“Церковна журналістика – це звичайна журналістика. Що я й намагаюся довести, але мене ніхто не слухає”

28 травня 2008, 13:39 | Інтерв'ю | 0 |   | Код для блогу |  | 

anisimov.jpgІнтерв’ю з Василем АНІСІМОВИМ, керівником прес-служби Української Православної Церкви

Найбільш активною церковною прес-службою в Україні вважається прес-служба Української Православної Церкви. Очолює її відомий журналіст із тридцятирічним стажем, медальований та орденоносний Василь Анісімов.

Про «битіє» і «житіє» світського журналіста на службі Церкві пан Анісімов розповідає у спеціальному інтерв’ю для РІСУ.

— Пане Василю, Ви вже маєте немалий досвід роботи в церковній прес-службі, тому як би Ви окреслити її роль у служінні Церкві?

— Служіння? Це дуже високе уявлення про нашу роботу! Ми – просто інформаційний ресурс Церкви. Інформаційний ресурс – це означає фіксування життєдіяльності Церкви у слові, – в новинах, репортажах, інтерв’ю, у звітах та інших журналістських жанрах. Наше завдання, як і будь-якого іншого ЗМІ, полягає в тому, щоб робити доступною цю інформацію для найбільш широкого кола користувачів. Українська Православна Церква має багато тисяч парафій і, звісно, є потреба в цій інформації. Тому ми працюємо, як звичайні ЗМІ – отримуємо, створюємо і поширюємо інформацію.

На церковних журналістських з’їздах та конференціях, які зараз відбуваються досить часто, постійно говорять про “проголошення Доброї Новини” в Інтернеті, телеефірі, друкованих ЗМІ. Мені це видається надто зарозумілим, невиправдано піднесеним. Наша робота – творча: складається зі щоденної, цілком ремісничої праці, удач та невдач. Іноді матеріали такі вимучені виходять, що сам дивуєшся. Тому не варто всяке ремесло називати чимось високим. Звичайно, церковні події, які ми висвітлюємо, часто самі по собі є Доброю Новиною, але й тут наша функція другорядна – донести до читача зміст, якщо не глибоко, то хоча б грамотно.

У нас в Національній Спілці журналістів була дискусія, чи прес-служби це ЗМІ? Вирішили, що ЗМІ. Це справедливо. Адже зазвичай прес-служба має свій сайт, до того ж, не іміджевий, не представницький, а інформаційний, іншими словами – працює як інформагентство. Коли сім років тому створювали прес-службу, сайт церковний знаходився в архиєпископа Іонафана в Херсоні, ми перевели його до Києва разом з тією людиною, яка його робила, і поставили на серйозний рівень. Колись ми робили по три-п’ять новин у день. Тепер в нас норма – не менше двадцяти. Почали писати багато аналітичних, полемічних матеріалів. Тоді ж стали випускати щомісячний журнал-бюлетень «Вісник прес-служби УПЦ», який відображає церковне життя в Україні у новинах, подіях, проблемах. За 81 місяць існування прес-служби ми випустили 81 номер журналу. Як будь-яке видання, живемо в режимі постіного невстигання, в проблемах творчих, видавничих, фінансових та інш.

— А в чому специфіка саме церковної прес-служби?

— Окрім інформаційної роботи ми готуємо різні матеріали для Предстоятеля Церкви, проводимо самі і допомагаємо іншим церковним структурам у проведенні презентацій, прес-конференцій з різних церковних питань. Ми допомагаємо світським виданням і телеканалам, вітчизняним та зарубіжним, готувати інтерв’ю, сюжети, матеріали, коментарі про УПЦ з дуже широкого кола питань. А специфіка в тому, що ми заангажована Церквою структура.

— Але заангажованість є синонімом несвободи…

— Один із знаменитих киян Микола Бердяєв колись писав про те, чим відрізняється європейський інтелектуал від нашого інтелігента. Інтелектуал легко може розмірковувати на різні ніцшівські теми, а от коли попросити інтелігента поміркувати на тему «чи не слід підштовхнути того, хто падає», то він назве вас негідником, відвернеться і навіть говорити не буде, зазначав філософ. Для нас ось таким категоричним імперативом є Православна Церква, її віровчення і спасительна місія. Це те, що для нас безсумнівне і не потребує доказів. Це, звичайно, заангажованість, але вона – специфічна, прозора і зрозуміла. Біда, коли наші ЗМІ, «четверта влада», котра повинна бути незалежною, забезпечуючи народові його право на достовірну інформацію, на ділі виявляється заангажованою, сервілістською, займається обслуговуванням влади, різноманітних політико-фінансових груп, Декларують, що вони об’єктивні і неупереджені, а реально дують у свою компаративну дудку.

