“Церква на сьогодні єдина інституція, яка систематично зацікавлена пробудженням медіальної свідомості і вивченням природи медіа”

Інтерв’ю з о. Артуром КОЛОДЗЄЙЧИКОМ, єзуїтом, керівником відділу медіа-освіти в Європейському Центрі Комунікації і Культури (Варшава, Польща)

Вже вісім років українці, представники різних конфесій, їздять до Варшави в Європейський Центр Комунікації і Культури (ЕССС), вчаться фахово робити медіа-продукти і будувати PR-стратегії для своєї роботи. Отець Артур понад тридцять років займається темою “релігія і мас-медіа”, він знайомий також з проблемами відносин релігійних організацій і ЗМІ в Україні.

— Яка мета створення і діяльності ЕССС?

— Центр постав з метою допомоги країнам Східної Європи у розвитку їх медіальних ініціатив. Схожий інститут існував на Заході, в Брюсселі. Там було декілька випусків. Проте часто виявлялось, що приїзд до Бельгії був свого роду культурним шоком. Також і кошти приїзду та утримання були значно більшими. До того ж люди, після тривалого перебування на Заході, вже не хотіли повертатися назад, до своєї праці. І ці фактори бентежили організаторів. Адже вони вболівали за те, щоб у Східній Європі були кваліфіковані кадри, які працюватимуть для Церкви. Тому концепція була ще раз переосмислена. Організатори дійшли до висновку, що ліпше робити коротші курси, які б давали багато практичних знань і вмінь, а також не відривали людей від роботи надовго. Змінили також і місце проведення цих занять – перенесли їх до Варшави, бо вона знаходиться якраз між Заходом і Сходом. Керування цим навчанням довірили нам, єзуїтам, оскільки ми маємо численні контакти і дуже добрий досвід у цій сфері.

— Які основні проблеми співпраці медіа з релігійними організаціями?

— Комерційні медіа в цей момент мають трохи ембівалентне ставлення до релігії. З одного боку вони бачать, що то світ, в якому живе велика частина їх сприймачів, та водночас вони трохи бояться входити в цей світ. Які причини? По-перше, це відчуття браку компетенції в цій сфері. Журналіст знає багато, але рідко коли розуміється на питаннях теологічних, духовних. Тому для багатьох медіа ця тема незручна, через те, що не дуже зрозуміла. А по-друге, тут побутує переконання, що займатися релігійною темою – то щось дивне. І коли вони будуть працювати над цим, видаватимуться невірогідними. Це, очевидно, походить від деяких журналістів старшого покоління, які протягом років працювали в атмосфері комуністичної пропаганди. А ця пропаганда говорила, що релігія є справою винятково внутрішньою, і про неї не варто говорити на все суспільство.

Але це ще не всі фактори. Є ще проблема секуляризації та поширення мислення, що релігія є старим пережитком. Також рекламодавці вважають, що клієнти, які мають релігійні почуття, не завжди приймають рішення на їх користь.

— Релігійні мас-медіа – що їм бракує, щоб бути популярними і щоб вони продавались на розкладках, в магазинах так само, як і комерційні ЗМІ?

— Що стосується Церков, то багато з них ще до сих пір носять у собі міцну пам’ять про комуністичні часи, коли пануюча влада через медіа вела війну проти них. Тому церковні люди часто не мають довіри до ЗМІ і не вміють з ними співпрацювати. До того ж багато людей в Церкві є так би мовити “цифровими мігрантами” – вони народилися не в часах цифрової техніки, комп’ютерів та стільникових телефонів. І вони не знають, як ці медіа діють, що з ними робити. Це створює у них певну недовіру і відчуття незручності. А коли хтось не має довіри до якоїсь групи людей, чи до якоїсь технології, то не буде в змозі це добре використати.

— Чи можна сказати, що комерційні медіа не подають релігійної інформації або не беруть її від представників церковних піар-служб, тільки тому, що вони не вміють її професійно і цікаво зробити?

— У значній мірі саме так є. Але це стосується не тільки рівня професіоналізму самої інформації, а також невміння будувати контакти, входити в натуральні дружні стосунки з людьми медіа.

— Історія Церкви показує, що вона завжди була в перших рядах, що стосується будування комунікації. А останнім часом спостерігаємо, що ритм життя Церкви повільніший, ніж ритм життя світу. Церква не встигає зі своєю інформацією в мас-медіа. На Вашу думку, в якому моменті в історії почало відбуватися це “припізнення”. Чи не відлуння це того самого комуністичного режиму?

— Не можна сказати, що це вплив лише комунізму. У досвіді Польщі та країн Східної Європи, безумовно, комуністична цензура та Друга світова війна зробили міцний відбиток. Але схожі проблеми з медіа спостерігаються в Церквах і в інших регіонах світу. Така ситуація значною мірою пояснюється появою медіа як бізнесу. Доки ЗМІ мали переважно суспільне значення, і їх основною метою не було отримання прибутку, то й темпи їх розвитку і кошти експлуатації були дуже поміркованими. Натомість, коли медіа стали конкурентним предметом, їх розвиток почав набувати щораз прискореного темпу. Що спонукало й до прискорення технологічних змін. А там, де генерує прибуток, відбуваються швидкі зміни.

