність.

Чому саме з  молоддю я почав працювати? У  цьому допоміг мій досвід воцерковлення: адже часто мені було ні з ким  навіть поговорити на цю тему, обговорити книгу, новий церковний досвід. Тому із приходом у монастир, я почав  займатися різного роду місіонерством: видавництво Іонінського листка, молодіжні чаювання. Ну й потім ці дві складові — молодь і соціальна робота — злилися воєдино. На сьогодні це потужний молодіжний волонтерський рух.

— Як це в монастирі вийшло? Адже монастир —закрите товариство, що живе за своїми законами, і раптом, починає включати в себе інші, тим більше молодіжні організації?

— Якби ж я знав, як це вийшло…

— Усе від намісника монастиря залежить?

— Звичайно. У монастирі будь-яка ініціатива залежить від внутрішньої життєвої позиції намісника. Якби отець Іона (намісник Іонінського монастиря) не підтримував активно мою діяльність, то все було б марно. Те, що отець Іона сам горить цим, стало значною підтримкою, благословенням.

— У чому зараз полягає соціальна робота при монастирі? Що роблять у вас волонтери?

— Насамперед, слід сказати про поняття волонтерства. Почнемо з того, що в кожній державі є своє визначення цього. В Америці, наприклад, волонтери отримують гроші. У перекладі з французької мови, волонтер — доброволець. У нас споконвіку добровольці — люди, готові безкоштовно допомагати комусь у їхніх потребах. У цьому плані наш волонтерський рух є молодіжним і всеохопним, у тому розумінні, що в нас є практично всі напрямки: хлопці їздять у кілька дитячих будинків, у будинок для літніх людей, у дитячий будинок для інвалідів, у кілька онкоцентрів. Також це допомога соціально незахищеним верствам населення, починаючи від купівлі продуктів до пошуку ліків. Причому завжди чомусь вважається, що до дітей в онкоцентр потрібно приїхати, задарувати їх подарунками, знайти гроші й усе. Ми дивимося на це дещо глибше. Наше волонтерство полягає в тому, щоб не просто віддаровуватись подарунками або збором коштів, а нести світло, тепло, підтримку, уміти розділити біду, співчувати й проживати все. Часто саме щиросердечна, людська допомога допомагає людині, хай то дитина чи дорослий, знайти правильний напрямок свого життя.

— Що значить правильний напрямок життя? Це християнський світогляд?

— Це усвідомлення того, що все, що з нами трапляється, — від Бога. Це усвідомлення проблеми й шляху її вирішення. Причому не на емоційному рівні, а на духовному.

Також ще варто  сказати про онкохворих дітей. Ми організовуємо паломницькі поїздки  для них. Плюс до всього не можна  забувати батьків. Не всі діти виживають, але й не всі вмирають. Адаптація  батьків до хвороби дитини, правильне  розуміння також важливі. Робота з батьками часом так само важлива, як і робота з дітьми. Є т.зв. психологія горя, яку потрібно враховувати. Для  цього в нашому волонтерському русі є своя психологічна служба на чолі з професійним психологом, є свій інтернет-ресурс, також людина, яка відповідає за базу донорів.

Наш хлопці також  їздять у дитячі будинки. Знову ж, не просто подарунками задаровують… Причому часто доходить до смішного: коли сідають чай пити, особливо після свят, діти в один голос  кричать: «Тільки без цукерок!»  Це, звичайно, добре, що в дітей так  багато цукерок (у Київській області  бажаючих надати спонсорську допомогу достатньо), шкода тільки, що цим усе обмежується, адже турбота вимірюється не шоколадом. Є багато проблем, зокрема та, що діти погано вчаться, відстають з якихось предметів. Наші волонтери їздять і спеціально займаються з ними. Волонтерство в нас, насамперед, полягає в тому, щоб не просто пограти з дітьми й дати їм душевне тепло (хоча це теж важливо), але навчити їх відповідати за свої вчинки, підготувати до життя. Ні для кого не секрет, що ці діти виростають з усвідомоленням, що вони чимось обділені. Це справді так і є, але вони починають цим маніпулювати, або, ще гірше, мститися на суспільстві. Вони можуть вирости вправними маніпуляторами, але не пристосованими до життя в соціумі. Повернути дитину самій собі, щоб вона зрозуміла, що все життя залежить від неї особисто — саме таким виховним моментам ми найбільше приділяємо увагу в нашій волонтерській роботі.

