„Духовна цінність насамперед у атмосфері, яка панує у соборі. Тут всі труднощі відходять на задній план”

Інтерв’ю з Йоанною ЧЕРНЯХІВСЬКОЮ та Інною ДМИТРУК-СОРОХТЕЙ, реставраторами Вірменського собору у Львові

Сьогодні, згадуючи про комплекс Вірменського собору у Львові, журналісти акцентують не стільки на культурній та історичній цінності, як на скандалах, пов’язаних із його реставрацією. Про необхідність його відновлення українські чиновники начебто і пам’ятають, та-от гроші на цю справу якось не знаходяться. Проте зараз проблема фінансування реставрації інтер’єру собору майже вирішена. Допомогло Міністерство культури та культурної спадщини Республіки Польщі, яке виділило кошти на реставрацію і прислало своїх спеціалістів.

У вересні у соборі завершили реставрацію ще однієї мініатюри «Євангелисти Іван з Яковом», яку можна назвати однією з найстаріших у Львові. Працювала над реставраційними роботами українсько-польська група на чолі з завідувачем кафедри реставрації Варшавської Академії Мистецтв Йоанною Черніховською. Українську сторону представляли Інна Дмитрук-Сорохтей та Руслана Герман, а польську — Магдалена Шимчик, Сильвія Павелковіч та, звичайно, керівник проекту професор Йоанна Черніховська. Про те, як проходили реставраційні роботи, з якими труднощами зіткнулася робоча група і чи продовжуватимуть реставрацію цього Собору, кореспонденти РІСУ розмовляли з Йоанною Черняхівською та Інною Дмитрук-Сорохтей.

— Пані Йоанно, чим Вас, як спеціаліста, зацікавив Вірменський собор, що Вас привабило?

Йоанна Черняхівська: Це не було тільки моє рішення. Таким, радше, був вибір Міністерства культури та культурної спадщини Республіки Польща, яке ретельно опікується здобутками свого народу. Справа в тому, що у 20 -30-х роках ХХ ст. цей собор розмальовував польський художник Ян Розен. Більшість фресок, які ми сьогодні можемо бачити, – це його роботи. Однією з функцій вже згаданого Міністерства є дбати про польську культурну спадщину не тільки всередині країни, а й за її межами. Відтак, реставраційні роботи ведуться не тільки в Україні, а й у Франції, Швейцарії, Литві, Білорусії, тобто скрізь, де працювали польські митці. Мені випало працювати у Вірменському соборі у Львові. Я вже вдруге тут, і ця робота мені дуже подобається.

— Який об’єм роботи вже виконано, і що ще плануєте зробити?

Й.Ч.: Справа в тому, що щороку виділяються кошти на реставрацію однієї фрески. Зараз ми вже закінчили мініатюру «Євангелисти Іван з Яковом», попередньо реставрували фреску Яна Розена «Благовіщення». Що замовлять робити наступного року, поки що не відомо точно. Але працювати ще є над чим. До прикладу, згадані мною розписи розміщені на південній стіні храму, яка характеризується найгіршим станом. Річ у тім, що вона трохи заглиблена, знаходиться нижче рівня вулиці, а тому завжди волога. Через стінні капіляри вода потрапляє всередину, а це псує розписи. Потрібно добре попрацювати, щоб максимально збільшити водостійкість фресок.

— Пані Інно, а чому обрали саме фреску «Євангелисти Іван з Яковом», адже вона не належить авторству Розена?

Інна Дмитрук-Сорохтей: Фреска «Євангелисти Іван з Яковом» є однією з найстаріших у храмі. Її первісний стан датують 14 ст., як і саму церкву, що має точну дату заснування – 1363 рік. Звичайно, з того часу збереглися лише фрагменти фрески. Своєю роботою ми, швидше за все, наближаємося до варіанту 16 століття, який в свою чергу повторює рисунок століття чотирнадцятого. Але унікальність цього розпису в тому, що він єдиний зберігся з тих часів. Річ у тім, що свого часу цю нішу у стіні, на якій і намальована фреска, замурували. Це й допомогло твору дійти до наших днів.

Бо, наприклад, коли у 20-х роках місцевий вірменський архиєпископ Юзеф Теодорович розпочав ремонт у соборі, то це був таки «натуральний ремонт», зі збиванням тинків, розписів і т.д. Збивали все до каменів. В архівах є записи про те, що тут, можливо, було три верстви розписів, але в той час усі вони були знищені. Згодом, у 1925-1927 рр., Ян Розен розмальовував храм заново. А фреска «Євангелисти Іван з Яковом» уникла цієї долі, так як була замурована. Але треба сказати, що саме завдяки цьому ремонту її і знайшли.

