• Головна
  • «Найбільше, що мене вражає в особі Митрополита Йосифа Сліпого, – це постать борця»...

«Найбільше, що мене вражає в особі Митрополита Йосифа Сліпого, – це постать борця»

11.12.2009, 17:53
«Найбільше, що мене вражає в особі Митрополита Йосифа Сліпого, – це постать борця» - фото 1
Інтерв’ю з о. д-ром Андрієм МИХАЛЕЙКОМ, директором Інституту історії Церкви УКУ

Інтерв’ю з о. д-ром Андрієм МИХАЛЕЙКОМ, директором Інституту історії Церкви УКУ

myxalejko_w.jpgЦьогоріч минуло двадцять п’ять років з дня смерті Патріарха, Верховного Архиєпископа, кардинала і Митрополита Йосифа Сліпого. Про постать незламного борця, вірного пастиря, великого науковця та низку інших питань в інтерв’ю з отцем-доктором Андрієм Михалейком, дослідником творчості Йосифа Сліпого, автором німецькомовної монографії «Per aspera ad astra. Ідея єдности Церков у богословських і пастирських творах Йосифа Сліпого».

— Отче Андрію, як розпочалась церковна, зокрема богословська, діяльність Йосифа Сліпого?

— Науково-богословська діяльність Йосифа Сліпого розпочалась тоді, коли Митрополит Андрей Шептицький, бачачи здібність молодого семінариста, студента Львівської духовної семінарії, відіслав його на навчання до Інсбрука (Австрія). Там Йосиф Сліпий провчився кілька років і свої студії закінчив докторською дисертацією на тему «Поняття вічного життя у Святого Євангелиста Івана» та габілітацією про тринітарне вчення візантійського Патріарха Фотія. У цей час він отримав священичі свячення і ще на два роки продовжив навчання в Римі.

У 1922 році Йосиф Сліпий повертається до Львова і стає викладачем догматичного богослов’я у Львівській духовній семінарії. А вже 1925 року Митрополит Андрей Шептицький призначив його ректором Львівської духовної семінарії. З 1929 року Йосиф Сліпий стає ректором Греко-Католицької Богословської Академії у Львові.

Якщо характеризувати життя Патріарха поетапно, то можна ствердити, що до 1939 року Йосиф Сліпий був насамперед науковцем: його цікавить наука, він пише різноманітні статті, наукові праці, бере участь у конференціях, займається вишколом молодого покоління священиків, керує Богословським Науковим Товариством.

У 1939 році, коли розпочалася перша радянська окупація Галичини, Андрей Шептицький, будучи досить хворим, поклопотався заздалегідь в Римі, щоб Йосифа Сліпого призначили його коадютором. Відтак у грудні 1939 року з дозволу Риму Митрополит Шептицький разом із ще двома єпископами уділив Йосифу Сліпому єпископські свячення, про які ще впродовж 2 років ніхто не знав, окрім вузького кола людей. І лише після початку Другої світової війни, у 1942 році, офіційно повідомили про те, що Йосиф Сліпий є єпископом і наступником Митрополита Шептицького, а вже після смерті Шептицького – 1 листопада 1944 року – він офіційно став Митрополитом Галицьким і очолив Церкву.

— Дослідники стверджують, що арешт для Йосифа Сліпого був зовсім несподіваним. Чому?

— Можливо, арешт для Йосифа Сліпого був несподіваним тому, що друга радянська окупація Галичини, яка розпочалася 1944 року, спочатку не застосовувала агресивну політику щодо УГКЦ, як це було в 1939-41 рр. Зокрема, авторитет Шептицького відіграв неабияку роль. Радянські органи вважали, що, оскільки ще не закінчилася Друга світова війна, не слід відразу робити різких дій проти Греко-Католицької Церкви.

nast_rechi.jpg

Після смерті Андрея Шептицького уповноважений у справах релігії Даниленко порекомендував Йосифу Сліпому відіслати делегацію до Москви для налагодження контактів із радянською владою, аби Церква могла далі легально розвиватися у Радянському Союзі. Греко-католицька делегація зустрічалася із високопосадовцями у Москві, які стверджували, що у Радянському Союзі толерується релігія, тому Церква, якщо її діяльність не суперечить радянському законодавству, може й надалі функціонувати. Тому арешт 11 квітня 1945 року був несподіваний для Йосифа Сліпого, який фізично був на митрополичому престолі у Львові лише п’ять місяців. З арештом розпочався новий етап не лише в біографії Митрополита Сліпого, але й у житті Церкви.

aresht.jpg

— Період ув’язнення Йосифа Сліпого був досить тривалим. Відомо також, що вже після ув’язнення Митрополиту заборонили говорити про період заслання?...

