"Це специфіка Закарпаття, що видавалося б десь інде неможливим — у нас є можливим"

ІНТЕРВ’Ю з єпископом Міланом ШАШІКОМ, Апостольським Адмінстратором Мукачівської греко-католицької єпархії.

— Преосвященний владико Мілане, далеко не всі читачі РІСУ знають, що являє собою Мукачівська греко-католицька єпархія. Розкажіть, будь-ласка, яким є юридичний статус очолюваної Вами єпархії?

— Наша Мукачівська греко-католицька єпархія зродилася з Ужгородської унії, яка була укладена 24–го квітня 1646 року. На початках вона не була, так би мовити, юридично-церковно визнана, але входила до складу римо-католицької дієцезії в Егері. Юридичне визнання було надане в часах правління імператриці Марії Терезії буллою Папи Климента XIV 19 вересня 1771 року. Тоді розпочинається новий вік єпархії під правлінням єпископа спочатку Йоана Брадача, а потім Андрія Бачинського, який з 1772 по 1809 роки був правлячим єпископом Мукачівської греко-католицької єпархії. За його правління єпархія отримала великий подарунок — будинок колишнього костелу єзуїтів і їхньої школи в Ужгороді під катедру і резиденцію єпископів. Тоді владики перенесли свою резиденцію з Мукачева, де довгий час проживали в монастирі василіан.

З того часу Ужгород став осередком єпархії і залишається ним до сьогодні. Тоді місто знаходилося у центрі єпархії, яка також поширювалася на всю східну Словаччину, де зараз є Пряшівська єпархія, Кошицький екзархат, частину Угорщини, частину Румунії, сучасну Гайдудорозьку єпархію і одну з румунських у Трансільванії. Тоді це була велика єпархія. На сьогодні осередок уже є ексцентричним — добиратися з Ужгорода до крайніх парафій потрібно 250 км.

Сама єпархія, коли була визнана Папою, була суфраганною єпархією Естерґомського примаса, оскільки знаходилася на території великої Угорщини. В часах Чехословаччини єпархія отримала статус „sui iuris”. Тоді була думка про створення Мукачівської митрополії з суфраганною єпархією у Пряшеві, і, можливо, утворення ще однієї або кількох єпархій. Нажаль, війна, а потім захоплення Закарпаття, тодішнього Підкарпаття, Угорщиною вже не дозволили здійснити такі юридичні зміни. В часі розподілу Закарпаття між Карпатською Україною та Угорщиною був Апостольський адміністратор у Хусті. Отож були дві окремі частини одної єпархії. Післявоєнні події не дозволили провести жодних змін чи юридично встановити єпархію.

За час свого існування єпархія зазнала великого розквіту. Семінарія, що спочатку функціонувала в Мукачеві, була перенесена, також завдяки подарунку Марії Терезії, до Ужгородського замку, який понад 160 років, аж до прибуття радянської армії, був осередком духовності. Також багато інших різних доброчинних установ діяли в Ужгороді.

Після легалізації нашої Церкви було багато внутрішніх напруг і проблем, тому Святий Престол вирішив поки що залишити статус „sui iuris” для Мукачівської греко-католицької єпархії — це означає, що вона безпосередньо підпорядкована Святому Престолу, а не Главі УГКЦ.

— Майже два роки Ви керуєте Мукачівською єпархією. Які зміни відбулися за цей період? Що Ви плануєте зробити найближчим часом і що є у перспективі?

— Офіційно я прийняв управління Мукачівською єпархією 25-го січня 2003 року. За цей час вдалося завершити будівництво нашої Духовної академії-семінарії імені блаженного Теодора Ромжі. Вважаю це дуже важливою подією. Семінарія була освячена саме на річницю перенесення мощей блаженного священномученика Теодора Ромжі. В цей день, тобто 28 червня, з благословення Святого Престолу ми маємо єпархіальне свято.

