• Головна
  • Публікації
  • Інтерв'ю
  • “Хотілося, щоб це стало очевидним для Патріарха: будь-який тиск на Україну, розмова з використанням сили – безперспективні”...

“Хотілося, щоб це стало очевидним для Патріарха: будь-який тиск на Україну, розмова з використанням сили – безперспективні”

14.08.2009, 18:58
Інтерв'ю
“Хотілося, щоб це стало очевидним для Патріарха: будь-який тиск на Україну, розмова з використанням сили – безперспективні” - фото 1
Інтерв’ю з Людмилою ФИЛИПОВИЧ, док. філос. наук, проф., завід. відділом релігійних процесів в Україні Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАНУ за підсумками візиту Патріарху Кирила в Україну

— Минув вже певний термін після візиту Патріарха Кирила в Україну. Яке загальне Ваше враження від нього з відстані цього часу?

— Завершився візит Патріарха РПЦ Кирила в Україну. Хтось засумує, хтось зітхне із полегшенням, а хтось порадіє. Дуже неоднозначна подія в релігійному і політичному житті України, щоб оцінити її як тільки позитивну чи негативну. Враження і наслідки від неї, незважаючи на все вже сказане і пережите, ще довго виявлятимуться у висловлюваннях політичних діячів, церковних лідерів, експертів, рядових віруючих, пересічних громадян. Тепер перші реакції можуть здатися передчасними, але і вони поступово вкладуться в ту загальну оцінку, яку сформує суспільство.

Важко очікувати, що воно буде солідарне в своєму «так» чи «ні» візиту Патріарха. З часом, звільнившись від зовнішньої суєти візиту і глибше вдумуючись в суть того, що відбулося, нам вдасться намалювати цілісну картину приїзду Патріарха Московського і вся Русі Кирила в Україну. Але вже зараз очевидно, що цей візит мав як явні, так і приховані цілі, як пастирську, так і політичну складову, як інформаційну, так й аналітичну заданість, як постановочну й модальну, так і констатуючу інтонації. Одним словом, масштабність і багаторівневість візиту ще належить усвідомити, враховуючи те, що він зачепив не тільки ту частину українського соціуму, що визнала Кирила своїм Патріархом, але й інші православні і неправославні Церкви, політиків, журналістів, експертів, весь народ. І навіть, якщо прямі трансляції каналу „Інтер”, який в дні візиту Патріарха зробив цю інформацію топ-новиною, дивилося тільки 20 відсотків населення України, можна з упевненістю сказати, що тих, хто не знав про перебування Кирила в Україні, майже немає.

Релігієзнавці мають бути особливо вдячні Патріарху Кирилу, який своїм приїздом дав такий інформаційний привід, що живив затребуваність у експертах із релігійних питань за тиждень до і тиждень після візиту. Патріарх об’єктивно підняв рейтинг науки про релігію, той її сегмент, який нарешті може бути корисним суспільству – так зване практичне релігієзнавство. І от з позицій останнього візит Патріарха Московського бачиться як привід ще раз порозмірковувати на церковні теми, усвідомити всю складність останніх, застерегти тих, хто кавалеристськими атаками збирається їх вирішувати, вплести ці духовні теми в міждержавні та геополітичні відносини.

— А як Ви оцінюєте як релігієзнавець ставлення українського суспільства і влади до цього візиту, зокрема, у контексті його промов?

— Нам здалося, що в цілому українське суспільство виявилося достатньо спокійним до приїзду Патріарха: не було спричиненої радістю зустрічі із своїм Патріархом екзальтованої ейфорії, як не було й яскравих хвиль істеричного протесту. Україна спостерігала і нібито щось вичікувала. Надто радикальним силам – і лівим, і правим – хотілося почути рішуче «так» від Патріарха тим намаганням, які спрямовані на досягнення їхніх цілей. Але Патріарх на початку всяк ухилявся від прямої відповіді: якісь загальні тези, миротворчі заклики до єдності, неясні натяки, за якими кожний хотів бачити те, на що сподівався – абсолютно в дусі науки високої дипломатії. Але переважна частина спільноти з українською хитруватістю причаїлася: ну-ну, подивимося, з чим до нас приїхав Патріарх Московський. Влада центральна і місцева виявилася не надто активною і не демонструвала свою радість від приїзду високого гостя, все в межах дипломатичного протоколу, з певною долею типово української щирості. Головна мета влади – не допустити скандалу, попередити відкрите протистояння між різними політичними і церковними силами, локалізувати загострення відносин між православними Церквами.

Можна сказати, що повага, лояльність, зацікавленість до духовної особи такої величини були присутні, але не надмірні.