Ми працюємо в рамках нашого законодавства про свободу слова і ЗМІ, ведемо полеміку з опонентами в тому числі і з владних структур, критикуємо і Президента за втручання у внутрішні справи Церкви, що, звичайно, багатьом не подобається. Ми і попереднього Президента критикували, причому коли він був при владі, а не після. Це, мені здається, чесно. Я говорив про це і з Леонідом Кравчуком, і з Леонідом Кучмою – вони з повагою ставляться до такої позиції. Негарно, коли люди танцюють перед тобою польку-метелика, а потім, раз ти вже не при владі, іменують «злочинним».

— А які претензії ви висуваєте владі?

— Цілком обґрунтовані і, до речі, одні й ті ж протягом 16-ти років. Розумієте, в країні, де за роки незалежності тільки офіційно зроблено 30 мільйонів абортів, де кількість населення щорічно скорочується на 400 тисяч осіб, де понад 300 тисяч безпритульних дітей, котрі без ліку гинуть і самі себе ховають, де епідемія туберкульозу, наркоманії, виробничого травматизму і т.д. є структура, яка принципово не може з усім цим миритися, тому що не мирилася з цим тисячу років. Це Церква. Вона буде боротися з цим без усіляких державних витрат і бюджетних коштів, тому що в цьому сенс її соціального служіння. Блаженніший Митрополит Володимир назвав збереження народу нашою національною ідеєю, навколо котрої повинні об’єднатися всі і вся. Здавалось, потрібно йти їй назустріч, допомагати їй у здійснені цієї місії, тим паче, що вона має найбільшу довіру від громадян. У нас же ще з радянських часів спеленали її, як лялечку, і так ніхто ці пута тоталітаризму розв’язувати не збирається. Не хочуть повертати статус юридичної особи, повертати власність, пускати до шкіл, забирати перепони на шляху соціальної роботи. Зате втручатися у внутрішні справи Церкви, створювати розколи, ініціювати негативні настрої – улюблене заняття. Хоча це суперечить і Конституції, і законам України. Ось запросили делегацію з Константинополя, зробили низку заяв, які нічого, крім проблем, Церкві не принесуть. Це комусь потрібно? Благо, коли б в державі всі проблеми: і політичні, і економічні, і соціальні, були вирішені, і нічим було займатися. Так ні, є лише одна проблема – Церква, в ній потрібно всіх пересварити і переділити. Чому ми це повинні замовчувати? Ми про це пишемо і сподіваємось, що до нас прислухається і влада, і громадськість.

— Яким чином відбувається збір інформації? Це вже створена мережа регіональних кореспондентів?

— Як ми працюємо? Київ покриваємо своїми ресурсами, тобто завдяки тим співробітникам, які тут працюють. Колись ми попросили Блаженнішого Митрополита Володимира, щоб він порекомендував створювати інформаційні структури в єпархіях. І тепер вони є. Де ліпше, де гірше, але все ж працюють. Від них ми отримуємо регіональну інформацію. Вона буває різної якості, проте це дозволяє нам мати інформацію з місць. Якщо є потреба, ми висилаємо своїх кореспондентів в інші міста. Регіональні прес-центри, так само, як і ми, працюють не тільки як прес-служба, але і як місцеві інформаційні агентства, видають свої газети, чи журнали, а також мають свої сайти.

Ось на таку мережу й опирається наша прес-служба. Нам би хотілося, щоби про Церкву писали не лише церковні ЗМІ, а й світські. І в багатьох наших єпархіях місцеві світські газети, районні й обласні, запрошують священиків вести свої колонки. В основному це матеріали душпастирські, про сенс і значення православних свят та інших церковних подій. Проте ми б, звичайно, хотіли, щоб вони вболівали за проблеми регіону і давали коментарі щодо різних суспільних подій та проблем. Адже Церква повинна давати оцінку тому, що відбувається, і ставати на захист своїх цінностей не тільки в ній самій, але й у суспільстві.