Цього року на ньому був присутній Апостольський Нунцій монс. Іван Юрковіч, а торжество очолив кардинал Йозеф Томко з Рима. Всі були здивовані тим, що він відправив чудову Літургію візантійського обряду і виголосив гарну проповідь українською мовою, яку можна прочитати в нашому „Благовіснику”.

Маємо сто семінаристів на всіх курсах. Є ще нульовий курс. Дехто з наших семінаристів навчається закордоном. Загалом є 130 семінаристів. З Божого благословення є багато покликань і надія на поповнення священичих рядів, оскільки нам бракує священиків. Маємо багато священиків, „позичених” з Івано-Франківської, Коломийської єпархій на три–п’ять років. Таким чином наші парохії мають душпастирів. Нестача священиків була великою проблемою. Не все ще вирішено, але ми є на доброму шляху.

Рік тому, 27-28 червня 2003 року, відбулося перенесення мощей блаженного священномученика Теодора Ромжі, які були після віднайдення відправлені до Будапешта на антропологічне дослідження і там залишилися після беатифікації у костелі єзуїтів. Завдяки моїм старанням мощі повернулися до собору. Перед тим вони перебували в крипті. Думали, що вони знищенні, але 1998 року мощі віднайшли. Перенесення цих мощей дало великий духовний поштовх усій нашій єпархії. Саме торжество стало дуже духовною подією. Я вважаю це центральною точкою нашої діяльності, від якої розпочалося нове духовне відродження єпархії.

Два роки після беатифікації, 27 червня 2003 р., ми в Ужгороді на кордоні зустріли ці мощі. У процесії взяли участь майже 2 тисячі людей, у тому числі більшість священиків і семінаристів. Це був великий знак чогось духовного і величного. Потім молитви, чування на території семінарії з Архиєрейською Службою Божою, яку очолив тоді кардинал Ечегерай, спеціальний посланець Святішого Отця з тодішнім Апостольським нунцієм Миколою Етеровичем і нашими владиками. Важливо те, що були присутні свідки і сповідники віри, серед них владика Іван Марґітич, який був висвячений владикою Теодором Ромжею. Це стало великим символом віднови нашої Церкви.

На наступний день, 28-го червня, відбулося перенесення мощей із нової семінарії до приміщення старої семінарії у замку, де була Архиєрейська Служба Божа над фундаментами того храму, в якому була підписана Ужгородська Унія. Престол з мощами стояв над старим престолом. Були присутні тисячі людей і більшість єпископів Української Греко-Католицької Церкви, багато закордонних гостей. Це була величезна духовна подія. Ми спільно дякували Богові за цей великий дар нашого блаженного, коли чули з уст останнього свідка трагічного атентату отця Михаїла Маслея особисте його свідчення. Він крізь сльози говорив про те, як будучи семінаристом сидів поруч владики Ромжі, коли кадебісти наїхали вантажівкою на їх підводу. Був також присутній отець Бартоломей Дудаш, василіанин з Угорщини, який був сповідником блаженного Теодора Ромжі. Його рідний брат, єпископ Микулаш Дудаш, висвячував нашого блаженного Теодора в єпископи.

Я говорив про духовні плоди росту, але також відбувається і розвиток структури єпархії. Було побажання Апостольського нунція, щоби згідно з канонами Церкви, єпархія мала належні структури. З цією метою ми проводили зустрічі зі священиками по районах, створили нові деканати. На даний момент маємо 16 деканатів, 14 районних і два міські, в Ужгороді та Мукачеві. Це дало змогу проводити щомісячні зустрічі священиків. Розпочалося життя монаших спільнот. Минулого року відкрито нову монашу спільноту сестер василіанок у Великоберезнянському районі, в цьому році почали працювати отці Воплоченого Слова у Тячівському районі в селищі Дубове, а також сестри Мироносиці з Яремче відкрили свою спільноту у селищі Великий Бичків, у рідному селі нашого блаженного священномученика Теодора.