Навіть не будучи згідною з чимось, влада на рівні Президента чи уряду не робила якісь гучні заяви, не закликала, не провокувала, не направляла. Політичні лідери всяк підкреслювали, що їх присутність на зустрічах чи участь у богослужіннях носить виключно особистісний характер. Легкий ажіотаж пережили хіба що журналісти. І зрозуміло чому: не часто наше життя сповнене таких подій, особливо в його духовному сегменті.

Внутрішню напругу пережили всі Православні Церкви. Кожна через свої причини, але всі переживали за те, що приїзд Патріарха порушить той баланс сил і відносний спокій, який утворився в релігійному житті України останніми роками. В цілому Церкви висловлювалися достатньо примирливо, продемонструвавши готовність до спілкування із РПЦ та її Предстоятелем.

Інтуїтивно відчули загрозу міжконфесійному миру і деякі національно орієнтовані сили. Не зовсім ясно було, чого насправді їде Патріарх Кирил в Україну, а незнання завжди породжує підозру.

Уважно спостерігаючи за візитом Патріарха, аналізуючи його промови, звернення, шукаючи скриті смисли в його висловлюваннях, відповідаючи на численні запитання журналістів і обговорюючи цей візит в експертній та широкій аудиторії, весь час поставала необхідність з’ясувати: чи дійсно візит Патріарха Кирила до України такий доленосний, чи міг і чи зможе він круто повернути колесо української історії? В чому істинний зміст візиту, якими можуть бути наслідки перебування Патріарха Московського в Україні, чи вплине він на можливість і перспективу церковного об’єднання православ’я тощо.

— Серед експертів чи не найчастіше обговорювалася мета візиту і витворився щодо цього певний дуалізм думок — душпастирська чи політична. Як на Вашу думку, що не було враховано у таких підсумках, чи можна назвати якусь іншу мету і чи вона була досягнена?

— Звернувшись до цілей, які були закладені цим візитом, і подивившись, що було досягнуто в ході їх реалізації, ясніше вималюється значення приїзду Московського Патріарха в Україну. Перша, тобто та, що лежить на поверхні і зрозуміла переважній більшості українців, ціль – це пастирське спілкування Патріарха із своїми вірними. В практиці християнської Церкви це – абсолютно природна подія, яка всяк підтримується, оскільки укріплює віру послідовників християнства, членів Церкви, надає їм духовної підтримки своїм патріаршим словом.

Не часто, але все ж таки приїздили в Україну впродовж її історії різні православні Патріархи, які виконували ті чи інші місії – від оглядин своєї духовної вотчини до отримання планових подарунків, від поставлення єпископів до благословіння політичних керманичів. Їх перебування, як правило, додавало авторитету і Церкві, і країні в очах інших держав та народів. Як, наприклад, минулорічний візит Патріарха Константинопольського Варфоломія та Патріарха Московського Алексія ІІ, який засвідчив наявність такої вагомої одиниці в християнському, зокрема православному, світі, як Україна – до неправославних народів православні Патріархи з пастирськими візитами не їздять. Тому і цей візит Патріарха Кирила треба прийняти як визнання України православною країною з давніми християнськими традиціями.

Більше того, Україна визнана – і не тільки нами, але й самим Патріархом Московським, тим місцем, звідки світ Христової віри поширився на весь східнослов’янський ареал. Київ, як не підручниково це звучить, є „матір’ю городов руських” (в інтерпретації Патріарха – „русских”). Не викинути слів із пісні. За Києвом визнана роль спільної хрещальної купелі для східнослов’янських народів. Підкреслення особливого значення Київської Русі та її лідера князя Володимира в християнізації колись язичницького народу, що пізніше розмножився від причудливого злиття різних етносів, а нині розселеного на величезній території, мало б втішити як тих, хто вірить у єдиний корінь трьох братніх народів, так і тих, хто відстоює окремішність постання білорусів, українців та росіян. Бажання долучитися до історичної традиції вже є визнанням її правдивості та історичності. Є ж народи, яким ідея генетичного зв’язку з ізраїлевими колінами виправдала їхнє історичне існування і додала месіанської перспективи… Хіба претензії інших народів на спільність походження від матірної Київської митрополії не можуть бути такими? Нехай би інші народи гордилися тим, що дотичні до київської традиції, з однією умовою: не перебирати і не присвоювати її собі, не фальсифікувати історичні факти і не заміщувати первісні права автохтонів даної традиції пізнішими надбудовами і нашаруваннями.

Тобто, за самим фактом визнання Києва родоначальником християнської культури для східних слов’ян візит Патріарха, який постійно на цьому наголошував, можна вважати вдалим. Корисно нагадувати про джерела віри не тільки українцям, які вважають себе частиною пастви РПЦ, але й росіянам, які переконані, що хреститель Русі Володимир – „руський князь” у розумінні „російський”.

