«Релігійний журналіст, як і будь-який журналіст, — це людина, яка шукає істину»

14 квітня 2009, 11:20 | Інтерв'ю | 0 |   | Код для блогу |  | 

Argakovskiy.jpgПро конкурс «Репортери надії», журналістику, Церкву та низку інших цікавих питань — в інтерв’ю з д-ром Антуаном АРЖАКОВСЬКИМ, директором Інституту екуменічних студій Українського Католицького Університету

— Пане Антуане, стартував конкурс для журналістів «Репортер надії». Розкажіть, будь ласка, в чому полягає його суть?

— Конкурс «Репортер надії» створено на зразок подібного проекту — асоціації «Репортер надії», яка вже п’ять років успішно працює у Франції. В Україні це загальнонаціональний конкурс для журналістів, які хочуть своїм словом нести людям надію, долаючи таким чином атмосферу відчаю, безсилля і апатії. Адже кожен із нас знає, що у світі, в щоденному житті існує низка невидимих чи незначних перемог, які, на жаль, не представлені в новинах, але це і є добрі новини, які просто не знаходять місця в медіа-просторі. Тому ідея конкурсу полягає в тому, щоб активізувати журналістів у представленні добрих матеріалів, які б показували реальність як складний феномен, але який водночас є зрозумілим для кожної людини. Адже кожен є образом Божим і здатен зрозуміти найскладніші феномени. Добрий журналістський матеріал — це матеріал, в якому показано простим способом складність проблеми, але в якому також присутня єрархія цінностей, і лише у світлі цінностей стає очевидним, що завжди є вихід з проблеми, завжди є надія.

Лозунг, який обрали французькі «Репортери надії», звучить так: «Легше показати ліс, який горить, та, насправді, важливішим є ліс, який росте». Справжній журналіст — це людина, що показує всі добрі ініціативи, про які ніхто не говорить, тому що люди думають, що це відбувається природно. Але, насправді, світ рухається і розвивається завдяки цим відкритим, позитивним, динамічним, надійним ініціативам.

Цього року Інститут екуменічних студій УКУ за підтримки французької асоціації «Репортер надії» організовує одноіменний конкурс в Україні. Роботи на конкурс можуть надсилати як автори, так і читачі. Це можуть бути відео-, аудіо- чи друковані матеріали у пресі чи Інтернеті, які містять «інформацію-носій рішень», і які були представленні українською чи російською мовою в будь-яких українських ЗМІ в період від 1 травня 2008 року до 1 травня 2009 року. (З детальнішими умовами конкурсу можна ознайомитись на сайті ІЕС)

— Чи це означає, що завдяки такому проекту реально змінюється французький медіа-простір?

— Будь-який медіа-простір змінюється поступово... На жаль, у Франції з кожним роком подають все гнітючішу інформацію. Коли ми ввечері переглядаємо новини по телебаченні, а це приблизно 15 мільйонів людей, то бачимо лише жахи або погоду. Щораз менше коментарів до тих чи інших проблем, і цим самим у суспільстві створюється атмосфера постійного невдоволення, страху... Наші журналісти несуть велику відповідальність за те, що не дистанціюються від події чи явища, а тому не бачать шляхів виходу з проблеми, а все більше самі стають паралізовані страхом.
Звичайно, за 5 років, які існує французька асоціація «Репортери надії», такий стан медіа-простору не можливо змінити, але те, що в цієї асоціація має велиткий успіх та невпинна зростає кіль кість її членів, свідчить, що багато що змінюється. Нещодавно я довідався, що релігійне прес-агенство ZЕNІТ теж робить конкурс «добрих новин» за прикладом французької асоціації.

І нехай цей принцип поваги до особистості кожної людини, що закладений в основу «добрих журналістських матеріалів», втілюють спочатку християнські медіа — прийде час, і на це відгукнуться також і світські ЗМІ.

— Ви очолюєте спеціалізацію «релігійна журналістика» на Магістерській програмі екуменічних наук (МПЕН). Невже вважаєте, що на сьогодні така спеціалізація є пріоритетною в Україні?