І звичайно, є  випадки воцерковления, хрещення, через  це діти починають осягати ази  духовного життя.

— Чи нема тут маніпулювання вірою?

— Тут є місіонерство через сам факт допомоги. Що бачить дитина? Приїжджає незацікавлена людина, яка не просто швидко привезла цукерки, розповіла про Бога, і поїхала, а людина, яка щонеділі приїжджає й з нею займається. Ці заняття не полягають у тому, що «давай я за тебе домашнє завдання зроблю», але як з рідною дитиною, доводитися змушувати її саму вчитись, займатися, читати або рахувати, і в цьому дитина й відчуває небайдужність до себе, участь. І тільки після цього можна сказати про Бога, сказати про відповідальність за власне життя. Грубо кажучи, роль батьків виконують наші волонтери. Дитина ж бачить, що людина за це нічого не отримує, для неї вже це є словом про Бога. Промостішими за будь-які слова проповіді будуть вчинки. А діти це відчувають як ніхто інший.

— Тут відбувається воцерковленння самим фактом допомоги. Волонтер навіть про Бога нічого говорити не буде, просто допомагати?

— Звичайно, але хочемо ми або не хочемо, ми однаково будемо про це говорити, адже волонтери — самі люди церковні, до і після навчання — моляться. Волонтер не каже: ану ж бо давай ставай на молитву, а просто він, як християнин, перед початком усякої доброї справи молиться.

— Це алегорична проповідь?

— Звичайно, це непряма проповідь, це проповідь своїм власним прикладом. Волонтер може молитися перед початком занять, та хоче або не хоче підшефний — це його справа. У свято питають: «Хто хоче ходити з нами в храм?». І підлітки починають потихеньку тягнутися. Плюс до всього звичайні застілля

— ?

— Дитячі будинки в нас перебувають у казарменому становищі, у смислі — все спільне. Все одно діти скучають за домашньою обстановкою. Тому в нас є традиція влаштовувати такі застілля, посиденьки, де хлопці та дівчата разом з волонтерами самі готують, накривають на стіл. Так вони звикають цінувати сімейний затишок, дружню здорову атмосферу. І коли кожен з них стане перед вибором у своєму житті, ми сподіваємося, що позитивний досвід, отриманий з волонтерами, переважить.

Ну й надалі в нас у планах — налагодити стосунки й домовиться з деякими інститутами, щоб підлітки з дитбудинку могли піти вчитись у виші. Адже не секрет, що максимум, що світить дитині з дитячого будинку — це ПТУ. Але в дитячих будинках теж є талановиті й тямущі діти: просто їм не приділяється стільки уваги, скільки в родинах.

— Що значить — домовитись про вступ?

— У тому розумінні, що немає того, хто міг би зорієнтувати їх в інституті після дитбудинку. Вийшли вони з дитбудинку, дали їм документи на руки, і що далі робити, молодь не знає. По-перше, це підготовка до вишів, щоб діти готувалися вступати, куди вони прагнуть, по-друге, щоб в інституті знали, що це діти з дитбудинку, їм належать пільги. Потрапити на бюджет усім складно, тому потрібно простежити, щоб права цих дітей не порушувалися.