Звісно, залишки фрагментів 14 століття дуже мізерні. Можливо, колись знайдеться техніка, яка „витягне” хоча би підмальовок чи рисунок з-під низу, зараз же нам доводиться працювати в основному з контурами 16 століття. Проте натрапляємо і на багато втручань зовсім сучасних, 20 ст. Є версія, що мініатюру перемальовували в 1950-2000 рр., але для цього немає підтвердження, документації. Щоб знати точно, ми взяли проби на аналіз у Варшавську і Львівську Академії Мистецтв, на кафедри реставрації. Незабаром знатимемо більше.

Але вже зараз ми можемо говорити про те, якою гарною була ця фреска, дивіться, який гарний орнамент вийшов на парапеті. До початку реставраційних робіт його не було видно, адже парапет був дуже забруднений. Цікавим і незвичним для української етнографії є також Пантократор. Здавалося б, живопис візантійський, знайомий українцям, але у нас Пантократор ніколи не тримає піднятими вказівний і середній палець на двох руках. Як пояснював нам о.Тадеос, місцевий священик, такий жест є підтвердженням того, що вірмени — це монофізити. З’єднуючи два пальці, Ісус Христос показує, що Він — і Бог, і Людина. От така унікальна графіка.

— Пані Йоанно, з якими труднощами зіткнулася ваша команда в процесі роботи?

Й.Ч.: Насамперед, важко було домовитися про риштування, але згодом Львівська міська рада посприяла нам у цьому. У процесі роботи ми стикалися з труднощами типово реставраторськими. Фінансових проблем не було, хоча криза, звичайно, позначилася на процесі роботи, і ми були обмежені в деяких засобах. Якщо, до прикладу, порівняти цей рік із попереднім, то обсяг робіт збільшився. Звичайно, реставрація не належить до дешевих послуг, бо ми використовуємо вузькоспеціалізовані матеріали, які є дуже дорогими. І це, мабуть, проблема. Бо реставрувати потрібно багато, а кошти обмежені. В оформленні Собору використано багато срібла і золота. Ми, звичайно, могли б їх поновити, але сусальне золото, хоч і тонке, проте дороге. То ж поки що задовольняємося тим, що маємо.

— Скільки коштів виділили на реставрацію?

Й.Ч.: Ми тільки виконавці і кошторису не знаємо. Такими питаннями займаються чиновники. Наша робота – мистецтво.

— Наскільки збережена автентичність храму?

Й.Ч.: Як вже розповіла пані Інна, з первісного розпису храму збереглася тільки одна велика фреска. Усе інше знищили і переробили у 20-30-х роках. Що ж до нашої роботи, то ми не змінюємо нічого. Не маємо такого права. Ми не покращуємо і не погіршуємо, просто відновлюємо. Щодо додаткових робіт, то ми хіба що зміцнили стіну, очистили її від грибка, бо якщо не вжити цих заходів, то малюнок швидко зіпсується, і не буде сенсу проводити реставрацію. На подвір’ї поставили дренаж, щоб відвести воду від стін. Самі ж рисунки ми відновлювали строго по старому контуру.

— А які технології застосовували?

Й.Ч.: Найсучасніші. Намагались використовувати матеріали, які б максимально відповідали оригінальним, на базі вапна і пігментних мінералів. Також, по можливості, намагались відтворювати первісну технологію, особливо, де є втрати стіни. Використали матеріали, які можуть максимально довго протриматися і не завдати шкоди стіні.

— Існує якась гарантія?

Й.Ч.: Без постійного моніторингу стану фресок про якісь гарантії важко говорити. Ми застосовували матеріали, які б не змінювалися візуально. Будь-яке нове накладення фарби змінюється в часі так само, як і старе. Але наші сучасні реставраційні матеріали запобігають цьому, і дозволяють «старіти» новій і старій частині одночасно.

— Що унікального, на Вашу думку, є в цьому соборі?

І. Д.-С.: Церква унікальна сама по собі: по-перше, бо вірменська, по-друге, бо збереглася ще від 14 ст., по-третє, бо має дуже добру мозаїку, до речі теж польського автора Мегоффера (19 ст.). Мені особисто подобаються хачкари — воти у стінах (кам’яні плити зі знаком хреста). В українців таких немає. Це самобутнє явище середньовічного вірменського мистецтва. Хачкари, які зберігаються у Вірменському соборі, виготовлені в період від 14 до 18 століття, зараз їх взагалі не роблять у львівських храмах.