— Я думаю, що релігійна журналістика є перспективною з двох причин. По-перше, коли я зустрічаю журналістів, які цікавляться релігією, то розумію, що для них релігія — така ж повсякденність, як і політика, економіка, вони одразу асоціюють її з обрядом. Я не заперечую обряд, адже він є частиною релігії, але не є всім. ЗМІ часто пов’язують релігію з конфліктами... Люди не розуміють: якщо під час Помаранчевої революції не було громадянської війни, то це лише тому, що всі українські Церкви молились за єдність і мир у країні. Це лише один приклад.

В Україні є велика потреба в добрих релігійних журналістах. Тут, на теренах пострадянського простору, не було доброго навчання в галузі релігійної журналістики, яка б глибоко проникала в суть релігійних феноменів.

По-друге, наша МПЕН, яка є спільним проектом УКУ та ЛНУ ім. І. Франка, займається не лише журналістикою з релігійних питань, ми займаємося журналістикою, яка вчить дивитися на світ духовним поглядом. Нас цікавить не лише життя Церкви, церковні доктрини, але й весь світ через призму духовності. Ми можемо пояснити складні проблеми, наприклад, економічну кризу, через розуміння соціальних доктрин Церкви. Адам Сміт, засновник ліберальної економіки, був віруючим протестантом, він вважав, що ринок повинен бути чистим, держава не повинна займатися ринком, тому що є невидима рука Бога, яка сама розподіляє гармонійно наповненість ринків (до речі, Джордж Сорос нещодавно написав книгу з цього приводу). Сміт був правий, коли говорив, що Бог присутній в цьому світі, присутній в економіці. Та він забув сказати, що цей світ — гріховний. Люди, які на ринку, а це як покупці, так і продавці, не мають повноти бачення ринку. І в цьому полягає помилка Адама Сміта, яку сучасні економісти намагаються відкоректувати...

Екуменічне богослов’я — це наука, яка налагоджує зв’язок між вірою і розумом. Впродовж чотирьох століть була прірва між вірою і розумом, і лише після енцикліки Папи Івана Павла ІІ «Fides et ratio» (1995) люди все більше почали шукати не лише втрачені зв’язки між вірою і розумом, але й духовністю та світом. Це те, на чому ми будуємо навчання на програмі, і я вважаю, що це є основоположним у сучасній науці.

— Як би Ви сформулювали основні завдання журналіста, релігійного журналіста зокрема?

— Релігійний журналіст, як і будь-який журналіст, — це людина, яка шукає істину. Але щоб знайти і представити її, необхідно володіти кількома компетентностями. По-перше, вміти визначити феномен. Наприклад, журналіст бачить передвиборчу боротьбу різних політичних сил, він визначає, яка економічна доктрина у Ющенка, у Тимошенко, у Яценюка, у Януковича. Коли журналіст це зробить, тоді він визначає, які пункти економічних доктрин є спільні, а які відмінні. Наступним його кроком є з’ясування причин тих відмінностей. Таким чином журналіст показує складність тих причин і простим способом пояснює їх. Отже, журналіст, який має релігійний погляд на світ, уміє дуже точно визначити стан реальної ситуації, і, аналізуючи глибше, показує шляхи виходу з тієї ситуації.
Добрий журналіст мусить мати певну дистанцію від щоденних сварок, повинен намагатися заглибитись у суть справи і знайти істину.

— Під час доповіді на Соціальному тижні у Франції, який проходив наприкінці минулого року в Ліоні, Ви дуже тепло і щиро розповіли учасникам конференції про Україну та УКУ. І це, звичайно, вже не перша Ваша заява, в якій відстоюєте інтереси України на міжнародних колоквіумах. Отже, Ви — француз, який вболіває за долю України, православний, який представляє інтереси католицького університету...

— Я — француз, який має слов’янське коріння. Національність, громадянство — це поняття, які не повинні трактуватись занадто вузько, це можна розглядати як картина, що має різні кольори — це і є нашою ідентичністю. Ідентичність — це не те, що написано у вашому паспорті, це складність різних барв життя, і це є в мене, як і в кожного. Я почуваю себе французом, скрізь говорю про мою любов до Франції. Я довго працював у французькому посольстві і захищав інтереси французької мови в Україні. Під час роботи в посольстві я організував перший конгрес викладачів французької мови в Києві, так що я захищаю мою мову, мою культуру.

