Новий законопроект містить значну кількість декларативних норм, щодо яких відсутній дієвий механізм реалізації — вважають церковні юристи
Щодо проекту Закону України «Про внесення змін до Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”»: правовий висновок «Юридичного відділу» Хмельницького єпархіального управління УПЦ КП
Представлений на розгляд проект Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»» (надалі – проект Закону) містить значну кількість декларативних норм (ст.ст. 2, 3, 4, 5, 25 та ін.), щодо яких відсутній дієвий механізм реалізації, а також загальних, оціночних понять (на зразок: «суспільна корисність», «світоглядна та віросповідна доктрина», «настанови віросповідання», «розумний строк», «законні інтереси добросовісних користувачів» тощо), розуміння й тлумачення яких, за відсутності законодавчого визначення, буде мати суб’єктивний характер. У цьому контексті доцільним було б до змісту проекту Закону в процесі його доопрацювання включити окрему статтю, яка містила б (для цілей даного закону) визначення відповідних понять та термінів.
В ч.2 ст.5 проекту Закону, відповідно до якої держава захищає права релігійних організацій, поважає та бере до уваги їхні традиції, внутрішні настанови, зокрема норми канонічного права, що не суперечать чинному законодавству, невизначеними є поняття «роль канонічного права» у вітчизняній правовій системі, його значення як можливого джерела права.
Статтею 6 проекту Закону встановлено загальне правило, за яким держава не фінансує діяльності релігійних організацій. Однак тут же встановлюється і виняток із загального правила, коли держава повністю або частково може фінансувати дії (діяльність) тієї чи іншої релігійної організації, — це „суспільно корисні проекти”. Попри це проектом Закону не визначено, що належить розуміти під терміном «суспільно корисний проект», не визначено й переліку критеріїв (що, до речі, мав би бути вичерпним), за якими той чи інший проект належить відносити до суспільно корисних. Стаття 21 «Суспільно корисна діяльність релігійних організацій» наводить лише приблизний перелік можливих видів такої діяльності, як-от: благодійна, освітня, культурна та інша.
Не унормовано проектом Закону і порядку прийняття рішень щодо можливого фінансування тих чи інших суспільно корисних проектів релігійних організацій, процедури відповідного фінансування, не враховано вимог фінансового, бюджетного законодавства. У випадку набуття чинності відповідної норми у запропонованій редакції Закону можуть мати місце порушення з боку органів державної влади та/або окремих посадових осіб в частині прийняття рішень щодо фінансування за рахунок державного бюджету діяльності окремих релігійних організацій (під виглядом виконання ними «суспільно корисних програм»). Потребує узгодження відповідна норма із Законом України «Про місцеве самоврядування» в частині здійснення фінансування за рахунок бюджетів місцевого рівня (комунальних).
Частиною 8 статті 5 проекту Закону передбачено заборону фізичним особам, які мають право діяти та діють від імені релігійної організації, здійснювати передвиборчу агітацію самостійно чи спільно з суб’єктами виборчого процесу в Україні. Однак належить враховувати, що право діяти від імені релігійних організацій як юридичних осіб, що є суб’єктами некомерційного господарювання, можуть мати представники за довіреністю, адвокати при представництві ними інтересів релігійних організацій, наданні фахових юридичних послуг згідно з Законом України „Про адвокатуру” тощо. Обмеження права відповідних осіб на передвиборчу агітацію є неправомірним. Доцільно зазначену заборону обмежити лише колом осіб, які є керівниками релігійних організацій, очолюють вищий та/або виконавчий органи управління таких організацій, у зв’язку з чим за посадовим становищем (а не за довіреністю чи договором) мають право діяти від імені релігійної організації. Це зауваження стосується й змісту ч.6 ст.19 проекту Закону в частині заборони діяльності релігійних організацій за умови систематичного вчинення правопорушень (згідно з наведеним переліком) представниками релігійної організації, що мають право діяти і діють від її імені.
Представлений на розгляд проект Закону України «Про внесення змін до Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”» є недосконалим, суперечить чинному законодавству України, зокрема потребує доопрацювання в контексті відповідності із Господарським кодексом України, Законом України «Про державну реєстрацію юридичних та фізичних осіб – підприємців».
Розділ ІІ „Релігійні організації” проекту Закону повинен співвідноситись за змістом із Розділом ІІ „Суб’єкти господарювання” Господарського кодексу України, главою 7 «Загальні положення про юридичну особу» Цивільного кодексу України, не вступати у колізію з останніми.
Необхідно надати чітке та недвозначне визначення термінам „релігійна громада”, „релігійна установа” та „релігійне об’єднання”. Стаття 8 проекту Закону, на жаль, не визначає, які релігійні організації слід відносити до релігійних установ та релігійних об’єднань. Потребують доопрацювання статті 9, 10 і 11, що передбачають конкретизацію особливостей їхнього правового статусу. Розуміння «релігійної установи», як вбачається зі змісту проекту Закону, суперечить ст.83 Цивільного кодексу, відповідно до якої установою є організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об’єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна (має місце неузгодженість із іншими статтями Цивільного кодексу України у частині регулювання діяльності установ – ст.86, 87, 88, 89, 90, 101-103 та ін.). Абсурдним видається положення ч. 5 ст. 11 проекту Закону, відповідно до якої керівні та інші органи релігійних об’єднань можуть утворюватися у формі релігійних установ. Передбачене проектом Закону «релігійне об’єднання» повинно бути узгодженим із поняттям господарського об’єднання, врегульованим Господарським кодексом України.