Нам повернули колишню церковну школу, в якій три роки проживала родина Ромжів. Дім був у дуже поганому стані, але власними силами активна громада Великого Бичкова відремонтувала будинок. У ньому є малий музей, церковна школа для катехизації і приміщення для сестер.

Є надія, що в короткому часі розпочнуть працювати сестри Пресвятої Родини в Міжгірському районі. Хотілося би більшої активності отців Василіан, Редемптористів. Люди дуже люблять приходити до монастирів, свідченням того є декілька паломництв до Малоберезнянського, Імстичівського та Боронявського монастирів.

Створено пресвітерську раду, колегію єпархіальних радників, економічну раду.

— Які проблеми зараз найбільше турбують Вашу єпархію?

— Найбільша проблема, яку я бачу — це недостатність приміщень для молитви. Наша єпархія дуже постраждала після ліквідації ГКЦ. По-перше, треба сказати, що 90 років тому на території нашої єпархії не було жодної православної парохії. В більшості це були греко-католики, меншість — римо-католики, угорські реформати, євреї. В часах Чехословаччини, у міжвоєнний період, склалися певні обставини, які призвели до того, що деякі парохії поділилися і були створені православні громади, насамперед через еміграцію з Росії. Це був дуже важкий період 20-их рр. Відбиралися церкви і наші греко-католицькі громади дуже страждали. Потім більш-менш все стало на свої місця. Православні, які відокремилися від наших громад, побудували собі храми за допомогою чехословацького уряду, який дуже підтримував православних.

З прибуттям Червоної армії почалося велике переслідування Греко-Католицької Церкви. У лютому 1949 року відібрано катедральний собор, єпископську резиденцію. Поступово всі храми були або закриті, або передані православним. Після легалізації нашої Церкви був скоєний один великий злочин — у 1991 році церкви, які не були повернені нашим вірникам, передано у власність православних громад. Рішенням тодішнього голови облдержадміністрації, наші церкви одним актом були передані у власність православним громадам, не дивлячись на те, що це було дійсно великою кривдою. Цей акт доповнив кривди переслідувань. Майно, яке мало бути повернуте попереднім власникам, передано тим, кому воно ніколи не належало.

Греко-католики домагаються повернути свої церкви через суди, але немає того, хто би виконав рішення суду. Нам повернули лише 25% наших церков, тобто 101 з 400 храмів. Перед ліквідацією їх було 440, з них 40 зруйновано. З 101-ого повернутого храму половина — церкви, які були закриті, не діяли і були у дуже поганому стані. Більшість церков залишилася в руках православних. Були рішення про почергове користування у понад 70 храмах але є лише 19 місць, де воно дійсно відбувається. Велика кількість громад, яких зараз налічується 350, залишилися без храмів. Так, у селі Бенедиківці вже 14 років люди моляться на вулиці, не дивлячись на рішення арбітражного суду, що церква належить греко-католикам. У селищної ради Ракошино є сім церков, з яких п’ять належали до 1949 року греко-католикам. Там є три наші громади. На жаль, в жодній із цих церков греко-католики не можуть молитися.

За останні роки вдалося побудувати понад 50 храмів, 70 перебувають у стані будівництва, але все ж залишається велика кількість громад, які правлять у пристосованих будинках, деякі у селищних радах чи у спорудах колишніх парафіяльних будинків.

Наші вірники згідні молитися з православними почергово, але православні на те не погоджуються. Було дуже сумно, коли в Бенедиківцях на Різдво ми молилися на дворі при великому морозі, а церква була зачинена. На даний момент це справа майнова, проблема храмів дуже важлива, люди несуть на собі тягар будівництва 70-ти храмів. Є ще багато місць, де треба будувати, але немає на це коштів. Допомога із закордону є недостатньою.

— Владико, Ви згадали про не зовсім приємні стосунки з православними громадами. Як у Вас склалися відносини з іншими конфесіями?