У випадку ж Церкви, де метою діяльності не є прибуток, а виконання певної місії, звісно, забракло засобів, аби встигати за тим технологічним поступом. Й до того ж не є місією Церкви бути вправним конкурентом для медіа.

— Проте, Церкві важливо бути присутньою в медіа. Отож, що треба зробити, аби наблизити людей до релігійних тем через ЗМІ?

— Перший крок стосується внутрішнього життя Церкви. Церква на сьогодні єдина інституція, яка систематично зацікавлена пробудженням медіальної свідомості і вивченням природи медіа. Найкращий доказом цього є існування вищих навчальних закладів, заснованих Церквою. Закладів, що глибоко вивчають питання медіа з метою їх корисного використання для розвитку людини.

Наступним кроком є налагодження співпраці між релігійними медіа. Часто трапляється, що в якійсь парафії чи єпархії є невеличка газета, де люди в поті чола трудяться над тим, що блискуче роблять їх сусіди. І багато зусиль викладається на конкуренцію. Створюються нові ініціативи, які розпорошенні і не мають жодного значення. До того ж є непрофесійними. Гадаю, що тут ліпше об’єднати зусилля і кошти і робити щось більш професійно та саме тим самим швидше дійти до свого сприймача.

Дуже важливим тут також є взаємне просування медіа у різний спосіб. Наприклад, радіо може рекламувати книги, а в книжці знаходимо інформацію про Інтернет-сайт. Все це – взаємна підтримка і взаємне рекламування. Бо як будемо сприймати один одного, як конкурента, то лишень втягуватимемо один одного до котла, не даючи змоги піднятися вище.

Що стосується співпраці зі світськими ЗМІ, то я вважаю, що тут дуже занедбана мудра приятельська дискусія з творцями тих медіа. Проте там працюють дуже вразливі люди, які, крім того, що зацікавлені розвитком своєї компанії, шукають якихось позитивних цінностей. Тому Церква могла б дуже допомогти разом думати про те, які суспільні проекти, які відповіді на соціальні потреби можна дати через ЗМІ. І ті медіа, які займаються зароблянням грошей, могли б також спричинитися і до розвитку суспільства. Вони б і нас спонукали до цікавих ініціатив і моделювали цікавий спосіб мислення. Ми могли б бути партнерами у питанні: в який спосіб ми можемо сприяти розвитку нашого суспільства.

— Однією з точок спотикання в стосунках “релігія і мас-медіа” є мова, якою користується Церква. Вона специфічна і незрозуміла для більшості сприймачів. Що треба зробити, аби Церква в медіа почала говорити просто і доступно?

— Тут можна сказати, що навіть якщо Церква говорить своєю мовою, то не треба тим так перейматися. Хоча добре було б вчитися модернізувати ту мову, спрощувати її. Але насправді це завдання для журналістів. Найкращий душпастир не буде добрим редактором, чи добрим журналістом, не буде акулою пера. А якщо і буде, то випадково. І то не головне завдання єпископа – бути телевізійним шоуменом. Якщо він таким є, то слава Богу. Але маємо усвідомити, що Церква є носієм певної думки, бачення, які мають реалізувати медіа-фахівці. Так, наприклад, Церква багатократно намагалася робити фільми на тему декалогу. І то були фільми для релігійного виховання, дуже прості. Натомість деякі професійні режисери майстерно зробили фільми на цю тему. І це є чимось більшим, ніж прямим переказом декалогу. Отже, я знову підкреслю, що тут важлива співпраця Церкви і медіа, де кожен виконує властиве йому завдання, але заради однієї ідеї.

— Таким чином, бачимо, що миряни сьогодні займають нову і дуже важливу позицію в Церкві?

— Саме так. Надзвичайно важливою є роль мирян, які працюють у церковних структурах, і водночас мирян, що працюють у структурах світських, бо вони є носіями високих цінностей у своїх середовищах. Сучасні медіа, та й увесь світ комерції сьогодні особливим чином прагне представляти фірму, як таку, що дбає про суспільне добро. Це так званий соціально відповідальний бізнес, де працедавці надають соціальне забезпечення своїм працівникам, дбають про навколишнє середовище, беруть участь в суспільних акціях. Такий підхід, безумовно, повертається для фірми прибутком. Церква, у свою чергу, може представити їм широке коло ініціатив для соціальної діяльності.

— Якби ми уявили собі ідеальну редакцію якогось релігійного часопису, то яке місце в ній мав би зайняти священик? Чи обов’язково він має бути головним редактором?

— Важливо, щоб у складі редакції була компетентна особа, яка добре розумілась на теологічних і духовних справах. Але не бачу жодної необхідності в тому, щоб священик був головним редактором. Адже більшу частину вишколу священика займав зовсім не цей профіль. Далеко не кожен священик має організаторські здібності. Отже цю роботу має виконувати професійно підготовлена особа.