Видається неефективною, надміру ускладненою (в т.ч. й за термінами) запропонована проектом Закону процедура двоетапної реєстрації релігійних організацій, що не узгоджується із Законом України «Про державну реєстрацію юридичних та фізичних осіб – підприємців»:
– перший етап (ч.ч.1-7 ст. 17) — державна реєстрація, яку здійснює спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань світогляду та віросповідань (Рада міністрів Автономної республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації — залежно від місця знаходження релігійної громади);
– другий етап (ч.8 ст. 17) — державна реєстрація та оформлення відповідного свідоцтва про державну реєстрацію державним реєстратором у відповідному виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або й районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням релігійної організації.
У статті 17 проекту Закону зазначено, що на першому етапі приймається рішення про державну реєстрацію релігійної організації, окрім того, як йдеться в ч.13 зазначеної статті, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань світогляду та віросповідань веде реєстр релігійних організацій. Водночас абзац 2 ч.8 зазначеної статті передбачає, що реєстрація на другому етапі здійснюється з метою оформлення свідоцтва про державну реєстрацію й, відповідно до цього, внесення відомостей про релігійну організацію до Єдиного державного реєстру фізичних та юридичних осіб – підприємців.
Внесення інформації щодо релігійної організації до двох реєстрів (спочатку до спеціального, а потім і до загального), подвійна реєстрація кожної такої організації не оптимізують порядку їх створення.
З огляду ж на те, що зареєстрованою релігійна громада (як і будь-який інший суб’єкт господарювання) вважатиметься лише з моменту внесення відомостей про неї до Єдиного державного реєстру, на підтвердження чого їй видається свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи, оформлене державним реєстратором у відповідному виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням релігійної організації, то й реєстрацію релігійних організацій видається доцільним проводити в один етап — відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних та фізичних осіб – підприємців». Проте уповноваженому центральному органу виконавчої влади з питань світогляду та віросповідань для виконання ним його функцій може бути надано право на отримання за його запитом інформації (відомостей), що містяться у Єдиному державному реєстрі, щодо зареєстрованих релігійних організації різних конфесій на території тієї чи іншої адміністративно-територіальної одиниці тощо.
Примітно, що за проектом Закону (ч.2 ст.19) припинення діяльності зареєстрованої релігійної організації проводиться виключно відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних та фізичних осіб – підприємців», а релігійна організація — юридична особа є такою, що припинила діяльність, з дати внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб – підприємців (ч.2 ст.19). А значить, і державна реєстрація створення релігійних організацій може і повинна проводитись відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних та фізичних осіб – підприємців».
Потребує доопрацювання ст.19 проекту Закону й у контексті співвідношення процедур припинення релігійних організацій, заборони їхньої діяльності, з огляду на те, що заборона діяльності релігійної організації – юридичної особи має наслідком її припинення (ч.8). Потребує визначення ознака систематичності в контексті змісту цієї статті (щодо порушень, систематично вчинюваних релігійними організаціями).
Невиправдано перевищеними видаються запропоновані проектом Закону терміни державної реєстрації релігійних організацій (2 місяці — для національної релігійної організації, 3 місяці — для представництва закордонного релігійного об’єднання чи центру, 6 місяців – для реєстрації релігійних організацій, що належать до релігійних течій, які не представлені в Україні). Водночас, згідно із Законом України «Про державну реєстрацію юридичних та фізичних осіб – підприємців» загальний строк державної реєстрації юридичної особи складає 3 дні.
Щодо процедури „комплексного дослідження віросповідної доктрини” релігійних організацій, що належать до релігійних течій, які не представлені в Україні (наприклад, ч.8 ст.15, ч.7 ст.17, ст.18 та ін.), то ця процедура, з огляду на зміст закону, потребує більш докладного врегулювання саме на законодавчому, а не відомчому, як це передбачено проектом Закону, рівні.
Водночас той факт, що проектом Закону надзвичайно велику увагу приділено питанню діяльності закордонних релігійних об’єднань та центрів, питанню створення та реєстрації ними представництв, є зумовленим чинниками більш політичного характеру, аніж суто правового.
Статтю 24 проекту Закону доцільно узгодити з главою 14 Господарського кодексу України в частині врегулювання правового режиму майна релігійних організацій, а також визначення тих правових титулів (права власності, оперативного управління), на підставі яких релігійні організації можуть володіти, користуватися та розпоряджатися майном.
Щодо передбаченого ч.2 ст.24 проекту Закону права релігійних організацій на виробництво, експорт, імпорт та розповсюдження майна релігійного призначення, зокрема релігійної літератури, аудіо-, відео- та інших інформаційних матеріалів релігійного змісту, належить враховувати зміст статей 42, 52 Господарського кодексу України, відповідно до яких некомерційне господарювання (на відміну від підприємництва) не може здійснюватися з метою отримання прибутку (хоч би і від масового виробництва та/або продажу предметів релігійного призначення: ікон, поліграфічної продукції, релігійної літератури, облачення та/або одіяння для священнослужителів, монахів та інших осіб у сані тощо). Оскільки, відповідно до ч.3 ст.53 Господарського кодексу України, у випадку, якщо господарська діяльність громадян або юридичної особи, зареєстрованої як суб’єкт некомерційного господарювання, набуває характеру підприємницької діяльності, до неї застосовуються положення цього Кодексу та інших законів, якими регулюється підприємництво. Аналогічною є вимога й Податкового кодексу України в аспекті присвоєння таким організаціям ознаки неприбутковості, так як відсутність мети отримання прибутку є обов’язковою умовою для включення суб’єкта некомерційного господарювання до державного реєстру неприбуткових організацій.
На жаль, запропонований до розгляду та обговорення проект Закону концептуально не є узгодженим із чинними Цивільним, Господарським, а також Податковим кодексами України.