— Перш за все хотів би сказати, що маємо дуже добрі стосунки з Римо-Католицькою Церквою. Відчувається, що ми є одна Церква, попри різні обряди. На сьогодні й Римо-Католицька, і Греко-Католицька Церкви є багатонаціональними. У нашій єпархії Літургії відправляються чотирма мовами: церковнослов’янською, українською, угорською та румунською. Римо-католицька спільнота відправляє угорською, словацькою, німецькою, українською, латинською. Це є одна сторона ситуації, друга — це наші храми, де відправляють римо-католики, а ще більше римо-католицьких храмів, де відправляють греко-католики. Богослужіння відправляються почергово. Є римо-католицькі храми, якими повністю користаються греко-католики, які владика дав нам у користування. Є один випадок, де побудували новий храм і використовують три конфесії — в одному угорському селі Аклігеть Кліновецька Гора, де всі вірники угорськомовні і правлять у тому храмі і римо-католики, і греко-католики, і реформати. Є декілька храмів, які побудовані спільно римо-католиками і греко-католиками, де вони моляться почергово. Цікавими є іконостаси, які розсуваються, і це не заважає ні тим, ні другим. Це специфіка Закарпаття, що видавалося б десь інде неможливим — у нас є можливим.

Щодо стосунків з протестантами, то це залежить від місця. Можу сказати зі свого досвіду, що в багатьох місцях на посвяченні храму або архиєрейській Службі Божі може бути присутній, наприклад, кальвіністський проповідник. В одному місці, де нас не пускають молитися у нашу церкву брати-православні, ми отримали приміщення, яке пристосували для Богослужінь. А місцеві протестанти подарували нашим вірникам певну суму на ремонт цього будинку. Це показує, що люди між собою можуть домовитися. Наприклад, недавно освячував нову церкву в селі Довге Поле Ужгородського району, де до цього часу наші вірники молилися почергово з православними. Місцева православна громада цього села подарувала 2000 грн. на наш храм. Ясно, що це не є компенсацією за стару церкву, яка була греко-католицькою, але принаймні це був добрий жест, який знімає напругу. І я переконаний, що коли там стоять два храми один біля одного, то й люди будуть жити мирно і молитимуться за єдність Церкви. Це не є нормальним явищем, що Церква поділена. Добре, що наші люди це розуміють і моляться за її єдність.

За православних загалом важко говорити. Нажаль, у багатьох місцях можна було би вирішити проблеми, зняти напругу, прийти на почергове моління в нашому колишньому храмі і не будувати нових. Є малі села, де дійсно нема потреби будувати ще один храм, можна було б використовувати храм почергово. Але, нажаль, священики заохочують людей не погоджуватися з почерговістю. Коли з ними розмовляєш, то вони відповідають, що єпископ заборонив допустити уніатів молитися. Або кажуть: „Люди не дозволяють”, а ми знаємо, що самі священики заохочують до того, щоб не дозволити.

Хтось стоїть за тим, комусь це не на руку, щоб був мир і злагода. Я переконаний, що якщо б була спільна праця у тому напрямку, що ми є християнами, договорімося, молімося почергово — наші люди на Закарпатті домовилися би. Тут стоїть якась інша сила, яка не хоче, щоби був мир і злагода, щоб люди жили нормально між собою. У більшості міст, де люди моляться почергово, можна знайти злагоду.

— Владико, які у вас склалися відносини з місцевою владою і політичними силами?

— З політичними силами не дуже спілкувався тому, що не хочу вступати у політику. З представниками влади зустрічаюся тому, що потрібно зустрічатися, щоб відстоювати і захищати інтереси наших вірників. Мушу сказати, що на словах завжди добре. Був один випадок, де була неадекватна поведінка чиновника, але це проблеми його особистості. Загалом у всіх районах зустрічі проходили у нормальній атмосфері.