Згадаю ще про  один напрямок нашої роботи — будинки для літніх людей і літні люди взагалі. Це важливий момент. Раніше родини були більшими, і люди бачили старих постійно. Зараз літніх людей, і все, що «некрасиво», намагаються вигнати зі світу. Якщо звернути увагу: на рекламах тільки красиві люди із гладенькою шкірою й шовковистим волоссям. Усе кричить про те, що потрібно подовжувати молодість, мати гарний вигляд. Без огляду на те те, що всі ми станемо зморшкуватими. Найстрашніше, що світ так боїться смерті, що він усіляко уникає говорити про старість. Тому старих людей виживають у буквальнім значенні слова, їх здають у будинок для літніх людей, тому що вони заважають жити. Про них згадують після смерті, коли залишається квартира в Києві. Отут спадкоємців — хоч відбавляй, а до того ці старі нікому не потрібні. Раніше це було виключеннями, тому люди інакше ставилися до життя. Зараз з’являється багато психозів, нервових захворювань через те, що людина не проживає відчуття старості, коли поруч із тобою живе стара людина — ти бачиш, ким ти станеш, рано або пізно. І в кожного з нас є борги перед старими, усі ми в минулому студенти, поїхали з дому, де залишилися старі батьки, або бабуся з дідусем, яких ми давно не навідуємо. Важливо цей борг старості встигнути віддати, поки ми ще молоді. Цей борг і віддають волонтери. Вони проживають разом зі старими людьми шматочок їхнього життя, довідуються про їхнє життя, історії через їхні спогади. Це раніше в школи запрошували ветеранів, вони розповідали про своє життя, а зараз діти не бачать старих. У будинках для літніх людей наші волонтери вчаться важливому вмінню слухати.

При цьому наше волонтерство дуже правильне. У якому  значенні? Я часто запитую на наших  молодіжних зборах: «Кому потрібні всі ці волонтерські справи?» Старі й діти можуть прожити і без волонтерів, так, було б важче, але прожили б. Так навіщо їздити? Розвивати добре серце? Вибачте, але ми не святі, завжди долає лінь, свої особисті турботи. А суть волонтерства полягає в тому, що це потрібно самим волонтерам. Не облагодіяти дітей і старих їздять волонтери. І цікаво, ті, хто до цього ставиться подібним чином, дуже швидко вигорають як волонтери і перестають їздити. Інші розуміють, що це я вчуся жити в цього старого або дитини, а не я його вчитель. Як одна дівчина, після відвідин онкоцентру, сказала: «Я думала, що в мене проблеми, у мене все в житті чудово, а от труднощі в цих дітей». Коли людина це розуміє, вона починає по-іншому ставитись до свого служіння, для неї це як школа, як навчальний центр життя.

— Я чув, ви проводите тренінги й семінари для волонтерів, звідки такий прогресивний підхід, якщо деякі християни вважають, що психологія не потрібна й від лукавого?

— Я ж не проти, якщо людина вважає, що може стати волонтером без тренінгів, якщо вона вважає, що їй психологія не потрібна — слава Богу. Але є питання душевного характеру, у яких людині важко розібратися. Психологія просто допомагає. Як раніше казали: філософія — служниця богослов'я, те ж саме можна сказати про психологію, вона допомагає людині розібратися з її проблемою, але лікувати, зціляти цю проблему — це вже Божа благодать. Тому важлива не тільки психологія, але й правильне до неї ставлення.

Я сам маю  психологічну освіту, закінчив факультет  психології вже будучи ченцем, я  розумію, що будь-яка наука може бути як богоборчою, так може й допомагати. Психологія дуже близько стоїть до людині як особистості, тому вона може допомагати. Ці тренінги проводить  у нас фахівець. За суттю своєю  це не тренінги для того, щоб ти став волонтером, скоріше, це групи, які допомагають  зрозуміти людині: навіщо їй потрібне волонтерство і що вона повинна винести  з нього. У нас є правило: поки йде тренінг, ти зобов'язаний їздити як волонтер — щоб усе пізнавати на практиці, але коли тренінг пройшов, ти не зобов'язаний бути волонтером, далі твій вільний вибір. Ми даємо можливість людині безкоштовно брати участь у тренінгах — будь ласка, розбирайся сам із собою, але якщо ти зрозумів, що цим ти займатися не можеш — питань нема. Можна сказати про те, що в психології є біліотерапія, трудотерапія — різні види терапій, а в нас можна сказати що це «волонтеротерапія», людина намагається розібратися в собі й у своїх життєвих колізіях за допомогою волонтерства, віддаючи себе, обмежуючи своє его. Багато людей і залишаються волонтерами, і це говорить про те, що проект працює.

