Щорічне послання Президента України до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України: релігійно-політичні аспекти

Олександр ЗАЄЦЬ, директор Інституту релігійної свободи, м. Київ

На початку роботи останньої сесії парламенту Президент України В.Ющенко відповідно до Конституції України звернувся з щорічним посланням до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України.

Саме послання Президента України до парламенту складається з двох частин. Перша, це звернення Президента України до Верховної Ради України у зв`язку з посланням Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2005 році», яке було оголошено Президентом України В.Ющенко 9 лютого цього року з парламентської трибуни. Друга частина, це доповідь «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2005 році», у якій визначаються і досліджуються актуальні проблеми розвитку України та окреслюються шляхи їх вирішення.

Якщо говорити про релігійні аспекти щорічного послання, то слід зазначити, що цьому питанню було виділено місце в обох частинах президентського послання.

Релігійні аспекти в зверненні Президента України до Верховної Ради України у зв`язку з Посланням Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2005 році»

В зверненні до парламенту у зв`язку з Посланням Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2005 році» конфесійному питанню було присвячено три абзаци. Наведемо їх відповідно до тексту звернення, розміщеному Прес-службою Президента України на сайті “Офіційне Інтернет-представництво Президента України”:

“...Третій стратегічний напрям – поліпшення якості життя громадян, консолідація суспільства та відродження духовних цінностей нації.

...Україна здавна була рідним домом для представників багатьох національностей. На нашій землі мирно співіснували послідовники різних релігійних традицій. І сьогодні Україна є однією з небагатьох пострадянських держав, у якій зберігається міжнаціональний мир. Це одне з найбільших наших надбань, і ми повинні ним дорожити. Наш обов'язок – подальше утвердження міжнаціональної злагоди, запобігання виникненню конфліктів на національному чи релігійному ґрунті. Представники кожного етносу мають почуватися в Україні краще, ніж на своїй історичній батьківщині.

...Не можу оминути найбільш чутливу для суспільства проблему релігійної сфери – неприродне роз'єднання православних церков України. Незаперечною є необхідність подолання існуючих між найбільшими православними юрисдикціями протиріч та утвердження єдиної помісної соборної первоапостольної православної церкви. Безумовно, її становлення розглядається в загальному контексті розвитку та утвердження національної ідентичності українців. Зважаючи на стратегічне значення цього питання, держава вправі його активно порушувати та, не втручаючись у внутрішні церковні справи, сприяти його розв'язанню.”

Релігійні аспекти в доповіді «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2005 році»

В доповіді «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2005 році» релігійним аспектам присвячено підрозділ 2.4 «Вдосконалення суспільно-релігійних відносин» розділу 2 «Розвиток людини – шлях України у майбутнє».

Наведемо цей текст відповідно до офіційного видання доповіді, надрукованого Інформаційно-видавничим центром Держкомстату України (стор. 33, 34):

“2.4. Вдосконалення суспільно-релігійних відносин
Повноцінне забезпечення права на свободу совісті є необхідною передумовою розвитку демократичного суспільства. В усій історії формування Української нації, її культури, світогляду, моделей поведінки очевидним є релігійний вплив. Сьогодні у конфесійному середовищі означилися наступні тенденції.

Спостерігається стійке зростання інституційної мережі релігійних організацій. Активізується участь конфесій у публічному (громадському і культурному) житті країни. На початок 2005 року кількість громад віруючих у порівнянні з аналогічним періодом минулого року збільшилося 912 одиниці, монастирів – на 13, місій – на 15, духовних навчальних закладів – на 10, періодичних видань – на 28, недільних шкіл – на 538 тощо.

Деякими релігійними організаціями активно ініціюється впровадження в навчально-виховний процес предметів, в основу яких покладені духовні релігійні цінності. Ця справа вимагає граничної виваженості. З одного боку, суспільство в цілому усвідомлює необхідність виховання у молодого покоління поваги до релігійних традицій. З іншого – стабільність в суспільстві забезпечує тільки толерантність і дотримання чинних норм Конституції, згідно з якими церква відділена від школи.

Стабільно високим є авторитет релігійних структур у суспільстві. Релігійні об’єднання користуються значною довірою в населення у порівнянні з іншими установами й організаціями. Їм довіряє від 40% до 60% українців.

Помітною залишається політизація релігійно-церковного життя, особливо під час виборчих кампаній.

Актуалізується переговорний процес щодо зміцнення Української Помісної Православної Церкви. З трьох юрисдикцій православ’я в Україні діалог ведуть в основному УПЦ КП й УАПЦ. Але досі зусилля ієрархів і священиків на ниві творення Помісної Православної Церкви не можна назвати вповні результативними.

Враховуючи досвід розвитку релігійного середовища протягом років державної незалежності, орієнтирами розвитку конфесійного середовища на майбутнє мають стати такі пріоритети.