— Співпраця з єрархами: легко отримувати від них інформацію?

— Я працюю в Блаженнішого Митрополита Володимира, а він є членом Національної спілки журналістів, редактором з тридцятип’ятирічним стажем. Митрополит ще в 1970-ті редагував у Києві журнал «Православний вісник», потім богословські видання Московської духовної академії, котру очолював, і Московської Патріархії. Під час Перебудови його проповіді на першому всесоюзному каналу вразили багатьох. Він – блискучий проповідник. І прекрасний письменник. Знаєте, дуже добре працювати під керівництвом людини, яка пише краще, ніж ти. Я не хвалю його як начальника – це так і є. Наприклад, одна з перших речей, яку ми читали в прес-службі ще до виходу його багатотомника, називалась «Критяни завжди брехуни». Це роздуми про сенс християнського свідчення крізь призму стародавнього театру часів Нерона. Це порівняння християнина з актором є в апостола Павла. Там дійсно «закінчувалося мистецтво», і була «цілковита загибель насправді». Прочитайте – це дві сторінки високохудожнього тексту, насиченого богословськими, культурологічними, історичними ремінісценціями. При цьому стиль Блаженнішого – аскетичний, зовні невибагливий. Я його називаю «французьким». Чехов колись говорив, що вчитися писати потрібно тільки у французів. Де речі, Митрополит читає французькою. Він уникає банальностей, строкатості фрази, громістких конструкцій. Він іде до суті ніби напливами: з одного боку, з другого, третього, а потім завершує високою фразою, яка надає пронизливого сенсу всьому, сказаному до цього. В нього головний сенс міститься не в реченні, а ніби поза ним, у поєднанні речень і змістів. Це висока майстерність.

Він і розуміє нас, як колег, з півслова. Приносячи йому матеріали, я вже знаю наперед, що він може «зарубати», а що відразу піде. Звичайно, на Блаженнішого здійснюють тиск, вимагають, щоб ці церковні борзописці прикусили язика, не дратували можновладців. Адже ця система нікуди не поділася, і цю відрижку тоталітарного минулого ми ще довго будемо відчувати. Хоча ж є вже закон, що захищає журналіста і забороняє будь-які форми утисків свободи слова. Блаженніший це розуміє, оскільки добре пам’ятає часи, коли не тільки пресі, але й Церкві десятиліттями затикали рота. До того ж ці борзописці далеко не діти, а професійні журналісти, і чудово знають свої права та відповідальність.

З іншими єрархами в мене також ніколи проблем не було. Я світський журналіст. Єрархи знайомі з моїми роботами у світській пресі. З кінця 1980-х я пишу на церковні теми, і сьогодні, напевно, вже немає жодного єрарха старшого и середнього покоління, з яким би я не зустрічався, не брав у нього інтерв’ю, не писав про його єпархії. І в мене з ними до сих пір теплі дружні стосунки, і ніяких проблем з інформацією в нас немає.

— У квітні місяці відбувся Синод Православної Церкви. Поміж іншими рішеннями цього Синоду, був створений відділ «Місія духовної просвіти», і прес-службу, яку Ви очолюєте, включили у склад цього відділу. Як ця зміна вплинула на вашу діяльність?

