Вінок вдячної пам’яті на могилу Івана Павла ІІ

18 квітня 2005, 16:21 | Коментарі | 0 |   | Код для блогу |  | 

Мирослав МАРИНОВИЧ, директор Інституту релігії та суспільства, про значення Івана Павла ІІ, Папи Римського для України.

Кажуть, на похороні Івана Павла ІІ прочан з України буде небагато: посольство Італії обмежує видачу віз. Звичайно, виручать українські заробітчани, отож українські прапори на площі св. Петра таки будуть. Проте все одно сумно, що на прощанні з Папою буде мало посланців того народу, який завдячує йому багатьма важливими здобутками своєї новітньої історії.

Почати слід з ролі, яку Іван Павло ІІ відіграв у поваленні комуністичного ладу. Знамениті слова Кароля Войтили: “Не бійтеся!” запалили передусім серця поляків, але енергія преображення досягла і далеких уральських концтаборів, де, зокрема, українські політв’язні сповнилися таких важливих для них віри й надії. Перші цвяхи в домовину комунізму забила польська “Солідарність”, тоді як українська земля стрепенулася лише через десятиліття. Але Юліуш Словацький мав цілковиту рацію, коли пророкував, що слов’янський папа “народи різні виведе із тіні в сяйво, де Бог”. Героїзм “Солідарності”, спертий на мужню поставу Папи, вказав на ті вузькі євангельські “ворота”, які вивели з дому неволі й українців.

На відміну від багатьох своїх попередників, Папа Іван Павло ІІ добре розумів цивілізаційне значення київської християнської традиції й не підмінював її традицією московською, як це традиційно роблять на Заході. Саме тому святкування 1000-ліття хрещення Руси-України у Ватикані відбулося у 1988 році таки за “київським”, а не за “московським” сценарієм – всупереч усім сигналам невдоволення, що йшли з тодішньої столиці СРСР. У всіх своїх пастирських листах він невтомно підкреслював євангелізаційну потужність київської традиції, в якій він сам особисто був замилуваний.

Як поляк і як колишній єпископ Кракова, що добре знав історію Галичини, Іван Павло ІІ краще за своїх попередників розумів історичну кривду, яку пережила Українська Греко-Католицька Церква, зокрема кривду Львівського псевдособору 1946 року. Стосунки з Кремлем і Московською патріархією вимагали філігранної дипломатії, проте право греко-католиків на релігійну свободу й на саме існування було в очах Папи незаперечним. Тому саме успішним переговорам Івана Павла ІІ з Михайлом Горбачовим вірні цієї Церкви-мучениці завдячують свою легалізацію у 1988-1989 роках. Церква здобула головне – право на узаконене існування, а всі інші проблеми, що й сьогодні залежать від успішності міжцерковної дипломатії, на цьому тлі виглядають уже вторинними.

Проте кульмінаційним моментом у духовному єднанні українців з Папою стало його паломництво в Україну влітку 2001 року. На той час уряд Леоніда Кучми, а з ним і вся держава переживали глуху міжнародну ізоляцію. Рука Папи була чи не єдиною рукою підтримки, простягнута світом Україні. Крім того, Москва чинила неймовірний спротив цьому паломництву, вбачаючи в ньому пряму загрозу своїм далекосяжним планам щодо відтворення нової форми “союзу братніх слов’янських народів” в єдиній державі. Проте Папа у цьому випадку знову був твердим: коли йшлося про пошанування якогось народу, про духовне єднання з тими, хто хотів такої зустрічі, політика відступала на другий план. І характерно, що християни в Україні були вшановані не всупереч Москві, а задля них самих. Ні в Києві, ні у Львові не прозвучало жодного негативного слова на адресу недоброзичливців Папи в Росії. Папа довів, що справжньою метою його візиту була не конкуренція з Москвою, як це представляли згадані недоброзичливці, а пошанування українського народу як такого.

Беатифікація 27 греко-католицьких мучеників, що постраждали від комуністичного терору, увінчала вінком церковної слави і молитовного вшанування мучеництво Греко-Католицької Церкви. Це була подія, давно очікувана греко-католиками, але все-таки немислима, скажімо, за понтифікату Павла VІ. Під впливом Івана Павла ІІ Ватикан, а з ним і вся Католицька Церква щораз більше проникалися розумінням історичного болю греко-католиків, великої ціни, яку вони заплатили за свою вірність Римському Апостольському Престолові. Сьогодні залишається ще відкритим питання беатифікації Слуги Божого Андрея Шептицького, митрополита Галицького. Чимало греко-католиків висловлювали жаль, що Папа Іван Павло ІІ не беатифікував цього великого церковного достойника ще під час свого візиту до України. Проте слід врахувати, що цей візит сам по собі наблизив момент такої беатифікації, оскільки відкрив перед ватиканськими дипломатами ту майже незнану, проте потужну й живу Церкву, яку свого часу так натхненно формував митрополит Андрей.