— Слід розрізняти декілька етапів у засудженні Йосифа Сліпого. Спершу його засудили на 8 років, саме слідство тривало майже рік. У цей час з ним поводилися як і з іншими в’язнями, але всі розуміли, що це особливий в’язень. Він, навіть будучи в тюрмі, не опускався до рівня звичайного злочинця, і це вирізняло його. Багато в’язнів його поважали через те, що він мав свою шляхетну поставу. Один австрійський в’язень згадує, що Йосифу Сліпому навіть вдавалося проводити так звані «лекції», дискусії на різні філософські та релігійні теми. Його поважали й за те, що він незламно тримався своїх поглядів, своїх ідей, він навіть у в’язниці позиціонував себе як Митрополит або як професор.

na-zaslanni.jpg

Цікавим був етап від 1953 до 1957 року. У 1953-му завершився перший термін його ув’язнення, і в цей же рік помер Йосиф Сталін. У період такої невизначеності, коли ще не назвали наступника Сталіна (було дві кандидатури Берія і Хрущов), Берія, прагнучи дійти до влади, намагався дещо змінити зовнішню політику Радянського Союзу. Він прагнув, щоб Радянський Союз не вважали закритою тоталітарною системою, тому треба було дещо відкритися до Заходу. Відтак Берія хотів використати Йосифа Сліпого як людину, яка могла бути посередником між Кремлем і Ватиканом. У 1953 році Йосиф Сліпий зустрічався із високопосадовцями Москви, і першим завданням для нього було те, щоб він написав коротку історію Греко-Католицької Церкви у Радянському Союзі: що це за Церква, яка її історія, яка її ідентичність.

У будинку пристарілих у поселенні Маклаково Красноярського краю він відбуває заслання. І хоч Йосиф Сліпий не був у таборах, але не мав права повернутися у Галичину. Спочатку він написав працю на 60-70 сторінок про догматичні основи УГКЦ, обґрунтував, чому ця Церква має право на існування у Радянському Союзі, а друга частина – це детальна історія Київської Церкви і, зокрема, ГКЦ.

На початку йому дозволили користуватися бібліотекою у Москві. Частину книг йому пересилали також сестри-монахині зі Львова, деякі вдавалося позичати у бібліотеках Красноярського краю.

— Чи вдалося видати цю історичну працю Йосифа Сліпого?

— Історія вийшла вже після 1991 року у серії видань його творів Opera Omnia (Рим), але він опрацював її лишень до ХVII століття. Він не встиг написати всієї історії, тому що у 1958 році його знову арештували (до влади прийшов не Берія, а Хрущов, а зі зміною влади змінилася і політика), а рукописи історії конфіскували. Також призначили комісію, яка винесла вирок, що праця містить націоналістичні елементи, вона має буржуазно-націоналістичний антирадянський характер, Йосиф Сліпий цитує твори людей, які є «націоналістами»: Грушевського, Шептицького... Вирішили, що ця праця є небезпечна. На основі цих та інших звинувачень його знову засудили. Щоправда, Митрополитові Йосифу Сліпому із Маклаково вдалося передати на Україну кілька послань для Греко-Католицької Церкви, зокрема, відоме послання «Наша Церква», де він закликає людей триматися своєї віри. Це стало також однією з причин його чергового засудження.

Також відомо, що 1963 року, завдяки Папі Івану ХХІІІ та Президенту США Кеннеді, вдалося добитися звільнення Митрополита.

— Навколо самого процесу звільнення Йосифа Сліпого точиться дуже багато дискусій – для кого це звільнення було вигідним і чому?