— Прес-служба сама є синодальною місією і підпорядковується Митрополитові. Очевидно, за цим рішенням стоїть бажання посилили просвітню роботу. На даний момент ніяких змін в нашій діяльності не спостерігається. Ми й свою роботу не встигаємо як слід робити, не те що когось підсилювати. В прес-службі працює три журналісти, включаючи керівника. Інші – позаштатники, які займаються виданням журналу. В нас великий дефіцит співробітників. Мені здається, що в усякій справі, як говорив Михайло Сергійович Горбачов, потрібно «танцювати від людини». Якщо я нічого талановитого написати не можу, ви – не можете, і він – не може, то як нас не комбінуй, все одно буде безталанно. В республіканській молодіжці «Комсомольское знамя» – «Независимость», де я тривалий час працював, журналістів було чоловік 70. Всі – висококласні професіонали, які закінчили Московський чи Київський університети – найпрестижніші вузи того часу. Але якщо в Києві в якійсь багатотиражці, в міських, обласних газетах з’являвся талановитий молодий журналіст, його переманювали, перетягували всіма можливими способами. Давали престижну посаду, добру платню. В радянські часи іноді співробітникам навіть 15 квартир на рік роздавали. Створювали умови, щоб творча людина не обтяжувалась побутовими та іншими проблемами, а трудилася на рідну газету. Я вважаю, що ми повинні були б відшукувати для нашої роботи талановитих журналістів. Або зрощувати своїх. Але цим ніхто не займається. Всі думають, що зненацька десь проріжеться світлий розум, прийде і скаже: «Здраствуйте, я – Нестор Літописець!». Але такого не буває. Адже й отець наших літописів, літератури, історії, журналістики з’явився не на порожньому місці. До нього були преп. Никон Великий і ціла лаврська школа літописання.

Раніше, коли тільки ми організовувались, до нас приходили семінаристи. Вони вчилися писати, їздили робити репортажі, просто пробували займатися інформаційною роботою. Багато хто з тих, що пройшли школу прес-служби, тепер працюють у православних інформаційних структурах. Потім вже перестали посилати нам студентів, і ми почали брати світських журналістів. Але тут теж потрібно немало часу, доки вони навчаться церковної проблематики, оволодіють лексикою. Та й важко конкурувати зі світськими ЗМІ, з їх фінансовими можливостями і гонорарами. До того ж зараз скрізь дефіцит професійних журналістів.

Я думаю, що варто було б у нашій Духовній Академії читати курси з журналістики. Досвід такого навчання є у Варшавській духовній семінарії, де священиків викладачі світських вузів вчать писати, виступати на телебаченні і т.д. Це дуже цікаво і важливо. Це вже буде нова зміна молодих, розумних, талановитих людей, з новими ідеями і живим потенціалом.

— Як Ви оцінюєте висвітлення світськими ЗМІ релігійної тематики?

— Я вважаю, що ця тематика світській пресі не дуже цікава. І, в принципі, воно так повинно бути. От ви можете собі уявити, що відкриваєте газету, а там щодня з першої до останньої сторінки – про Церкву. Преса повинна хоча б іноді писати про Церкву, адже вона представляє духовну складову, щось сокровенне для людини і суспільства. Але немає і цього. Світська преса в нас працює в скандально-сенсаційно-викриваючому стилі. Скандал, труп повинні бути в першому абзаці, а далі пиши, що завгодно. До цього читача вже привчили. Якщо з чогось можна роздути скандал, репортери летять, як метелики на вогонь. Ось про арку, яка зруйнувалася, не написав лише лінивий, на прес-конференції з цього приводу було 20 камер. А коли сталась така унікальна подія як приїзд до Києва Олександрійського Патріарха, і на зустріч з ним ми запросили всі телеканали та газети, то прийшло лише п’ять осіб. Виявляється, є більш серйозні справи, а це – внутрішня справа Церкви, вона не цікава ні читачу, ні глядачу! Недавно відразу три видання, ніби змовились, почали вимагати, аби ми розповіли про церковні фінанси: скільки Церква отримує, від кого, куди витрачає і т.д. Більше їх читачів нічого не цікавить. Іноді скандали і непристойності висмоктують з пальця. Пам’ятаю, як репортер з газети “По-київськи” писала про лаврське свято, поклоніння святині, привезеної до монастиря. Була Божественна Літургія, і дівчина дізналася, що віруючих причащають вином. Тому вона написала, що найбільше святу раділи київські бомжі, оскільки причащалися по кілька разів, а вино церковне славиться смаком та кріпкістю! Я говорив головному редактору газети, з яким ми в давніх дружніх стосунках – він лише руками розводить. Мовляв, інших журналістів у нього немає. І таких нісенітностей можна навести скільки завгодно. Нещодавно навіть прес-служба Президента Благодатний вогонь назвала Вифлеємським.

