Олександр Саган: Законопроект про особливий статус — це популістська спроба втручання нефахівців у державно-церковні стосунки

28 квітня 2016, 15:28 | Коментарі | 3 |   | Код для блогу |  | 

проф. Олександр САГАН

Олександр СаганКоментар до проекту Закону України «Про особливий статус релігійних організацій, керівні центри яких знаходяться в державі, яка визнана Верховною Радою України державою-агресором»

У Верховній Раді нещодавно з‘явився проект ЗУ «Про особливий статус релігійних організацій, керівні центри яких знаходяться в державі, яка визнана Верховною Радою України державою-агресором», авторства 13 народних депутатів. Задумка радо сприйнята Інтернет-спільнотою, а інтриги додала кількаденна затримка із появою власне тексту проекту закону. Простір для фантазії був великий – хтось хотів би бачити там економічні санкції, хтось – обмеження реєстрації чи діяльності.

Текст, який з‘явився на сайті Верховної Ради, відверто розчарував і ще раз підтвердив неможливість втручання у врегулювання державно-церковних відносин нефахівців. Головна ідея законопроекту в тому, що його автори намагаються використати давню ідею багатьох українських експертів щодо підписання угод (на взірець католицьких конкордатів) між державними органами та керівництвом Церков, які діють в країні. Але кулуарність підготовки законопроекту та відсутність обговорення в експертному середовищі зіграла злий жарт із цим законопроектом – за умови прийняття такого тексту як діючого закону, він «вдарить» передусім по іміджу держави Україна, а не по структурах Московського патріархату, як це, очевидно, планувалося авторами.

Ось кілька зауваг з приводу змісту статей законопроекту.

1. Найбільш спірною є стаття 5 проекту закону. Автори, очевидно, намагалися скопіювати далеко не кращий довід Ізраїлю щодо обрання Єрусалимського патріарха. Оскільки Єрусалимська ПЦ поширена на території Ізраїлю, Йорданії та Палестини, то кандидати на посаду патріарха (які обираються Помісним Собором Церкви) мають одержати згоду урядів цих країн (в Ізраїлі – верховного суду). Інколи це викликає штучні кризи у Церкві. Наприклад, після смерті Діодора І в грудні 2000 р. Ізраїль кілька місяців блокував вибори нового патріарха, послідовно відхиливши п’ять претендентів, пояснюючи це тим, що обрання цих осіб «суперечить інтересам безпеки держави Ізраїль».

Чи доречний в Україні цей відголосок «візантійської спадщини» (коли імператор обрав одного із трьох поданих від Церкви кандидатів)? Думаю, що ні. Пропонований статтею 5 алгоритм дій влади скоріше нагадує досвід радянських Рад у справах релігій, коли влада намагалася домогтися особистої лояльності єпископату та священиків існуючому режимові шляхом погодження їх кандидатур за принципом керованості.

Стаття хибує й іншими вадами. Зокрема у тезі, де йдеться про те, що призначення «регіонального керівництва релігійних організацій, які визначені статтею другою цього закону» (йдеться про частину другу статті сьомої ЗУ «Про свободу совісті та релігійні організації»), відбувається після погодження відповідних кандидатур з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії. Таким чином київські чиновники мають погоджувати тисячі кандидатур, про які й гадки не матимуть – такі погодження у 99% випадків перетворяться у просту формальність і паперову тяганину. Адже до «релігійних організацій», керівників яких вони збираються узгоджувати, автори законопроекту віднесли: «релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій». Для довідки: в УПЦ МП до таких «релігійних організацій» відносяться 12660 організацій, у старообрядницьких течіях – 109.

2. Унікальність статті сьомої – в повному дублюванні вже діючого чинного законодавства. А ноу-хау в тому, що держорган, який реалізує державну політику у сфері релігії та Державна реєстраційна служба України (ці два держоргани нині уповноважені здійснювати реєстрацію статутів релігійних організацій) ініціюють «у порядку, передбаченому чинним законодавством, припинення діяльності релігійної організації на території України». Цікаво, що зараз стримує чи забороняє цим шановним держорганам при нинішньому чинному законодавстві проявляти такі ініціативи?