Але я також захищаю українську культуру. Насамперед тому, що в мене є слов’янське коріння. В Криму є село Клепініно, яке носить ім’я мого дідуся по маминій лінії. Місцеві жителі мають велику пошану до мого прадіда...

З іншої сторони, я розумію, що недостатньо оцінюють важливість України в Європі. Як дипломат, я розумію, що Україна є ключем для того, щоб зберегти мир у Східній Європі в ХХІ столітті. В Ялті був підписаний договір, який розділив Європу. Ми повинні повернутися знову в Ялту, щоб звільнити Європу від холодної війни, чи наслідків холодної війни.

Україна більше п’яти століть страждала від того, що не була нацією-державою, а тепер вона може об’єднати російські, польські, австрійські, німецькі, єврейські, татарські впливи... Україна є країною, яка об’єднує те, що на сьогодні залишається ще в дуже сильній напрузі. Ми бачимо, як складно мати дипломатичні, економічні зв’язки з Росією... Хоч дехто думає, що потрібно мати прямий зв’язок Брюссель – Москва, і все вирішується. Так говорять і на релігійному рівні — Рим – Москва і все вирішується. Але так думали раніше, в час холодної війни. Сьогодні з’являється нове покоління, яке більш прагматично ставиться до таких питань, в дусі українському це було ще раніше. Так, скажімо, на релігійному ґрунті, українці заявили: ми не бачимо, чому ви розділяєтесь, ми почитаємо Флорентійський собор, який говорить, що є, звичайно, відмінності з філіокве і так далі, але основою нашої віри є те, що Христос Воскрес, і ми зберігаємо євхаристійне сопричастя. Так було до ХVII століття, чого не було в жодній з країн Європи. І я хочу, щоб люди про це знали, що в Україні було євхаристійне сопричастя до ХVII століття.

На політичному рівні — така ж ситуація. В Україні є люди, які себе вважають і українцями, і європейцями, які можуть розмовляти як українською, так і російською мовою. Це велике багатство, тому що дозволяє будувати мости. Я також знайомий з багатьма українцями, які пояснюють російський менталітет Заходу, польський, західний менталітет Росії, і в такий спосіб будують мир у світі. Мені видається, що українці, знаходячись між двома світами, можуть запропонувати синтез. Тому я скрізь кажу: слухайте уважно, що вам кажуть українці. Україна є країною, яка хоче будувати суспільство по-новому, на сильних духовних цінностях. Я був дуже вражений, коли Президент України звернувся до українського народу по телебаченні вітанням «Христос Воскрес». Це немислимо в Парижі, неможливо в Берліні. В Україні ж люди знають, що мільйони осіб загинули через атеїстичну пропаганду, тому вони хочуть будувати суспільство на християнських цінностях. Це, звичайно, не просто, тому Інститут Екуменічних Студій намагається робити те, що він може робити, щоб сприяти такому «будівництву»...

Чи, наприклад, ми знаємо, що Релігійно-інформаційну службу України читає надзвичайно багато людей, хоч там працює всього-на-всього п’ятеро чи четверо людей. На сьогодні — дуже важливо, щоб кожен робив те, що він може робити, і Україна стане надзвичайно сильною країною, якій вдасться синтезувати найкращі західні і східні надбання та запропонувати їх світу.

— На цій же конференції Ви заявили, що українська духовність, на відміну від європейської, зберегла свою закоріненість у минулому. Які, на Вашу думку, основні причини того, що європейські релігійні корені були підірвані?