Є видання, котрі не стільки висвітлюють церковну проблематику, скільки борються з Церквою. Це наші релігієзнавчі журнали, газета Євгена Марчука «День», проамериканське «Дзеркало тижня». В останній, після того, як Україну не прийняли до НАТО, написали в перших абзацах матеріалу, що тепер буде ще важче вступити, тому що ледь не 80% населення проти вступу до НАТО. А ще через декілька абзаців стверджують, що Кремль зателефонує, скаже, і Православна Церква в Україні знову буде проти НАТО. Вони вважають, що взагалі в Україні нічого не відбувається самостійно, в ній все відбувається якщо не за бажанням США, то обов’язково за вказівкою Кремля. А чому не припустити, що УПЦ і виказує позицію тих 80-ти відсотків населення, про яких самі ж і пишете? Словом, злостивості, до того ж безглуздої, більше, ніж достатньо. Хоча багато пишеться просто через незнання.

— А як це можна подолати?

— Мені здається, що потрібно повернутися до практики проблемної журналістики. Ось, припустимо, мені доручили в газеті вести чорнобильську проблематику, то я повинен був брати участь в чорнобильських конференціях, з’їздах, хоча в номері навіть не давали місця на їх висвітлення. Брав участь, щоб послухати, зрозуміти весь комплекс проблем, познайомитись з людьми. Для себе. Адже журналіст не може все знати, він насичується побаченим, набирається компетентності, читає літературу. Тобі по кілька разів пояснюють що до чого. Це не соромно. З часом ти й сам вже зможеш виступати як експерт. І так само з іншими темами, які тобі доручають. Пізніше з’явилася практика, яка базується на тому, що журналіст не повинен глибоко вникати в проблеми, він повинен професійно і оперативно писати про що завгодно: приїхав-побачив-написав. Про садівництво, рибнагляд, музику – все одно. За рідкісним винятком, з телеканалів і газет завжди телефонують і приїжджають різні люди. Ось зустрівся з одним, порозмовляли, здається все з’ясували, чим архистратиг відрізняється від архидиякона, а наступного разу приходить вже інший журналіст – і починай все спочатку. Наприклад, з «Комерсанта», «Сегодня» можуть в один день телефонувати дві різні особи і запитувати про якусь церковну проблему. Здавалось би, призначте на церковну проблематику когось одного, і з ним будемо працювати, а не з усією реакцією. До того ж в наших ЗМІ йде масове омолодження і якась неймовірна ротація кадрів. Якось до нас прийшли два журналісти писати репортаж. З’ясувалось, що вони не мають ні журналістської, ні навіть гуманітарної освіти. Виявилась така редакційна політика: брати тільки тих, кого не треба переучувати! Так що сьогоднішню пресу зрозуміти ще складніше, ніж їй – Церкву.

Але нам треба з ними співпрацювати, якось заохочувати публікації на церковну проблематику. Був у нас в Лаврі архиєпископ Ставропольський Феофан, він розповідав, що в себе в єпархії вони оголосили конкурс для світських ЗМІ на найкращий матеріал про Церкву, і двох найкращих журналістів щорічно нагороджують двотижневою поїздкою на Святу Землю. Добра ініціатива?

— Безумовно. Чи можете назвати журналістів, котрі пишуть про релігійну проблематику об’єктивно і цікаво?

— Справа ось у чому. Ми з вами живемо у певних просторах розуміння, і якщо хтось є в рамках нашого простору, то це нам приємно. А якщо хтось за рамками цього простору, то ми починаємо дратуватися, говоримо: «Скільки ж написано про це все! Чому до них так і не доходить!?»… Тому я люблю читати людей, з якими на одній хвилі, яким нічого не потрібно пояснювати. Це старі товариші по перу – Святослав Речинський, Сергій Герук, це прекрасні московські публіцисти, з якими ми в давніх дружніх стосунках – диякон Андрій Кураєв, Олександр Дворкін, Владислав Петрушко.

До речі, все їх коріння в Україні. Читаю Кирила Фролова, хоча він дуже запальний і його всі сварять. Мені подобається його безоглядне бійцівство. Із задоволенням читаю викладачів КДА архимандрита Нестора (Соменка), Віктора Чернишова, протоєрея Діонісія Мартишина. По-моєму, дуже глибокі дослідження пише єпископ Кременчуцький Євлогій, дуже цікавий протоєрей Андрій Ткачов…

З журналів із задоволенням читаю «Фому». Треба зазначити, що в нас в Україні регіональні видання часто кращі, ніж київські.