Цікавим також є те, що сама споруда – еклектична. Найдавніша частина собору – східна – зведена в 1368-1370 рр. у традиціях давньовірменського будівництва архітектором Дорінгом. У 1437 р. дороблено аркаду, в 1630 р. – середню частину. Дзвіниця збудована у 1571 р. відомим львівським архітектором А.Красовським. Розбудова західної частини, з виходом на вул. Краківську, почалася 1908 р. і не була завершена. До стіни сусіднього будинку у 1920-х роках архітектором Мончинським прибудована дерев’яна каплиця у вигляді грота. Укаплиці знаходиться вівтар, що зображає Голгофу.

— А коли відновлюватимуть цей вівтар?

Й.Ч.: Уже підготовлена документація про те, що він підлягає реставрації, але поки що все залишається тільки на папері. Хоча, варто зазначити, що технологічні дослідження, які завжди передують реставрації — біологічні, хімічні проби і т.д., — зроблено. Залишається лише трохи почекати.

— Як Ви оцінюєте історичну, культурну і духовну цінність храму?

І. Д.-С.: Це дуже важлива іконографічна пам’ятка. Звичайно, що історична і культурна цінність теж надзвичайно велика. У Розена, як художника, взагалі дуже цікава і водночас дивна творчість, а саме це й цінується у мистецтві. Зокрема, як для церкви, вибрані нестандартні сюжети. Кожен із розписів має глибоку філософію. Наприклад, у «Благовіщенні», яке ми цього року зробили, Марія приймає вістку від Архангела і, на відміну від традиційних сюжетів на цю тему, її не супроводжують білі лілії, а навпаки — Богородиця одразу бачить перед собою хресну дорогу свого Сина. Здавалося б, традиційний християнський сюжет, але які філософське осмислення та авторський підхід. Розен також зробив дуже цікаві вітражі, але вони, на жаль, не збережені. Кажуть, їх уламки можна відшукати, проте нам поки що не вдалося цього зробити. Хоча успіхи є: от два чи три роки тому відновлено вітраж при вході в храм і вітраж «Усікновення голови Йоана Христителя», який розміщений на протилежному боці до однойменної фрески.

Історична цінність фресок полягає у тому, що кожне із зображених облич – це реальна постать того часу. Взяти хоча б «Голгофу». При першому погляді на фреску ми бачимо, що при хресті стоїть митрополит Андрей Шептицький. На іншій фресці — архиєпископ Юзеф Теодорович, який і був ініціатором перемалювання храму. Зображений він як Тома Аквінський. Художник Мальчевський – як св. Франциск. Цінним є кожен портрет. Реальні особи є і на «Тайній вечері». Кажуть, що на цьому розписі Розен намалював свого батька. Можливо, це образ Св. Петра, бо саме він найкраще підходить за віком, тобто є старшою людиною, проте це лише наше припущення. На фресці «Поховання Святого Оделона» зображені хлопці, які ще нещодавно, щоправда вже у поважному віці, розповідали у своїх інтерв’ю про те, як вони позували для Розена. Фреска «Євангелисти Іван з Яковом», яку ми щойно закінчили, є особливо цінною, бо єдина, що збереглася з розписів 14 ст.

Духовна цінність насамперед у атмосфері, яка панує у соборі. Тут всі труднощі відходять на задній план.

— Знаєте, кожен актор мріє про якусь роль, яку він би хотів зіграти, кожен письменник – про характер, який би хотів описати. Чи є об’єкт, який Ви мрієте відреставрувати?

Й.Ч.: Чесно, навіть ніколи не мріяла про те, що реставруватиму цей собор. Це справді унікальне місце, і мені дуже приємно, що я маю змогу тут працювати. Як польські, так і українські спеціалісти задоволені цією можливістю і таким досвідом. Можливо, це і є мрія.

І. Д.-С.: А щодо мене, то я мрію побачити кінцевий результат усіх реставраційних робіт у цьому храмі. Тут ще є дуже багато роботи, і хотілося б продовжити те, що вже почали. Хоча, звичайно, поспішати не треба. Реставрація не може просуватися надто швидко, бо потребує пильності. До того ж рівень майстерності у художника дуже високий, на що вказує як композиція, так і тематична обробка.

— Дуже дякуємо за розмову, нехай ваші мрії здійсняться якомога швидше.

Розмовляли Галина БІЛАК, Оксана ГУДИМА.
Львів, 13 вересня 2009 року