— Релігійні корені Європи були підірвані через поділи. Трагедія Європи — це розділення — спочатку між візантійським та латинським світом, а потім — і в середині латинського — між римським і німецьким, англосаксонським світом. Після цих поділів більше не можна було спілкуватися в довір’ї, а істина знаходиться у спілкуванні в довір’ї, у спілкуванні в любові, в соборності, її не знайдеш в словнику. З ХVI століття через поділи між християнами з’явилась також розділеність між вірою і розумом. Коли ж розділили віру і розум, тоді з’явилися ідеології з релігійними коренями, недостатньо просвітлені духовним розумом. Такі перипетії в середині Церкви спричинили те, що багато добрих людей, які просто не хотіли брати участь в цих процесах, вийшли з Церкви. Так почали утворюватись безрелігійні держави. Якщо в Франції ще на початку Революції згадували про Вище Буття, то вже впродовж двохсот років про це забули. Але неможливо побудувати націю-державу без духовних принципів, без духовного розуміння нації, економіки... В таких поділах релігії стали слабкими.

З іншої сторони, розумні люди зрозуміли цю ситуацію. Серед англікан — це Джон Нюман, чи Ів Конгард до ІІ Ватиканського Собору, чи російські емігранти — С. Булгаков, М. Бердяєв... Такі люди зрозуміли, що необхідно змінювати ситуацію, і вони почали працювати над екуменічним рухом. Якщо витоки проблем — через поділи у Церкві, то ми, насамперед, повинні починати із об’єднуючих процесів. Наша філософія сьогодні також повинна бути релігійною, наше богослов’я повинно бути більш філософське. Сьогодні професори найкращих університетів світу — Оксфорду та Кембриджу — намагаються відновити втрачений зв’язок між вірою і розумом.

Слід також наголосити, що цей процес уже проходить і в Церкві, Церкви відроджуються. З’являється новий пасторальний рух, який не трактує територію як канонічну територію, а як територію відносин між людьми, відносин любові. Наша пасторальна робота повинна бути такою, щоб народжувався смисл, щоб людина, не залежно, де вона знаходиться, мала когерентний зв’язок між тим, що вона думає, і тим, що вона робить. Церква, зрештою, стає постконфесійною, постінституціальною... У Франції з’явилася книга під назвою «Сповідь кардинала», яка стала бестселером. Ніхто не знає, хто цей кардинал, але всі розуміють, що це справжній кардинал, який не назвав свого імені, тому що який критикує інституціалізацію РКЦ. Він поважає Папу Бенедикта ХVI, але каже, що необхідно відкрити очі. Ми повинні швидко змінити свою стратегію, ми повинні представити Церкву не як інституцію, а як людей, які співстраждають. І тому є надія, що в наступні роки суспільство зверне увагу на те, що говорить Церква. Це уже демонструють «Репортери надії», адже це типовий міжконфесійний постінституціальний рух, який пропонує нову комунікацію та має великий успіх.

Небезпечною в сучасному світі є не віра, не релігія, не Церква, а страх.

— Ви є активним учасником екуменічних процесів в Україні. Чого найбільше потребують українці сьогодні, щоб досягнути єдності?

— Я думаю, що Україна — це місце релігійної єдності, я цим живу і я це бачу. І не лише в УКУ, хоч УКУ унікальне місце єдності. Коли я подорожую Україною, я всюди бачу цю єдність. Тут присутній екуменізм життя, а з цього і треба починати. Якщо проаналізувати ситуацію, то все те, що нас розділяє в Україні, не пов’язано з конфесійними принципами, на дев’яносто відсотків — це конфлікти міжсусідські, професійні. Звичайно, є також конфлікти і на релігійному ґрунті. Але, насамперед, слід зрозуміти, що три покоління українців виросли на ідеологічній пропаганді, тому сьогодні ми не можемо нікому докоряти, що на теренах України церква залишається ще роз’єднаною. Навпаки, ми повинні бути в захваті, що тут не було релігійної війни впродовж останніх 17 років, які кожного дня відбуваються на Близькому Сході. Я в захваті від мудрості українського народу. Також відчуваю, що тепер з’являється нове покоління людей в католицькій, протестантській і православній Церквах, які відкриті одні на одних.

Парадигма Київської Церкви — це наше майбутнє, тому ми повинні працювати в цьому напрямку. Під цією парадигмою слід розуміти таку еклезіологію, де Церква повинна бути помісною, всі християни — єдині навколо одного Патріарха. Кардинал Любомир Гузар завжди наголошує, що це повинна бути Українська Православна Церква, тому що це найбільша Церква в Україні, в сопричасті з Церквами Риму, Константинополя і Москви. Потрібно працювати над тим, щоб організувати таку Церкву, де кожен залишився б у своїй Церкві, але водночас перебував би в єдності з іншими. Необхідно також допомогти парафіям залишатися собою, але поступово пояснити їм, що коли є любов, коли є довіра, то євхаристійне сопричастя можливе з благословення єпископів.