Нажаль, інколи рішення залишаються на словах, але багато чого вже зроблено. Наприклад, вдалося отримати тимчасові приміщення для молитви або ділянки під будівництво. Є місця, де є проблеми, де стараємося знайти розв’язку. Є певні обставини, коли наші брати православні взагалі не хотіли би допустити того, що існують греко-католики, щоб ми в селі молилися. Є деякі люди, що не визнають принцип свободи совісті, яким не подобається, що наша держава демократична, що перед законом гарантована рівність для всіх. Але то їхня особиста проблема і ми мусимо допомогти їм зрозуміти, що вони неправі, що згідно із законами України, немає державної Церкви. Я це кажу і урядовцям: Я не шукаю першості перед іншими, але прошу вас, щоб не трактували нас як громадян другого чи третього ґатунку. Старайтеся ставитися до всіх справедливо і за законами держави. Це є підхід людей і тут треба дійсно допомогти їм зрозуміти.

Був і такий випадок, коли у районному відділі у справах релігії мені повідомили, що прийшла скарга на директора школи, де йшлося про те, що вона (директор) змінила конфесію, перейшла від Православної до Греко-Католицької Церкви. Була вимога її покарати за це — зняти з посади. Необхідно допомогти зрозуміти, що ця людина має право повернутися до віри своїх предків. Це її вільний вибір і не можна робити репресії за вільне визнання віри.

— Які є на даний час стосунки з УГКЦ?

— Дуже добре є те, що я, пропрацювавши 6 років у Нунціатурі в Україні, мав нагоду ближче познайомитися з владиками Української Греко-Католицької Церкви, спілкуватися з ними. Вони пізнали мене. У нас були чудові стосунки, відчував їх приятельство, людяність. Нічого не змінилося, коли я став єпископом Мукачівської греко-католицької єпархії. Змінився лише спосіб співпраці. Я є єпископ і нам потрібно зустрічатися на Синодах єпископів, на наших торжествах.

Я був дуже вдячний, що майже всі єпископи УГКЦ приїхали на день моєї інавгурації 25 січня 2003 року, майже всі були на перенесенні мощей блаженного священномученика Теодора, деякі при освяченні семінарії.

Я стараюся зі свого боку, щоби ми дійсно шукали розв’язки проблем, які нас торкаються. Можливо для нас найбільш наболілими є проблеми наших церков, будинків, проблеми матеріальні. У порівняні з Галичиною ми отримали дуже малий відсоток того, що належало колись нашій Церкві. Але де йдеться про душпастирство — це проблеми спільні. Разом шукаємо шляхи як підійти до людей, як сьогодні нести Євангеліє, що зробити кращого для нашого народу, для нашої держави, щоб дати підтримку тому духовному розвитку, без якого не може бути і матеріального розвитку. Це велике завдання Церкви є спільним, і я не відчуваю, що є частиною якоїсь іншої Церкви. Тому, що насамперед ми є християнами й католиками. Це значить, що належимо до єдиної Церкви, якої невидимою Главою є Ісус Христос, видимою — Папа Римський як наступник апостола Петра. Юрисдикції — це справи, які вирішуються. Насамперед потрібна співпраця. Сьогодні Європа працює в напрямку об’єднання, тому дійсно потрібно завжди шукати те, що можемо зробити спільно для добра Вселенської Церкви і місцевої Церкви, в якій живемо.

— Останнім часом пожвавилися дискусії довкола питання про надання статусу патріархату УГКЦ. Для прикладу можемо навести інтерв’ю о. Роберта Тафта, а також поїздку кардинала Вальтера Каспера до Москви. Яке Ваше ставлення до ідеї патріархату УГКЦ?

— Я особисто думаю, що за структурою Східних Церков є нормальним, що помісну Церкву очолює Патріарх, як це мають мелхіти, вірмени чи католики інших обрядів. Але думаю, що багато людей не розуміють ролі Патріарха і з цього виникає дуже багато непорозумінь між нашим народом. Є також журналісти, які тим користаються і пояснюють неправильно,, виносячи якісь сенсації. Наприклад, у львівському тижневику „Аргумент” була стаття під назвою: „Чи буде УГКЦ православною?”. Сама назва і підхід до висвітлення теми стривожили читача. Багато почали запитувати: „Чи маємо бути православними, і що це діється?”