Причому автори законопроекту чомусь вважають, що для припинення діяльності релігійної організації члени останньої повинні «систематично (!) порушувати чинне законодавство України». Цікаво, «систематично» – це раз у рік, місяць чи щотижня? У нас є унікальна Церква, що 25 років порушує як свої статутні документи та конфесійні канони, так і світське чинне законодавство – це достатній термін для «систематичності»? У європейських країнах достатньо одного порушення для отримання санкцій. А ще обидва згадані держоргани, окрім всього іншого, повинні будуть також встановлювати факти співпраці представників релігійних організацій «з представниками мілітарно-терористичних угрупувань». Чи вистачить у Департаменту у справах релігій та національностей Мінкульту та у Державної реєстраційної служби України фахівців для «встановлення фактів співпраці»? Що може слугувати «фактом» такої співпраці, яким чином вони «встановлюються»? Питання можна продовжувати.

3. Стаття третя надає «особливий статус» релігійним організаціям, які потрапляють під дію цього закону. Я навіть не буду аналізувати міжнародну реакцію на появу в Україні «особливих» Церков – вона легко прогнозована. Хочу зупинитися на логіці реалізації положень цієї статті.

Пункт другий вимагає, щоб у тримісячний термін понад 12,7 тисяч релігійних організацій, які зареєстровані в Україні, подали свої «необхідні документи» (!?) до центрального органу виконавчої влади для укладення угоди. Чи готовий департамент Мінкульту, в якому справами державно-церковних відносин займається 15 осіб, опрацювати таку кількість «необхідних документів»? Чи будуть одночасно погоджуватися «відповідні кандидатури», як цього вимагає стаття 5 законопроекту? Чому не вказані строки опрацювання документів і підписання угод – планується затягнути процес на роки?

Пункт третій статті третьої визначає, що відповідні «релігійні організації», які реєструють свої статути (положення), повинні укласти «з державою договори (угоди) під час реєстрації свого статуту (положення)». Тут виникає новий казус – переважна більшість «релігійних організацій» реєструють свої статути (положення) на місцях – в обласних секторах/відділах/управліннях, що відповідають за державно-церковну політику. А угоди укладає «керівництво центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігій». Отже, у час реєстрації статуту керівник «відповідної релігійної організації» має також дочекатися з Києва текст договору (угоди), яку має підписати як мінімум профільний заступник міністра. Без цього статут (положення) не зареєструють? Його зареєструють у визначений законодавством термін?

Пункт четвертий статі третьої, нарешті, визначає, для чого «город городили». У визначенні суті угоди, яку збирається підписувати держава, міститься зобов‘язання (увага!) «поважати суверенітет, територіальну цілісність та закони України» (!!!). Тобто усі чинні статті нинішніх законів, в яких йдеться про ці проблеми і які їх регулюють, Конституції, зрештою – це все лірика. А от договір (угода) – це насправді серйозно! А держава, своєю чергою, буде гарантувати нашим підписантам «безперешкодну діяльність у межах чинного законодавства» (!!!) А чим, цікаво, вона (держава) досі займалася? Вони таки безперешкодно діють – щоб не витворяли і чим би не займалися…  

4. УПЦ (МП) нині всіляко абстрагується від свого керівного центру у Кремлі (там теж є кабінет у Московського патріарха). Формально у «Статуті про управління Української православної церкви», який зареєстрували українські держоргани, згадка про її керівний центр дуже розмита. Фактично йдеться лише про один пункт (п.5, Розділ 1), який вказує на її належність до Руської ПЦ («УПЦ об’єднує єпархії, синодальні установи, благочиння, парафії, монастирі, духовні навчальні заклади, братства, сестринства та місії і є самокерованою частиною Руської ПЦ»), але додаток «самокерована» дозволяє УПЦ доводити, що її керівний центр є у Києві.

Всі інші тези лише опосередковано вказують на її керівний центр («УПЦ з’єднана з Помісними ПЦ через Руську» ПЦ (п.3., Р.1); «Предстоятель УПЦ обирається пожиттєво єпископатом УПЦ і благословляється Святішим Патріархом Московським і всієї Русі» (пункт 2, Р.5); «Ім’я Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України підноситься за богослужінням у всіх храмах і монастирях Української Православної Церкви після імені Святішого Патріарха Московського і всієї Русі» (пункт 5, Р.5)). А тому довести у суді, що УПЦ (МП) – це саме та Церква, про яку йдеться у законопроекті, може бути проблематичним.

Однозначно під дію закону (у разі його прийняття) потраплять старообрядці – чи цього прагнули автори цього законопроекту?

