Православна Церква між Києвом та Москвою: про місце Церкви у міждержавних відносинах України та Росії

Дмитро БОНДАРЕНКО

Позиції України та Росії в церковних справах якнайкраще ілюструє епізод, який мав місце на початку 2004 року під час відвідин тодішнім президентом Кучмою та його російським колегою Путіним Києво-Печерської лаври. Тоді Путін заявив, що зв'язок української церкви з російською – те мале, що залишилося єдиним, і що цю єдність слід зберегти для майбутнього покоління. Кучма ж зазначив, що є твердим прибічником єдності православної церкви в Україні. І хоч обидва президенти називали слово «єдність», для одного вона вже існувала, а для іншого була лише в омріяному майбутньому.

Очевидно, що за цією відмінністю ховаються не просто різні, а й цілком протилежні стратегії організації українського церковного життя. Тоді як українська сторона розраховує на подолання церковного розколу та об’єднання розділених православних деномінацій в єдину та незалежну Церкву, Російська Федерація прагне збереження УПЦ у складі Московського Патріархату.

Розділення українських православних віруючих на декілька ворогуючих поміж собою деномінацій не є для Москви ані проблемою, ані власним болем. Навпаки, подолання такого розділення (навіть в рамках УПЦ) неминуче посилило б в об’єднаній Церкві проукраїнські настрої, що розглядається Росією як загроза її церковної присутності в Україні. Водночас дедалі прогресуюча маргіналізація невизнаних в православному світі УПЦ КП та УАПЦ цілком відповідала б російським інтересам.

Таким чином, позиція Російської Федерації щодо Церкви в Україні цілковито визначена – усіляка підтримка та заохочення УПЦ та пильний догляд за тим, щоб у прагненні до створення незалежної Церкви українська держава не перейшла стосовно УПЦ від декларацій до активних заходів.

Ще за часів президентства Кучми під час міждержавних переговорів Москва лобіювала вирішення на користь УПЦ питань, які були актуальними для цієї Церкви: ставила питання про передачу УПЦ будівель Києво-Печерської лаври та про сприяння вирішенню проблем УПЦ на Західній Україні. Безпрецедентним випадком підтримки з боку Російської Федерації однієї з релігійних організацій за її межами стало виділення державного гранту на будівництво церков УПЦ на Західній Україні, де її храми цієї Церкви були захоплені опонентами з православних або греко-католиків.

Не дивно, що така політика Москви незмінно знаходила вдячність серед українського єпископату та керівництва УПЦ. Так під час минулорічної зустрічі президента Путіна з вищими архієреями РПЦ, предстоятель УПЦ митрополит Володимир сказав таке: «Ми, звичайно, не мученики в Україні, але проблем у нас достатньо. І вся проблема – це настрій певної кількості людей в Україні, особливо в керівних інстанціях, яких дратує одна наша приналежність до Московського Патріархату і, природно, до Москви».

І дійсно, керівництво РПЦ та Російської Федерації турбує не так діяльність предстоятеля УПЦ КП Філарета та очолюваної ним деномінації, як можливість відходу УПЦ від Московського Патріархату.

В цьому сенсі показовими стали події навколо цьогорічного звернення до єпископату УПЦ архієпископа Черкаського Софронія, в якому він закликав обстоювати незалежність УПЦ від Московського Патріархату у канонічний спосіб. Незабаром в Черкаській єпархії почався збір підписів віруючих під зверненням до владики з вимогою відмовитися від подібної активності. Однак текст, під яким підписувалися черкащани, вперше побачив світ зовсім не на Черкащині, і навіть не в Україні, а в одному з секретаріатів відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського Патріархату.

Чому ж для Російської Федерації настільки важлива присутність Московського Патріархату на території сусідньої України?

Найвідвертішу відповідь на це питання формулює працівник московського Інституту країн СНД Кірілл Фролов, що називає себе експертом з України, і є активістом російського Союзу Православних Громадян. Його тези такі: єдність УПЦ з Московським Патріархатом – останній зв'язок, саме він запобігає остаточному перетворенню України на антиросійську державу; православні країни - єдиний простір де Росія зберігає столичні функції; необхідний політичний «місіонерський контрнаступ» православних спрямований проти «оранжевої чуми» та впливу Заходу на території т. з. «історичної Росії», яка, зрозуміло, простирається і на українських землях.

Церковна тема посідає постійне місце серед трьох «вимог» затулінського Інституту країн СНД до держави України: надати російській мові статусу державної, здійснити федералізацію України, відмовитися від намірів утворення єдиної і незалежної від Москви Церкви та відділення УПЦ від Московського Патріархату. Загалом же наявність різних форм присутності Росії в Україні, про що так часто згадує Путін під час своїх закордонних поїздок, розглядається як запорука геополітичного повернення Росії в Україну.

Не випадково, саме церковні структури Московського Патріархату під час останніх президентських виборів активно використовувалися задля підтримки проросійського кандидата. Втім, і на майбутніх парламентських виборах нас також чекають непоодинокі сюрпризи.

Так, об’єднання «Православний вибір», утворене організаторами хресних ходів бабусь за Януковича, збирається «консультувати» громадськість про «православні» та «неправославні» виборчі об’єднання, схвально відгукуючись лише про традиційних проросійських лобістів. Однак, все це буде квіточками, коли агресивний Союз Православних Громадян поведе до парламенту своїх представників у блоці Вітренко, Васільєва та Корчинського під істеричними антизахідними та русофільськими гаслами.

Залишається лише мріяти про те, щоб колись настав такий час, коли заснована Христом Церква не дозволить себе принижувати й робити з себе вторинний інструмент геополітики, про те, щоб в Києво-Печерській лаврі відвідувачів не зустрічала черниця в обклеєній іконами будівельній касці, як це було під час недавніх антигреко-католицьких протестів, про те, щоб дружба Росії та України стала ненав’язливою.