1. Конституювання Української Помісної Православної Церкви. Її утвердження – нагальна необхідність, продиктована часом. До такої думки схиляють кілька суттєвих обставин. По-перше, існує тисячолітня традиція Українського народу, пронизана ідеєю фундації національно орієнтованої православної інституції. По-друге, Апостольські правила визначають право кожного народу мати власну помісну Церкву. По-третє, достатнім аргументом є і світова практика. Країни з домінуючою часткою православного населення (Болгарія, Греція, Грузія, Росія, Румунія тощо) мають свої помісні православні церкви, що позитивно впливає на духовний розвиток тих націй.

2. Розробка і впровадження у життя ефективного політико-правового механізму регламентації суспільно-релігійних та державно-церковних відносин. Україна прагне інтегруватися у європейське співтовариство, а отже, їй не обійтися без відповідного законодавства щодо свободи совісті й віросповідання. Чинний закон певною мірою застарів. Потрібно здійснити модернізацію законодавства у даній сфері.

3. Утвердження й розвиток партнерських відносин між Державою та Церквою. Обидві сторони повинні максимально конструктивно співпрацювати на ниві розв’язання наболілих соціальних проблем.

Задля гармонізації суспільно-релігійних відносин необхідно:
— забезпечити ухвалення в новій редакції Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації”;
— забезпечити рівне ставлення до всіх віросповідань і релігійних організацій на всіх рівнях у всіх регіонах та неухильне дотримання законодавства, що регулює діяльність релігійних організацій, усіма суб’єктами правовідносин;
— сприяти, не втручаючись у внутрішні справи церков, налагодженню конструктивного діалогу між православними юрисдикціями України та розв’язання протиріч між ними;
— актуалізувати процес повернення релігійним організаціям колишніх культових будівель та майна на законодавчій основі;
— сприяти залученню релігійних організацій до співпраці у соціальній сфері, зокрема до роботи з дітьми, позбавленими батьківського піклування, забезпечення духовних потреб людей, позбавлених волі;
— для вдосконалення відносин Української Держави і Церкви, ефективного захисту прав Церков і релігійних організацій доцільно (замість відомчого Державного департаменту у справах релігій у складі Міністерства юстиції України) утворити Раду з питань забезпечення свободи совісті та віросповідань при Кабінеті Міністрів України, як центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Такі кроки пришвидшать реальну інтеграцію України в коло народів Об’єднаної Європи на основі демократичних цінностей.”

Крім того, релігійна тематика порушується в підпункті «Регіональні особливості гуманітарного простору» пункту 5.1.1 «Суспільно-політичний вимір розвитку регіонів» підрозділу 5.1 «Тенденції регіонального розвитку України на сучасному етапі» розділу 5 «Державна регіональна політика» (стор. 111 доповіді):

“...Істотно різниться релігійно-церковне середовище України. Осередки УГКЦ домінують у західних областях, УПЦ МП – в східних, північних і південних, громади мусульман – в Криму тощо. За умов надмірної політизації релігійно-церковного життя, що, власне, й відбувається в українському суспільстві, конфесійний регіоналізм є потенційним джерелом дестабілізаційних та дезінтеграційних процесів. Крім того, внутрішньоцерковні суперечки підривають авторитет традиційних для України церков і стимулюють поширення нетрадиційних релігійних течій, що загрожує стабільному духовному розвитку суспільства і створює загрозу національній безпеці держави.

Об’єднання східних і західних українців у духовному, культурному, ідеологічному й політичному аспектах можливе лише через утвердження ідеї Соборної Незалежної України й українців як єдиного національно-політичного організму. ...”

Ситуативний аналіз релігійних аспектів в посланні Президента України до парламенту «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2005 році»

Щорічне послання Президента України до Верховної Ради України є певним орієнтиром для політичної і управлінської еліти країни при здійсненні нею своїх повноважень. З огляду на це, питання стосовно релігійної сфери, порушені в посланні Президента України до парламенту мають важливе значення в контексті забезпечення права людини на свободу совісті і віросповідання в Україні.

Як то виходить із звернення Президента України В.Ющенка до Верховної Ради України у зв`язку з посланням Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2005 році», проголошеному ним з парламентської трибуни 9 лютого 2006 року, питання щодо утвердження “єдиної помісної соборної первоапостольної православної церкви” або “конституювання Української Помісної Православної Церкви”, як зазначено у доповіді «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2005 році», визначено Главою держави як таке, що має “стратегічне значення” і що “держава вправі його порушувати”.

Яким чином це питання буде реалізовуватися на практиці, так щоб при цьому не порушувалися конституційні норми щодо відділення церкви та релігійних організацій в Україні від держави, не було втручання державного чинника у внутрішні справи православних юрисдикцій (церков) України та не було дискримінації в суспільстві за ознаками релігії, у президентському посланні наведено не було. Аргументи, які наводяться в тексті доповіді, стосовно того, чому держава “вправі” порушувати питання щодо “конституювання Української Помісної Православної Церкви” є досить суперечливими. Багато запитань викликає також слово “конституювання”, яке вживається у даному контексті.