Чи вдалося Патріарху Московському Кирилу досягнути цієї першої цілі свого приїзду? Переконана, що вдалося. Патріарх чудово підготувався до зустрічі із Україною. Про це свідчить наявність чіткої і продуманої концепції візиту, яка була заздалегідь підготовлена і апробована. Домашні заготовки виявилися корисними – неодноразово проговорені при підготовці до візиту, вони виглядали достатньо аргументованими. Певні ідеї були закинуті в інформаційне поле до приїзду, зокрема під час інтерв’ю, яке давав Патріарх українським журналістам, зокрема щодо єдиної крещальної купелі, єдності та спільного походження трьох братніх народів, взаємин Церкви і влади тощо. Українське суспільство відносно спокійно відреагувало на власне пастирську мету приїзду, майже повірило в те, що ніяких інших цілей Патріарх перед собою не ставить. Побачивши, що попереднього супротиву щодо цих ідей в українському суспільстві немає, Патріарх повторив їх в Києві спочатку все таки обережно в надто нейтральних тонах. Блискучим прикладом цієї риторики став прямий ефір Патріарха в студії Інтера із заготовленими питаннями від представників російської та української інтелігенції. Пізніше Патріарх неодноразово, що було підсилено обставинами і характером реакції Сходу і Півдня України на візит Патріарха, в своїх зверненнях до віруючого люду під час богослужінь підсилив об’єднавчий та єднальний потенціал РПЦ щодо українського православ’я, особливу роль східнослов’янської цивілізації у протистоянні згубному Заходу, символу зла і кризи.

—Як Ви думаєте, чи задоволений сам патріарх Кирил цим візитом?

— Візит пройшов фактично без зривів. Неістотні зміни в програмі візиту, невеличкі нестиковки технічного плану загалом не вплинули на його хід: запланована програма виконана, особливо в частині зустрічі Патріарха з православними віруючими. Візит був насичений, плідний, цікавий як для Кирила, так і його оточення, багато хто з якого вперше були в Україні. Практика співслужіння українських та російських священиків – не така вже і часта, а отже і не тривіальна справа для історії Церков. Паломникам, що побували на богослужіннях в лаврах та монастирях, роздані іконки на згадку про зустріч з Патріархом, який щиро просив молитися за нього. Подарунками церковного значення (іконами) обмінялися єрархи Церков, настоятелі лавр і монастирів. Без подарунків не залишився ніхто.

Вірники УПЦ продемонстрували високу набожність, тисячами радісно зустрічаючи Патріарха Московського в різних місцях. Скандуючи «Наш Патріарх Кирил», вони додали впевненості Патріарху, що у нього є паства в Україні. Думаю, що тепер уява про Україну релігійну у Патріарха більш поглиблена, хоч він і до того був прекрасно обізнаний із тутешньою ситуацією. Мав можливість переконатися, що позиції УПЦ в Україні сильні, що Церква динамічно розвивається завдяки великій праці митрополита Володимира та його оточення, всього єпископату, віруючих. Була можливість побачити, що УПЦ має підтримку з боку політиків, держави, частини суспільства.

Думається, Патріарх задоволений візитом. Про це свідчить його прощальне слово, з яким він звернувся до паломників Почаївської Лаври в останній день свого перебування в Україні. Патріарх подякував за те, що ці дні були сповнені щирої молитви із тисячами вірних, з єрархами Церкви. Патріарх висловив особливе задоволення від того «общего воздыхания к Господу», яке проявили віруючі України, продемонструвавши «соединение всех». В цьому пункті програма візиту не лише виконана, а навіть перевиконана.

А чи задоволена Україна від приїзду Патріарха? На це ще нам потрібно буде дати відповідь.

Та й сам Патріарх. У нього залишилося якесь невловиме відчуття неповноти абсолютного задоволення. Тріумфальність візиту Патріарха Московського в Україну була підточена самою реальністю. Кому-кому, а Патріарху Кирилу, багаторічному керівникові Відділу зовнішніх відносин РПЦ, добре відомі проблеми в православ’ї України. Розкол – це рана на тілі православ’я, яка насправді турбує Патріарха, і не тільки його. Домінуючим закликом до об’єднання стала думка про необхідність «уврачевания» недуги. Патріарх рішуче став на захист УПЦ в Галичині, засудивши позицію місцевої влади щодо утисків прав православних. Патріарх підтвердив своє негативне ставлення до інших українських Православних Церков, як «розкольницьких». Активно підтримавши проросійську партію в УПЦ, Патріарх однозначно дав зрозуміти, що українофільські настрої він ніколи не лобіюватиме, незважаючи на те, що і вони голосували за його обрання, сподіваючись на якусь особливу позицію Патріарха до УПЦ.

