УГКЦ прагне позбутися статусу регіональної Церкви
Юрій РЕШЕТНІКОВ про події довкола переїзду кафедри Глави УГКЦ до Києва.
Отже, осідок Української Греко-Католицької Церкви переїхав до Києва. Безперечно, що для самої Церкви це надзвичайно важлива подія, пов’язана, в першу чергу, з набуттям справді всеукраїнського статусу, з подоланням штампу „регіональної” або „галичанської” Церкви. Власне, не зі своєї волі стала „галичанською” Церква, одним із засновників якої був митрополит Київський. Тому можемо казати й про відновлення історичної справедливості.
А це відкриває двері й для можливостей кращого знайомства з УГКЦ тих, хто звик сприймати її як щось локальне, що не має відношення до Києва. Можливо це занадто оптимістично, але сподіваюся, що те, що учасники мітингу протесту під часу урочистої Літургії з нагоди перенесення кафедри, так чи інакше могли почути звичайну Літургію Івана Златоуста, причому не латиною чи англійською, а українською, може поставити перед ними питання – а чи дійсно ця Церква є такою ворожою чи навіть демонічною, як її малюють зацікавлені особи.
Припустимо, що як раз ця можливість більшого знайомства людей з УГКЦ, що обов’язково призведе до зростання кількості її вірних, і є основною причиною навіть не незадоволення, а скоріш побоювання з боку УПЦ? Однозначно те, що така цілком внутрішньоцерковна подія, як перенесення кафедри, змінює існуючий у релігійному середовищі України статус-кво. І це дійсно непокоїть тих, хто побоюється рівної конкуренції між Церквами.
Що ж стосується окремих політичних партій і громадських рухів, то уся шумиха з їхнього боку, мітинги протесту тощо були пов’язані не стільки з реальною небезпекою для православ’я (зазначимо, що Патріарх Філарет цілком спокійно віднісся до перенесення осідку УГКЦ), адже врешті-решт не до Києво-Печерської Лаври переїхав митрополит Любомир, скільки з можливістю попіарити себе напередодні виборів. Бо якось не віриться, що Наталя Вітренко стала щирою православною, так само як і Дмитро Корчинський. Тай й сам хід мітингу під час Літургії говорив про його саме політичне наповнення, а не релігійне. Власне, що може бути релігійного в бажанні зірвати Божу Службу іншої Церкви? Що є релігійного в скандуванні „Украина-Белорусь-Россия”? Цікаво, що хоча виступаючі на мітингу клялися в бажанні захистити „землю своїх отців і дідів” (від якого такого ворога цікаво?), єдине українське слово, на яке вони спромоглися на цілком щиру радість учасників урочистості, це „ганьба”. А все інше мовою сусідньої держави. Не певний, що подібна демонстрація близькості УПЦ і певних політичних сил є на користь авторитету Церкви, адже ще минулого року доводилося чути від цілком щирих вірних даної Церкви обурення антиукраїнськими діями з боку окремих її кліриків.
Немає впевненості, що як церковні єрархи УПЦ, так й їхні політичні союзники дійсно сподівалися своїми діями не допустити перенесення кафедри УГКЦ. Скоріш, кожен зробив те, що у цій ситуації міг і мабуть з тих чи інших причин мав зробити. До речі, учасники мітингу 21 серпня навіть до кінця урочистостей не добули. А навіщо? Вони свою програму і так виконали.
З переїздом Глави УГКЦ безсумнівно виграла київська громада цієї Церкви, яка з „окраїнної” набуває центрального статусу. Київ в цілому отримав ще одного справжнього духовного провідника. Крім того можна очікувати, що це підсилить і національно свідоме середовище в Києві.
Щодо втрат, то можна трохи поспівчувати львів’янам, але зважаючи на кількість вірних УГКЦ в Західному регіоні, укоріненість греко-католицької церковної традиції в місцевій культурі та менталітеті, можна припустити, що західні єпархії ще довго будуть грати домінуючу роль у внутрішньому житті даної Церкви. З іншого боку, прикро те, що перенесення кафедри вже штучно політизувалося і, скоріш за все, буде і надалі в контексті найближчих виборів, використовуватися зацікавленими, умовно назвемо їх проросійськими, політичними силами, що буде вести до поглиблення суспільного протистояння за схемою „схід – захід”.
Наслідком перенесення осідку УГКЦ стає і нова ситуація у питанні формування Єдиної Православної Помісної Церкви в Україні. Якщо раніше УГКЦ практично не розглядалася як активний учасник цього процесу, то тепер вона їм стає. А це відкриває новий етап у між православному діалозі, тим більш, що під час урочистої Літургії Боже благословення закликалося саме на православних християн.