Слід сказати про те, що церковне життя нам завжди показує — скрізь потрібні порядок і обґрунтування. Наші догматичні й канонічні книги — ми тримаємо їх у строгому порядку, намагаємося, щоб усе наше життя в Церкві була впорядкована догматично як мінімум, але коли справа доходить до добрих справ — отут починається шапкозакидництво. Люди вважають, що я роблю добрі справи — і цього з мене вистачить. Але людина хапається із ревністю, і це швидко закінчується. Тому потрібне наукове обґрунтування для соціальної роботи в православній церкві, це обґрунтування можливе тільки за допомогою соціології й психології. Цим ми також займаємося, зараз готуємо книгу про волонтерство.

— Але ж обґрунтування соціальної роботи є в інших конфесій?

— Так, звичайно, але не потрібно забувати, що різна догматика дає різне світовідчуття, а це накладає свій відбиток на соціальну діяльність.

— Яке світовідчуття соціальної роботи в православних?

— Двома словами не скажеш. Але коротко: це прагнення до того, щоб добрі справи не стали моєю надбудовою, а стали моєю природною потребою. Що виховує волонтерство, у першу чергу? Відповідальність. Відразу видно самій людині, відповідальна вона чи ні. І якщо відповідальності не було, то отут хоч-не-хоч, але потрібно їздити та регулярно займатися з дітьми, нести відповідальність. Мало ходити, потрібно ще відчувати потребу в цьому. Не так, що загорівся, приніс бабусі хліб і згас на багато років. Щоб це було внутрішньою потребою, і людина не ставила собі пам'ятники за це. Коли добрих справ багато, ми перестаємо зауважувати їх і ставимося до них, як до чогось самоочевидного. Необхідно звертати увагу на те, який поклик до добрих справ. Наприклад, приходить людина і каже, що готова волонтерити цілодобово, вона вважає себе такою хорошою людиною. Але якщо уважно придивитися, можна побачити, чому вона це робить: вона зараз одна, у неї багато часу, вдома знаходитися не хоче, і єдиний варіант — волонтерство. Дай їй окрему квартиру — вона не буде волонтером.

— Але все-таки це краще, ніж проводити час у нічному клубі?

— Так, отут уже ми міркуємо категоріями — краще й гірше. Можна запитати: а що краще для Царства Небесного? Адже в митаря Господь бачив правильний поклик серця. Якщо я роблю добрі справи, тому що мені робити більше нема чого, яка різниця, як я називаю ці справи. На зоні ув'язнені теж живуть досить таки цнотливо, але це не означає, що вони живуть благочестиво — вони поставлені в такі умови. Господь нас завжди закликає виховати себе так, щоб добрі справи стали нашою потребою, щоб ми спати не могли, коли комусь погано. Коли в мене все добре, не значить, що я мушу у своєму маленькому світі замкнутись. Тому людині потрібно усвідомлювати, навіщо вона займається волонтерством.

— Волонтери повинні рости як люди?

