Архиєпископ Ігор (Ісіченко): “Триває інтенсивна підготовка приєднання клонованої УАПЦ до РПЦ”
Днями сайт «Автокефалія» повідомив, що єрархи УАПЦ на чолі з митрополитом Мефодієм (Кудряковим) постановили засудити діяльність «колишнього архиєпископа Харківського і Полтавського Ігоря (Ісіченка)». Члени Собору також наголосили на відмежуванні від висловлювань архиєпископа Ігоря у засобах масової інформації. Враховуючи, що архиєпископ Ігор не належить до УАПЦ, очолюваної Митрополитом Мефодієм, РІСУ звернулася до владики Ігоря з проханням прокоментувати цю ситуацію.
А це таки справді цікавий психологічний феномен… Адже відтоді, як учасники релігійної організації митрополита Мефодія (Кудрякова) проголосили мене «скресленим» із їхніх лав, вони ніколи не припиняли провокувати мене до полеміки, намагаючись образити, принизити знеславити. Хоча, якщо йти за логікою кримінального права, це однозначно кваліфікується як розпалювання міжконфесійної ворожнечі й підпадає під дію відповідних законів: самі ж бо учасники цієї групи постійно підкреслюють мою належність до іншої конфесії, дистанційованість від їхнього середовища. І я ніколи не заперечував цієї дистанції. Вона й звільняє мене від принизливої необхідности виявляти будь-яку причетність до непристойних сварок і втручатися в розвиток цього дивного феномену – клонованої 2003 р. УАПЦ.
Пригадуєте, десь у ті самі роки діяв у політикумі подібний персонаж, який з’являвся на телеекранах під шляхетною назвою «ОУН в Україні», аби тільки принизити популярного ще тоді кандидата в президенти нагадуванням про його дружину-американку? Аналогічна ситуація! І вже в клонованій УАПЦ з’явилася категорія псевдоцерковних публіцистів, котрі зробили «чорний піар» своїм фахом.
Інша річ, що поряд із ними в цьому клонованому утворенні мимоволі опинилася низка близьких мені людей із колишніх галицьких єпархій УАПЦ. Протягом цих восьми років ми підтримуємо з ними контакти, обмінюємося вітаннями, зустрічаємося на вшануванні пам’яти дорогого нам Патріярха Димитрія. Але жодного разу я не брав на себе ініціятиву в зміні їхнього канонічного статусу. Вони мають вирішувати своє майбутнє самі: чи прямувати безсловесною отарою в Московський Патріярхат, чи повертатися до Київської Церкви, що розвивається цілком незалежно від них. Ми разом із о. Юрієм Бойком, п. Євгеном Сверстюком і головою Всеукраїнського братства Валентиною Чешковою ще 2005 р. закликали їх до спільного розв’язання церковних проблем на Помісному Соборі. Свого звернення ми ніколи не відкликали.
Немає сумніву: клонування УАПЦ після смерти Патріярха Димитрія й згоди Митрополита Константина прийняти осиротілу спільноту в Україні під свою духовну опіку було інспіроване ззовні, аби не допустити приєднання УАПЦ на рідних землях до діяспорної частини Церкви, яка зберігала тяглість традиції після приходу в Україну «других совєтів» та вже 1995 р. знайшла своє місце під омофором Вселенського Патріярха. Як відомо, нашій, східноукраїнській частині УАПЦ в Україні, вдалося врятуватися від захоплень храмів і переходу на нелеґальний статус завдяки внесенню змін до єпархіяльного статуту й реєстрації його як «оновленого». Але від цієї вимушеної зміни назви реальна належність нашої єпархії, котра виникла ще 27 липня 1942 р. й наприкінці ХХ ст. була сформована з цілком нових парафіяльних громад і священиків, покликаних до служіння власне в Церкві Патріярхів Мстислава й Димитрія, до УАПЦ не зникає. І йдеться про єдину з погляду церковного права УАПЦ, проголошену в лютому 1942 р. в Пінську й очолювану після упокоєння Патріярха Мстислава блаженнішим митрополитом Константином.
Єпископат релігійної організації, якій президент Кучма передав 2003 р. юридичні права, а його наступник 2005 р. – приміщення Патріярхії УАПЦ, складається з осіб, сформованих і рукоположених Московським Патріярхатом і УПЦ КП, осіб, чужих або й ворожих соборноправній традиції УАПЦ в діяспорі. Досі це старанно приховувалося за псевдопатріотичною демагогією. Нині, зі зміною політичної кон’юнктури, конфесійна бутафорія відкидається. Триває інтенсивна підготовка приєднання клонованої УАПЦ до РПЦ. Але її очільники цікаві для Москви лише як лідери спільноти, котра мала б урочисто та масово «повернутися з розколу» й знаменувати включення України до проголошеного на зміну СССР «русского міра». Можна припустити, що лічені одиниці галичан схочуть супроводити заблуканих лідерів у нетрі цього примарного «русского міра», в сибірах якого гинули їхні батьки й діди. Тим-то виробляються механізми прихованого й безальтернативного входження під омофор Москви. Зрозуміла річ, що кожен, хто стоїть на перешкоді цим планам, викликає лють і в ляльководів, і в їхніх маріонеток. А може, крізь цю лють, вихлюпувану і в віртуальний простір Інтернету, і в друковані видання, прозирає притлумлене невдоволення власними блуканнями, які щодалі більше заводять у трясовину? Хто знає…