В свій приїзд Патріарх переконався, що криза не минула, навіть вийшла за огорожу Церкви, з внутрішньоцерковної, яку можна подолати рішеннями синодів, переросла на суспільно значиму, при вирішенні якої треба враховувати і позицію держави, дослухатися до інших Церков, до громадськості. Треба. Але чи буде це робити Патріарх? Навіть відчувши, що ситуація в Україні не просто кризова, але й тривожна. І ця тривога поглиблюється не тільки відсутністю впевненості у близьке і виключно на користь РПЦ розв’язання проблем в українському православ’ї за московським варіантом, яка не була прийнята ні державою в особі її Президента, ні іншими православними, що знаходяться поза УПЦ. Та й, певно, не всією УПЦ, що вимушена демонструвати вірнопідданість, але все таки дошкуляла своєю українськістю як то звернення митрополита Володимира до Патріарха в Почаївській лаврі українською мовою чи коментарі о. Кирила Говоруна на прес-конференції.

— В УПЦ про візит говорили як про внутрішньоцерковний, не було заплановано ніяких зустрічей з представниками УПЦ КП і УАПЦ, тобто він не мав би займатися справою міжправославного порозуміння в Україні, зрештою, як і питанням підвищення статусу УПЦ.

— Не думаю, що Патріарх ставив перед собою завдання вирішити проблему розколу в українському православ’ї. Він приїхав, щоб побачити все на власні очі, розвідати обстановку, і не як супроводжуючий, нехай найголовніший, митрополит, а як глава Церкви. Недарма він наголошував, що їде уважно чути і слухати. То інша справа, чи він чув і слухав, чи всіх чув і всіх вислухав, чи тільки те, що і від кого хотів. Достойних опонентів Патріарху по концептуальних питаннях в Україні не виявилося. „Розкольників” він взагалі відмовився слухати. Президента Ющенка по-царськи смикнув на спроби останнього вимолити помісність для об’єднаної Православної Церкви, заявивши «Есть, господин Президент, такая поместная Церковь в Украине».

Крім запитань, які були у Патріарха, і на які він отримав певні відповіді, він чітко продемонстрував позицію Церкви і свою власну щодо найбільш важливих питань про автокефалію УПЦ, про єдність російського та українського народу, їхніх Церков, що підтверджується не тільки історичним минулим, але й завданнями сучасного виживання і процвітання православ’я. Крапки над «І» з боку РПЦ виставлені.

Багато було зроблено заяв, які породили деякі очікування в українському суспільстві від візиту Патріарха, однак мало було зроблено конкретних кроків, які б засвідчили бажання Патріарха врахувати не тільки свій вузький церковний інтерес, але й бажання інших братів по вірі. Нам не розкривають всі карти в цій геополітичній грі, де Україна так і не стала гравцем. Вона – ставка в цій грі. А гравці – надто серйозні: Константинопольський та Московський Патріархи, Рим, Москва… Поки що все відбувається поза Україною, поза її Православною Церквою. Сильним центрам не потрібний ще один учасник з правом голосу. Вони не довіряють один одному, весь час змінюються конфігурації друзів і ворогів. Так важко розібратися, хто з ким проти кого. А Україна сьогодні така не визначена, в т.ч. і в церковних питаннях, ніхто не дасть гарантії, що вона буде однозначно разом з Росією. Тому краще не випускати Україну на поле гри. Най сидить в запасних.

У запропонованій системі відносин Патріарх-Україна остання виявилася пасивним об’єктом, на який спрямував всю силу свого ораторського мистецтва, харизматичного впливу, ерудованості й освіченості Патріарх Кирил. Але і йому не вдалося об’єднати Україну, навіть православних в Україні, навіть ту частину православних, які належать до УПЦ (МП). Переконана, що ситуація в православ’ї України після візиту Патріарха тільки ускладнилася. Навіть за умови обіцянки з боку Константинопольського Патріарха не втручатися в українські справи, за умови міцної підтримки проросійського лобі в УПЦ всіх ініціатив Патріарха Московського, навіть при певній нейтральності інших православних, за яку вони очікують отримати розуміння з боку Патріарха в своїх історичних прагненнях на правомірне існування, навіть за демонстрацію прихильності окремих політичних сил – при всьому цьому вирішити міжправославний конфлікт в Україні буде надто складно. Хотілося, щоб це стало очевидним для Патріарха: будь-який тиск на Україну, розмова з використанням сили – безперспективні.

— Дякую за розмову!

Львів, 13 серпня 2009 року