— Першими, хто офіційно звернувся на захист Митрополита Йосифа Сліпого, була група французьких науковців. У 1960-их роках, під час так званої «холодної війни» між Радянським Союзом і Америкою, Папа Іван ХХІІІ своїм авторитетом намагався втрутитися в ці події і примирити обидві сторони. У кінці 1962 року Президент США Кеннеді відіслав свого дипломата Нормана Казенса на переговори до Хрущова у цій справі, щоб не дійшло до вибуху ядерної війни. Ситуація була надзвичайно напружена.

Казенс, перед тим, як поїхати до Москви, заїхав до Риму. В одній із розмов до нього звернулися представники Римської курії і запитали, чи міг би він заторкнути у розмові з Хрущовим тему звільнення Йосифа Сліпого. Йшлося про те, що в Римі розпочинається ІІ Ватиканський Собор – це величезне зібрання всієї Католицької Церкви, на який традиційно запрошені всі її єпископи. Прохання було таким, щоб Митрополит Йосиф Сліпий також міг прибути як Глава Греко-Католицької Церкви.

Кезенс згадує, що він мав 5-годинну розмову з Хрущовим у Москві і заторкнув тему звільнення Йосифа Сліпого, сказав, чи не могло б це бути знаком доброї волі зі сторони Радянського Союзу, чи знаком того, що в Радянському Союзі також є свобода віросповідання, щоб дозволити Митрополитові взяти участь у ІІ Ватиканському Соборі. Хрущов спочатку був доволі неприхильний до цієї ідеї, його лякав, як він сам висловився, «великий сморід», який з’явиться, якщо Митрополит приїде на Захід і почне розповідати про свій досвід перебування у радянських таборах. А з іншої сторони, Хрущов навіть не знав точно, чи Митрополит ще живий.

У грудні 1962 року — на початку 1963 року прийняли рішення звільнити Йосифа Сліпого та дозволити йому поїхати до Риму на ІІ Ватиканський Собор. Йому, щоправда, не дозволили заїхати до Львова чи взагалі в Україну. Спершу його привезли до Москви, відгодували, щоб він краще виглядав, а потім відправили до Риму.

Митрополитові вдалося ще в Москві у готелі висвятити священика Василя Величковського на єпископа. Він переживав, що може бути проблема з наступництвом, з єрархією в УГКЦ, намагався забезпечити те, щоб навіть у підпільній Церкві збереглася тяглість єрархічної структури.

— Відомо також, що Йосиф Сліпий не хотів виїжджати до Риму...

pisla_zaslannia.jpg— Так, це правда. Йосиф Сліпий не хотів виїжджати з солідарності до своєї пастви, до свого народу. І лише відчуття послуху Папі Римському спонукало його виїхати до Ватикану. Цікаво, що до кінця життя він не здав свого радянського паспорта, надалі вважався громадянином Радянського Союзу. Сподівався на те, що при першій нагоді йому вдасться повернутися до радянської України, до свого народу, але це було неможливо.

Також була дипломатична домовленість між Кремлем і Ватиканом, що Йосиф Сліпий не буде розповідати про свій досвід перебування у таборах, про методи поводження з в’язнями... І він дотримався цього слова. Звільнення Митрополита із радянських таборів було також й політичною подією, тому журналісти вже чекали на вокзалі в Римі, щоб зустріти Йосифа Сліпого і взяти перші бліц-інтерв’ю, але Йосиф Сліпий і монсеньйор Вілєбранс, який його супроводжував, вийшли за кілька станцій до Риму, і їх забрали до монастиря Гроттафератта, де Митрополит перебував ще два тижні, а потім приїхав до Ватикану. З тих дипломатичних міркувань його фактично спочатку заховали. У цей час почало з’являтися багато чуток, які вважали автентичними словами Йосифа Сліпого і які почали друкувати. Тому офіційна газета Ватикану «Осерваторе Романо» відразу заявила, що все це не відповідає дійсності, що ані Митрополит, ані представники Римської курії не давали жодних коментарів про причини звільнення, про період заслань і ув’язнень Митрополита.

— Чому такого розголосу набрала промова Йосифа Сліпого на ІІ Ватиканському Соборі? У чому її суть?