5. Стаття перша законопроекту визначає першим і логічно головним (оскільки вказано першим) завданням законопроекту «встановлення особливого статусу» для певних релігійних організацій, що у такій постановці питання не витримує ніякої критики. Всі інші окреслені завдання законопроекту фактично дублюють інші Закони України, передусім профільні закони «Про свободу совісті та релігійні організації» та «Про основи національної безпеки України».

6. Прикінцеві положення, за умови прийняття законопроекту у якості закону, повинні містити положення про внесення змін до профільного закону із врегулювання державно-церковних відносин та ще кількох законів, які дотичні до цієї проблематики, передусім щодо національної безпеки. Наразі у зазначених положеннях йдеться лише про зміни в нормативно-правових актах Кабміну та міністерств.

ВИСНОВКИ:

- Аналізований законопроект є типовою популістською спробою окремих політичних сил сподобатися виборцям. Проте фахівці у популізмі не завжди є фахівцями у державно-церковних відносинах (підкреслимо – не у «державно-конфесійних», як про це йдеться у законопроекті!).

- Суть законопроекту у запропонованій редакції фактично зводиться до того, що чинне законодавство в Україні не працює, а тому саме цей законопроект, ставши законом, вирішить питання «захисту національних інтересів, територіальної цілісності та державного суверенітету України». а також «протидіятиме дестабілізації релігійного середовища» (стаття 1). Можливо шановним нардепам краще подбати про те, як заставити працювати вже існуючі закони, а не плодити нові, неможливі до виконання через свою недолугість?

Система Orphus
Рейтинг
0
1
3коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • Леопард | 29 квітня 2016, 21:09
    Коментувати коментар

    Як завжди бла-бла-бла у цьому законопроекті і тупий популізм для розводу лошків.Держава-агресор...Якщо агресор,то чому до цих пір не розірвали з нею дипломатичні, економічні стосунки,а вже два роки спокійнісенько собі йде торгівля і гарно працює бізнес відомих всім людей.Та може тому,що вигідно отак от лошкам впарювати всякі розмивчасті поняття і відправляти їх гинути на фронт,а самим набивати кишені на цьому?

  • Oleg Piorko | 29 квітня 2016, 20:35
    Коментувати коментар

    Ну що ж зробиш, не всі повелись на війну з рашкою, не хочуть люди кидати канонічних церков і все, от біда то.

  • netoy_gaidamak | 29 квітня 2016, 19:41
    Коментувати коментар

    Дав Бог людям грошей, та не дав мозгів. Якщо церква підчиняється Державі - то це КП, якщо вона з іншої країни - то це секта. Висновок - або КП, або ставати сектантом?!

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Точка зору

  • 19 липня 2018, 16:12 | Відкрита тема | 

    Кого об'єднує УПЦ (МП)?

    Ідеологічна історія автономного буття колишнього Українського екзархату Московського патріархату вельми химерна і суперечлива.

  • 18 липня 2018, 10:42 | Колонка Анатолія Бабинського | 

    Гаряче церковне літо 2018

    Церковно-релігійна тематика вже давно не займала стільки місця в українських ЗМІ, як це відбувається впродовж цієї весни та літа. Сюжети про «Томос», «автокефалію» та інші дотичні феномени сьогодні можна побачити як на загальнонаціональних телеканалах, так і у найрізноманітнішій пресі та інтернет-ресурсах, які зазвичай уділяють церковним справам не надто багато уваги.

Останні коментарі

  • Ortox | 19 липня 2018, 14:52

    Будь-яка інформація буде «брехнею», якщо вона не не подобається!

  • enzian | 19 липня 2018, 11:44

    Ну як же москалю й малоросу прожити без царя (правителя, дуче, фюрера, пахана і т.п.)?

  • b111 | 19 липня 2018, 10:00

    Вибачте, но тут з Ваи не згідний. Краще нехай живе в любові з жінкою й буде - мужиком, ніж пі.Асом.

  • b111 | 19 липня 2018, 08:52

    Не льстіть собі - Ви не всі. Особисто мене з кацапським паханатом не зв*язує НІЧОГО. Вивчили ХАБАЛКУ доцю - московію на свою голову. Зажирівши й охамівша **любляча** доця, маму добре гнобить в своїй

  • bopa | 18 липня 2018, 23:17

    Члени Константинопольського синоду, Предстоятелі Православних церков ніколи не спішили. І правильно робили, бо допомагають робити нашу роботу. Після отримання інформації від всіх Православних