— А як бути з протестантами. В Документах ІІ Ватиканського Собору зазначено, що протестанти не є Церквою, а лише «церковною спільнотою»... Чи це означає, що протестанти, спочатку повинні «навернутися», доповнити свою віру, щоб стати рівноправним партнером екуменічних процесів? Чи можна запропонувати якийсь інший шлях?

— Для мене в історичному вимірі Унійна Католицька Церква, до певніої міри, є протестантською Церквою, і це Православна Протестантська Католицька Церква. Я розумію, що зі мною не всі можуть погодитися. Мені одразу скажуть, що справжні протестанти — це п’ятидесятники, баптисти тощо. Але в Київській Церкві є принцип помісності, який насправді пояснює, що є різні рівні духовної свідомості, різні рівні духовного досвіду, тому потрібно поважати їх. Помісна Церква поступово дає зрозуміти, що ви на такому рівні свідомості, і це чудесно, Бог діє у вашій спільноті, але є й інші досвіди свідомості, тому відкривайтесь на них. Принцип помісності полягає в тому, що Тіло Христове є живим і динамічним, і в протестантів такий принцип є. Сучасний екуменізм полягає в тому, що ми визнаємо існування у християн різних рівнів свідомості і різний духовний досвід, але ми взаємно їх поважаємо.

Щодо документів, то тут слід бути обережними. Тому що з однієї сторони, офіційна позиція Ватикану є начебто такою. Але з іншої — виглядає по-іншому. Наприклад, кардинал Вальтер Каспер одразу б заявив, що в 1999 році між католицькою та протестантською Церквою був підписаний історичний документ «Про оправдання», в якому зазначено, що причини, які поділили нас в ХVI столітті, вже більше не існують. Митрополит Андрей Шептицький дуже просто і глибоко сказав, що немає поділу між християнами, тому що Бог — один. Поділ є між тими, хто вірить, що Церква єдина, і тими, хто в це не вірить. Багато суперечок сьогодні також існує через незнання.

Я також хочу зазначити, що 15 травня в УКУ відбудеться конференція, організована Інститутом екуменічних наук, з приводу єдиної дати святкування Пасхи. 1999 року в Алепу (Сирія) був досягнутий консенсус між католиками, православними, протестантами з цього питання. Учасники повідомили, що ще на Нікейському Соборі 325 р. дату святкування Пасхи встановили визначати так: в першу неділю після першого повного місяця, після весняного рівнодення. У травні ми будемо про це детально говорити на конференції. Ми віримо, що після цієї конференції зможемо досягти порозуміння в Україні. Так що в нас 2010 року буде одна дата Пасхи, в 2011 — так само, і так продовжуватимемо далі.

— В одному з інтерв’ю Ви сказали, що найбільше цінуєте в українській культурі інтуїцію Божої Премудрості. А звідки у Вас, особисто, така глибинна залюбленість Божою Премудрістю?

— На сьогодні тема софіології стає особливо актуальною. Російські богослови і філософи в Парижі це зрозуміли ще в 30-ті роки минулого століття. Митрополит Андрей Шептицький теж ще тоді це зрозумів. А сьогодні цією проблематикою займається сучасний французький філософ, інтелектуал Жан Люк Маріон і Джон Мільбанк, сучасний англійський філософ. Вони займаються виключно софіологією.

В мене особисто це родинний досвід. Моя сім’я дуже близько знала отця Сергія Булгакова, мій дідусь був священиком у отця Сергія Булгакова, отець Булгаков хрестив мою маму, тому це дуже близькі родинні зв’язки. Але є також і інтелектуальний інтерес.