Загалом, збереглося кілька виступів Йосифа Сліпого на ІІ Ватиканському Соборі, але найбільш промовистим є виступ у жовтні 1963 року. Тоді Митрополит вперше взяв участь у засіданні Собору, і головною темою його виступу була ідея Патріархату для УГКЦ. Він спочатку зробив історичний екскурс про Греко-Католицьку Церкву, а потім попросив отців Собору, щоб вони надали УГКЦ Патріархальний статус. Цей виступ мав широкий відгомін у тогочасній пресі, церковній і нецерковній.

Настирливі спроби досягнути Патріархального устрою розпочалися близько 1969 року, коли вже почали офіційно в документах говорити про потребу цього статусу з одного боку, а з іншого – Синод єпископів УГКЦ і Йосиф Сліпий написали кілька звернень до Папи Павла VI з проханням надати УГКЦ статус Патріархату.

У 1975 році отець Іван Гриньох на Літургії вперше назвав тоді вже Верховного Архиєпископа Йосифа Сліпого Патріархом УГКЦ. Звичайно, що як тоді, так і сьогодні, цей статус не є визнаний за УГКЦ, хоча від 1975 року Йосиф Сліпий підписує документи як Патріарх і кардинал. Слід також згадати, що його піднесли до гідності кардинала в 1965 році. Йосиф Сліпий вважав, що необхідно жити патріархальною гідністю, щоб вона була визнана Римом і іншими Церквами. Він застосовує не церковно-правовий, а історичний аргумент, що Церква спочатку мусить дозріти як структура до Патріархальної гідності, почати вважати себе Церквою Патріархальною, відтак інші визнають її Патріархат.

— Отже, досягнення Йосифом Сліпим Патріархального статусу є юридично неправочинним кроком?

slipyj_posox.jpg— Якщо дивитися з позиції церковного права, то цей крок можна вважати нелегітимним, тому що офіційно такий статус повинен надати Церкві або Вселенський собор або Папа Римський. Але я б підходив до цього питання, виходячи із певного історичного контексту, із певних тогочасних потреб УГКЦ. Можна лишень уявити собі ситуацію Митрополита Йосифа Сліпого і його Церкви. З одного боку, в Радянському Союзі, де ця Церква є заборонена, є нелегальна, є переслідувана, вона діє у підпіллі, але ніхто не є впевнений, яким буде її майбутнє. З іншого боку – друга частина УГКЦ розвивається в діаспорі, тобто на різних континентах – Північна, Південна Америка, Західна Європа, Австралія. На цих континентах створюються свої греко-католицькі структури. Специфікою тих структур є те, що Йосиф Сліпий як Глава Греко-Католицької Церкви не мав достатнього юридичного права впливу на них. Згідно з церковним правом він не міг безпосередньо призначати єпископів. Ці справи знаходилися в компетенції Римської курії, і це його надзвичайно боліло, тому що це його паства, на яку він не має безпосереднього впливу.

Це була одна із причин, чому Йосиф Сліпий намагався досягнути Патріархального статусу. Він боявся, що з часом українські громади без централізованого впливу Глави Української Греко-Католицької Церкви могли дуже швидко асимілюватися з тим середовищем, в якому вони перебували. Митрополит довгий час боровся з тим, щоб не запровадили Григоріанський календар в українських громадах Північної Америки. Він довгий час боровся за мову, якою служать Літургії, вважаючи, що мова є важливим чинником збереження власної ідентичності, — і церковної, і національної. Багато єпископів, знаючи, що Йосиф Сліпий не має безпосереднього юридичного впливу на них, могли запроваджувати свої особливі правила у своїх єпархіях. І це, звичайно, боліло Йосифа Сліпого. Частина єрархів підтримували його погляди, але були й такі, які казали, що ми мусимо реалістично дивитися на те, яка є ситуація. Не всі розуміють українську мову, тому, можливо Літургію служити англійською. Вся Америка святкує Різдво 25 грудня, чому ми маємо святкувати 7 січня і так далі. Тому ми не можемо дивитися на прагнення Патріархату як на якісь особисті амбіції Йосифа Сліпого. Це було надзвичайно комплексне і складне питання. Він дивився на Церкву, на її розвиток і на її майбутнє.

slipyj_papa_dacko_w.jpg

Він вважав, що за допомогою Патріархального статусу йому і його наступникам вдасться зберегти оці два стержні – національну і церковну ідентичність. У творах Йосифа Сліпого простежується постійна велика турбота не лише про Церкву, але й про націю. Деколи важко розділити ці дві теми, тісно пов’язані. Митрополит ніколи не говорив про церковну ідентичність, не згадуючи національної.