— Звичайно, але у всіх свій шлях. Як мені підходять і говорять про те, що я пишаюся від того, що їжджу в дитячі будинки. Я відповідаю, що, звичайно, краще сидіти вдома й пишатися від того, що ти не пишаєшся, що не їздиш у дитячі будинки. Людина за природою грішна, завжди є моя гординя, але я повинен усвідомлювати, чому я це роблю, не обманюючи себе. Я можу сказати, що допомагаю бабусі з доброї душі, а в самого далеко думка — а раптом у бабусі родичів не виявиться, квартира мені дістанеться, але я як християнин повинен усвідомлювати ці лихі думки. Якщо я цього не роблю, мені гріш ціна як волонтерові. Якщо я продовжую це робити, не звертаючи уваги на ці думки, і каюся в цих думках — ось і мій ріст.

— Де ви знаходите волонтерів?

— З «молодіжки», за допомогою сайту, або просто хтось став волонтером і привів друга.

— А що таке «молодіжка»?

— Можна сказати, що наш монастир був зачинателем цього явища — молодіжних зборів-чаювань. Намісник завжди багато уваги приділяє молоді. Він дає наочний приклад роботи з молоддю. Приходить дівчина, підстрижена наголо, вона не церковна, тільки придивляється до Церкви, ну якісь внутрішні проблеми, протест, отець Іона побачив її й каже: «О, молодець! Тепер тобі в церкві можна без косинки стояти! За словами апостола». Дівчина зрозуміла, що незважаючи на її протест проти миру і його стандартів, її тут приймають такою, яка вона є, разом з її протестом, приймають разом з апостолом Павлом. Вона розуміє, що вистьобуватися вона може де завгодно, але в церкві це не спрацює, тому що її й такою приймуть, що б вона не робила. У цьому й полягає головний принцип «молодіжки».

Я раніше засмучувався, коли була плинність людей на «молодіжці». А потім зрозумів, це ж добре, чим  більша плинність, тим більше людей  проходить першу сходинку церковності, потім вони воцерковлюються, ідуть  в інші храми — не важливо, головне, що йдуть. Я провів спостереження — за півроку на молодіжці змінилося 5/6 людей — майже повністю прийшли нові молоді люди, а ті, що ходили раніше, пішли далі. Тут вони проходять найголовніші ази. Які? Що людина бачить, коли приходить у церкву? Вона бачить зовсім інше життя, що суперечить тому, що вони бачать у миру. Вона розуміє, що церковне життя перекласти на мирське неможливо, відбувається збій програми: як жити? По церковному чи по-мирському? Любов у церкві та любов у миру — велика різниця. Родичка могла спекулювати на вірі, говорячи: от там же написано «батьків шануй», так значить і одружуйся з тією, яку ми вкажемо. От ці протиріччя життєві й церковні ми й намагаємося розв'язати на молодіжці. І сказати, що незважаючи на те, що батьки важливі, але жити тільки вам самим, і самим слід нести відповідальність.

— А скільки людей ходить на «молодіжку»?

— У середньому 200-250 душ щочетверга.

— Ви так багато розповіли про соціальне служіння, що складається враження, що більшу частину життя в монастирі й становить соціалка…

— Монастир — це окрема духовна одиниця, окремий організм, у якого є руки й ноги. У монастирі кожний займається своєю діяльністю, у кожного своя ніша, я просто займаюся соціальною роботою — всього-на-всього. Але це не означає, що весь монастир працює на соціальне служіння. У монастиря головне завдання — молитися, і ми молимося, проходять служби, але ми займаємося ще й цим.

— У сучасно світі чернецтво зовсім не зрозуміле, м'яко кажучи, а іншим, навіть у церкві, видасться це непотрібним придатком.

— Я тут відповідаю словами священномученика Іларіона Троїцького, що немає двох ідеалів християнства для ченців і для мирян — ідеал єдиний. Я знаю, що якщо я хочу себе присвятити одній справі, наприклад, соціальному служінню, і якби я був у миру, я б відволікався від улюбленої справи, заробляючи на їжу як мінімум. Потрібно працювати десь. У миру також неможливо жити без дружини, без родини — це важко й часом не можливо — будуть падіння за падіннями. Тому як мені 24 години на добу намагатися жити за євангельськими чеснотами і ще виконувати сімейні обов'язки? Родина вимагає свого — було б зовсім важко.