Дуже шкода, що Україна сьогодні не бачить свого багатства. Вона з глибини віків зберегла літургійне радісне розуміння присутності Премудрості — не понятійне, тому що коли ми починаємо думати поняттями, то ми губимося у розумінні, ким є Премудрість — четверта іпостась Бога, Божа Мати, Ісус Христос?... Це не зрозуміло. Але українці змогли зберигти те відчуття, що всяке творіння хвалить Господа, це значить, що Премудість є в творінні, яке має особистісний характер, і яке бажає преображатися. Це дуже сильно закорінено в українській культурі, прочитайте хоча б Сковороду. І мені шкода, що інтелектуали про це не говорять, адже це якраз те, що вони могли б принести світу. З цього приводу я рекомендую читати не лише свою книгу про отця Сергія Булгакова, але також читати Булгакова, Шептицького, Жана Люка Маріона..., тому що наша наука після розділення віри і розуму стала дуже спеціалізована і розбита, сьогодні немає синтезу. А софіологія, якщо її зв’язувати з персоналізмом, пропонує синтез всіх наук, синтез між доктриною і життям, між різними релігійними доктринами, що є цікавим і дуже потрібним.

— Дякую, за цікаву розмову.

Розмовляла Лідія ГУБИЧ
Львів, 2 квітня 2009 року

Інтерв'ю підготовано для "Львівської газети", де була опублікована скорочена версія.


Довідка: Антуан Аржаковський — француз слов’янського походження. Раніше працював директором Французького університетського коледжу при Московському державному університеті, потім — аташе з питань освіти у Посольстві Франції в Україні, заступником директора Французького культурного центру в Україні. Сьогодні працює директором Інституту екуменічних наук, курує спеціалізацією «Релігійна журналістика» на Магістерській програмі екуменічних наук, викладає в Українському Католицькому Університеті.

Антуан Аржаковський відомий своєю докторською дисертацією з історії під назвою «Журнал “Путь”» (1925 – 1940) та книгами, які вийшли французькою та українською мовами, — «Бесіди з Блаженнішим Любомиром Гузаром. До постконфесійного християнства», «Отець Сергій Булгаков. Нариси про християнського філософа та богослова».

Одружений, разом з дружиною Лаурою, яка також працює в УКУ, виховують двох дітей — дочку Матильду та сина Етьєна.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Точка зору

    • 11 грудня 2019, 10:18 | Інтерв'ю | 

      В Естонії вони називаються дуже чітко — Московський Патріархат

      Про «естонську модель», кількість православних в Естонії у різних юрисдикціях, естонський досвід переходів парафій і офіційну назву ЕПЦ Московського патріархату – в інтерв'ю зі священиком Естонської Апостольської Православної Церкви (Константинопольський патріархат) Айваром Сарапіком

    • 9 грудня 2019, 14:09 | Колонка Дмитра Горєвого | 

      Останні рішення Синоду ПЦУ відновлюють давні Літургійні практики

      Синод ПЦУ на своєму останньому засіданні схвалив два дуже важливих рішення. Перше – про виключення з тексту Літургії тропаря 3 години. Друге – про скасування єктенії про оголошених (оглашенних). Що це значить і чому це важливо?

    Останні коментарі

    • enzian | 15 грудня 2019, 10:35

      Саме така, явно чи приховано, москвославна публіка і залишилась навколо гідного співчуття Філарета.

    • velovs@ukr.net | 15 грудня 2019, 07:44

      А тут християн закликають і запрошують вийти у вівторок, 17 грудня, на 9.00 ранку до Верховної Ради, де відбудеться пікет проти прийняття цього сумнівного законопроекту 0931, що обмежує свободу слова

    • velovs@ukr.net | 15 грудня 2019, 07:19

      А отут дотична інфа - на продовження й доповнення цієї теми: ------------- https://slovoproslovo.info/genderni-initsiatyvy-politykiv-na-zhinochomu-konhresi/

    • Стефан | 14 грудня 2019, 23:20

      Патриарх Филарет говорит по-совести, справедливо, честно, мудро.

    • velovs@ukr.net | 14 грудня 2019, 19:57

      А якщо комусь дійсно: щось не дуже подобається в деяких моїх коментах - наприклад, окремі вислови чи якісь оцінки та зауваги тощо - тобто вони, можливо, дещо занадто полемічно-емоційні або

    Популярні статті місяця