"Важливим аспектом релігійності Шевченка є сприйняття ним України як сакральної реальності"
У радянські часи говорили, що Тарас Шевченко був атеїстом-революціонером. Підшуковувалися відповідні фрази в його творчості. Після падіння атеїстичного режиму в Шевченковій поезії почали шукати християнські мотиви. Проте чи усвідомлюють нинішні українці-християни справжнє бачення віри Великим Кобзарем, — про це в розмові Юрія Чорноморця з о. Богданом Огульчанським, дослідником сакрального в українській культурі.
— Сьогодні виповнилося 196 років з дня народження Тараса Шевченка. Чи не здається Вам, що сьогодні ми ще не усвідомили християнського характеру світогляду Шевченка?
— Дійсно, в суспільній свідомості панують стереотипні уявлення про Шевченка. За радянських часів із нього робили революційного демократа. Критики Шевченка не було, але християнські сторони його світогляду замовчувалися. Шевченків осуд соціальної дійсності, християнський за власною суттю, перетлумачувався як лише соціальний протест. З настанням незалежності багато хто воліє бачити в Шевченкові лише борця за українську націю, борця проти імперії. При цьому не звертають увагу на те, що така боротьба у Шевченка обґрунтовується з точки зору християнської моралі. Сьогодні бачимо і третю тенденцію: шукати у Шевченка неортодоксальні релігійні мотиви, вирячувати їх. Але забувають важливий принцип: те, що є неортодоксальним для звичайного віруючого, є виявом ортодоксальної релігійності для людини із особливим Божим покликанням.
— Дійсно, пророки і біблійний Йов були «неортодоксальними», але саме такими їх хотів бачити Бог. Так само і монах, що молиться за весь світ, вчиняє неправильно з точки зору новоначального. У кожного своя міра релігійності, своя міра християнськості. І якщо світогляд Шевченка – світогляд християнський, то нашим завданням мала б бути християнська релігійно-філософська і богословська рефлексія над життям і творчістю Шевченка.
— Завдання християн-українців сьогодні – усвідомити значення Шевченка для нас. Тарас Шевченко був віруючою людиною, християнином. Шевченко був людиною, що власні принципи виробила на основі максималістської етики Біблії. Він визнавав Бога та важливість його абсолютних норм для всіх вимірів людського життя. Божа істина і Божа правда настільки значимі для Шевченка, що у деяких його творах знаходимо навіть змагання із Богом. Він закликає Бога і навіть намагається примусити Його до повного здійснення Божої правди на землі. Це змагання із Богом нагадує біблійне змагання патріарха Якова за збереження Божого благословення для власного народу. Шевченко вважав, що український народ як народ християнський безумовно був благословенний Богом, і доля його мала б здійснюватися згідно із цим благословенням.
— Так, для того, щоб життя народу здійснювалося згідно із благословенням Божим, необхідно не лише життя народу за нормами встановленими Богом. Необхідна молитва до Бога, і іноді ця молитва переходить в дерзновення перед Богом. Такого роду дерзновення в молитві за народ не є відступленням від релігійності, але найвищим проявом її. Адже це дерзновення може виникнути лише в людини, яка повністю покладає власну надію лише на Бога та любить всій народ, «братів своїх» більше, ніж саму себе. Які ж головні риси релігійності Шевченка можна виділити на Вашу думку?
— Першою рисою релігійності Шевченка є глибоко особисте ставлення до Бога. Про необхідність такого ставлення пізніше буде багато говоритися в екзистенційній філософії. У Шевченка таке ставлення було. В одному із ранніх творів «Перебендя», головний герой, має повноту відносин із світом, але головним і абсолютним для нього є відносини з Богом. Спілкування з Богом є для головного героя неспівмірно важливішим, ніж відносини з Богом. Саме такий герой втілюється у Шевченка в образі кобзаря. І цей образ стає архетипним для Шевченка, для його усвідомлення своїх відносин із світом та Богом.
Другим важливим аспектом релігійності Шевченка є сприйняття ним України як сакральної реальності. В часи Шевченка стояло питання про смисл існування України. Без відповіді на це питання, без усвідомлення особливого історичного покликання України вся Україна могла б стати такою самою як Кубань: збереження елементів фольклору і повне панування імперської свідомості. Шевченко фактично дав відповідь на питання про смисл існування України, відкривши особливу цінність буття України як сакральної ідентичності, сакральної реальності. Україна цінна в очах Бога та людства з тієї причини, з якої цінна кожна людська особистість. Адже Бог створив кожну людську особистість для вічності, замисливши її у вічності. Так само і Україна існує не як частина імперії, а як самостійній і самодостатній унікальний організм. (З ним можна розмовляти Богу). Про Україну, за Україну, від імені України можна говорити з Богом. Цей організм, як і інші національні організми, має власну цінність у вічності, має власний Божественний образ в собі.