Люди просто не розуміють суті патріархату. Наприклад, тут, на Закарпатті, багато людей зі страхом підходять до того питання, сприймають неправильне пояснення тих журналістів. До цього причиняється і сам журнал „Патріархат”, який дуже часто агресивно пише, атакує там, де не потрібно. Потім люди просто дезорієнтовані, не можуть дати об’єктивної оцінки того, що відбувається.

У нашій єпархії я зустрічався з багатьма людьми, які висловлюють свій страх: „Чи дійсно там галичани хочуть бути православними, чи вони хочуть відокремитися від Рима” і т.д.? Моїм завданням часто є пояснювати їм і говорити простими словами. Кажу: „Я знаю особисто Блаженнішого Любомира, знав і кардинала Любачівського, ніхто з них немає наміру відокремлюватися від Святого Престолу, ніхто з них не хоче робити роздор у Церкві, ви не бійтеся.”

Хоча питання на сьогодні не стосується нашої єпархії прямо, але доторкається тому, що і ми є греко-католиками, і ми відчуваємо, що там щось діється. Люди говорять, що то йдуть з нас робити православних. Є проблема через те, що багато людей боїться самого слова „православний”. Але неприйняття його не пов’язане з чимось недобрим. Сьогодні для людей, які, нажаль, постраждали від наших братів православних, що стали знаряддям для ліквідації нашої Церкви, це саме слово не звучить індиферентно. І тому потрібно людям пояснювати, що суть не є у слові, що саме слово „православний” можна розуміти так, як його розуміли на початку, коли воно з’явилося, що не може бути православний без того, щоб не бути католиком. А не так, як його дехто розуміє сьогодні. Це є дуже широке питання і я думаю, що є багато замішання в самій проблемі, що сам підхід люди не розуміють. І є ті, які користаються з того. Думаю, що поява лефевристів в Галичині також показує, що багато людей не розуміють про що йдеться в житті Церкви.

— Наскільки гострою є зараз проблема „українці-русини” у Вашій єпархії?

— Особисто я сьогодні не відчуваю такої проблеми. Питання національності, так само як і питання віри, є внутрішньою справою людини. Потрібно підходити до неї із зрозумінням. Єпископ за канонами Церкви посланий бути пастирем всім людям, які знаходяться на його території. Це чітко говориться в церковному праві для Східних Церков. Тому я хочу тут працювати, доки Господь Бог дає мені силу. Прошу Його найперше про мудрість, щоби знаходити підхід з любов’ю до всіх людей і щоб бути пастирем всім людям, незалежно від того відчувають вони себе українцями, русинами, угорцями чи румунами. Є також і словаки, але вони не мають жодних претензій і відвідують служби, які хочуть. У катедральному соборі є Літургії трьома мовами. Тут ніхто ні за ким не слідкує. Кожен обирає для себе те, що йому підходить.

Я думаю, що обов’язок Церкви — служити всім людям. Ми перебуваємо в періоді певних змін, але Церква мусить бути на висоті, не може комусь надати перевагу і проти когось воювати. Я думаю, що наші священики стараються працювати по совісті для всіх людей.

— Кажуть, що Ви, хоча й за походженням римо-католик, є найбільш православним серед греко-католиків Мукачівської греко-католицької єпархії. Що Ви на це скажете?

— (усмішка) Ще ніхто мені такого не казав. Якщо йдеться про таку православну віру, яка об’єднана зі Вселенським Архиєреєм, то дійсно хочу мати всі прикмети того, за що ми молимося у наших молитвах — бути католиком і бути ортодоксальним у значенні вірності всьому тому, чого Католицька Церква навчає. Я стараюся дотримувати наших традицій і наших всіх директив. Декому дивно, коли від самої першої служби я почав правити Архиєрейську Службу Божу. Декому видавалося, що я видумав якийсь новий обряд. Проблема була в тому, що мої попередники не були призвичаєні до Архиєрейської Служби Божої. Я попросту взяв архиєретикон, який був видрукуваний у Римі на церковнослов’янській мові для нашої Церкви, і правлю за ним. Нічого нового не вніс.