— Як ви думаєте, з чим пов’язане те, що столичні поступаються регіональним?

— З часів героїв Стендаля провінціали завжди були енергійнішими, талановитішими, ініціативними, тому і завоювали Париж. У нас кращі єпархіальні газети в Запоріжжі, Полтаві, Криму; кращі прес-служби – в Дніпропетровську, Луцьку; кращі парафіяльні газети – в Закарпатті, Вінниці; кращі журнали – в Донецьку, Харкові, Одесі. А вони ж за своїм творчим потенціалом просто неспівставні з Києвом. Але він програє, тому що столиця – це завжди пихатість, гордість, що ми «первопрестольні», «первокаліберні». Тут маленькі видаються великими. Це лінь, тому що ми володіємо умовами життя і праці, про які багато хто лише мріють. Але потрібно володіти реальною силою, а не міфологічними зусиллями. І треба не лінуватися, а багатого працювати. Адже творчість завжди має якийсь елемент. Журналістика – це творча професія. Вона також і трагічна. Скільки живе газета, «метелик-одноденка»? Один день. Потім все це затирається і забувається. Першим забувається ім’я автора. Тобто це самоспалювальна професія. Зусиль багато – плоди ефемерні.

— Церковний журналіст. Який він?

— Церковна журналістика – це звичайна журналістика. Що я всім і намагаюся довести, але мене ніхто не слухає. Багато хто думає, що коли вони пишуть про Церкву, то це вже само собою має якусь значимість. Ми повинні вчитися. У радянські часи лютувала цензура, причому не тільки офіційна, але й багатоначальственна. Доки матеріал через п’ять рук не дійде до друку, від нього залишався один кістяк – такий собі скелет пташки. А ти-то так розпустив пір’я! Але й тоді вимагалося не тільки володіння журналістськими жанрами, але насамперед добре знання мови, вміння використовувати її виразність, колоритність та фольклор. Є живий класик української журналістики Іван Бокій. У нього дуже густа, колоритна народна українська мова. Є Василь Пєсков з «Комсомолки» і відомий Мелор Стуруа, також класики, тільки вже російської журналістики. В них багато чому можна навчитися. А тепер журналістика стала ще більш динамічною, культурологічною, тому необхідні знання літератури, культури і не тільки своїх. Усі стараються зробити фразу парадоксальною, грають на паралельних значеннях слів і виразів.

Ми, як інші, повинні вміти добре писати по-сучасному. І писати про речі важливі, глибокі, позитивні.

— Що Ви маєте на увазі?

— Добрий, позитивний матеріал набагато важче написати, ніж полемічний, проблемний. Написати так, щоб зачепити душу людини, щоб самим лише написаним спонукати до чогось доброго. В будь-якого журналіста такі удачі трапляються. Пам’ятаю, мені дали завдання написати шпальту до 9 травня, я порився в записниках і вирішив зробити її з трьох невеликих, по 150 стрічок, новел, присвячених долям жінок, пов’язаних з війною. Це було в катастрофічні 1990-ті, коли люди бідували, мізерні пенсії не виплачувалися місяцями. Одна з новел була присвячена сільській старенькій жінці з Вінницької області. Вони жили з чоловіком, учасником війни, дітей не нажили, ось чоловік помер, і вона залишилась одна. Вона розповідає про своє життя-буття: в неї є кіт, песик, три курки. Продала холодильник – що в ньому зберігати? – до того ж погріб. Купила машину дров, найняла людей порізати. Є чим обігрівати хату. Продала телевізор – теж не потрібен, тому що майже осліпла, та й потрібні були гроші на ліки і складну операцію, яку їй зробили в райцентрі. Слухала радіоточку, але дроти вітер порвав, а ніхто вже й не ремонтує. Доки була в лікарні, злодії повісили песика і вкрали курей. Міліціонера в селі немає, треба викликати з райцентру, але хто поїде з такого дрібного приводу? Залишилася одна з котом, ледве ходить. Але хвилювало її інше: від чоловіка залишилися орденські книжки і нагороди, вона понесла їх до школи, але її прогнали, сказавши, що це нікому не потрібне. Вона вирішила прикопати їх в могилу чоловіка і запитувала журналіста, чи правильно це буде?