Проявом ідентичності України для Шевченка є козацтво, унікальне і неповторне. Козацтво є виявом християнської ідентичності України, оскільки виявляє братерство і волю. Братерство і воля взаємопов’язані між собою елементи християнського соціального ідеалу Шевченка, оскільки воля особистості можлива завдяки братерським стосункам, а братерство можливе завдяки свободі людей. Людське існування – це співбуття з іншими особистостями в єдності та волі. Козацтво виступає як ідеал, альтернативний до інших моделей соціальних відносин. Козацька християнська республіка Шевченка і Костомарова – це відповідь на питання, яким має бути ідеальне суспільство. Цей суспільний ідеал був альтернативою до бюрократичної та єрархічної побудови Російської імперії. Світська і церковна бюрократія претендувала на сакральність, претендувала на те, що порядок імперії відображає ідеальний задум Божий про суспільство. Шевченко показував неправду такого сприйняття християнської держави. Мертвій раціональній бюрократії Шевченко протиставляв ідеал суспільства як живого спілкування і братерства вільних людей.
— Важливо, що цей ідеал спілкування і братерства вільних людей глибоко християнський. Він безпосередньо породжений біблійним і святоотцівським розуміння Церкви як «спілкування», «койнонії». Тоді як оспівування раціональної єрархії як Божественного порядку – це все-таки придумано візантійськими філософами і правниками, але цього немає в біблійному ідеалі церкви та суспільства. Цікаво, що філософія ХХ століття наново відкрила важливість спілкування особистостей для того, щоб люди були людьми…
— Третім елементом християнського світогляду Шевченка є ідеал сім’ї. Шевченко пише: «І буде Син, і буде Мати, і будуть люди на землі». Сім’я – це не лише стосунки людей між собою, та їх відносини з природою («садок вишневий коло хати»). Сім’я має бути відображенням тієї Святої Сім’ї, яку очолює Син з великої літери і Мати з великої літери. Звичайна сім’я та звичайне суспільство не повинна замикатися в собі, а бути відкритим до реальності Божественної. І ця відкритість – у відносинах до Христа і Богородиці. Тому невипадково образи Богородиці і Христа пронизують його поетичний світ наскрізь — і по вертикалі, і по горизонталі.
У зв’язку з цією темою виникає важлива проблема ортодоксальності його християнства. Часто здається, що Шевченко близький до протестантизму, бо критично ставився до тогочасної церковної реальності, неоднозначно відгукувався про єрархію, храми, ікони. Але ми знаємо і про православну ідентичність Шевченка. Він сповідувався і причащався. Він по особливому переживав пасхальне богослужіння. Він був прочанином в Почаєві. Він повністю прийняв православний ідеал святого Києва. Звідки ж критичні мотиви? Від внутрішнього неприйняття тодішнього російського православ’я. Церква була частиною холодного бюрократичного апарату, не являла взірця людських відносин. Шевченко не критикує церкву як світська людина, він критикує її як християнин, православний християнин, якому несила мовчати.
Він як християнин гостро переживав ту облудність і фальш, що траплялась в церковній огорожі. І ми можемо зрозуміти його претензії до історичної церкви. Але ми маємо пам’ятати, що його критика церкви є глибоко особистою. Вона є віддзеркаленням переживань людини, яка особливо гостро переживала всяку фальш і облуду в житті. Але для нас головне – що Шевченків ідеал був християнським, і його критика церкви була критикою не «з середини» Церкви. Він захищав «рабів малих німих» проти імперської машини, малу людину проти бюрократії, захищав гідність малих людей як тих, хто має абсолютну цінність – на відміну від імперій, які занадто земні. Ця позиція була християнським розумінням людських відносин. Шевченко бажав виявлення людського ставлення до всіх конкретних людей, особливо до тих «малих людей», що були упосліджені в тодішній дійсності. Це була вимога християнського ставлення до людей, і про це не можна забувати, читаючи Шевченка.
— Існує камінь спотикання для християн, які читають Шевченка. Це поема «Марія»…
— Це тема, над якою треба багато думати українським християнам. Важливо, що Шевченко говорить тогочасному суспільству: навіть якщо ви не визнаєте чудесного народження Христа і Його воскресіння, християнство – це сила, що змінила історію людства. Християнська мораль принесла ідеали свободи, дала смисл для історії людства. Це нагадує ситуацію, коли Христос говорить: «Словам моїм не вірите, повірте ділам». Якщо ви не вірите євангельській розповіді, то пересвідчитеся в правоті християнства із історичного значення християнської моралі, християнства як моральної сили в історії. Навіть якщо ви вірите розповідям про Ісуса тих людей, які його розп’яли, вірите їх розповідям про Марію, то все одно не можна не визнати величі і правди християнського світогляду.
— Дякую за цікаву розмову!
Київ, 8 березня 2010 року