— Чи мав змогу Йосиф Сліпий вже як Патріарх здійснювати пастирські візити до парафій в діаспорі?

— Він здійснив кілька подорожей до Америки і до інших країн, але після 1975 року, відколи він почав використовувати титул Патріарха, такі візити були конфліктогенними. Його скрізь вітали українські громади як Патріарха. Створився патріархальний рух священиків і мирян, які підтримували і на різних рівнях лобіювали це питання. І тому у Римській курії дуже часто такі пастирські візити викликали певні упередження, вони боялися, що цей патріархальний рух буде неконтрольований і, можливо, навіть призведе до внутрішнього поділу у Церкві, адже були й противники Патріархату. Тому в Римській курії дуже обережно ставилися до таких візитів, хоч, звичайно, українці дуже хотіли – для багатьох це було подією життя – побачити Верховного Архиєпископа, який був 18 років ув’язнений, на засланні. Це була відома історична постать, люди дуже радо його приймали на різних континентах, але з огляду на церковно-політичні події, ці візити викликали побоювання.

— Що стало передумовою того, що Ви почали займатися дослідженням творчості Йосифа Сліпого?

— З однієї сторони, це було щось, що я пережив ще 16-річним юнаком. У 1992 році було перенесено тлінні останки Йосифа Сліпого до архикатедрального собору Святого Юра у Львові зі собору Святої Софії в Римі. Це була подія, яка мені добре запам’яталася і яка мене дуже вразила. Хоч, звичайно, що тоді я навіть не міг подумати, що можу у майбутньому займатися дослідженням творів Йосифа Сліпого.

Уже під час навчання в Німеччині я почав цікавитися екуменічними питаннями в Західному світі, я також краще ознайомився з тим, як сприймають Греко-Католицьку Церкву в західному середовищі. По-перше, нашу Церкву сприймали лише як якийсь додаток до Римо-Католицької Церкви, а, по-друге, вона була начебто причиною того, що діалог між православ’ям і католицизмом не може далі розвиватися. Тоді я почав думати над темою, яка могла б якоюсь мірою зламати існуючі стереотипи. Коли я прочитав декілька творів Йосифа Сліпого, то зрозумів, що саме на основі цих творів можна представити УГКЦ Західному світові у правдивому світлі. Також метою моєї праці було представлення нової перспективи в екуменічному діалозі, щоб визволити його від полярності «православ’я – римо-католицизм», де питання Греко-Католицьких Церков залишалося на маргінесі.

— Як бачив церковну єдність Митрополит Йосиф Сліпий?

— У нього були дві основні ідеї. З одного боку він хотів, щоб його Церква стала повноцінним учасником екуменічного діалогу. Тому досягнення Патріархального статусу для УГКЦ було дуже важливим у цьому вимірі. З досягненням Патріархального статусу Церква отримує більше автономних прав. Він також хотів, аби його Церква стала свідченням того, що можна жити у сопричасті з Римо-Католицькою Церквою, не втрачаючи своєї власної церковної самобутності. Для Йосифа Сліпого це було надзвичайно важливо. Він стверджував, що унія з Римом не пов’язана з тим, що Церква, яка входить у сопричастя з Римо-Католицькою Церквою, повинна щось відкинути чи втратити і лише підпорядкуватися Римові. Така Церква може залишатися автентичною, зберігаючи свої традиції, свою духовність і свою Літургію... Патріархат є середником, який може допомогти у діалозі з православними Церквами. Якщо православна Церква побачить, що Греко-Католицька Церква, будучи в єдності з Римом, не втрачає своєї самобутності, то це є дуже добрим свідченням для екуменічного діалогу.

З іншого боку, він наголошував на екуменізмі мучеництва як на спільному терпінні за Христа, яке зближує нас, на відміну від академічного екуменічного діалогу. Виходячи з власного вісімнадцятирічного досвіду, він почав переосмислювати те, що пережив, в основному про це свідчать його спогади, які ще, на жаль, не опубліковані.