Деякі греко-католики мали ще одну причину дорікати Папі під час його понтифікату, а саме: за "зволікання" з визнанням патріархату Української Греко-Католицької Церкви. Що ж, Іван Павло ІІ справді не став тим папою, який визнав би такий патріархат, - тут політичні й екуменічні перешкоди виявилися сильнішими за заклик покійного патріарха Йосифа Сліпого, висловлений ним особисто Іванові Павлові ІІ і про який той часто згадував. Проте з фактичної нереалізованості греко-католицьких сподівань не випливає, що Папа залишався бездіяльним. Справи такого масштабу не можуть втілитись у життя одним церковним актом. Вони вимагають певної динаміки росту й добре спланованого та устояного фундаменту, і саме його будуванням упродовж тривалого часу й займався Іван Павло ІІ. Це дало важливі плоди: сьогодні у Ватикані й у Католицькій Церкві загалом вважаються самоочевидними ціла низка тих греко-католицьких аргументів, які до нього треба було тяжко, а часом і безнадійно доводити.

Що стосується тих кроків, якими Іван Павло ІІ ішов назустріч патріаршій Москві і які не завжди подобалися греко-католикам, то слід зауважити, що Папа не міг бути папою виключно для українських греко-католиків. Російські православні також повинні були відчути важливість того універсального виміру служіння Верховного Архиєрея, без якого вони звикли обходитись упродовж стількох століть. Вони також повинні були відчути, що Папа розуміє їхні аргументи та їхній історичний біль. Тому мистецтво балансів і допустимих компромісів стало визначальною прикметою понтифікату Івана Павла ІІ.

Своєю незмінною увагою до євангельського виміру міжлюдських стосунків покійний Папа мав надзвичайний вплив на увесь корпус польсько-українських стосунків. Спадщина цих стосунків дуже непроста, а політизовані підходи часто заводили обидва народи в глухий кут противенства, в якому логіка Євангелія відступала в тінь. Папа Іван Павло ІІ повернув цій логіці її легітимність і практичну ефективність. У присутності Папи чи в його духовному полі історичні протиріччя позбувалися своєї позірної логічності й детермінованості, а взаємне прощення та порозуміння ставали доконечною потребою дня. Торкаючись проблем історії, цей Папа-поляк прецизійно розставляв акценти, що не викликало підозри ні в українців, ні в поляків. Саме це уможливило той факт, що в нинішній час скорботи і печалі, коли польський народ прощається зі своїм духовним Батьком, українці, обдаровані його любов’ю, схиляють свої голови перед усім польським народом на знак вдячності за його великого Сина.

Нарешті, українці Папа Іван Павло ІІ невтомно утверджував у світі “цивілізацію любові”, доносив людству головні постулати християнства, серед яких чільне місце посідали ідеї людської гідності, етосу ненасильства, засадничої ролі моральних цінностей, визвольного значення правди тощо. Певний час нам, українцям, важко було відповісти конкретно на запитання наших польських колег, яких цікавили безпосередні наслідки духовного і фізичного паломництва Папи в Україну. Здавалося б, таких відчутних наслідків, як це було в Польщі, в Україні не було. І раптом наприкінці минулого року у Києві спалахнув революційний Майдан, на якому українці одностайно домагалися правди, яка покликана була їх визволити; стали на бік любові й ненасильства, перед якими виявилися безсилими усі спроби зловорожих провокацій. Стало очевидним: на Майдані зійшло те зерня, що його, зокрема, так щедро засіював цей великий Папа сьогодення.

спеціально для www.tol.cz

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Точка зору

    Останні коментарі

    • velovs@ukr.net | 23 лютого 2019, 09:52

      Ну, по-перше, Собор св. Софії - ніяк НЕ Є "приватною власністю" ЖОДНОЇ з нинішніх церковних конфесій в Україні. А саме - українського народу: в особі його нинішньої - незалежної і соборної

    • humenyuk.vasyl | 23 лютого 2019, 09:42

      "Почесний Патріарх ПУЦ Філарет" - шановна редакціє, а переставити букви ПУЦ на ПЦУ Ви не можете, чи свідомо не хочете?

    • LASTIVKAUST | 23 лютого 2019, 06:34

      СКІЛЬКИ В*ЇДЛИВИХ ЕМОЦІЙ "вєщатєль" від МП, ТОБТО РПЦ (КРАЇНИ АГРЕСОРА).ЯКИЙ ГОНОРАР ОТРИМУЄШ? "МУХАМУХА" своє лайно оберігає...

    • LASTIVKAUST | 23 лютого 2019, 06:22

      Для того, щоб правиЛьно РАХУВАТИ, потрібно зайти у ВІКІПЕДІЮ ( перехід церков до ПЦУ), А НЕ ЯЗВИТИ І НЕ СІЯТИ СУМНІВИ. В НАДАНІЙ ІНФОРМАЦІЇ ВКАЗАНІ ТІЛЬКИ ПЕРША ГРОМАДА ЖИТОМИРЩИНИ І ТІ РАЙОНИ, ДЕ ПО

    • Стефан | 23 лютого 2019, 00:43

      Пристыдить, усовестить тех, кто запятнал себя за сто с лишним лет миллионами грабежей и убийств православных верующих нет никакой возможности.

    Популярні статті місяця