Стараюся, щоб те, що має бути в нашій Церкві, щоби було. Наприклад, Служба Напередосвячених дарів була майже незнана і я попросив наших священиків у циркулярі, щоби старалися у Великому пості по середах і п’ятницях правити цю службу Божу. Бувало дехто говорив, що я впровадив те, чого в нас не було. Тоді я мусів пояснювати, що вони пам’ятають те, що було в підпіллі, але ця Служба була і є, наприклад, в Угорщині, Пряшівщині, Кошицькому екзархаті. А ми є та сама традиція, вони є дочками Мукачівської єпархії і ми не маємо зараз бути іншими.

Інколи хтось лякається. Так, наприклад, колір риз під час Великого посту червоний, а деяким то не підходить, бо нагадує червоний колір комуністичного прапора. Але червоний колір — це колір мучеників. Кажу: Ви є такі, як моя сусідка, коли після Другого Ватиканського Собору римо-католики впровадили на Велику п’ятницю червоний колір замість чорного, то вона, коли ми йшли з церкви, говорила, що комуністи вже до всього пхають руки і священик мусить на Велику п’ятницю одягати червоні ризи. Але коли ми людям пояснюємо зміст, що воно означає, люди починають розуміти. Думаю, що нам потрібно зберегти те, що маємо і відновити те, що є добре. Тому в єпархії стараємося гідно святкувати, наприклад, свято Євхаристії, Серця Ісусового. У нас ніхто не говорить, що це не наша традиція, бо хто знає східну теологію, той розуміє, що свято Серця Ісусового або Ісуса Христа Чоловіколюбця є нашою традицією.

Церква є живим організмом. Зараз, наприклад, Святіший Отець оголосив рік Євхаристії, який розпочнеться у Вселенській Церкві у жовтні з Міжнародного Євхаристійного конгресу, який відбудеться у Мексиці. Цей рік мусить стосуватися і нашої Церкви, бо це є дуже важлива справа. Ми повинні думати як відсвяткувати цей рік, як відновити наше Євхаристійне життя. Я знаю, що нашим людям є близькі суплікації, молитви перед святими Дарами. Це нікому не те що не шкодить, а й поглиблює духовне життя.

Розмовляв Василь КОПИН,
Ужгород, серпень 2004 року


Біографія з офіційного сайту УГКЦ: Преосвященний Владика Мілан Шашік народився 17 вересня 1952 року в Лехоті, Словаччина. Після закінчення початкової та середньої школи, в 1971-1976 роках був слухачем курсів філософії і теології у Вищій семінарії в Братіславі. 31 липня 1971 року вступив до Місійної Конгрегації Отців Лазаристів. 27 вересня 1973 року склав вічні обіти. 6 червня 1976 року був рукоположений на священика. В подальшому виконував різноманітну душпастирську працю, спочатку був капеланом, потім - парохом. За дозволом Святого Престолу, о. Мілан Шашік служив у двох обрядах: греко-католицькому і латинському. З 1990 по 1992 рік навчався в Папському Інституті Духовності “Teresianum” в Римі, де отримав ступінь маґістра. З 5 жовтня 1992 року по 7 липня 1998 року працював в Апостольській Нунціатурі в Україні. Потім протягом одного року був Директором Новіціату в Конгрегації Отців Лазаристів у Словаччині. У серпні 2000 року повернувся в Україну і став парохом в Перечині, Закарпаття. 12 листопада 2002 року Святіший Отець Іван Павло II призначив о. Мілана Апостольським Адміністратором ad nutum Sanctae Sedis (до відкликання) Мукачівської єпархії Греко-Католицької Церкви. Окрім рідної, словацької мови, володіє українською, італійською, чеською, російською та польською мовами.