— Часом релігійні медіа зловживають тим, що роблять свою роботу, як то кажуть, “на колінах”. Та є й інша крайність, коли про справи духовні говорять надто секулярно, аж до вульгарності. Як витримати у цьому золоту середину?

— Так, обидві крайності є проблемами. І обидві крайності забувають про одне – центром медіа-праці є сприймач та служіння йому. А це означає, що ми повинні робити продукт дуже доброї якості. Продукт, який здатен зацікавити, зачепити, який може відповісти на потреби сприймача. Тому й постава “на колінах”, коли думаємо лише про побожність, а не про те, щоб це було зрозумілим, не сприяє головному завданню. А медіа повинні служити розвиткові особистості і давати людині відчуття, що вона є часткою суспільства і відіграє в ньому щораз важливішу роль та несе відповідальність за формування життя.

— Кілька місяців тому в Україні пройшла масштабна акція, що рекламувала Бога. Це викликало неабиякий ажіотаж. Почали поставати питання: чи можна рекламувати Його – Бога? А Ви як вважаєте?

— Я думаю, що вся діяльність Церкви від самого початку є рекламою Бога. Бо як інакше назвати псалми, як інакше назвати Літургію? Це є нічим іншим, як рекламою Господа Бога. І в даному випадку ми не трактуємо рекламу, як бажання щось продати, аби отримати прибуток. Ні, бо ми нічого не чекаємо взамін. Натомість натуральною річчю є те, що коли ми відкриваємо щось важливе, певен скарб, то ми хочемо ділитися ним, хочемо запросити приятелів, аби вони розділили нашу радість. Саме таку роль і виконує євангелізація в усіх її формах. І деколи ці форми схожі на комерційну рекламу, вони користуються носіями, які характерні для комерційної реклами. Проте зміст їх є іншим. Я вважаю, що цих різних форм має бути якомога більше. Бо навіть як би ми не старалися, однаково нам не вдасться цілком передати красу нашого Бога і того, що криється за цими словами – Господь Бог.

— Медіа-продукти є досить капіталоміскими речами. Релігійні спільноти переважно не володіють такими коштами, тому й не завжди можуть створити щось конкурентоспроможне. Чи насправді проблема лише в грошах?

— Так, проблема браку засобів існує. Але не лише фінансових, а й кадрових. Але то теж треба трактувати як свого роду шанс. Бо ми могли б творити цілий світ альтернативних медіа від імені Церкви. Але наша фінансова неспроможність робить так, що ми натуральним чином мусимо вчитися бути в діалозі зі світськими медіа. Вчить нас будувати співпрацю, партнерство на шляху нашої місії, місії робити світ кращим. Це спонукає єрархів бути мудрішими, спонукає шукати мудрих вірян — професіоналів у царині мас-медіа.

— Курси в ЕССС міжнародні і поліконфесійні. Від самого початку сюди приїздять українці. Ви маєте змогу збоку спостерігати розвиток релігійних медіа в нашій країні. Які тенденції для Вас особливо помітні?

— Не можу дуже детально розглядати вашу ситуацію, бо наші спостереження фрагментарні. Але на що в першу чергу ми звернули увагу, то це те, що у вас багато талановитих людей. І чим більше ви отримуєте засобів, тим фантастичнішої якості з’являються продукти. Наприклад, часописи для дітей та дитячі програми. Професійний зріст очевидний. Помічаємо, як у вас народжуються нові проекти і як ви знаходите нові ніші на ринку.

Що стосується проблем, то тут першим виступає питання дистрибуції. Проблемою є також відсутність співпраці, яка сприяла б поширенню і розвитку тих перл, що постають. Тут доречним було б те взаємне рекламування, про яке я раніше говорив. Це допомогло б ширшому колу людей отримати бажаний продукт. А також це зміцнило б і фінансові позиції видань. Важливо також залучати до праці людей, які займалися безпосередньо продажем. Необхідний фаховий комерційний підхід до справи.

Тут бачимо також, що важливою є й наша роль – питання, які ми тут підіймаємо, пізніше постають у ваших середовищах, розвиваються також і представлені ініціативи. І це для нас велика радість.

— Польща в основному є римо-католицькою. Україна ж нині – багатоконфесійна з перевагою православної традиції. Тому українцям з одного боку діяти складніше, а з іншого боку – це виклик для пошуку нових можливостей. Як Ви вважаєте?

— Гадаю, Україна зараз знаходиться в дуже корисному моменті. Після тривалого часу перебування в залежності від інших, нарешті з’являється почуття радості від набутої незалежності. Народжується почуття відповідальності за будування майбутнього своєї батьківщини. Тому це дуже зручний час для налагодження міжконфесійного діалогу і зміцнення зв’язків. І це той внесок, який може зробити Церква для України – що попри відмінності національні, культурні та релігійні, маємо спільну мету – будуємо спільне добро. В цьому є зиск кожного. І це дуже велика перспектива, якої не треба упустити.

— Дякую за цікаву розмову.

Розмовляла Світлана ЯРОШЕНКО,
Варшава, 3 квітня 2008 року