Не можна також залишити поза увагою факт/спробу визначити у тексті доповіді орієнтири та пріоритети “розвитку конфесійного середовища на майбутнє”. Така постановка питання є некоректною з огляду на вищезазначений конституційний принцип щодо відокремлення церкви і релігійних організацій в Україні від держави.

Якщо виходити з логіки тексту підрозділу 2.4 «Вдосконалення суспільно-релігійних відносин» то виходить, що питаннями конституювання Української Помісної Православної Церкви, розробкою і впровадженням у життя “ефективного політико-правового механізму регламентації суспільно-релігійних та державно-церковних відносин”, вдосконаленням “відносин Української Держави і Церкви” тощо, має зайнятися Рада з питань забезпечення свободи совісті та віросповідань при Кабінеті Міністрів України. Утворити таку Раду, як центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом, пропонується замість Державного департаменту у справах релігій, який зараз діє як урядовий орган державного управління у складі Міністерства юстиції України.

З огляду на те, що нещодавно у квітні 2005 року, Президент України ліквідував Державний комітет України у справах релігій, який, до речі, мав статус центрального органу виконавчої влади (але без спеціального статусу) пропозиція щодо підвищення статусу Держдепрелігій виглядає дещо непослідовною. З іншого боку, якщо взяти до уваги визначення центрального органу виконавчої влади зі спеціальним статусом відповідно до Указу Президента України «Про систему центральних органів виконавчої влади» від 15.12.1999 року № 1572/99 та означені в посланні пріоритети щодо “розвитку конфесійного середовища на майбутнє”, то тоді ця пропозиція, навпаки, виглядає більш послідовною ніж ні. Але у такому випадку, існує велика ймовірність того, що зайнявши позицію “буфера” у відносинах між конфесіями і державними органами влади, цей орган перетвориться на адміністративний важіль впливу на релігійне середовище України. У зв’язку з цим посада керівника Ради з питань забезпечення свободи совісті та віросповідань при Кабінеті Міністрів України дуже швидко може набути політичної ваги і стати привабливою при розподілі посад у виконавчій владі після парламентських виборів. Це, в свою чергу, відповідним чином може вплинути на подальшу політизацію церковно-релігійного життя і загальмувати розвиток державно-конфесійних відносин в Україні, заснованих на партнерських засадах.

З позитивних моментів, які містяться в підрозділі 2.4 «Вдосконалення суспільно-релігійних відносин» доповіді «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2005 році» слід відмітити низку актуальних пропозицій щодо гармонізації суспільно-релігійних та державно-церковних відносин таких, як повернення релігійним організаціям колишніх культових будівель та майна на законодавчій основі, залучення релігійних організацій до співпраці в соціальній сфері, ухвалення в новій редакції Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», сприяння міжконфесійному діалогу, а також прагнення забезпечити рівне ставлення до всіх віросповідань і релігійних організацій на всіх рівнях у всіх регіонах та неухильне дотримання законодавства, що регулює діяльність релігійних організацій, усіма суб’єктами правовідносин.

Крім того, слід також зазначити, що в доповіді було актуалізовано питання стосовно конфесійного регіоналізму в Україні (підпункт «Регіональні особливості гуманітарного простору» пункту 5.1.1 «Суспільно-політичний вимір розвитку регіонів» підрозділу 5.1 «Тенденції регіонального розвитку України на сучасному етапі» розділу 5 «Державна регіональна політика»), який за умов політизації церковно-релігійного життя визначений як потенційне джерело “дестабілізаційних та дезінтеграційних процесів”. Разом з тим, певне занепокоєння та подив викликають сентенції стосовно “традиційних церков” та “поширення нетрадиційних релігійних течій” в контексті загрози “стабільному духовному розвитку суспільства” та “національній безпеці держави”.

Підсумовуючи зазначене, слід наголосити, що багатьох суперечливих та некоректних моментів у цьогорічному посланні Президента України до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України щодо релігійної сфери можна було уникнути, якщо б влада мала реальний діалог з конфесіями. Одним з таких “майданчиків” для ведення діалогу з релігійними організаціями могла би стати робоча група з питань свободи совісті при Секретаріаті Президента України, яку мали утворити на виконання доручення Президента України від 08.07.2005 року по результатах зустрічі Глави держави з членами Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, але яка, з невідомих причин, не була утворена.

Між тим, для держави не має більш ефективного способу, щоб краще розуміти потреби релігійної свободи, ніж діалог та проведення консультацій з представниками церков і релігійних організацій. Саме тому, цей принцип було зафіксовано у пункті 16.5 Підсумкового документу Віденської зустрічі держав-учасників Наради з безпеки та співробітництва в Європі, до якого Україна має безпосереднє відношення як держава-член ОБСЄ.