— Що стало причиною того, що деякі богословські погляди Йосифа Сліпого еволюціонували?

— Поштовхом у переосмисленні поглядів Йосифа Сліпого було напевно заслання, там він почав мислити глобально і багато чого переосмислив, і, звичайно, ІІ Ватиканський Собор, який підтвердив певну зміну акцентів у богословствуванні. Отці Собору наголосили, що Церква розвивається у множинності її форм. Церква не є уніформічна, є різні обряди, різні традиції, різні способи осмислення богословських істин, і єдність Церкви забезпечується її множинністю. Тому у питанні Патріархату УГКЦ вже дещо згодом Йосиф Сліпий посилається саме на рішення ІІ Ватиканського Собору, зокрема на документ про Східні Католицькі Церкви, кажучи, що в цьому документі закладена можливість створення нових патріархатів.

Інше – це вшанування святих, які були однією Церквою визнані, а іншою, навпаки, вважалися людьми контроверсійними. У 30-их роках Йосиф Сліпий вважав це однією з вагомих проблем у діалозі між православними і католиками. У 1970 році до Йосифа Сліпого звертаються з Конгрегації у справах віри щодо можливості вшанування православного святого Григорія Палами у Католицькій Церкві, і він дає позитивну відповідь.

Після ІІ Ватиканського Собору мислення Сліпого є більш східним, він більше інтегрує елементів східного богослов’я, вважає себе репрезентантом саме східної Церкви. До арешту Йосиф Сліпий порушив питання, донині актуальні у тринітарному богослов’ї, зокрема, в дискусіях та дослідженнях про «філіокве» досі цитують Йосифа Сліпого відомі богослови.

— Що додавало сили Йосифові Сліпому ще так активно діяти у Римі?

slipyj_papa.jpg— Здоров’я його було підірване ще в таборах, і навіть, коли велися переговори між Москвою і Ватиканом у справі звільнення Йосифа Сліпого, фігурував аргумент – дайте цій старшій людині спокійно дожити тих кілька років. Ніхто не сподівався, що Митрополит, прибувши до Риму у 70-літньому віці, буде ще 20 років провадити досить активну діяльність і буде пропагувати такі амбітні плани щодо здобуття Патріархату нашою Церквою...

Думаю, що передусім його тримав цей досвід 18-літнього ув’язнення. Він міг дуже добре порівнювати, будучи людиною різноманітних історичних, політичних контекстів, міг аналізувати стан Церкви і те, що з нею може бути у майбутньому. Це тримало його, він прагнув якнайбільше зробити для Церкви, якнайбільше скріпити її єдність, передусім внутрішню, щоб Церква могла гідно зустріти всі виклики, які стоять перед нею.

З іншого боку, він твердо вірив, що настане зміна. Це виявлялося у тому, що Йосиф Сліпий, друкуючи дуже багато книг, завжди по декілька примірників відкладав у так званий резервний фонд – книжки «для України» на майбутнє. Багато хто з його оточення вже казали: лишіться того, дивіться, які реалії, — але він відповідав: ні, я вірю, що усе зміниться, і хоч Митрополит не дожив фізично до цього, але багатьох людей він зумів зарядити такою позитивною енергією.

— Що найбільше вражає дослідників у постаті Йосифа Сліпого?

— Найбільше, що мене вражає в особі Йосифа Сліпого — це постать борця, його незламна позиція. Це була людина, яка нічого не боялася, ні зовнішніх викликів, суспільних, ні внутрішніх, церковних, він твердо стояв на двох ногах, коли був у чомусь переконаний. Він до кінця дотримувався своїх позицій і ніколи не здавався. Саме завдяки цьому стільки людей тоді зарядилося енергією і надалі працювати для України.

— Чи плануєте видати переклад своєї монографії про Йосифа Сліпого українською мовою?

Так. Думаю, що впродовж одного-двох років переклад з’явиться в Україні, але це потребує великої праці – потрібно і перекласти українською мовою, і адаптувати для українського читача. Адже, як я вже згадував, я усвідомлював те, що пишу монографію про Йосифа Сліпого насамперед для західного читача.

— Щиро дякуємо за цікаву розмову.

Розмовляли Лідія ГУБИЧ та Юлія РОЇК

Львів, листопад 2009 року