— Ви як чернець вважаєте, що життя в родині — складніше?

— Звичайно. У мене був знайомий майор з карного розшуку, був неймовірний професіонал, він був неодружений, і саме життя нам показує — якщо прагнеш бути професіоналом у якійсь справі — потрібно від чогось відмовитися, неможливо на двох стільцях усидіти…

— Але ж в інших виходить?

— В інших виходить, тільки не в мене.

— Тоді миряни можуть подумати, що вони неповноцінні християни, якщо вони не цілком віддають себе близьким.

— Неправильна логіка. Я ж не повинен ображатися на водія тролейбуса, за те, що він уміє водити тролейбус, а я ні. Тому що я займаюся іншою справою. Усе життя соціуму полягає в тому, що люди одних професій допомагають людям інших професій — і ображатися тут немає на що. У кожного своя частина, але в цілому ми один цілісний церковний організм.

— Головне щоб це не було предметом гордості в ченців?

— Як я вже говорив, можна й не робити, і пишатися, от ти якщо перебуваєш у якомусь статусі — тут я не бачу приводів для пишання. Той же водій тролейбуса не може пишатися тим, що він уміє водити тролейбус — це його професія, він фахівець. Рука не повинна ображатися на ногу, що вона нога.

— Ми почали із чернечого життя, до чернечого життя й повернемося. Що зараз може надихнути молодих людей піти в монастир?

— Не знаю…

-?

— Правда не знаю, у кожного свій шлях.

— Ну невже ви не прагнете прорекламувати монастир, щоб народ повалив?

— Ні.

— Чому?

— У фільмі «Той самий Мюнхгаузен», коли він хотів зробити 32 травня, здається, він говорить, що навіщо ж втрачати хвилини, то йому відповідають, а мені 31 платили платню — тоді будуть платити на день пізніше. Отут також можна міркувати — навіщо воно потрібно, якщо воно не потрібно. У кожного свій шлях. Завдання не рекламувати монастир, а завдання в тому, щоб людина шукала себе й свій власний життєвий шлях — за допомогою навчання, роботи, молитви. Якщо це чернецтво — чудово, якщо родина — те саме. Головне, щоб людина не помилилася, не погналася за ілюзією. Якщо вона пішла в сімейне життя або в монастир, то щоб уже не відмовлялася від обраного шляху. Як то кажуть, коли запрігся…

— Ну але ж всяке в житті буває, розлучився або пішов з монастиря.

— Хто я такий, щоб судити? Духовне життя завжди говорить, ніколи не довіряй собі. Потрібно говорити не про фіаско, потрібно дуже уважно робити вибір, розуміючи, що від цього вибору залежить твоє спасіння. Право вибору й уміння вибирати — ось вам основа для соціальної діяльності. Уміння правильно бачити життя, і правильно розставляти акценти, бачити життя цілковито. Ілюзії звідки беруться? Усі люди, як у смарагдовім місті, надягли окуляри й думають, що живуть у смарагді й будуть так жити вічно. Церква й соціальна діяльність ці окуляри знімають, показуючи, що світ не ідеальний, і в тебе не буде можливості потім твої помилки виправити.

— Можна сказати що чернецтво — це соціальна робота над собою?

— Можна так сказати. Ченці — люди, яких виключено з соціуму… Але взагалі, якщо чесно, про чернецтво потрібно говорити не із мною.

— Чому?

— Тому я в чернецтві не дуже давно, 10 років, що я знаю про чернецтво? Те, що я поганий чернець — так, що я намагаюся щось зробити — так. Потрібно говорити з людьми, які більше перейнялися цим, ніж я. Я — чернець за одягом, дай Боже, щоб став ченцем за суттю.

Розмовляв Олександр БОЙКО

Київ, березень 2010 року