Я написав ці матеріали, а через рік чи більше був у тому селі, зустрів цю стареньку. Вона принесла і показала вражаючі речі. Лист батюшки з якогось монастиря: він вислав сорок гривень і написав довжелезне послання утішно-наставницького характеру – «Ви не одні – з Вами Бог». Він ще писав їй листи підтримки, які вона з лупою розбирала. Був лист від родини з села на Житомирщині, де йшлося про те, що вони прочитали про неї і вирішили забрати її до себе. В них садиба, гарний дім, а поруч – трішки менший, де жила їх мама. Вона померла – дім порожній, він теплий, дуже добрий, поруч сад, їй ніхто не буде заважати. В них є корова, худоба, немає проблем з харчуванням, вони будуть за нею доглядати. Вони просили, щоб вона погодилась на те, аби вони приїхали, забрали подивитися, якщо сподобається – наймуть вантажівку і перевезуть весь її скарб, і будуть жити разом. Такий же лист від жінки з Рівненщини: в неї двокімнатна квартира, багато місця, центральне опалення, газ. Вона непогано заробляє – грошей вистачить, щоб прожити. І ще один схожий лист. Мене вразило і те, що листи надсилали на сільраду, а звідти передавали бабусі (її адресу я не публікував).

Так ось, Україна «ще не вмерла» не тому, що в нас є президенти, прем’єри, політики та інші «спасителі Вітчизни», а тому, що є такий ось батюшка в монастирі і такі прості родини і люди, для яких небайдужа доля нікому не потрібної восьмидесятирічної старої жінки. Ця сопричасність якось незримо і зв’язує нас в один народ. Якщо ми навіть випадково своєю публікацією пробудили цю сопричасність, спонукали одну людину написати листа іншій людині, пробудили ще щось високе, творче, то матеріал наш позитивний. Але чи багато ми їх читаємо і пишемо?

Важливо навчитися писати про просту людину. Митрополит Володимир якось сказав, що «цікаві люди це не ті, котрих показують по телебаченню, а ті, що поруч з нами».

— Чи є у Вас нові перспективні проекти, і в чому їх перспективність?

— Проект – це поєднання задуманого і можливого. Мені здається, що зараз ми трохи деградуємо. Ось перші наші «Вісники» були набагато різноманітніші. І зараз є багато гарних ідей, але питання в людському факторі, в талановитих журналістах, які можуть їх реалізувати. Нам потрібні люди, закохані не в себе, а в слово і творчість.

— Дякую за цікаву розмову!

— І я дякую Вам. Коли журналіст інтерв’ює журналіста – в цьому є щось авангардистське. Як актор грає актора, а людина відтворює власну тінь. Але ми повинні пам’ятати, що розповідати про якусь справу завжди непорівнянно легше, ніж її робити.

Розмовляла Світлана ЯРОШЕНКО
КИЇВ, 19 травня 2008 року

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Точка зору

    Останні коментарі

    • velovs@ukr.net | 16 листопада 2019, 21:02

      Р. S. Але ГОЛОВНЕ й ОСНОВНЕ тут полягає ось у чому. "Бути" чи "не бути" Україні (і, зрештою, якій саме бути Україні) залежить ніяк не від того, як про це наразі загадують і

    • velovs@ukr.net | 16 листопада 2019, 20:04

      Р. S. Власне, ця австрійська гомофільна горе-"дослідниця" не дуже і приховує, що їй не вельми до вподоби всі ті, хто (цитую її же текст) "пропагує гетеросексуальну сім’ю з

    • velovs@ukr.net | 16 листопада 2019, 19:56

      "Україна закінчується". ------- Одначе так "вирішили" саме в Москві. Але ніяк не 73% українських громадян. Стверджувати таку (перепрошую) дурницю і нісенітницю можуть і здатні

    • Petro_R | 16 листопада 2019, 19:45

      Зєлєнскій, Баканов, Арахамія, Разумков... Я би мав до них якісь там претензії, якби вони були українцями. А так - все закономірно. Україна закінчується. Так вирішили 73%.

    • velovs@ukr.net | 16 листопада 2019, 17:43

      Ця шановна "соціологиня" з Австрії хоче і прагне будь-що дефініцію моральних цінностей штучно "прив'язати" до сучасного "демократичного суспільства", що, мовляв,