Богослов: “Якщо Церква не була на Майдані, то Майдан буде у Церкві”
Майдан починався не з релігійних дискусій, обговорювали політичні й економічні перспективи, цивілізаційний розвиток країни. І в тих дебатах релігійний чинник не проявляли себе як значимий. Але все змінилось після розгону протесту ранком 30 листопада, коли священики і ченці Михайлівського собору та монастиря виступили на захист людей, коли всі ці сакральні території стали зоною політичних подій, і місцем порятунку. Тут Церква вже самим фактом захисту людей стала політичним актором, стала між побитими людьми і каральними органами влади, проявила тим самим свою соціальну позицію. Так що з цього часу релігійний чинник став відчутним на Майдані, люди зрозуміли, що Церква не просто обговорює майбутнє України на рівні декларацій, і не лишається осторонь, вона вже заангажована в політиці, виступає на боці народу. Як на мене, це повністю ортодоксальна позиція, бо Церква не може бути нейтральною, вона завжди на боці людей бідних, простих, всіх тих, що потерпають від сильних цього світу.
Після розгону мітингу люди в церквах пробудились, пробудилась їхня християнська совість. Вони почали обговорювати: що ми можемо зробити для людей в небезпеці, окрім проповіді про спасіння душі. Церква та віра знов стали актуальними саме після силового сценарію від влади. Кримінальний злочин влади став сильним активатором, оскільки до цього позиція була відстороненою і пасивною, ніби Церкви вже все сказали у декларації від 30 вересня і більше сказати нічого.
Власне тоді почала розкручуватись церковна тематика, а релігія стає чинником подій на майдані. Хоча вже до того проявили себе різні християнські ініціативи – як благочинні, так і духовні. Наприклад, була ініціатива з боку протестантів – Молитовний намет, який виявом активності з боку братів менших, яких часто називають зверхньо «нетрадиційними» конфесіями чи просто «сектами». Якщо виділити етапи еволюції Майдану і ставлення Церков до подій навколо нього, то можна сказати так: деякі протестанти активно підтримали Євромайдан ще до 30 листопада, а православні та греко-католики виступили на захист Майдану після 30 листопада. Тобто, більшість християн підтримала не Євромайдан (протест проти призупинення євроінтеграції), а народний Майдан (таким він став після 30 листопада), який втілював громадську непокору та засудження влади.
Прості люди, можна сказати, примусили Церкву реагувати, адже складно було їм відмовити, коли вони стукали у двері храму. Після цього народного «стукання у двері» Церква активізувалась як на рівні предстоятелів, так і на рівні окремих священиків. Ми бачили багато її представників від єрархів до простих служителів, які не могли лишитись байдужими і відкрито заявляли про свою позицію. Ми побачили нову якість церковної активності – активацію всього церковного тіла зверху донизу.
Проте, хоча церкви й заявили про свою підтримку народу (оминемо одіозних персон, подібних до митрополита Павла (Лебедя)), але цього було замало, щоб докорінно змінити стан речей, якість Майдану. Тому це все завдання на майбутнє – думати не тільки про християнську оцінку подій, а про християнську активність в центрі подій, коли Церква буде впливати через своїх вірних в політиці, культурі, бізнесі, інших сферах. Не просто у вигляді допомоги в критичному стані, ні, йдеться про більше – про повсякденну активну присутність в суспільстві. Поки бачимо недостатній рівень активності, бачимо окремих представників або груп, але ще не було такого резонансу, щоб всі відчули, що ось це вирішальний момент, що не час дискутувати, час проявити єдність заради спасіння народу, заради кращого майбутнього, спільної надії.
Ми не бачимо чіткої позиції з боку УПЦ (МП). Ми бачимо активність від УПЦ КП, і це має передісторію, як і греко-католиків – ці Церкви національні за своїм характером. Але ми не побачили позитивної проактивної позиції з боку Церков, які працюють на стику українського і російського етносів, лінгвістичних та культурних просторів. Ми розуміємо, що це складно, є різні табори, різні регіони, тому Церкви намагаються зберегти компромісні позиції. При цьому вони втрачають авторитет і в учасників Майдану, і в учасників Антимайдану.
Вже є цікаві тексти про церкву після Майдану, або навіть про «Майдан-церкви». Пишуть, що на Церкву очікує свій Майдан, якщо вона лишиться інерційною структурою. Це аргументується тим, що люди будуть вимагати змін фактом непокори, можливо пасивної, мовчазної, але негативної оцінки. Тому Церква після протесту зустріне свій Майдан або всередині, або з боку суспільства, яке буде оцінювати їхні позиції під час Майдану, і комусь скаже «так», а комусь «ні». Якась з Церков стане своєю для народу, а якась може стати «не нашою».
Майдан вимагає не тільки певних реформ, але й рішучості до реформ. Церкви все ж таки десь розгубились і не зробили рішучих кроків для допомоги тим, хто потерпав від побиття Беркутом. Церква не перейшла від декларацій до більш активної присутності серед людей. Аналітики кажуть, що якби християн було б більше, ми б побачили нову якість протесту, який би долав межі національної ексклюзивності, ми б не чули гасло «Смерть ворогам», ми б побачили не тільки політичні гасла, а й духовне оновлення, відродження, не поодинокі чи епізодичні молитви, але молитовний дух в народі. Церковники могли б звернутись до Бога не в символічний спосіб, а в буквальний, назвати все своїми іменами. Врешті, могли б анафематствувати злодіїв у владі. На це влада очікувала менш за все, тому, якби була більша активність, це був би Майдан християнський за духом. На жаль, зараз цього немає, є окремі ініціативи, але Церква не дала надію, не спрямувала цю енергетику протесту в русло духовного оновлення, хоча можливість була унікальною, люди були відкриті до таких змін. Але зараз часу і можливостей лишається все менше, пасіонарність Майдану втрачається. Церкву ще чують, але якщо вона буде мовчати чи говорити незрозумілі речі, її забудуть. Якщо Церква не була на Майдані, то Майдан буде у Церкві.
