У своєму виступі перед початком Вищої Церковної Ради РПЦ Патріарх Московський і всієї Руси висловив свою тверду переконаність, що єдиною Церквою, яка, мовляв, стояла і стоїть тепер в Україні осторонь політики, є «його Церква», тобто в цьому випадку – Українська Православна Церква (Московського Патріархату). Це – повторення традиційної ілюзії московського православ’я, що, не подаючи свого остережного голосу на захист людей, яких пригнічує влада, вона тим самим стоїть «поза політикою».

Проте насправді це не лише забуття давньокиївського заклику, сформульованого ще Володимиром Мономахом: «Не дайте сильним погубити людину!». Це передусім викривлення соціальної місії Церкви та ігнорування духу євангельських принципів (зокрема у притчі Мт 25:35-46). Бо на Майдані невинні «брати наші найменші» опинилися під кийками жорстоких беркутівців – й Патріарх та його однодумці «не прийшли до них»; викрадені й катовані були – й ті не навідались до них. Табу на будь-яке осудливе слово щодо дій влади ніяк не виводить Церкву поза сферу політики – навпаки, воно робить очільників Церкви співвідповідальними за кривду, вчинену владою щодо мирних і невинних людей.

Я щасливий, що всі інші релігійні громади – за винятком Церкви Патріарха Кіріла – розуміють це. І їхнє слово на захист життя й гідності людини, їхня готовність бути на Майдані поряд із страждущими стали великим духовним капіталом українського суспільства.  

Не відповідають дійсності й постійні твердження патріарха Кіріла, що його позиція стосується «не лише пастви в Російській Федерації». Політичну заангажованість керівництва РПЦ видно хоча б по тому, що він традиційно докоряє за «застосування сили» лише активістам Майдану, а тепер лише чинній владі в Україні. Жодного осуду дій Януковича, а тепер Путіна ми від Патріарха не почули. Увесь світ в один голос говорить про агресію Росії щодо України, проте патріарх цього впритул не бачить.

Заанґажованість Патріарха видно і з іншого. Так, Патріарх не втомлюється висловлювати побоювання, що в Україні громади УПЦ (МП) зазнаватимуть переслідувань, хоч при цьому й відзначає, що досі «захоплення храмів не було». Натомість не спрацювали запевнення, що не будуть рухати храми УПЦ Київського Патріахату в Криму. Також Патріарх жодним словом не висловив належної тривоги, коли внаслідок прямого насильства з боку російських командос у Криму на початку березня п’ятеро греко-католицьких священиків змушені були покинути півострів, побоюючись за своє життя. Не відреагував він і на те, що ті самі нападники розписали симферопольську синагогу антисемітськими гаслами, через що змушений був у ті дні покинути Крим місцевий рабин.

Проте ця однобокість у виявленні джерела загрози та джерела насильства зіграла з патріархом кепський жарт. Так, він цілком слушно стверджує, що «ворогом Церкви є лише ті, хто виступає проти Бога, Божественного закону і при цьому застосовує силу… застосування сили зажди призводить до розпалювання конфлікту». Ось би й написати патріархові осудливе пастирське послання до президента Російської Федерації Владіміра Путіна, який чинить саме це: виступає проти Божої заповіді любові, втіленої в братерськості всіх народів; порушує всі мислимі міжнародні закони, які підтримують мир на землі, а тому є опорою для Божого Закону. Нарешті, саме він, Путін, застосовує при цьому брутальну військову силу, яка й призводить до розпалювання конфлікту. Не Україна засилає свої війська на російську територію – це роблять озброєні до зубів «овечки» з російської пастви Патріарха Кіріла на території українській.

І, до речі, ще не пізно Патріархові зупинити їх.